АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА

УЗАГАЛЬНЕННЯ
від 30.12.2004 р.

Узагальнення судової практики
щодо причин скасування в апеляційному порядку
рішень та ухвал суду першої інстанції по справам,
що виникають з адміністративно-правових відносин
Апеляційним судом м. Києва за 2004 рік

Проведення даного узагальнення має на меті проаналізувати причини скасування в апеляційному порядку рішень і ухвал, постановлених районними судами при розгляді справ що виникають з адміністративно-правових відноси по першій інстанції в цілях усунення недоліків в роботі при їх розгляді та однакового застосування норм матеріального і процесуального права, визначення категорії справ, які вимагають підвищеної уваги з боку суддів при їх розгляді в силу складності правовідносин та обсягу законодавчого матеріалу, який підлягає застосуванню.

Конституція України, а також Закони України "Про звернення громадян", "Про інформацію", "Про внесення змін до ст. ст. 235, 236 та глави 31-А Цивільного-процесуального кодексу України", "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження", а також, що стосуються пенсійного забезпечення громадян та Рішення Конституційного суду України від 23 травня 2001 року щодо конституційності ст. 248-3 ЦПК України та від 30 січня 2003 року щодо розгляду судом окремих постанов слідчого і прокурора значно розширили можливості громадян щодо судового захисту їх прав і свобод від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності для забезпечення покладених на них функцій.

В той же час, не зважаючи на урегульованість публічно - правових відносин в державі законами та підзаконними актами, розгляд справ зазначеної категорії як по якості, так і по строках бажає бути кращим.

Під час узагальнення практики були вивчені скасовані у 2004 році рішення та ухвали районних судів м. Києва та рішення, постановлені в порядку ст. 309 ЦПК України колегію суддів судової палати в цивільних справа, які зосереджені в нарядах Апеляційного суду м. Києва, а також окремі ухвали Верховного Суду України з питань адміністративної юрисдикції.

Особливо слід звернути увагу суддів на значну кількість рішень, які були скасовані з підстав порушення судом ст. 307 ЦПК України, оскільки справи за таких обставин підлягають направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, а це безперечно не сприяє виконанню завдання правосуддя - поновлення порушеного права в розумні строки.

Так, ухвалою Апеляційного суду м. Києва було скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 4 листопада 2003 року, яким заявнику було відмовлено в задоволенні його скарги на неправомірні дії Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, які полягали у відмові йому в розгляді повторної скарги.

Підставою для цього стало те, що як вбачається з матеріалів справи в ній відсутні відомості про те, що М. був повідомлений про день і час розгляду справи на 04.11.2003 року.

Враховуючи, що зазначені обставини відповідно до п. 3 ст. 307 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду з передачею справи на новий розгляд, апеляційною інстанцією була про це постановлена ухвала.

З аналогічних підстав, було скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 березня 2004 року за скаргою I. на бездіяльність Генерального прокурора України щодо розгляду скарг останнього від 27.12.2003 року та 31.01.2004 року, які були подані в порядку ст. ст. 234, 235, 236 КПК України на постанову старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України М.

До такого висновку колегія прийшла з врахуванням наступного.

Зі скарги I. вбачалося, що до суду він оскаржує бездіяльність Генерального прокурора України В., яка полягала в не розгляді відповідно до ст. 235 КПК України протягом 3-х днів його скарги на дії слідчого.

З матеріалів справи вбачалося, що від заявника на ім'я суб'єкта оскарження надходили скарги на дії слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України М., в тому числі, і скарга від 27.12. 2003 року.

Рішенням суду першої інстанції в задоволенні скарги I. на бездіяльність Генерального Прокурора України було відмовлено. При цьому суд першої інстанції, виходив з того, що заявник оскаржує до суду постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, яка не може розглядатися в порядку глави 31-А ЦПК України.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що Генеральний прокурор України як суб'єкт оскарження не був належним чином повідомлений про день і час розгляду справи, данні про вручення йому повідомлення в матеріалах справи відсутні. Справа була розглянута за участю представника прокуратури Г., який був допущений до участі в справі на підставі довіреності № 07/3/1-8 вих. від 10.01.2004 року за підписом Генерального Прокурора України з правом представляти в суді інтереси Генеральної Прокуратури України та її службових осіб, які виступають як органи прокуратури.

До того ж, зазначений документ оформлений без дотримання ст. ст. 113, 114 та ч. 2 ст. 116 ЦПК України, відповідно до яких повноваження представників сторін і третіх осіб на ведення справи в суді повинні бути стверджені такими документами:

1) членів колегіальних органів управління колгоспами, іншими кооперативними організаціями, їх об'єднаннями, іншими громадськими організаціями - витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді;

2) представників підприємств, установ, організацій - довіреністю від імені підприємства, установи, організації;

3) уповноважених профспілок - довіреністю відповідного профспілкового органу;

4) адвокатів - ордером, виданим юридичною консультацією;

5) інших осіб - довіреністю чи усною заявою довірителя з занесенням її до протоколу судового засідання.

Оригінали документів, зазначені у цій статті, або копії з них приєднуються судом до справи.

Письмові довіреності громадян посвідчуються нотаріально.

