КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
13 грудня 2011 року N 17-рп/2011
м. Київ

Справа N 1-9/2011

Рішення
Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням
54 народних депутатів України щодо відповідності
Конституції України (конституційності) окремих
положень Закону України "Про судоустрій і статус
суддів", Кримінально-процесуального кодексу України,
Господарського процесуального кодексу України,
Цивільного процесуального кодексу України,
Кодексу адміністративного судочинства України

Конституційний Суд України у складі суддів:

Головіна Анатолія Сергійовича - головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича - доповідача,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Винокурова Сергія Маркіяновича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Пасенюка Олександра Михайловича,

Сергейчука Олега Анатолійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Стрижака Андрія Андрійовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., N 41-42, N 43, N 44-45, ст. 529) (далі - Закон), Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ), Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (у редакції Закону) (далі - процесуальні кодекси).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) стало конституційне подання 54 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) є твердження суб'єкта права на конституційне подання про неконституційність окремих положень Закону ( 2453-17 ) та процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ).

Заслухавши суддю-доповідача Бринцева В.Д. та вивчивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 54 народних депутати України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ), положення:

- частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону ( 2453-17 ), згідно з якими допускається використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин;

- статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1003-05 ) (далі - КПК України), статей 111-16, 111-21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі - ГПК України), статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (далі - КАС України) та статті 360 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) (далі - ЦПК України), якими передбачено підстави і порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді України;

- частин другої, четвертої статті 99, частин другої, третьої статті 186, частини другої статті 212 КАС України ( 2747-15 ), частини третьої статті 43-3, статті 110 ГПК України ( 1798-12 ), частини п'ятої статті 151, частини першої статті 199, частин першої, другої статті 294, частини першої статті 325, частини другої статті 329 ЦПК України ( 1618-15 ) щодо встановлення скорочених процесуальних строків звернення громадян до суду;

- частин четвертої, п'ятої статті 22, частини першої статті 60 ГПК України ( 1798-12 ), які встановлюють строки зміни позивачем предмета або підстави позову, а також строки подання відповідачем зустрічного позову;

- частини першої статті 22, частини другої статті 24, частини третьої статті 30 КАС України ( 2747-15 ), які регулюють строки подання відповідачем клопотання про передачу справи з одного адміністративного суду до іншого та встановлюють порядок колегіального розгляду справи, а також регламентують строки подання заяви про відвід (самовідвід) судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача;

- частини другої статті 27, частини першої статті 131 ЦПК України ( 1618-15 ) щодо строків подання сторонами спору доказів у справі;

- частини п'ятої статті 6 КАС України ( 2747-15 ), в якій зазначено, що відмова від права на звернення до суду є недійсною;

- частин другої, третьої, шостої, восьмої статті 267 КАС України ( 2747-15 ), які передбачають право суду накладати штрафи на посадових осіб, у тому числі керівників колегіального органу, за невиконання суб'єктом владних повноважень постанови суду або неподання звіту про виконання судового рішення;

- частин третьої, четвертої статті 33, частини одинадцятої статті 35, статті 38 КАС України ( 2747-15 ), частини першої статті 64 ГПК України ( 1798-12 ), частини п'ятої статті 74 ЦПК України ( 1618-15 ) щодо зміни порядку виклику та повідомлення осіб, які беруть участь у справах, про судовий розгляд позовів і скарг без їх присутності у судових засіданнях;

- частини третьої статті 53 КАС України ( 2747-15 ) щодо неможливості окремо оскаржувати ухвали суду за наслідками розгляду питання про вступ у справу третіх осіб;

- частини третьої статті 71 КАС України ( 2747-15 ) щодо неможливості окремо оскаржувати ухвали суду про відмову у витребовуванні доказів;

- статей 400-7, 400-9 КПК України ( 1003-05 ) щодо порядку подання учасниками судового процесу клопотання про перегляд судових рішень лише через прокурора, який вирішує питання щодо наявності підстав для такого перегляду.

2. Свої позиції стосовно предмета конституційного подання висловили Президент України, Голова Верховної Ради України, Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України, Вищий господарський суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Міністр юстиції України.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні, виходить з того, що Україна проголошена демократичною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України ( 254к/96-ВР ) має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України ( 254к/96-ВР ) і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України) ( 254к/96-ВР ).

Згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 21, частини друга, третя статті 22, частини перша, друга статті 55) ( 254к/96-ВР ).

У частині третій статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) встановлено основні засади судочинства, а в пункті 14 частини першої статті 92 цієї Конституції ( 254к/96-ВР ) закріплено, що судоустрій, судочинство і статус суддів визначаються виключно законами України.

Указані конституційні засади є базовими у процесі вирішення Конституційним Судом України питань щодо конституційності оспорюваних положень закону ( 2453-17 ) та процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ).

4. За частинами четвертою, п'ятою статті 12 Закону ( 2453-17 ) у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Народні депутати України вважають, що наведені положення Закону ( 2453-17 ) суперечать частині другій статті 8, частині першій статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ). Посилаючись на приписи Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (пункт 1 статті 9) та Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) (пункт "б" статті 4), автори клопотання зазначають, що цими актами передбачено застосування регіональних мов або мов меншин у судовому процесі на території лише окремих судових округів та виключно в частині надання дозволу на подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин, натомість, з контексту статті 12 Закону ( 2453-17 ) випливає, що "застосування в судовому процесі усіх мов, визначених у частині другій Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ), поширюється на всю територію України без будь-яких обмежень".

4.1. Згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) державною мовою в Україні є українська мова; держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України; застосування мов в Україні гарантується Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та визначається законом (стаття 10).

Конституційний Суд України наголошував на тому, що положення Конституції України ( 254к/96-ВР ) зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві; держава відповідно до статті 11 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) сприяє розвиткові мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України (абзац одинадцятий пункту 3, абзаци другий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови).

На розвиток цих конституційних засад у статті 12 Закону ( 2453-17 ) встановлено загальний порядок застосування мов судочинства та діловодства в судах. За частиною третьою цієї статті суди застосовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Передбачено, що у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) у порядку, встановленому процесуальним законом, і що використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України (частини четверта, п'ята Закону) ( 2453-17 ).

Конституційні засади щодо забезпечення державою всебічного розвитку і функціонування державної мови реалізуються у процесуальному законодавстві (стаття 15 КАС України ( 2747-15 ), стаття 19 КПК України ( 1001-05 ), стаття 7 ЦПК України ( 1618-15 ), стаття 3 ГПК України) ( 1798-12 ), в якому передбачається, що судочинство і діловодство в судах України здійснюється державною мовою. І лише особам, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, надається можливість користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Можливість використання мов національних меншин у судовому процесі також узгоджується з конституційною гарантією вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин в Україні та принципом рівності всіх громадян перед законом, одним з імперативів якого є недопущення обмежень прав громадян, зокрема учасників судового процесу, за мовною ознакою (частини перша, друга статті 24 Основного Закону України) ( 254к/96-ВР ).

4.2. Конституційний Суд України вважає, що встановлення законодавчих можливостей використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин слід розглядати також в аспекті забезпечення реалізації прав кожного на звернення до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, та на захист своїх прав будь-якими не забороненими законом засобами; гарантування права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга, п'ята статті 55 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

У Рішенні від 25 листопада 1997 року N 6-зп у справі громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи Конституційний Суд України установив, що частину другу статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ) необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді (абзац перший пункту 1 резолютивної частини).

Реалізація такого права за певних обставин залежить від забезпечення конституційної гарантії щодо вільного використання в Україні російської та інших мов національних меншин України (частина третя статті 10 Конституції України) ( 254к/96-ВР ). Отже, положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону ( 2453-17 ) спрямовані на забезпечення вільного доступу до суду осіб, які володіють регіональними мовами або мовами національних меншин, і жодною мірою не суперечать загальному принципу здійснення судочинства державною мовою в судах України, закріпленому в частині першій цієї статті ( 2453-17 ).

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 у справі про мову судочинства, "суди реалізують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ) і законів України. Таким чином, Основним Законом України ( 254к/96-ВР ) закладено конституційні основи для використання української мови як мови судочинства та одночасно гарантовано рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою" (абзаци четвертий, п'ятий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини).

Враховуючи наведене, підстав для визнання неконституційними положень частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону ( 2453-17 ) щодо можливості використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов національних меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) в порядку, встановленому процесуальним законом, немає.

5. Положеннями статті 400-18 КПК України ( 1003-05 ), статей 111-16, 111-21 ГПК України ( 1798-12 ), статті 240 КАС України ( 2747-15 ), статті 360 ЦПК України ( 1618-15 ) передбачено підстави та порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді України.

На думку суб'єкта права на конституційне подання, названими положеннями встановлено обмеження щодо використання всіх національних засобів юридичного захисту, оскільки право особи звернутися до Верховного Суду України, наприклад, залежить від рішення колегії суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, що суперечить частинам першій, четвертій статті 55 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ).

5.1. Система судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) будується за принципами територіальності і спеціалізації; найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а відповідні вищі суди є вищими судовими органами спеціалізованих судів (частини перша, друга, третя статті 125) ( 254к/96-ВР ).

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2011 року N 9-рп/2011 у справі щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції, Основний Закон України ( 254к/96-ВР ) закріплює не тільки принципи територіальності і спеціалізації, але й принцип інстанційності щодо побудови системи судів загальної юрисдикції (абзац восьмий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

За правовою позицією Конституційного Суду України, сформульованою в Рішенні від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 у справі про Касаційний суд України, побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях) (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що згідно з частиною першою статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) вищі суди повноважні забезпечувати за законом касаційне оскарження та перегляд рішень судів відповідних юрисдикцій, і в Рішенні від 11 березня 2010 року N 8-рп/2010 зауважив, що конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції (абзац четвертий підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини).