Громадяни можуть також посвідчити довіреність на ведення справи в суді на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють, або в управлінні будинками, де вони проживають; військовослужбовці - у відповідній військовій частині; особи, які проживають у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор, - у виконавчому комітеті міської, селищної, сільської Ради народних депутатів; особи, які перебувають на лікуванні, - у відповідному лікувальному закладі.

У відповідності до ст. 248-6 ЦПК України скарга розглядається у відкритому судовому засіданні з участю заявника (громадянина, який подав скаргу) і службової особи, представника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, рішення, дії або бездіяльність яких оскаржуються.

Якщо заявник або службова особа не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто з участю їх представників.

Не можуть бути представниками в суді відповідно до ст. 116 ЦПК України:

1) особи, які не досягли повноліття;

2) особи, над якими встановлено опіку, піклування;

3) адвокати, які прийняли доручення про подання юридичної допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів, у випадку, зазначеному в пункті 6 статті 112 цього Кодексу.

Судді, слідчі і прокурори не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

По даній справі суб'єктом оскарження заявник визначив Генерального Прокурора України, а не орган прокуратури.

В той же час, суд першої інстанції не звернув увагу на ці обставини, розглянув справу у відсутність суб'єкта оскарження, без наявності даних про вручення повідомлення Генеральному прокурору України, допустив до участі в справі представника без належно оформленого доручення.

По справі за скаргою X. на неправомірні дії посадових осіб Фонду державного майна України було скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 31.01.2002 року, яким вимоги заявника були задоволені.

При цьому колегія суддів виходила з того, що справа призначалася судом до розгляду неодноразово 18.12.2001 р., 14 і 31.01.2002 року. Даних про вручення судових повісток суб'єкту оскарження немає.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що Фонд державного майна України був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи не відповідає фактичним обставинам справи.

До того ж, заявник, оскаржуючи дії суб'єкта оскарження, послався на те, що останнім не були вирішені в установленому порядку його звернення від 15.02.2001р., 8 і 17.08.2001 р. та від 12.09.2001 р.

При цьому суд першої інстанції не звернув уваги на те, що до суду скарга була подана заявником 31.10.2001 року.

Таким чином, суд не з'ясував чи були дотриманні заявником строки звернення до суду, передбачені ст. 248-5 ЦПК України щодо кожного звернення окремо та не звернув увагу на те, що цей строк є процесуальним, і в разу його пропуску питання вирішуються відповідно до ст. 85 ЦПК України.

При зазначених порушеннях процесуального права у судової колегії були всі підстави для скасування рішення суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд.

Підставою для скасування рішення суду з направленням справи на новий розгляд відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 307 ЦПК України є також вирішення судом питання про права і обов'язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі.

Так, у лютому 2004 року Я. звернувся в суд зі скаргою на дії Генерального прокурора України В., Прокурора Київської області Г. та в.о. прокурора Обухівського району Київської області щодо розгляд його звернення.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва в задоволення скарги заявнику було відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва від 15 липня 2004 року рішення суду було скасовано з направленням справи на новий розгляд, оскільки суд першої інстанцій не залучив до участі справі всіх суб'єктів оскарження, чим порушив п. 4 ч. 1 ст. 307 ЦПК України.

Іншою ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 січня 2004 року було скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва по справі за скаргою Г. на бездіяльність Державної податкової адміністрації України, яким їй було відмовлено в задоволенні скарги.

В цьому випадку колегія суддів виходила з того, що за змістом скарги заявниця оскаржувала бездіяльність Державної податкової адміністрації України, яка, на її думку, полягала в тому, що остання відмовила їй в задоволенні вимог про анулювання виданого ідентифікаційного номеру, проставлення відмітки в паспорті про дозвіл здійснювати платежі без нього та ведення податкового обліку щодо неї за прізвищем, ім'ям і по батькові.

В той же час, вона вказувала, що суб'єкт оскарження присвоїв їй ідентифікаційний номер через Броварську об'єднану державну податкову інспекцію Київської області.

Суд першої інстанції при розгляді справу не залучив останню до участі в ній.

Разом з тим, відповідно до ст. 3 Законом України "Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів" Державний реєстр створюється Головною державною податковою інспекцією України і складається з інформаційного фонду , що міститься у базах даних Головної державної податкової інспекції України, державних податкових інспекцій по Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах і районах у містах.

За таких обставин, виходячи з компетенції та повноважень ДПА України та її структурних підрозділів, суду першої інстанції необхідно було обговорити питання про залучення до участі в справі, крім вказаного суб'єкта оскарження, і Об'єднану державну податкову інспекцію у м. Бровари.

З огляду на викладене, колегія прийшла до висновку , що рішення суду не можна визнати законним і обґрунтованим.

Рішення районних судів м. Києва скасовувалися, також, з підстав передбачених ст. 308 ЦПК України.

Відповідно до зазначеної норми закону скасування рішення із закриттям провадження в справі або залишенням заяви без розгляду можуть бути з підстав, передбачених статтями 227, 229 цього Кодексу.

Положення частини першої статті 308 ЦПК України не застосовується до випадків, коли після ухвалення рішення судом першої інстанції у справі, в якій фізична особа - сторона в спірних правовідносинах, померла після ухвалення рішення, внаслідок чого не може бути здійснено правонаступництво.

Так, по справі за скаргою Щ. на дії ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Щ. ухвалою Апеляційного суду м. Києва скасовано з закриттям провадження по справі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 березня 2004 року, яким була частково задоволена скарга заявника.

При цьому колегія врахувала положення норм закону, відповідно до ст. 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення у тому числі, виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута.

Зазначені дії ліквідатора згідно ч. 4 ст. 25 Закону підлягають оскарженню до господарського суду власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов'язаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси.

За таких обставин, колегія суддів прийшла до обґрунтованого висновку, що рішення суду не можна визнати законним і обґрунтованим, воно підлягає скасуванню, а провадження по справі - закриттю.

В іншому випадку, підставою для скасування рішення по справі з закриттям провадження по справі стали наступні обставини.

У жовтні 2004 року К. звернувся в суд із скаргою на бездіяльність заступника прокурора Дарницького району м. Києва Н., яка полягали, на думку заявника, у неналежному реагуванні згідно ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" щодо фактів службової недбалості, невиконання судового рішення, приховуванні майна, на яке був накладений арешт працівниками міліції, слідчим Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві, а саме, у прийнятті постанови про відмову в порушення кримінальної справи стосовно колишнього слідчого Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві-3.

Вказував, що неодноразово звертався із скаргами до Дарницької районної прокуратури м. Києва на бездіяльність СВ Дарницького РУ ГУ МВС України, але завжди отримував необґрунтовані відповіді.

25.09.2004 року він отримав повідомлення з Дарницької районної прокуратури м. Києва про відмову в порушенні кримінальної справ.

За таких обставин вважав, що з боку заступника прокурора Дарницького району м. Києва Н. була допущена бездіяльність та просив зобов'язати суб'єкта оскарження прийняти відповідне рішення та усунути перешкоди в реалізації його конституційних прав.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 жовтня 2004 року в задоволенні скарги відмовлено.

В апеляційній скарзі заявник просив скасувати рішення та передати справу на новий розгляд, оскільки суд належним чином не дослідив обставини справи, тому прийшов до помилкового висновку про правомірність дій заступника прокурора Дарницького району м. Києва Н. та його підлеглої Б. при винесенні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.

Апеляційна скарга К. колегією суддів була частково задоволена, а рішення суду - скасовано з закриттям провадження по справі з огляду на наступне.

Як зазначила в ухвалі від 23 грудня 2004 року колегія суддів Апеляційного суду м. Києва, приймаючи рішення по суті скарги К. щодо законності постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 10.09.2004 року, суд першої інстанції виходив з того, що зазначене питання повинно перевірятися в порядку передбаченому главою 31-А ЦПК України.

З такими висновками суду колегія не погодилася з огляду на наступне.

За змістом ст. 248-3 ЦПК України та рішенням Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року щодо відповідності Конституції України /конституційності/ положень абзаців третього, четвертого, п'ятого ст. 248-3 ЦПК України, судам в порядку глави 31-А ЦПК України не підвідомчі скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури якщо встановлено інший порядок судового оскарження цих дій.

Враховуючи, що постанова про відмову в порушенні кримінальної справи підлягає оскарженню в порядку ст.ст. 236-1-236-2 КПК України, скарга заявника не могла розглядатися за правилами глави 31-А ЦПК України.

З огляду на те, що справа судом першої інстанції була розглянута з порушенням норм Цивільно-процесуального кодексу України, постановлене по ній рішення було скасовано, а провадження по справі - закрито.

В окремих випадках суди першої інстанції в порядку глави 31-А ЦПК України розглядали скарги при наявності спору про право.

Так, в зазначеному порядку Печерським районним судом м. Києва була розглянута скарга С. на рішення Вищої атестаційної комісії Генеральної прокуратури.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 9 червня 2004 року в задоволенні скарги заявнику було відмовлено.

Ухвалою колегією суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 23 вересня 2004 року апеляційна скарга С. була задовольнити частково, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 9 червня 2004 року - скасовано, скарга С. на рішення Вищої Атестаційної комісії Генеральної прокуратури України залишена без розгляду, а заявнику було роз'яснено право пред'явлення позову на загальних підставах.

При цьому колегія виходила з наступних обставин.

З матеріалів справи вбачалося, що С. звернувся в суд із скаргою на рішення Вищої атестаційної комісії Генеральної прокуратури України від 19 березня 2004 року, яким визнано, що він не відповідає займаній посаді та потребує переводу на посаду із меншим обсягом роботи.

Заявник таке рішення вважав неправомірним, оскільки востаннє його було атестовано в лютому 2002 року, тому, виходячи з Положення про атестацію прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури про те, що чергова атестація проводиться один раз у п'ять років, не було підстав для направлення його на чергову атестацію.

Підстав для проведення позачергової атестації також не було, оскільки за час проходження служби в органах прокуратури у нього не було жодного стягнення, порушення законності він не допускав, службові обов'язки виконував належно.

Крім того, були допущені порушення і при підготовці атестаційних документів.

Так, атестаційна картка не складалася, висновок про невідповідність його посаді міститься в характеристиці, а не в атестаційній картці, в біографічній довідці не вказано даних про його заохочення, а також про відсутність стягнень. На час ознайомлення його з характеристикою 18 березня 2004 року та із рішення атестаційної комісії 25 березня 2004 року, характеристика не була підписана заступником Генерального прокурора України - начальником Головного управління військових прокуратур генерал-майором юстиції Г.

З вини керівництва Головного управління військовий прокуратур були порушені строки передачі атестаційний документів до атестаційної комісії.