У пунктах 1, 2 частини другої статті 38 Закону ( 2453-17 ) встановлено, що Верховний Суд України у сфері правосуддя переглядає справи:

- з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;

- у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Цей перелік повноважень найвищого судового органу судів загальної юрисдикції у сфері правосуддя свідчить про побудову в Україні чотирирівневої системи в усіх трьох судових юрисдикціях.

5.2. Конституційний Суд України вважає, що в результаті внесених змін функцію касаційної інстанції виконують вищі спеціалізовані суди України, а отже, звуження конституційного права на судовий захист не відбулося.

Такий висновок узгоджується з положеннями частини другої статті 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

За пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен при вирішенні питання щодо прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом. На розвиток наведеного положення Європейський суд з прав людини у рішенні від 25 лютого 1993 року у справі "Добертен проти Франції" зазначив, що за пунктом 1 статті 6 Конвенції держави-учасниці Ради Європи повинні організувати свою судову систему у такий спосіб, щоб їх суди і трибунали виконували кожен свою функцію, притаманну їм.

Положеннями процесуальних кодексів україни ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) (у тому числі й тими, які суб'єкт права на конституційне подання вважає неконституційними) врегульовується особливість процесуальної форми залучення відповідних вищих спеціалізованих судів до процесу допуску скарги до розгляду найвищим судовим органом держави, встановлюються підстави для звернення до Верховного Суду України, визначаються права і обов'язки осіб, які беруть участь у розгляді справи, а також повноваження Верховного Суду України.

У процесуальних кодексах україни ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) встановлюється процедура розгляду вищим спеціалізованим судом заяви про перегляд судових рішень, зокрема визначаються вимоги до такої заяви, процедура її перевірки на відповідність цим вимогам і наслідки недотримання цієї процедури та документи, які повинні бути додані до неї, тощо. Вищий спеціалізований суд на цій стадії не повноважний оцінювати обґрунтованість змісту заяви, він перевіряє її відповідність вимогам процесуального закону, зокрема встановлює, чи подана вона належним суб'єктом, чи є відповідні ухвали вищого спеціалізованого суду, і вирішує питання про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в аналогічних правовідносинах.

Питання про допуск справи до провадження вирішується колегією суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, яка формується без участі суддів, які прийняли рішення, що оскаржується; формування колегії суддів здійснюється автоматизованою системою документообігу суду (частини третя, четверта, п'ята статті 15 Закону) ( 2453-17 ).

Оцінюючи цей процесуальний інститут, слід мати на увазі, що розглядом скарги у вищих спеціалізованих судах не обмежуються і не звужуються повноваження Верховного Суду України, а лише забезпечується надходження справ до найвищої судової інстанції згідно з вимогами, визначеними процесуальним законодавством. Покладення обов'язку наведеними нормами процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) на вищі спеціалізовані суди щодо перевірки аргументації стосовно неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права не порушує частину третю статті 22, частини першу, другу статті 55, пункт 4 частини третьої статті 129 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ).

Отже, положення статті 400-18 КПК України ( 1003-05 ), статей 111-16, 111-21 ГПК України ( 1798-12 ), статті 240 КАС України ( 2747-15 ), статті 360 ЦПК України ( 1618-15 ) не суперечать Конституції України ( 254к/96-ВР ).

6. Суб'єкт права на конституційне подання вказує також на неконституційність положень процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ), які встановлюють скорочені строки звернення громадян до суду та регулюють порядок здійснення окремих процесуальних дій у різних стадіях судового процесу.

6.1. Народні депутати України вважають такими, що не відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ), положення:

- частин другої, четвертої статті 99, частин другої, третьої статті 186, частини другої статті 212 КАС України ( 2747-15 ), частини третьої статті 43-3, статті 110 ГПК України ( 1798-12 ), частини п'ятої статті 151, частини першої статті 199, частин першої, другої статті 294, частини першої статті 325, частини другої статті 329 ЦПК України ( 1618-15 ) щодо скорочення процесуальних строків звернень громадян до суду, зокрема строків подання позовних заяв, зустрічних позовів, апеляційних та касаційних скарг на судові рішення, письмових зауважень щодо неповноти або неправильності технічного запису тощо;

- частин четвертої, п'ятої статті 22, частини першої статті 60 ГПК України ( 1798-12 ), які встановлюють строки зміни позивачем предмета або підстави позову, а також строки подання відповідачем зустрічного позову;

- частини першої статті 22, частини другої статті 24, частини третьої статті 30 КАС України ( 2747-15 ), які регулюють строки подання відповідачем клопотань про передачу справи з одного адміністративного суду до іншого та встановлюють порядок колегіального розгляду справи, а також регламентують строки подання заяви про відвід (самовідвід) судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача;

- частини другої статті 27, частини першої статті 131 ЦПК України ( 1618-15 ) щодо строків подання сторонами спору доказів у справі.

Наведеними нормами встановлені або конкретизовані раніше існуючі процесуальні механізми, що забезпечують судовий процес. Їх системний аналіз свідчить, що вони забезпечують оперативність розгляду судових справ і жодною мірою не обмежують суб'єктів щодо права на судовий захист.

Досліджуючи ці питання, Конституційний Суд України виходить з того, що в Україні права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Основного Закону України) ( 254к/96-ВР ).

Конституція України ( 254к/96-ВР ) як головне джерело національної правової системи є також базою для поточного законодавства. Вона надає можливість урегулювання певних суспільних відносин на рівні законів, які конкретизують закріплені в Основному Законі України ( 254к/96-ВР ) положення (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 12 лютого 2002 року N 3-рп/2002 у справі про електроенергетику).

Встановлення у відповідних процесуальних кодексах України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) конкретних строків вчинення окремих процесуальних дій особами, які беруть участь у справі, здійснюється в законодавчому порядку на підставі пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Конституційний Суд України у Рішенні від 12 червня 2007 року N 2-рп/2007 у справі про утворення політичних партій в Україні вказав, що необхідно відрізняти поняття "обмеження основоположних прав і свобод" від прийнятого у законотворчій практиці поняття "фіксація меж самої сутності прав і свобод" шляхом застосування юридичних способів (прийомів), визнаючи таку практику допустимою (абзац другий пункту 10 мотивувальної частини).

Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України ( 254к/96-ВР ) головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року N 22-рп/2004).

Європейський суд з прав людини в рішенні від 10 липня 1984 року у справі "Гінчо проти Португалії" передбачив, що держави-учасниці Ради Європи зобов'язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Таким чином, у процесуальних кодексах ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) лише скорочено строки здійснення окремих процесуальних дій, а змісту та обсягу конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя не звужено. Наведені зміни не унеможливлюють ефективного розгляду судових справ, тому не суперечать Конституції України ( 254к/96-ВР ).

6.2. У частині п'ятій статті 6 КАС України ( 2747-15 ) передбачено, що відмова від права на звернення до суду є недійсною. Суб'єкт права на конституційне подання стверджує про невідповідність цього положення пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ), мотивуючи тим, що звернення особи до суду є правом, а не обов'язком, і кожен є вільним у виборі варіанта реалізації свого права, у тому числі на звернення до суду, тому особа може й відмовитися від реалізації такого права.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначене положення КАС України ( 2747-15 ) не встановлює обмеження права особи на звернення до суду, а закріплює гарантію цього права. Адже згідно з частиною першою статті 6 КАС України ( 2747-15 ) кожна особа має право в порядку, визначеному цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Право на звернення до суду як складова права на судовий захист гарантується статтею 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та пов'язується з переконанням самої особи про наявність порушень її прав, свобод або інтересів і бажанням звернутися до суду.

У рішенні від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Великої Британії" Європейський суд з прав людини закріпив правило, що пункт 1 статті 6 Конвенції стосується невід'ємного права особи на доступ до суду. Прямим порушенням права на доступ до суду є необхідність отримання спеціальних дозволів на звернення до суду.

Таким чином, у практиці Європейського суду з прав людини право на звернення до суду також пов'язується лише з волевиявленням особи. За змістом частини п'ятої статті 6 КАС України ( 2747-15 ) особа може відмовитися від реалізації права на звернення до суду, однак не від самого права як такого.

Конституційний Суд України у Рішенні від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів наголосив, що кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист; встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист (абзаци перший, восьмий пункту 3 мотивувальної частини).

Отже, положення частини п'ятої статті 6 КАС України ( 2747-15 ) не суперечить Основному Закону України ( 254к/96-ВР ).

6.3. У частинах другій, третій, шостій, восьмій статті 267 КАС України ( 2747-15 ) передбачено право судді накладати штрафи за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання постанови суду або у разі неподання такого звіту на винну посадову особу, відповідальну за виконання цієї постанови.

Суб'єкт права на конституційне подання вважає зазначені положення такими, що порушують приписи частини другої статті 8, частини другої статті 19 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ), обґрунтовуючи це тим, що вони не містять у собі складу правопорушення, проте запроваджують міру відповідальності суворішу, ніж кримінальна, а також встановлюють подвійну відповідальність за одне й те саме правопорушення.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення статті 267 КАС України ( 2747-15 ) визначають порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, тобто спрямовані на забезпечення виконання рішень суду.

Частинами першою, другою статті 267 КАС України ( 2747-15 ) передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого його ухвалено, подати звіт про виконання цього рішення. За наслідками розгляду звіту або у разі його неподання суддя ухвалою може встановити новий строк подання звіту та накласти на винну посадову особу штраф.