До того ж, заявник вважав, що характеристика на нього є неконкретною, викладена загальними фразами, не обґрунтована та не об'єктивна.

За таких обставин, просив скаргу задовольнити, визнати рішення Вищої атестаційної комісії Генеральної прокуратури України від 19 березня 2004 року неправомірним та скасувати його.

На час розгляду справи апеляційною інстанцією, заявник згідно наказу № 2103-ц від 19.07.2004 року по Генеральній прокуратурі України на підставі оспорюваних висновків атестаційної комісії від 19.03.2004 року був звільнений з роботи за п. 2 ст. 40 КЗпП України.

За таких обставин, по справі є наявним спір про право, який розглядається в позовному провадженні.

Враховуючи наведене, колегія суддів рішення суду першої інстанції скасувала, скаргу заявника відповідно до ч. 7 ст. 248-6 ЦПК України залишила без розгляду та роз'яснила йому право на звернення до суду в позовному провадженні.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення в апеляційному порядку і ухвалення нового рішення є:

1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими;

3) невідповідність висновків суду обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування судом норм матеріального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на дані правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Випадки порушення або неправильного застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції лише за умови, якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Найбільша кількість рішень суду першої інстанції скасовувалася в зв'язку з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, в той же час мали місце скасування рішень і у зв'язку неповним з'ясування обставин, що мають значення для справи.

Рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 22 липня 2004 року було скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва про задоволена скарга Ч. на неправомірні дії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і постановлено нове - про відмову в задоволенні скарги на дії суб'єкта оскарження.

Своє звернення до суду заявник обґрунтовував тим, що рішенням адміністративної ради Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 червня 2003 року № 17, були затверджені зміни і доповнення до Інструкції про порядок складання звіту про вклади фізичних осіб у банках - учасниках Фонду, затвердженої рішенням адміністративної ради Фонду від 14.10.2002 № 8, а саме, - квартальна форма звітності № 1Ф.

При цьому зазначав, що є вкладником і акціонером АКБ "Правекс-Банк".

10.12.2003 року від заступника Голови Правління АКБ "Правекс-Банк" він дізнався про прийняте рішення, яке порушує його права на отримання прибутку і задоволення інтересів акціонерів, оскільки негативно впливає на ресурсну базу банку.

Враховуючи наведене, просив його вимоги задовольнити та визнати неправомірними дії суб'єкта оскарження в частині внесення доповнень до Розділу 2 Інструкції - використання для розрахунку балансових рахунків 2903 та 2909.

Суд першої інстанції, задовольняючи скаргу Ч., виходив з того, що рішенням суб'єкта оскарження порушені його права і свободи, оскільки це є втручанням в життя і діяльність особи.

Колегія суддів, скасовуючи рішення і приймаючи нове обґрунтовано визнала, що висновок суду першої інстанції не ґрунтуються на матеріалах справи та доказах.

Згідно ст. 248-1 ЦПК України громадянин має право звернутися до суду (військовослужбовець - до військового суду) із скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні інтереси.

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” - Фонд видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками - учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду.

Оскаржуване рішення було прийнято адміністративною радою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і є обов'язковим до виконання банками - учасниками Фонду, тому воно не зачіпає права фізичних осіб - акціонерів і вкладників банків.

Доказів на підтвердження порушення прав, свобод чи законних інтересів заявником ні в суду першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції надано не було.

За таких обставин, колегія суддів постановила рішення про відмову Ч. в задоволенні скарги.

Рішенням колегії суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25.02.2004 року в справі за скаргою Ш., учасника товариства, на неправомірне рішення Антимонопольного комітету України за № 345-р від 14.10.2003 року яким товариство фірма "Авіас" було визнано винним у порушення законодавства про захист економічної конкуренції з накладанням штрафів на загальну суму 52373900 грн.

Підставою для такого рішення стало неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Так, свої вимоги заявник обґрунтовував тим, що, незаконне, на його думку, рішення суб'єкта оскарження позбавить його права отримати частку прибутку у вигляді дивідендів відповідно до його вкладу у статутний фонд товариства і таким чином порушить його право власності.

Колегія ж прийшла до своїх висновків з огляду на те, що корпоративні права заявника, як учасника товариства, передбачені статутом товариства, і зокрема, його право на отримання в майбутньому дивідендів, не давали йому підстав для оскарження рішення суб'єкта оскарження. Тому заявник як учасник товариства фірма "Авіас" не являється належним суб'єктом звернення до суду з питання поновлення своїх прав і свобод, в зв'язку з постановлянням Антимонопольним комітетом України рішення в справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції ТОА фірма "Авіас".

Іншим рішенням колегії суддів від 23.02.04 р. було скасовано рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 листопада 2003 року в справі за скаргою К. про визнання рішення Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва від 08.01. 2002 року недійсним яким заявнику було відмовлено в задоволенні скарги з підстав того, що він на час винесення суб'єктом оскарження рішення не був учасником товариства, тому його права і законні інтереси ніяким чином не могли бути порушені.

З такими висновками суду першої інстанції не погодилась колегія, оскільки на її думку вони зроблені без повного з'ясування обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального права.

Заявник К. звертаючись в суд із скаргою на неправомірні дії Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва, обґрунтовував її тим, що, на його думку, прийняття рішення 8 січня 2002 року № 14-22/30182974/211 про визначення суми податкового зобов'язання та застосування до ТОВ "Техносинтез" штрафних санкцій у вигляді пені за не надходження імпорту по авансовим платежам в сумі 128307, 23 грн. є необґрунтованим, оскільки порушує його права як учасника товариства.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що рішення заступника начальника ДПІ в Дарницькому районі м. Києва від 8 січня 2002 року про накладання штрафних санкцій у вигляді пені за не надходження імпорту по авансовим платежам у сумі 128307, 23 грн. було прийнято відносно товариства "Техносинтез".

Тому, доводи К. не ґрунтуються на положеннях Закону України "Про господарські товариства", Статуті товариства та спростовуються фактичними обставинами справи.

Так, права учасника товариства відповідно до ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" /надалі Закону/ надають йому можливість:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;

в) вийти в установленому порядку з товариства;

г) одержувати інформацію про діяльність товариства.

Крім того, на вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів.

Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Зазначені права, в тому числі по управлінню справами товариства, згідно ст. 13 Статуту товариства учасник може реалізовувати через участь у зборах засновників, які відповідно до ст. 58 Закону є вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю і складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Правовідносини між ДШ у Дарницькому районі м. Києва та ТОВ "Техносинтез" виникли фактично між контролюючим органом та господарюючим суб'єктом в зв'язку з господарською діяльністю останнього, рішення яке б стосувалося прав і обов'язків К. як фізичної особи суб'єктом оскарження не приймалося.

За таких обставин, колегія правильно прийшла до висновку, що заявник не надав суду доказів про порушення його прав, свобод чи законних інтересів при прийнятті суб'єктом оскарження оспорюваного рішення щодо ТОВ "Техносинтез.

В інших випадках судами першої інстанції приймалися до провадження і розглядалися по суті в порядку глави 31-А ЦПК України скарги посадових осіб господарючих суб'єктів на дії суб'єктів оскарження.

Так, в липні 2004 року К. як посадова особа, перший заступник Голови правління ВАТ "Лізингова компанія "Украгромашінвест", звернувся в суд в порядку глави 31-А ЦПК України із скаргою на неправомірні дії Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації щодо видачі свідоцтва про державну реєстрацію ВАТ "Лізингова компанія "Украгромашінвест" невідомим особам, яких він на це не уповноважував.

У подальшому представником заявника скарга була доповнена вимогами про визнання неправомірними всіх дій по заміні свідоцтва.

За таких обставин просив, визнати неправомірними дії по заміні та видачі свідоцтва про державну реєстрацію ВАТ "Лізингова компанія "Украгромашінвест" у зв'язку з його втратою, зобов'язати суб'єкта оскарження скасувати це рішення та дати оголошення у газеті, визнати чинним раніше видане Залізничною районною державною адміністрацією міста Києва свідоцтво за № 6366.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 10 серпня 2004 року скарга К. була задоволена.

Задовольняючи скаргу заявника, суд першої інстанції вважав встановленим, що він є суб'єктом звернення в розумінні статті 248-1 ЦПК України та його права підлягають захисту в порядку глави 31-А ЦПК України.

З такими висновками суду не погодилася колегія суддів судової палати Апеляційного суду м. Києва і своєю ухвалою від 25 листопада 2004 року рішення скасувала та постановила нове - про відмову в задоволенні скарги.

Підставою для таких висновків стало наступне.

Відповідно до ст. 248-1 ЦПК України громадянин має право звернутися до суду (військовослужбовець - до військового суду) із скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні інтереси.

Із скарги К. до суду вбачається до він звернувся як посадова особа, перший заступник Голови правління ВАТ "Лізингова компанія "Украгромашінвест" з підстав заміни та видачі свідоцтва про державну реєстрацію ВАТ "Лізингова компанія "Украгромашінвест" у зв'язку з його втратою.

При цьому він не вказував які його права, свободи чи законні інтереси як громадянина порушені суб'єктом оскарження і яким чином.

Не було надано доказів на підтвердження порушення прав, свобод чи законних інтересів заявника Солом'янською районною в м. Києві державною адміністрацію і в судовому засіданні суду апеляційної інстанції.

За таких обставин, колегія вирішила відмовити К. в задоволенні його скарги.

За інших підстав було скасовано з постановлянням нового рішення - про відмову в задоволенні скарги, рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2004 року в справі за скаргою М. на дії Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва.

Так, в серпні 2004 року М. звернувся в суд зі скаргою на неправомірні дії ДПІ у Печерському районі м. Києва, які, на його думку, полягали у необґрунтованому покладанні на нього обов'язку по сплаті донарахованого прибуткового податку за 2003 р. в сумі 6714 грн. 90 коп.

Вказував, що такі дії вважає неправомірними, оскільки вони суперечать Конституції України та Декрету Кабінету Міністрів "Про прибутковий податок з громадян".

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2004 року скарга Мурашина Г.О. була задоволена.

Задовольняючи скаргу Мурашина Г.О., суд першої інстанції виходив з того, що заявником відповідно до Декрету КМ України "Про прибутковий податок з громадян" податок сплачений правильно і тому у суб'єкта оскарження не було підстав донараховувати йому 6714 грн.90 коп. та застосовувати при цьому Інструкцію "Про прибутковий податок з громадян", яка є нормативно-правовим актом, що суперечить Конституції України.