Механізм ефективного судового захисту обумовлює у необхідних випадках застосування процедури примусового виконання рішень суду. Конституційний Суд України у Рішенні від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого та прокурора зауважив, що "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах" (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини).

У Рішенні від 30 червня 2009 року N 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 7 травня 2002 року у справі "Бурдов проти Росії" визначив, що у контексті статті 6 Конвенції виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова "судового розгляду".

З огляду на це посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 1978 року у справі "Класс та інші проти Німеччини", "із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури".

Аналогічна норма закріплена не лише в КАС України ( 2747-15 ), а й у статті 83 ГПК України ( 1798-12 ), за якою господарський суд має право стягнути у доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Отже, положення частин другої, третьої, шостої, восьмої статті 267 КАС України ( 2747-15 ) відповідають Основному Закону України ( 254к/96-ВР ).

6.4. Суб'єкт права на конституційне подання вказує на невідповідність Конституції України ( 254к/96-ВР ) положень частин третьої, четвертої статті 33, частини одинадцятої статті 35, статті 38 КАС України ( 2747-15 ), частини першої статті 64 ГПК України ( 1798-12 ), частини п'ятої статті 74 ЦПК України ( 1618-15 ). На думку народних депутатів України, порядок виклику осіб, які беруть участь у справах, створює передумови для розгляду та вирішення позовів і скарг без їх присутності у судових засіданнях, що суперечить приписам пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо того, що однією з засад судочинства є гласність судового процесу, а також порушує право заінтересованих осіб брати участь у судових засіданнях. Відповідно до положень процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) обов'язковою вимогою до позовної заяви є зазначення місця проживання або місцезнаходження відповідача, а оскільки перевірка таких відомостей або їх документальне підтвердження процесуальним законодавством України не передбачені, то у разі направлення повістки за неправильною адресою вважається, що відповідач належним чином повідомлений про місце і час судового засідання.

Конституційний Суд України виходить з того, що учасники процесу повинні бути проінформовані про час і місце проведення судового засідання, тому що це є гарантією права особи на судовий захист.

За положеннями частини третьої статті 122 ЦПК України ( 1618-15 ) у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у визначеному законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі.

Аналогічне за змістом положення закріплене і в частині третій статті 107 КАС України ( 2747-15 ).

Що стосується юридичних осіб, то їм повідомлення надсилаються на адресу, вказану в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Таким чином, законодавець закріпив дієвий механізм перевірки наведених у позовній заяві відомостей про місце проживання (місцезнаходження) відповідача, на адресу якого надсилається повідомлення про виклик до суду.

Щодо твердження авторів клопотання про неконституційність положень статті 38 КАС України ( 2747-15 ) про виклик до суду шляхом надсилання тексту повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою необхідно мати на увазі, що такий порядок є обов'язковим лише для суб'єктів владних повноважень, а стосовно інших осіб - виключно за їх вибором. Тобто законодавець у цьому випадку не обмежив процесуальне право особи на отримання повідомлення про виклик до суду, а навпаки розширив зміст цього права, встановивши додаткові можливості особи отримувати таке повідомлення.

Отже, підстав для визнання оспорюваних положень процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) такими, що суперечать пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ), немає.

7. Народні депутати України також порушили питання про неконституційність положень частини третьої статті 53, частини третьої статті 71 КАС України ( 2747-15 ) щодо неможливості окремо оскаржувати ухвали суду за наслідками розгляду питання про вступ у справу третіх осіб та ухвали суду про відмову у витребовуванні доказів; статей 400-7, 400-9 КПК України ( 1003-05 ) щодо порядку подачі учасниками судового процесу клопотання про перегляд судових рішень лише через прокурора, який вирішує питання щодо наявності підстав для такого перегляду.

На думку суб'єкта права на конституційне подання, названі положення КАС України ( 2747-15 ) суперечать статтям 55, 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Згідно з Законом України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) конституційне подання має містити правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих положень; предметом розгляду Конституційного Суду України може бути конституційне подання, в якому викладаються аргументи і стверджується про неконституційність законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (пункт 4 частини другої статті 39, частина перша статті 71) ( 422/96-ВР ).

Аналіз конституційного подання свідчить, що суб'єкт права на конституційне подання не навів правового обґрунтування тверджень щодо неконституційності вказаних положень процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ). Отже, є підстави для припинення конституційного провадження в цій частині згідно з пунктом 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Законом України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), а також пунктом 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України ( 254к/96-ВР ), пунктом 1 статті 13, статтею 51, частиною першою статті 61, статтями 63, 65, 67, 69, частиною першою статті 73 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), пунктом 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України, Конституційний Суд України

вирішив:

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційними), положення:

- частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI, згідно з якими допускається використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин;

- статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1003-05 ), статей 111-16, 111-21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), статті 360 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ), якими передбачено підстави і порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді України;

- частин другої, четвертої статті 99, частин другої, третьої статті 186, частини другої статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), частини третьої статті 43-3, статті 110 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), частини п'ятої статті 151, частини першої статті 199, частин першої, другої статті 294, частини першої статті 325, частини другої статті 329 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) щодо ыскорочення процесуальних строків звернення громадян до суду;

- частин четвертої, п'ятої статті 22, частини першої статті 60 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), які встановлюють строки зміни позивачем предмета або підстави позову, а також строки подання відповідачем зустрічного позову;

- частини першої статті 22, частини другої статті 24, частини третьої статті 30 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), які регулюють строки подання відповідачем клопотання про передачу справи з одного адміністративного суду до іншого, встановлюють порядок подання клопотання про колегіальний розгляд справи, а також регламентують строки подання заяви про відвід (самовідвід) судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача;

- частини другої статті 27, частини першої статті 131 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) щодо строків подання сторонами спору доказів у справі;

- частини п'ятої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), в якій зазначено, що відмова від права на звернення до суду є недійсною;

- частин другої, третьої, шостої, восьмої статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), які передбачають право суду накладати штрафи на посадових осіб, у тому числі керівників колегіального органу, за невиконання суб'єктом владних повноважень постанови суду або неподання звіту про виконання судового рішення;

- частин третьої, четвертої статті 33, частини одинадцятої статті 35, статті 38 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), частини першої статті 64 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), частини п'ятої статті 74 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) щодо зміни порядку виклику та повідомлення осіб, які беруть участь у справах, про судовий розгляд позовів і скарг без їх присутності у судових засіданнях.

2. Припинити конституційне провадження у справі щодо перевірки на відповідність Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційність) положень частини третьої статті 53, частини третьої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) щодо неможливості окремо оскаржувати ухвали суду за наслідками розгляду питання про вступ у справу третіх осіб та ухвали суду про відмову у витребовуванні доказів, статей 400-7, 400-9 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1003-05 ) стосовно порядку подачі учасниками судового процесу клопотання про перегляд судових рішень лише через прокурора, який вирішує питання щодо наявності підстав для такого перегляду, на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Законом України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ).

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

Окрема думка
судді Конституційного Суду України
Лилака Д.Д. стосовно Рішення Конституційного Суду
України у справі за конституційним поданням
54 народних депутатів України щодо відповідності
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності)
окремих положень Закону України "Про судоустрій
і статус суддів" ( 2453-17 ),
Кримінально-процесуального кодексу України
( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ),
Цивільного процесуального кодексу
України ( 1618-15 ), Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 )

Конституційний Суд України у Рішенні від 13 грудня 2011 року N 17-рп/2011 (далі - Рішення), зокрема, визнав такими, що відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційними) положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (далі - Закон про судоустрій), відповідно до яких у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) в порядку, встановленому процесуальним законом; використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

1. Зміст і спрямованість діяльності держави, її головний обов'язок визначено на конституційному рівні. Відповідно до частини другої статті 3 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Захист прав і свобод людини та громадянина згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) покладається на суди (частина перша статті 55) ( 254к/96-ВР ).

Для виконання зазначених конституційних завдань держава наділена, зокрема, судовою функцією, яку вона реалізує шляхом здійснення правосуддя іменем України. Правосуддя здійснюється державою через органи державної судової влади - суди загальної юрисдикції і Конституційний Суд України (частини перша, третя статті 124 Конституції України) ( 254к/96-ВР ) у формах цивільного, кримінального, господарського та адміністративного судочинства (частина перша статті 18 Закону про судоустрій) ( 2453-17 ).

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ) судочинство повинне визначатися виключно законами України. Ці закони мають прийматися на основі Конституції України ( 254к/96-ВР ) і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України) ( 254к/96-ВР ). Це означає, що судочинство в Україні має бути законодавчо організоване на конституційній основі, в тому числі і в мовному аспекті.

Дотримання зазначених конституційних положень забезпечується можливістю визнання законів (їх окремих положень) неконституційними Конституційним Судом України, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України ( 254к/96-ВР ) як Основного Закону держави на всій території України (стаття 2 Закону України "Про Конституційний Суд України") ( 422/96-ВР ). Однією з функцій Конституційного Суду України та повноваженням є вирішення питань про відповідність Конституції України ( 254к/96-ВР ) законів України.

2. Статус української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України закріплено у статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 (справа про застосування української мови) під державною мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя, до яких належить, зокрема, сфера здійснення повноважень органами судової влади. Конституційний Суд України виходив з того, що надання українській мові статусу державної повністю відповідає державотворчій ролі української нації і що ця мова дала офіційну назву державі. Тому положення про українську мову як державну міститься у розділі І "Загальні засади" Конституції України ( 254к/96-ВР ), який закріплює основи конституційного ладу в Україні (абзаци перший, другий, третій, четвертий пункту 3 мотивувальної частини).

Про статус української мови як складової конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними символами Конституційний Суд України зазначив в абзаці першому підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 (справа про мову судочинства). Відповідно до статті 6 Закону України "Про основи національної безпеки України" ( 964-15 ) забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України є одним з пріоритетів національних інтересів України.

З цього випливає, що будь-яке обмеження статусу української мови руйнує конституційний лад держави і суперечить національним інтересам України.

Натомість оспорюваними положеннями статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) надається можливість використання у судах при здійсненні судочинства, поряд з державною мовою, регіональних мов або мов меншин. Тобто всупереч статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) закон змінив статус державної мови як єдиної обов'язкової при здійсненні судами своїх повноважень (судочинства) на альтернативний статус: або державна мова, або регіональні мови, або мови меншин.

3. Термін "регіональні мови" не є конституційно-правовою категорією, адже такі мови фактично не існують на території України. Тому, підтверджуючи конституційність частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ), Конституційний Суд України уконституціював статус таких мов. Це створює правову невизначеність з цього питання і відповідно суперечить конституційному принципу верховенства права, складовою якого є, зокрема, правова визначеність.

Правова визначеність у питанні мови судочинства до ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення була забезпечена іншими його рішеннями, зокрема від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови та від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 у справі про мову судочинства.

Слід звернути увагу, що Рішення у справі про застосування української мови як акт офіційного тлумачення статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) стало невід'ємною частиною її положень, що були предметом тлумачення. Тобто витлумачені положення статті 10 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) не повинні застосовуватися інакше, ніж роз'яснено Конституційним Судом України.

Суди України є органами державної судової влади, які відповідно до статей 6, 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією ( 254к/96-ВР ) межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України. Це означає, що при здійсненні правосуддя у будь-яких формах судочинства (цивільне, кримінальне, господарське, адміністративне) суди повинні застосовувати, насамперед, положення статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) в аспекті їх тлумачення Конституційним Судом України у рішеннях від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови, від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 у справі про мову судочинства.

4. Оспорюваним положенням частини четвертої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) використання в судах регіональних мов або мов меншин може відбуватися відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) (далі - Закон про ратифікацію Хартії). Тобто законодавець визначив єдиною правовою основою використання в судах регіональних мов або мов меншин тільки Закон про ратифікацію Хартії ( 802-15 ), незважаючи на те, що суди як органи державної судової влади у своїй діяльності повинні керуватися насамперед положенням частини другої статті 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Очевидно, що першоосновою у визначенні мови судочинства у судах повинна бути Конституція України ( 254к/96-ВР ), а не Закон про ратифікацію Хартії ( 802-15 ).

Ратифікований Україною міжнародний договір відповідно до статті 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ) стає частиною національного законодавства України, тому на нього поширюється, як і на інші нормативно-правові акти, конституційний принцип найвищої юридичної сили Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) (частина друга статті 8).

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (далі - Хартія) підписана державами - членами Ради Європи 5 листопада 1992 року, зокрема, з метою охорони "історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання" та сприяння "збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи" (абзац третій Преамбули).

Хартія розрізняє такі мовні категорії: регіональна мова, мова меншин, нетериторіальна мова, офіційна мова.

Згідно з пунктом 1 статті 3 частини I Хартії кожна Договірна Держава визначає у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи затвердження кожну регіональну мову або мову меншини чи офіційну мову, яка менш широко використовується на всій її території або частині території і до якої застосовуються пункти, визначені відповідно до пункту 2 статті 2 (пункт 2 статті 2: "Стосовно кожної мови, визначеної під час ратифікації, прийняття або затвердження відповідно до статті 3, кожна Сторона зобов'язується застосовувати якнайменш тридцять п'ять пунктів або підпунктів з тих положень, що наведені у частині III Хартії, включаючи якнайменш три з кожної зі статей 8 і 12 та один з кожної зі статей 9, 10, 11 і 13").

Отже, за умовами Хартії кожна Договірна Держава під час ратифікації (прийняття, затвердження) Хартії зобов'язана визначити кожну регіональну мову або мову національних меншин чи офіційну мову, щодо якої буде застосовуватися Хартія.

Відповідно до статті 2 Закону про ратифікацію Хартії ( 802-15 ) Україна як Договірна Держава визначила тільки мови національних меншин України (білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримськотатарську, молдавську, німецьку, польську, російську, румунську, словацьку та угорську) і не визначалась щодо регіональних або офіційних мов.

Визначення в цьому Законі регіональних або офіційних мов суперечило б Конституції України ( 254к/96-ВР ), зокрема, статтям 10, 53. Зазначені статті Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) передбачають всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України тільки державної мови, якою є українська мова, та вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України.

Отже, обмежуючи застосування Хартії виключно щодо конкретних мов національних меншин України і не поширюючи її дію на регіональні і офіційні мови, Верховна Рада України діяла відповідно до вимог статей 8, 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ), в яких закріплено верховенство Основного Закону ( 254к/96-ВР ) як над законами України так і над міжнародними договорами України. До того ж у статті 5 Закону про ратифікацію Хартії ( 802-15 ) міститься суттєве положення, яке закріплює пріоритет утвердження державної української мови над застосуванням передбачених Хартією регіональних мов або мов меншин. Згідно з цією нормою при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону ( 802-15 ) поширюються положення Хартії. Таким чином, виходячи із суті Закону про ратифікацію Хартії ( 802-15 ) на всій території України, в усіх сферах суспільного життя не можуть функціонувати, застосовуватися, використовуватися, розвиватися невизначені регіональні або офіційні мови.

Натомість оспорюваним положенням частини четвертої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) передбачено можливість використання у судах відповідно до Закону про ратифікацію Хартії ( 802-15 ), поряд з державною, регіональних мов.

Зазначене положення не тільки створило колізію між Законом про ратифікацію Хартії ( 802-15 ), Хартією і Законом про судоустрій ( 2453-17 ), а й призвело до внутрішнього протиріччя між положеннями статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ). Зокрема, воно не узгоджується (в частині регіональних мов і мов меншин) зі змістом частини третьої цієї статті, згідно з якою в процесі судочинства суди використовують тільки державну мову і гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Тобто згідно з частиною третьою статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) право на використання в процесі судочинства мов меншин належить не судам, а громадянам - учасникам судового процесу. Зазначене узгоджується із Рішенням Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 (справа про мову судочинства). У цьому Рішенні Конституційний Суд України імперативно визначив, що в процесі судочинства суди реалізують державну мову (абзац четвертий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини).

Таким чином створено правову невизначеність. Конституційний Суд України неодноразово визнавав такими, що не відповідають принципу верховенства права, закріпленому в частині першій статті 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ), з підстав правової невизначеності, закони України (їх окремі положення). Це, зокрема, Рішення від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010 яким визнано неконституційними положення частини першої статті 11 Закону України "Про міліцію" ( 565-12 ), оскільки через несумісність з принципом правової визначеності вони не відповідають частині першій статті 8 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) (абзаци шостий, дев'ятий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини), Рішення від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010, у якому, враховуючи принцип правової визначеності, що є елементом верховенства права, Конституційний Суд України дійшов висновку про невідповідність вимогам частини другої статті 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ) положень статті 14-1, частини шостої статті 258 Кодексу ( 80732-10 ) (абзац другий підпункту 4.1, абзац третій підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини), а також Рішення від 11 жовтня 2011 року N 10-рп/2011 де зазначено, що є підстави вважати оспорювані положення частини четвертої статті 263 Кодексу ( 80732-10 ) такими, що суперечать статті 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ), через їх невідповідність принципу правової визначеності (абзац п'ятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Відповідно до частини п'ятої статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) застосування мов в Україні і порядок їх застосування визначається законом. Це означає, що застосування будь-якої мови на всій території України повинне визначатись на законодавчому рівні, в тому числі і законами України про надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів (законами про ратифікацію міжнародних договорів). Таким законом є, зокрема, Закон про ратифікацію Хартії ( 802-15 ), який передбачає застосування її положень не на регіональні мови, а на окремі мови національних меншин.

Викладене дає підстави вважати, що положення частини четвертої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) в частині використання у судах, поряд з державною, регіональних мов і мов меншин згідно з Законом про ратифікацію Хартії ( 802-15 ), не відповідають статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ). Відповідно неконституційною є і частина п'ята статті 12 щодо гарантування державою та забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України використання в судочинстві цих мов.

5. В Україні робляться спроби запровадити в деяких адміністративно-територіальних одиницях (областях, районах, містах) регіональну мову. Зокрема, 6 березня 2006 року Харківська міська рада прийняла рішення N 43/06 "Про російську мову в м. Харкові", яким передбачила надання російській мові статусу регіональної; 5 травня 2006 року Дворічанська районна рада Харківської області прийняла рішення N 1 "Про заходи щодо забезпечення положення Європейської хартії регіональних мов або мов меншин стосовно російської мови на території району", яким запровадила російську мову як регіональну на території району; 18 травня 2006 року Донецька обласна рада прийняла рішення N 5/1-15 "О создании условий для развития русского языка в Донецкой области", яким надала російській мові статус регіональної; 24 травня 2006 року Дніпропетровська міська рада прийняла рішення N 2/3 "Про заходи щодо забезпечення положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин стосовно російської мови на території міста", у якому передбачила надання російській мові статусу регіональної; 26 травня 2006 року Миколаївська обласна рада прийняла рішення N 10 "Про надання російській мові статусу регіональної на території Миколаївської області"; 26 травня 2006 року Донецька міська рада прийняла рішення N___ "Про використання російської мови в м. Донецьк як регіональної"; 1 червня 2006 року Миколаївська міська рада прийняла рішення N 1/21 "Про надання російській мові статусу регіональної мови"; 5 липня 2006 року Херсонська обласна рада прийняла рішення N 55 "Про надання російській мові статусу регіональної на території Херсонської області".