З такими висновками суду обґрунтовано не погодилася колегія суддів судової палати Апеляційного суду м. Києва при цьому вона зазначила наступне.

Стаття 24 Конституції України встановлює рівні конституційні права і свободи громадян та їх рівність перед законом, а ст. 67 Конституції України передбачає обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Принципи побудови системи оподаткування, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, напрями їх зарахування і використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування, як і відповідальність за порушення податкового законодавства, визначається Законом України "Про систему оподаткування" від 25 червня 1991 року з наступними змінами.

Згідно зі ст.ст. 3, 4, 14 зазначеного Закону громадяни зобов'язані сплачувати податок з отриманих доходів виходячи, зокрема, з принципу соціальної справедливості - шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи.

Виходячи із зазначених положень та проголошеного принципу рівності громадян перед законом з метою недопущення проявів податкової дискримінації передбачено, що громадяни, отримуючи однакові доходи, мають сплачувати однакові податки.

Судом апеляційної інстанції було встановлено, що заявник М. у 2003 році отримав доходи за основним місцем роботи в Інституті Держави і права АН України та не за основним місцем роботи / в т.ч. за сумісництвом, за цивільно-правовими угодами тощо/ в ТОВ "Юріс", в Інституті законодавства Верховної Ради України, Юридичному клубі, Міністерстві освіти і науки України, Спілці юристів України, Профспілці Інституту та як член-кореспондент за академічне звання в Київському регіональному центрі Академії правових наук.

26 березня 2004 року заявником у встановлені законом строки була подана до податкового органу Декларація про доходи одержані за 2003 рік до яких включені доходи як за місцем основної роботи, так і за неосновним місцем роботи та сплачений прибутковий податок.

Суб'єкт оскарження провів підрахунок отриманого М. сукупного оподаткованого доходу і встановив його в сумі 51718 грн.71 коп.

З вказаної суми відповідно до діючого законодавства ДПІ у Печерському районі м. Києва був обчислений прибутковий податок, який склав суму 15959 грн.40 коп.

Враховуючи сплачений заявником прибутковий податок в сумі 9244 грн. 50 коп., суб'єкт оскарження додатково нарахував М. до сплати суму /15959,40-9244,50/ 6714 грн.90 коп. та направив йому про це податкове повідомлення.

При цьому ДПІ правильно виходила з того, що порядок оподаткування доходів громадян регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 26.12.92 року “Про прибутковий податок з громадян” з наступними змінами і доповненнями, здійснюється згідно правил п.7.3 Інструкції про прибутковий податок з громадян, а неоподаткований мінімум та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян встановлені Указом Президента України від 13 вересня 1994 року із змінами, внесеними Указом від 21.11.1995 року.

Так, згідно ст. 1 Декрету платниками прибуткового податку в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так ті, що не мають постійного місця проживання в Україні.

Об'єктом оподаткування згідно ч. 1 ст. 2 Декрету у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподаткований доход за календарний рік /що складається з місячних сукупних оподаткованих доходів/, одержаних з різних джерел, як на території України так і за її межами.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Декрету по закінченню календарного року визначається сума сукупного річного оподаткованого доходу. Прибутковий податок з річного доходу визначається з середньомісячного доходу з урахуванням сплаченого протягом року податку з місячних доходів.

На підставі ч. 4 ст. 12 Декрету органи державної податкової служби відповідно до поданих громадянами декларацій про сукупний річний доход проводять обчислення сукупної річної суми податку, тобто суми податку з сукупного оподаткованого доходу за календарний рік, одержаного з різних джерел, як на території України, так і за її межами. При обчисленні податковими органами річної суми податку з оподаткованого доходу виключається встановлений чинним законодавством неоподаткований мінімум на дату обчислення податку.

Враховуючи наведене, колегія прийшла до висновку, що ДПІ у Печерському районі м. Києва при проведенні перерахунку прибуткового податку заявнику та направленні йому податкового повідомлення діяла у межах наданих повноважень та у спосіб, передбачений законом.

За таких обставин, колегія прийшла до обґрунтовано висновку про відсутність підстави для задоволення скарги заявника.

З аналогічних підстав було скасовано рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 вересня 2004 року та постановлено нове - про відмову в задоволенні скарги Ш. на неправомірні дії Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва.

В зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи було частково скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 березня 2004 року в справі за скаргою П. на бездіяльність заступника Генеральної прокуратури України, Генеральної прокуратури України.

За обставинами справи, П. в лютому 2004 року звернулася в суд із скаргою на бездіяльність заступника Генеральної прокуратури України К.

Вказувала, що 10 грудня 2003 року вона подавала до Генеральної прокуратури України письмову заяву по вчинення злочинів суддями Апеляційного суду м. Києва та К.

Рішення по заяві про злочин у 10-денний термін в порядку ст. 97 КПК України прийнято не було.

Також, вона ні 15.01., ні 22.01., ні 29.01. 2004 року не була допущена на особистий прийом до суб'єкта оскарження та їй не було надано відповіді на скаргу від 10.12.2003 року, яка була подана до Генеральної прокуратури України.

За таких обставин, просила задовольнити скаргу, визнати, що з боку Заступника Генерального прокурора України К. була допущена бездіяльність, яка полягали у порушенні графіку особистого прийому та у не прийнятті рішення по її заяві від 10.12.2003 року та зобов'язати відновити її порушене право громадянина.