Зазначені рішення рад скасовані в судовому порядку відповідно постановами Харківського апеляційного суду від 30 листопада 2009 року, Господарського суду Харківської області від 31 березня 2008 року, Ворошиловського районного суду міста Донецьк від 26 січня 2010 року, Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровськ від 20 липня 2006 року, Апеляційного суду Миколаївської області від 13 березня 2007 року, Ворошиловського районного суду міста Донецьк від 14 листопада 2006 року, Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2009 року, Суворівського районного суду міста Херсон від 11 серпня 2006 року.

Суддя Конституційного Суду України Д.Д.Лилак

Окрема думка
судді Конституційного Суду України Стецюка П.Б.
стосовно Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 54 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) окремих
положень Закону України "Про судоустрій і статус
суддів" ( 2453-17 ), Кримінально-процесуального
кодексу України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ),
Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ), Цивільного процесуального
кодексу України ( 1618-15 ), Кодексу
адміністративного судочинства
України ( 2747-15 )

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) вважаю за необхідне висловити окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ( 2453-17 ), Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ), Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) від 13 грудня 2011 року N 17-рп/2011 (далі - Рішення).

Суб'єкт права на конституційне подання - 54 народних депутати України - звернувся до Конституційного Суду України (далі - Суд) з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) окремі положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., N 41-42, N 43, N 44-45, ст. 529) (далі - Закон), Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ), Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (у редакції Закону) ( 2453-17 ). На думку суб'єкта права на конституційне подання, не відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ), зокрема положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону ( 2453-17 ) стосовно того, що у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) в порядку, встановленому процесуальним законом та що використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

У Рішенні Суд правильно акцентував на тому, що "згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) державною мовою в Україні є українська мова; держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України; застосування мов в Україні гарантується Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та визначається законом (стаття 10) (абзац перший підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини). Суд також послався на свою правову позицію, викладену у Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови, відповідно до якої "положення Конституції України ( 254к/96-ВР ) зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві; держава відповідно до статті 11 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) сприяє розвиткові мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України" (абзац одинадцятий пункту 3, абзаци другий, шостий пункту 4 мотивувальної частини).

Однак, зазначений у Рішенні висновок про те, що саме на розвиток цих конституційних засад у статті 12 Закону ( 2453-17 ) встановлено загальний порядок застосування мов судочинства та діловодства в судах (абзац третій підпункту 4.1. мотивувальної частини), на мій погляд, є не зовсім правильним, оскільки він може стосуватися тільки перших трьох частин статті 12 Закону ( 2453-17 ). Саме ці норми визначають, що "1. Судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. 2. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. 3. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють".

У четвертій і п'ятій частинах статті 12 Закону ( 2453-17 ) вказано таке: "4. У судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) в порядку, встановленому процесуальним законом. 5. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України". І тут очевидним є те, що значення словосполучень (висловів) "у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин" та "використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин" є значно ширшими за значення вислову "гарантоване право громадян на використання ними (підкреслення моє - П.С.) в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють". Іншими словами, за відсутності офіційного тлумачення словосполучень "використання у судах мови", "використання в судочинстві мови", вони можуть сприйматися як такі, що охоплюють весь можливий спектр їх застосування, включаючи і "здійснення судами судочинства" як такого.

При цьому, посилання у частині четвертій статті 12 Закону ( 2453-17 ) на те, що використання цих мов у судах має відбуватися "в порядку, встановленому процесуальним законом", як на мій погляд, не може бути належною гарантією непорушного становища державної мови як виключної мови судочинства в Україні, оскільки два з чотирьох згаданих у Рішенні процесуальних закони, містять далеко неоднозначні положення в цьому плані. Так, у статті 3 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) йдеться про те, що "мова судочинства визначається статтею 21 Закону України "Про мови в Українській РСР" ( 8312-11 ). Зокрема, у частині другій статті 21 вказаного закону міститься положення, за яким "арбітражне провадження у справах, в яких бере участь сторона, що знаходиться на території іншої союзної республіки, здійснюється російською мовою". Натомість іншим процесуальним законом прямо передбачено, що "судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості (частина перша статті 19 Кримінально-процесуального кодексу України) ( 1001-05 ).

Визнавши українську мову державною, держава взяла на себе зобов'язання належним чином забезпечувати її всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України (частини перша, друга статті 10 Конституції України) ( 254к/96-ВР ). А це, у роз'ясненні Конституційного Суду України, означає, що "українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (пункт 1 резолютивної частини рішення від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови). До таких сфер, безперечно, належить і "діяльність органів судової влади" (абзац другий підпункту пункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини рішення від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 у справі про мову судочинства).

Крім того, прийнявши Рішення, Конституційний Суд України фактично визнав за можливе використання в нормативно-правовій системі України терміна "регіональні мови". Однак, ні встановлений конституцієдавцем інститут правового регулювання мовних відносин в Україні, ні практика його застосування в нашій державі не знають цього явища. Тим більше, що сам термін "регіональні мови" з правової точки зору належить до групи юридично невизначених, про що свідчить, насамперед, текст Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, окремі положення якої ратифіковано Законом України від 15 травня 2003 року N 802-IV. На це у свій час звертали увагу Міністерство юстиції України у юридичному висновку щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування (Харківської міської ради, Севастопольської міської ради і Луганської обласної ради) стосовно статусу та порядку застосування російської мови в межах міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області (10.05.2006) та Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права під час ухвалення нею "Проекту нової редакції офіційного перекладу на українську мову Європейської хартії регіональних або міноритарних мов" (11.07.2006).

Отже, Конституційний Суд України, безпосереднім завданням якого є гарантування верховенства Конституції України ( 254к/96-ВР ) як Основного Закону держави на всій її території (стаття 2 Закону України "Про Конституційний Суд України") ( 422/96-ВР ), виходячи зі змісту статей 10, 11 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та враховуючи свої правові позиції, висловлені у рішеннях від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови, від 20 грудня 2007 року N 13-рп/2007 у справі про розповсюдження іноземних фільмів та від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 у справі про мову судочинства, на мою думку, мав би визнати неконституційними положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI.

Суддя Конституційного Суду України П.Б.Стецюк

Окрема думка
судді Конституційного Суду України Шишкіна В.І.
стосовно Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 54 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) окремих
положень Закону України "Про судоустрій і статус
суддів" ( 2453-17 ), Кримінально-процесуального
кодексу України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ),
Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ), Цивільного процесуального
кодексу України ( 1618-15 ), Кодексу
адміністративного судочинства
України ( 2747-15 )

Конституційний Суд України Рішенням від 13 грудня 2011 року N 17-рп/2011 (далі - Рішення) визнав такими, що відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційними), положення:

- частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI, згідно з якими допускається використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин;

- статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1003-05 ), статті 111-21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) та статті 360 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ), якими передбачено підстави і порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справ до її провадження у Верховному Суді України.

Керуючись статтею 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), висловлюю окрему думку щодо наведених позицій Конституційного Суду України.

1. Визначаючи такими, що відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційними), положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (далі - Закон), згідно з якими у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин, Конституційний Суд України в Рішенні допустив методологічні і правові хиби, не застосувавши фактично телеологічного методу аналізу, який є найбільш доцільним для трактування положень Конституції України ( 254к/96-ВР ).

1.1 Основний Закон України ( 254к/96-ВР ) є програмним документом, якому надано юридичну форму, де цілі мають першорядне значення. Аналіз конституційних положень неможливий без урахування їх цільової спрямованості, тому основним напрямом телеологічного способу оцінки та трактування є пошук сенсу нормативних приписів, зважаючи на цілі і результат від їх застосування.

Згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) як державоутворюючого акта Українського народу державною мовою в Україні є українська мова; держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (частини перша, друга статті 10). Зазначена стаття Конституції України ( 254к/96-ВР ) міститься у розділі I "Загальні засади", положення якого встановлюють стрижневі елементи суспільного ладу Українського народу і конституційного устрою Української держави, тобто доктринальні положення державотворення.

У вказаному розділі переважно акумульовано не формально-позитивістські норми, а норми-цілі, норми-доктрини, норми-принципи, норми-підвалини для становлення та існування Української держави, саме тому вони мають додатковий захист від можливої їх корекції - більш складну, у порівнянні з нормами інших розділів, процедуру внесення до них змін. Статус державної мови можна розглядати у двох основних значеннях: як індивідуальне природне право мовного носія, коли мова є засобом (механізмом) суспільної комунікації взагалі, і як спільне природне право відповідного етносу, завдяки чому державне утворення ідентифікується з титульною нацією. В останньому значенні державна мова набуває статусу одного із елементів конституційного правопорядку. У такому випадку функціонування мови як державної виконує природне, суспільно значуще завдання, яке спрямоване на становлення і існування держави Українського народу.

Введенням в конституційно-правове поле України як країни з поліетнічним складом населення припису про функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України законодавець визначив її специфічну роль, зокрема, пов'язавши різноаспектну діяльність держави як суспільного регулятора із обов'язком послуговуватися уніфікованим мовним засобом суспільної комунікації - українською мовою. Одночасно це є демонстрацією ототожнювання державного утворення України з титульною українською нацією.

За частиною другою статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) українська мова має виконувати відповідну державотворчу, на відміну від інших мов, функцію, а отже, бути в постійній дії і максимально працювати у всіх сферах суспільного життя, відіграваючи певну роль.

Зазначене вказує на підстави для виокремлення української мови із сукупності інших національних мов, якими громадяни України можуть користуватися у повсякденному житті, і для набуття нею обов'язкового загальновживаного статусу. Таке твердження не є приниженням або ігноруванням положень частини третьої статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України, оскільки в частинах першій, другій, третій цієї статті закладено різні завдання і призначення, які не можна змішувати, а отже, й помилково протиставляти одну одній або шукати прояви запрограмованого конфлікту.

До того ж, якщо за приписом частини другої статті 3 Конституції України ( 254к/96-ВР ) держава відповідає перед людиною за свою діяльність, то вона має відповідати й за повноправне функціонування української мови, носіями якої є громадяни титульної нації.

1.2 Згідно зі статтею 2 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України ( 254к/96-ВР ) як Основного Закону держави на всій території України. Саме тому зміст рішень Конституційного Суду України і його правові позиції мають бути спрямовані на неухильне дотримання духу і букви нормативних положень Конституції України ( 254к/96-ВР ) і її державотворчої доктрини, відображеної у тексті преамбули. Це стосується, зокрема, статусу і ролі української мови як мови державоутворюючої нації.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 заклав концептуально-правові позиції, за якими:

- під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя (абзац перший);

- Конституцією України ( 254к/96-ВР ) статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10), що повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначена в преамбулі Конституції України ( 254к/96-ВР ), нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі (абзац другий);

- положення про українську мову як державну міститься у розділі I "Загальні засади" Конституції України ( 254к/96-ВР ), який закріплює основи конституційного ладу в Україні; поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття "конституційний лад" (абзац третій);

- застосування української мови як державної унормовується шляхом конституційного та законодавчого закріплення (абзац десятий);

- публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо); до сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ) визначаються законами (абзац четвертий);

- до них, зокрема, належать: розгляд звернень громадян, діяльність Збройних Сил України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації, оформлення митних документів тощо (перше речення абзацу п'ятого);

- володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України і для службових осіб державних органів, установ і організацій (друге, третє речення абзацу п'ятого);

- законодавчо визначеним є також питання про застосування української мови та інших мов у навчальному процесі в державних навчальних закладах України (абзаци шостий, сьомий);

- положення Конституції України ( 254к/96-ВР ) зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України (абзац одинадцятий).

Значення вказаних приписів Конституційного Суду України є неминучим. Ними повинні керуватися, зокрема: законодавчий орган при прийнятті законів та інших правових актів; державні органи і посадовці в їх нормотворенні; суди при постановленні судових рішень.

Крім того, відповідно до статті 6 Закону України "Про основи національної безпеки" від 19 червня 2003 року N 964-IV одним із пріоритетів національних інтересів України є забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Змінювання меж функціонування державної мови є змінюванням конституційного ладу України, а це право згідно з частиною третьою статті 5 Конституції України ( 254к/96-ВР ) належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органом або посадовими особами.

Викладена мотивація могла бути обґрунтуванням для визнання неконституційними положень частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону ( 2453-17 ) відповідно до частин першої, другої статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

1.3 Конституційний Суд України мав підстави проаналізувати оспорювані положення статті 12 Закону ( 2453-17 ) також з позиції їх відповідності таким елементам верховенства права (частина третя статті 8 Основного Закону України) ( 254к/96-ВР ), як правова визначеність і правова впевненість, оскільки незрозумілими є кілька її положень.

Як розуміти припис "можуть використовуватися"? Це означає, що ведення судового процесу можна здійснювати не українською, а іншою мовою, тобто має відбутися заміна обов'язково-функціонального статусу державної мови на іншу мову, чи це лише право на використання іншої мови учасником процесу за допомогою перекладача, чи це розміщення в приміщенні суду додатково іншою мовою інформації про різноаспектну діяльність суду, зокрема з метою доступу до адміністративних послуг, чи це спілкування зі службовцями суду тощо?

Що стосується процедури ведення судового процесу (провадження), то в процесуальних кодексах ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) законодавець вживає дієслова "здійснюється" або "провадиться" (стаття 15 КАС України ( 2747-15 ), стаття 7 ЦПК України ( 1618-15 ), стаття 19 КПК України) ( 1001-05 ), оскільки їх значення найбільш наближене до терміна "функціонування", тому запровадження нового терміна "використовуватися" до такої діяльності без додаткової конкретизації є незрозумілим і потенційно несе в собі загрозу витіснення із судочинства державної української мови.

Незрозумілим для правозастосування є також термін "регіональні мови". Що це означає практично в Україні, які мови можна назвати цим терміном, не змішуючи його з терміном "мови національних меншин"? Законодавець, зазначаючи у частинах четвертій, п'ятій статті 12 Закону ( 2453-17 ) можливість використання в судочинстві регіональних мов, формально послався на Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" ( 802-15 ) (далі - Закон про ратифікацію), не взявши до уваги його зміст. Верховна Рада України четвертого скликання ухвалила цей закон 15 травня 2003 року із застережувальними нормами, завдяки яким взагалі виключається можливість використання в українському законодавстві терміна "регіональної мови". Так, у статті 2 Закону про ратифікацію ( 802-15 ) чітко зазначено, що положення Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (далі - Хартія) застосовується лише до мов національних меншин в Україні, які визначені у вичерпному переліку - білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. Такий припис вказаного закону виключає застосування положень Хартії до будь-яких інших, крім зазначених у переліку, мов національних меншин, а тим більше незрозумілого терміна "регіональної мови".

До того ж у статті 3 Закону про ратифікацію ( 802-15 ) вказано, стосовно яких норм Хартії Україна бере на себе зобов'язання. Зокрема, не взято Україною зобов'язань щодо частини III (статті 8-14) Хартії, у тому числі стосовно й статті 9 "Судова влада". Однак, ідучи назустріч демократичному праву національних меншин на розвиток і використання національних мов, Українська держава відповідно до положень статті 4 Закону про ратифікацію ( 802-15 ), не беручи зобов'язань, погодилася лише поширити на свою територію дію окремих положень статті 9 Хартії, проте таке поширення стосується не ведення судового процесу мовою національних меншин, а лише права на виступ в суді іншою мовою з допомогою перекладача, заявлення клопотання, надання суду доказів і відповідних документів мовою оригіналу, отримання судового рішення в перекладі на мову, яку сторона процесу зрозуміє тощо (таке право забезпечується на підставі чинних і деталізованих положень процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) без замаху на функціональну роль української мови).

Ратифіковані Україною положення Хартії не передбачали поширення застосування мов національних меншин, а тим більше "регіональних мов", на ведення судового процесу. Таким чином, в частинах четвертій, п'ятій статті 12 Закону ( 2453-17 ) законодавець порушив положення Конституції України і вийшов за межі Закону про ратифікацію ( 802-15 ).

Крім того, у статті 5 Закону про ратифікацію ( 802-15 ) зазначено, що "при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону ( 2453-17 ) поширюється положення Хартії". Такий нормативний припис підтверджує, що у певних сферах суспільства українська мова функціонує у повному обсязі і не може бути обмеженою у застосуванні.

Незрозумілим у частинах четвертій, п'ятій статті 12 Закону ( 2453-17 ) є термінологічне словосполучення "мов меншин". У частині третій статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) йдеться про мови національних меншин, а в її статті 11 додатково ще й про розвиток мовної самобутності корінних народів. То які ж меншини мав на увазі в Законі ( 2453-17 ) законодавець? Незрозуміло! На термінологію міжнародно-правових документів треба дивитися через призму поняттєвого правного апарату Основного Закону України ( 254к/96-ВР ).

Викладене вказує на правову невизначеність і правову невпевненість приписів частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону ( 2453-17 ), що є підставою для визнання їх неконституційними відповідно до положень частини першої статті 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

2. Конституційний Суд України неодноразово під різним кутом розглядав питання, пов'язані з приписом частини третьої статті 22 Конституції України ( 254к/96-ВР ), що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, тобто тих прав і свобод, які людина і громадянин мали на підставі раніше діючих законів, що не суперечили Основному Закону України ( 254к/96-ВР ) (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004, від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005, від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року N 4-рп/2007, від 28 квітня 2009 року N 9-рп/2009, від 9 вересня 2010 року N 19-рп/2010, від 6 жовтня 2010 року N 21-рп/2010 тощо). Поступово складалася і удосконалювалася відповідна правова позиція, за якою "звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики" (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005).

У Рішенні від 22 травня 2008 N 10-рп/2008 (справа щодо предмета і змісту закону про Державний бюджет України) Конституційний Суд України підкреслив, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку (абзац третій підпункту 7.1 пункту 7 мотивувальної частини).

У Рішенні від 28 квітня 2009 року N 9-рп/2009 Конституційний Суд України, вказуючи на недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через обмеження прав і свобод, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів соціальної, правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини).

Вказане стосується також сфери прав, які пов'язані із доступом до правосуддя, зокрема процесуальних прав сторін судового процесу. Конституційний Суд України в Рішенні від 9 вересня 2010 року N 19-рп/2010, визнаючи неконституційними внесення певних змін до КАС України ( 2747-15 ) і ЦПК України ( 1618-15 ), констатував, що законодавець звузив раніше встановлені законом процесуальні права та гарантії особи, а механізм судового захисту її прав став менш ефективним і доступним (абзац сьомий, підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (розділ XII "Прикінцеві положення") було внесено однопорядкові зміни до всіх чотирьох процесуальних кодексів України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) шляхом введення нових глав з однаковою назвою - "Перегляд судових рішень Верховним Судом України" і однаковою змістовою концепцією. Відповідно до цих новацій запроваджено новий порядок допуску до відкриття провадження у Верховному Суді України у справах за заявою про перегляд судового рішення, постановленого в судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій.