До участі в справі як суб'єкт оскарження була залучена Генеральна прокуратура України.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25 березня 2004 року скарга заявниці була задоволена частково, зобов'язано Генеральну прокуратуру України заяву П. від 10.12.2003 року про скоєння злочину розглянути в порядку ст.97 КПК України, в решті вимог -відмовлено.

При цьому, суд першої інстанції, частково задовольняючи вимоги П., виходив з того, що Генеральною прокуратурою України при розгляді заяви П. від 10.12.2003 року про скоєння злочину не дотримано процедури реагування, передбаченої ст. 97 КПК України.

З такими висновками суду частково не погодилася судова колегія, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи і зроблені в порушення ст.ст.95, 97 КПК України.

Одночасно при цьому вказавши, що відповідно до ст. 97 КПК України, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.

По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одно з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю.

Коли необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів/

Крім того, відповідно до ст. 95 КПК України письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона подається. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і відібрати від нього відповідну підписку.

З матеріалів же справи вбачалося, що дійсно, 10.12.2003 року заявниця подала до Генеральної прокуратури України заяву про скоєння злочину та просила порушити кримінальну справу відносно суддів Апеляційного суду м. Києва та К.

08.01. 2004 року для виконання вимог ст.ст. 95, 97 КПК України та організації перевірки, та відповідного реагування заява П. була направлена заступнику прокурора Дніпропетровської області, який в свою чергу направив її по територіальності прокурору м. Києва, а прокурор міста - до прокуратури Шевченківського району м. Києва.

За таких обставин, Генеральна прокуратура України діяла в межах наданих повноважень та у спосіб передбачений законом, а саме, відповідно до ст.ст. 95, 97 КПК України,

Враховуючи наведене, колегія в частині зобов'язання суб'єкта оскарження прийняти рішення по заяві П. від 10.12.2003 року в повному обсязі відносно осіб, зазначених в ній з додержанням вимог ст. 97 КПК України скасувала рішення та постановила нове, яким відмовити П. в задоволенні скарги щодо визнання неправомірними дій Генеральної прокуратури України, в решті рішення залишила без змін.

В іншому випадку, рішенням від 25 листопада 2004 року колегії суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18.08.2004 року і постановлено нове про задоволення скарги Щ., який 17.03.2004 року звернувся до Прокуратури Шевченківського району м. Києва із заявою про порушення кримінальної справи проти судді Шевченківського районного суду м. Києва Ч. за постановлення завідомо неправосудного рішення. Проте процесуальний документ за наслідками розгляду заяви в строки, передбачені ст. 97 КПК України, суб'єктом оскарження прийнятий не був.

Враховуючи, що згідно ч. 2 ст. 97 КПК України - по заяві або повідомленню про злочин прокурор зобов'язаний не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

1).порушити кримінальну справу;

2)відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належність, а суб'єктом оскарження по заяві про злочин не було прийнято процесуальне рішення, колегія обґрунтовано визнала, що висновки суду першої інстанції про правомірність дій суб'єкта оскарження є помилковими і постановила нове рішення - про задоволення скарги заявника та зобов'язала Прокуратуру Шевченківського району м. Києва прийняти рішення по заяві про злочин в порядку визначеному ст. 97 КПК України.

При розгляді справи в апеляційній інстанції суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора.

Відповідно до ч. 2 ст. 301 ЦПК України суд апеляційної інстанції може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які на думку осіб, що беруть участь у справі, судом першої інстанції досліджувалися з порушенням встановленого Цивільним процесуальним кодексом порядку.

Саме виходячи з наданих апеляційній інстанції повноважень, колегією суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва було скасовано з постановленням нового рішення - про відмову в задоволенні скарги, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 квітня 2003 року в справі за скаргою Я. на дії Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Так, в лютому 2003 року Я. звернулася в суд і скаргою на дії Державного департаменту України з питань виконання покарань, які полягали у створенні їй перешкод для зустрічі з підзахисним.

Вказувала, що неодноразово зверталася на підставі постанови Апеляційного суду Київської області від 03.06.2002 року до суб'єкта оскарження з заявою про допуск її відповідно до ч. 2 ст. 48 КПК України до виконання своїх повноважень по відношенню до її підзахисного Я., 1974 року народження, який знаходиться у тюрмі № 8 м. Житомира.

Разом з тим, начальник Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань не допускає її як захисника на зустріч з підзахисним не дивлячись на постанову суду.

Вважала, що такі дії перешкоджають їй належним чином виконувати свої обов'язки передбачені ст. 48 КПК України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 квітня 2003 року скарга заявниці була задоволена, а суб'єкта оскарження - зобов'язано не чинити перешкод Я. у здійсненні її права на захист Я.

В апеляційній скарзі Державний департамент України з питань виконання покарань просив скасувати рішення суду та ухвалити нове - про відмову заявниці в задоволенні скарги, оскільки суд першої інстанції не взяв до уваги положень ст. 40 ВТК України.

Колегія суддів апеляційну скаргу суб'єкта оскарження задовольнила, а рішення та окрему ухвала суду - скасувала і постановила нове - про відмову в задоволенні скарги з наступних підстав.

Задовольняючи скаргу Я. та зобов'язуючи суб'єкта оскарження не чинити заявниці перешкод як захиснику засудженого, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ч. 2 ст. 44 КПК України як захисники допускаються особи, які мають свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

У випадках і в порядку, передбачених КПК, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.