За цим порядком особа, яка має право на таке звернення, подає заяву до Верховного Суду України про перегляд судового рішення через відповідний за галузевою спеціалізацією вищий суд. Питання про допуск справи до провадження вирішує колегія у складі п'яти суддів такого суду (стаття 111-21 ГПК України ( 1798-12 ), стаття 240 КАС України ( 2747-15 ), стаття 400-18 КПК України ( 1003-05 ), стаття 360 ЦПК України) ( 1618-15 ). Ухвала про допуск справи до провадження або про відмову у такому допуску на підставі частини першої статті 4-7 ГПК України ( 1798-12 ), частини першої статті 25 КАС України ( 2747-15 ), частини третьої статті 325, частини другої статті 400-18 КПК України ( 1003-05 ), частини першої статті 19 ЦПК України ( 1618-15 ) має бути прийнятою більшістю голосів від складу вказаної колегії, тобто мінімум трьома із п'яти суддів.

Наведені новації звужують зміст раніше існуючого права на доступ до правосуддя у Верховному Суді України. Відповідно до положень статті 239 КАС України в редакції Закону N 2747-VI від 6 липня 2005 року, розділу XII-2 ГПК України ( 1798-12 ) в редакції Закону N 2453-VI від 15 травня 2003 року ( 761-15 ), глави 3 розділу V ЦПК України в редакції Закону N 1618-IV від 18 березня 2004 року скарги на судові рішення попередніх інстанцій з метою їх перегляду у Верховному Суді України заінтересовані особи подавали безпосередньо до зазначеного суду.

Крім того, ймовірність допуску скарги до провадження підвищувалась законодавчим закріпленням "права меншості", тобто було достатньо, щоб саме у Верховному Суді України за допуск проголосувало три судді із колегії у складі семи суддів, відповідно в його Судовій палаті в адміністративних справах і в Судовій палаті у цивільних справах (частини перша, друга статті 240 КАС України в редакції Закону N 2747-VI ( 2747-15 ) від 6 липня 2005 року, частини перша, друга статті 356 ЦПК України в редакції Закону N 1618-IV ( 1618-15 ) від 18 березня 2004 року), а в Судовій палаті у господарських справах -один суддя із колегії у складі трьох суддів (стаття 111-17 ГПК України ( 1798-12 ) в редакції Закону N 761-IV від 15 травня 2003 року).

У кримінальному судочинстві, до змін у 2010 році, що оспорюють автори клопотання, перегляд судових рішень здійснювався відповідно до положень КПК України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) в редакції Закону N 2670-III ( 2670-14 ) від 12 липня 2001 року, які хоча й мали певні відмінності від вказаних норм зазначених процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ), але унормований в них порядок був у межах тієї ж самої концепції. Варто нагадати, що до утворення у 2010 році Вищого спеціалізованого суду України з цивільних і кримінальних справ Верховний Суд України був установою, яка переглядала одночасно судові рішення з виключних і виняткових обставин після касаційного оскарження та тимчасово судові рішення в касаційному порядку у кримінальних і цивільних справах. З клопотанням про перегляд судових рішень з підстав неправильного застосування кримінального закону та порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення (пункт 2 частини першої статті 400-4 КПК України) ( 1003-05 ), заінтересовані особи після касаційного оскарження звертались безпосередньо до Верховного Суду України (частина друга статті 400-9 КПК України) ( 1003-05 ). Таке клопотання вважалось допущеним до перегляду за наявністю подання, підписаного не менше ніж п'ятьма суддями із загальної кількості суддів Верховного Суду України, які мали право здійснювати перегляд судових рішень у кримінальних справах в касаційному порядку (частина друга статті 400-7, частина п'ята статті 400-9 КПК України) ( 1003-05 ), а це були судді Судової палати з кримінальних справ і військової колегії (разом понад 50 суддів).

В аспекті викладеного дивує посилання на рішення Європейського суду з прав людини від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Великої Британії" як обґрунтування позиції Конституційного Суду України (абзац третій підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення) щодо конституційності вказаних новацій. Якраз навпаки, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосується невід'ємного права особи на доступ до правосуддя, а отримання спеціальних дозволів за зверненням до суду є прямим порушенням права доступу до суду (пункти 35, 36, 40). Крім того, позицію Європейського суду з прав людини стосовно доступності до правосуддя було значно розвинуто у його наступних рішеннях. Встановлення українським законодавством нового порядку подання звернень до Верховного Суду України через відповідний вищий спеціалізований суд, який фактично стає "судом у власній справі", є процедурою спеціального доступу.

Вказане дає можливість констатувати, що Верховна Рада України, вносячи зміни до процесуальних кодексів України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ) на підставі розділу XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ( 2453-17 ), значно звузила раніше існуючі процесуальні права осіб, заінтересованих у результатах судового рішення, стосовно доступності до відкриття провадження у Верховному Суді України з метою перегляду судових рішень, звузивши тим самим механізм судового захисту, який став менш ефективним і доступним, що суперечить приписам частини третьої статті 22 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Отже, Конституційний Суд України мав підстави визнати наведені положення неконституційними.

Суддя Конституційного Суду України В.І.Шишкін

Окрема думка
судді Конституційного Суду України Кампа В.М.
стосовно Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 54 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) окремих
положень Закону України "Про судоустрій і статус
суддів" ( 2453-17 ), Кримінально-процесуального
кодексу України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ),
Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ), Цивільного процесуального
кодексу України ( 1618-15 ), Кодексу
адміністративного судочинства
України ( 2747-15 )

У Рішенні від 13 грудня 2011 року N 17-рп/2011 (далі - Рішення) Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційними), окремі положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., N 41-42, N 43, N 44-45, ст. 529) (далі - Закон про судоустрій), Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ), Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (у редакції Закону про судоустрій).

Погоджуючись в цілому з висновками Конституційного Суду України щодо конституційності оспорюваних положень Закону про судоустрій ( 2453-17 ) та вказаних процесуальних кодексів ( 1001-05, 1002-05, 1003-05, 1798-12, 1618-15, 2747-15 ), вважаю, однак, що Суд при дослідженні ряду питань, порушених авторами клопотання, не врахував вимоги принципу верховенства права, зокрема такої його складової, як принципу правової визначеності. Це позначилося на якості Рішення та у подальшому може викликати певні проблеми щодо застосування його положень.

Тому на підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) висловлюю окрему думку.

1. Межі ратифікації Україною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

У пункті 4 мотивувальної частини та пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційними), частини четверту, п'яту статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ), за якими у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" від 15 травня 2003 року N 802-IV (далі - Закон про ратифікацію) в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Вважаю, що при вирішенні питання про конституційність вказаних положень Закону про судоустрій ( 2453-17 ) Конституційний Суд України допустив методологічні помилки у частині, що стосується використання у судочинстві інституту регіональних мов.

Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) передбачено застосування у судочинстві поряд із державною мовою мов меншин, а також ще однієї групи мов із особливим правовим режимом - регіональних мов.

"Державна мова" та "мова національних меншин" є конституційно-правовими категоріями. Так, відповідно до частини першої статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) державною мовою в Україні є українська мова, а отже, вона є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (абзац перший пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99).

Положеннями частини третьої статті 10 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) передбачено, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, які відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99, можуть використовуватися поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування у межах і порядку, що визначаються законами України.

Частина п'ята статті 53 Конституції України ( 254к/96-ВР ) містить положення, згідно з яким громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Держава сприяє розвиткові мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Отже, мовне багатоманіття на території України із наданням державній мові та кожній із мов національних меншин відповідного правового статусу забезпечується вказаними положеннями Основного Закону України ( 254к/96-ВР ), що відповідає загальноєвропейським принципам мовного багатоманіття та духовних цінностей.

Так, гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99).

В одному з таких міжнародних актів - Європейській хартії регіональних мов або мов меншин (далі - Хартія) - передбачено диспозитивні умови її ратифікації, а також презумовано самостійне визначення її сторонами переліку регіональних мов або мов національних меншин, які вживаються в межах території відповідної держави(1).

_______________

(1) При цьому з положень Хартії вбачається, що, незважаючи на однакові засоби захисту для регіональних мов та мов меншин, такі поняття нею не ототожнюються. Так, у Пояснювальній доповіді до Хартії дається таке роз'яснення (параграф 18): "прикметник "регіональний" означає мови, що використовуються на обмеженій території держави, в рамках якої, проте, люди, що говорять цією мовою, можуть становити більшість громадян. Термін "меншина" належить до ситуацій, у яких або мова використовується людьми, які не проживають компактно на якій-небудь певній території держави, або, хоч і проживають компактно на визначеній території, складають меншину стосовно населення даного регіону, яке спілкується мовою більшості даної держави", (http://www.coe.int/t/dg4/education/minlang/textcharter/Charter/ Report_uk.pdf).

На цій підставі та з урахуванням вказаних конституційних положень Законом про ратифікацію ( 802-15 ) було визначено сферу дії Хартії в українській правовій системі. Так, відповідно до положень статей 2, 4 Закону про ратифікацію ( 802-15 ) в Україні положення Хартії застосовуються лише до мов національних меншин, перелік яких вичерпно визначений вказаним законом: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.

Таким чином, в Україні положення Хартії повинні застосовуватися лише щодо окремих мов національних меншин. Регіональні мови не включено до сфери дії Хартії на території України(2), а тому посилання на них у Законі про судоустрій ( 2453-17 ) є помилковим.

_______________

(2) Розміщені на офіційному інтернет-порталі Верховної Ради України (www.rada.gov.ua) стенограми пленарних засідань Верховної Ради України від 17 квітня 2003 року та від 15 травня 2003 року також засвідчили, що при прийнятті Закону про ратифікацію ( 802-15 ) не йшлося про ратифікацію положень Хартії стосовно регіональних мов.

2. Законодавча колізія щодо статусу регіональних мов та шляхи її вирішення.

Як зазначалося, положеннями частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) передбачено застосування у судочинстві, зокрема, регіональних мов.

Виходячи з викладених приписів стосовно меж застосування положень Хартії в Україні можна стверджувати, що за таких умов фактично утворилася колізія між положеннями Закону про судоустрій ( 2453-17 ) щодо застосування регіональних мов у судочинстві та Закону про ратифікацію ( 802-15 ), згідно з якими положення Хартії щодо регіональних мов на Україну не поширюються.

Конституційний Суд України при розгляді справи цю обставину не врахував, обмежившись лише дослідженням питань щодо відповідності оспорюваних положень Закону про судоустрій ( 2453-17 ) положенням частини другої статті 8, частини першої статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ). Як наслідок, єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні фактично припустився, як вже зазначалось, судової помилки - всупереч принципу правової визначеності прийняв до свого провадження колізійні положення Закону про судоустрій ( 2453-17 ).

На мою думку, Конституційний Суд України, який не може втручатися у діяльність законодавчого органу державної влади та ухвалювати рішення про наявність колізій у законах України (пункт 4 мотивувальної частини Ухвали Конституційного Суду України від 30 листопада 2006 року N 16-у/2006), повинен був припинити конституційне провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційність) положень частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) на підставі пункту 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України та пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) - непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

Очевидно, що Конституційний Суд України міг би уникнути такої прикрої помилки, якби питання щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) були виділені ним в окреме конституційне провадження. Адже багато в чому така помилка зумовлена надзвичайно великим обсягом питань, порушених у конституційному поданні, що фактично не дало змоги Конституційному Суду України рівною мірою приділити увагу кожному з них.

Слід також зазначити, що на час до належного законодавчого врегулювання вказаної правової колізії суди загальної юрисдикції повинні керуватися положеннями Основного Закону України ( 254к/96-ВР ) та приписами Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року N 9. Зі змісту цієї постанови вбачається, що наразі суди загальної юрисдикції безпосередньо на підставі положень статті 10 Конституції України(3) ( 254к/96-ВР ) мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) в частині, що стосується державної мови та мов національних меншин.

_______________

(3) При цьому суди загальної юрисдикції повинні враховувати також правові позиції Конституційного Суду України, викладені у Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови, а також у Рішенні від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 у справі про мову судочинства.

3. Регіональні мови і регіональне самоврядування.

Вважаю за необхідне також вказати, що регіональні мови, перш за все, є елементом розбудови регіонального самоврядування та ефективним інструментом залучення до нього національних меншин, які компактно проживають у певному регіоні держави.

Ідея регіонального самоврядування в Україні не нова. Законом УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" від 7 грудня 1990 року N 533-XII в редакції Закону України від 26 березня 1992 року N 2234-XII (далі - Закон про місцеве і регіональне самоврядування), поряд з місцевим самоврядуванням, передбачалося запровадження регіонального самоврядування.

Цим законом регіональне самоврядування в Україні визначалося як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України ( 254к/96-ВР ) та законів України. Зазначалося також, що територіальну основу регіонального самоврядування становлять район, область. Однак за відсутності об'єктивних суспільно-політичних передумов практика застосування положень Закону про місцеве і регіональне самоврядування ( 2234-12 ) призвела до надмірної децентралізації та посилення сепаратистських настроїв в Україні.

Тому з прийняттям Конституції України 1996 року ( 254к/96-ВР ) та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР Закон про місцеве і регіональне самоврядування ( 2234-12 ) втратив чинність, а до проблеми створення регіонального самоврядування законодавець не повертався. Очевидно, що впровадження регіонального самоврядування в Україні потребує створення належних суспільно-політичних передумов та відповідного правового забезпечення.

Декларація щодо регіоналізму в Європі від 4 грудня 1996 року визначає регіон як територіальне утворення, сформоване у законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням. Рекомендація 1811 (2007) Парламентської Асамблеї Ради Європи про регіоналізацію в Європі також вказала, що регіони - це не просто території, а люди та громади, що є колективним суб'єктом, які без утворення власної держави зберігають помітні відмінності, які надають їм волю до самоврядування.

Отже, територіальною основою для регіонального самоврядування є регіони - адміністративно-територіальні одиниці держави, формування яких обумовлене історичними, географічними, економічними та іншими факторами.

Україна є багатонаціональною державою, на території якої компактно проживають представники різних національностей. Цей фактор є одним з визначальних при ймовірному запровадженні регіонального самоврядування. Представникам цих національних меншин повинне надаватися право повною мірою брати участь у представницьких та виконавчих органах регіонального самоврядування(4). За таких умов однією з гарантій реалізації права представників національних меншин на участь у регіональному самоврядуванні є впровадження регіональних мов.

_______________

(4) Вважаю, що у разі необхідності у межах одного регіону може бути впроваджено кілька регіональних мов.

На мою думку, запровадження регіональних мов в Україні може бути здійснено лише одночасно із внесенням змін до Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо впровадження регіонального самоврядування, адже лише за таких умов регіональні мови стануть реальним засобом забезпечення участі національних меншин, які компактно проживають на території відповідного регіону, в регіональному самоврядуванні.

Викладене свідчить, що наразі фактичне запровадження положеннями Закону про судоустрій ( 2453-17 ) регіональних мов є передчасним, а тому потребує пошуку ефективних шляхів вирішення цієї проблеми з боку законодавця.

4. Верховний Суд України як суд права.

У Рішенні Конституційний Суд України розглянув питання щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) положень статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1003-05 ), статей 111-16, 111-21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), статті 360 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ), якими передбачено підстави та порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді України, та визнав вказані положення конституційними (пункт 5 мотивувальної частини, пункт 1 резолютивної частини).

Однак під час ухвалення Рішення Конституційний Суд України не скористався можливістю конкретизувати своє бачення статусу Верховного Суду України, модернізованого, зокрема, після передачі функцій касаційної інстанції від вказаного органу вищим спеціалізованим судам відповідно до Закону про судоустрій ( 2453-17 ).

За частиною другою статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Змістовно-правове наповнення поняття "найвищий судовий орган" є згідно з положеннями Конституції України ( 254к/96-ВР ) прерогативою Верховної Ради України. Тобто законодавець уповноважений Конституцією України ( 254к/96-ВР ) самостійно визначати, які саме повноваження відповідають статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в державі, а також встановлювати механізм реалізації таких повноважень.

Проте вважаю, що принцип верховенства права та інші вимоги Конституції України ( 254к/96-ВР ) встановлюють певні межі для законодавця щодо здійснення відповідного правового регулювання. Такі межі, для того щоб усунути невизначеність у завданнях Верховного Суду України, мав окреслити у Рішенні Конституційний Суд України.

Так, побудова системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності (конституціоналізована Рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2011 року N 9-рп/2011) забезпечує, зокрема, апеляційне та касаційне оскарження рішення суду. Відповідними функціями щодо перегляду судових рішень наділено апеляційні та вищі спеціалізовані суди. Така теза обумовлює логічний висновок про те, що у судовій системі України Верховному Суду України як найвищому судовому органу у системі судів загальної юрисдикції відведено роль "суду права"(5) (чим він довгий час не бажав займатися), а не "суду фактів" (до якого він за певний період звик). Вказівка на це у Рішенні сприяла б самоусвідомленню суддями Верховного Суду України нової ролі, яка відводиться цьому органу, а головне, могла б зорієнтувати законодавця щодо подальшого правового регулювання повноважень Верховного Суду України, який перш за все має бути судом права, а вже потім, з часом, можливо, і судом фактів.

_______________

(5) Суд права має справу з правовими актами (перевіряє їх конституційність у порядку попереднього та наступного конституційного контролю, надає їх тлумачення, з'ясовує межі дії цих актів тощо). Класичним судом права є Конституційний Суд України, а нині ознак суду права набув і Верховний Суд України.

Відповідна правова позиція Конституційного Суду України стосовно Верховного Суду України як суду права, на мій погляд, наблизила б судову систему України до загальноєвропейських стандартів судоустрою та судочинства, за якими вищий суд країни, крім функцій суду права, може виконувати роль суду фактів, але розглядаючи тільки справи, які мають важливе, принципове значення для суспільства та держави, і на основі розгляду таких справ, як суд права, формулювати правові позиції для судової практики всіх судів нижчого рівня.

Дуалістичний статус Верховного Суду України як суду права та суду факту (таким може бути і статус Конституційного Суду України у разі впровадження інституту конституційної скарги громадян), на мою думку, дасть можливість максимально ефективно забезпечити конституційне право кожного на судовий захист.

Виходячи з викладеного вважаю, що визнання Конституційним Судом України за Верховним Судом України ролі суду права тільки сприяло б визначенню його завдань.

Однак Конституційний Суд України лише побічно торкнувся цієї проблеми, вказавши, що встановлений у пунктах 1, 2 частини другої статті 38 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) перелік повноважень найвищого судового органу судів загальної юрисдикції у сфері правосуддя є вичерпним і свідчить про побудову в Україні чотириланкової системи в усіх трьох судових юрисдикціях (абзац восьмий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення), що наразі не відповідає дійсності, адже Верховний Суд України не є судом фактів. При цьому Конституційний Суд України, по суті, надав законодавцю можливість трансформувати Верховний Суд України у суд фактів, не зазначивши про його роль як суду права.

Суддя Конституційного Суду України В.М.Кампо