Постановою судді Апеляційного суду Київської області від 03.06.2002 року заявниця допущена в якості захисника засудженого Я.

З такими висновки суду не погодилася колегія суддів, оскільки вони суперечать фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Так, з матеріалів справи вбачалося, що вироком Київського обласного суду від 01.12.1998 року Я. засуджений за ст.ст. 93 п. "а", "г", ч. 2 ст. 80 із застосуванням ст. 42 КК України до смертної кари - розстрілу.

Постановою Київського обласного суду від 14 червня 2000 року Я. основне покарання у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі з утриманням у тюрмі суворого режиму.

Відповідно до ч. 4 ст. 44 КПК України - захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники в якості захисників допускаються до участі в справі з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У випадках, коли відповідно до вимог статті 45 цього Кодексу участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники в якості захисників можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником - адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.

Ухвалою Верховного Суду України на спільному засіданні судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії від 25 червня 2004 року була скасована постанова судді апеляційного суду Київської області від 03.06.2002 року про допуск Я. в якості захисника засудженого Я.

Підставами для цього стало те, що заявниця допитувалася на стадії досудового слідства і в судовому засіданні як свідок, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 61 КПК України виключає для неї можливість бути захисником.

Крім того, на момент винесення суддею зазначеної постанови про допуск матері засудженого Я. в якості його захисника судові рішення набули чинності і постанова була винесена поза межами судового розгляду, коли справа не знаходилася у провадженні судді.

Враховуючи наведене, колегія прийшла до висновку, що Державний департамент України з питань виконання покарань діяв в межах наданих йому повноважень та у спосіб передбачений законом в цілях виконання функцій покладених на нього Законами України.

За таких обставин, в задоволенні скарги Я. на неправомірні дії суб'єкта оскарження було відмовлено.

Певні складності у суддів виникають при застосуванні Закону України “Про інформацію” в разі оскарження дій суб'єктів оскарження про відмову у її наданні або при її обмеженні.

Так, в липні 2003 року М. звернувся в із скаргою на неправомірні дії начальника Головного управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації Ж., які на його думку, полягали в порушенні суб'єктом оскарження його прав, передбачених ст. 32 Конституції України, ст. 11 Закону України “Про державну службу” та ст.ст. 23, 31 Закону України “Про інформацію”.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 9 грудня 2003 року в задоволенні скарги заявнику відмовлено з посиланням на те, що чинними нормативними актами не передбачено надання конкурсантам копій протоколів про засідання конкурсної комісії на заміщення вакантних посад державного службовця.

З такими висновками не погодилася колегія суддів з огляду на наступне.

Відмовляючи заявнику М. у визнанні бездіяльності Ж. по усуненню порушень Конституції України та Закону України “Про інформацію” з боку начальника відділу кадрового забезпечення Б. неправомірною, суд першої інстанції виходив з того, що надання копій протоколів засідання конкурсної комісії не передбачений законодавством і Закон України “Про інформацію” до даних правовідносин не може застосовуватися.

Разом з тим, вказані висновки суду зроблені без повного з'ясування обставин справи.

Відповідно до Положення про Головне управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації, затвердженого 16.10.2000 року розпорядженням № 1834 голови Київської міської державної адміністрації, воно у своїй діяльності керується Конституцією та Законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства освіти і науки, розпорядженням Київської міської адміністрації, рішеннями Київради та цим Положенням.

Начальник управління здійснює керівництво діяльністю управління, несе персональну відповідальність за виконання покладених на управління завдань, в тому числі, розподіляє обов'язки між заступниками та визначає ступінь відповідальності їх та керівників структурних підрозділів управління.

Судом встановлено, що 27.05.2003 року М., складав іспит конкурсній комісії як єдиний кандидат на заміщення вакантної посади начальника відділу управління.

На засіданні конкурсної комісії він присутнім не був, про результати складання іспитів та засідання комісії повідомлений листом секретаря конкурсної комісії ГУОН Б. 29.05.2003 року.

Бажаючи ознайомитися з оцінками на відповіді білету, які йому виставили члени конкурсної комісії, та зауваженнями, щодо його кандидатури на заміщення вакантної посади начальника відділу, він 30 травня 2003 року звернувся з цим проханням до начальника відділу кадрового забезпечення Б.

Однак в отриманні зазначеної інформації йому було відмовлено.

Тому, 31 травня 2003 року заявник оскаржив дії Б. до суб'єкта оскарження та просив його усунути зазначені порушення Закону України “Про інформацію” шляхом надання йому копій протоколів та екзаменаційного білету з виставленими оцінками.

Разом з тим, начальник Управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації Ж. таку інформацію М. не надав, як і можливість ознайомитися з документами.

Між іншим, відповідно до ст. 23 Закону України “Про інформацію” кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї, у тому числі і зібраною державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Згідно ст. 31 цього ж Закону, громадянин має право доступу до інформації про нього, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

За таких обставин, колегія прийшла до висновку, що оскільки протокол засідання комісії від 27.05.2003 року та екзаменаційний білет № 5 з відповідями заявника і виставленими йому оцінками містять інформацію щодо М., він має право на доступ до неї.

Посилання представника суб'єкта оскарження на віднесення протоколів засідання конкурсної комісії до конфіденційної інформації як на перешкоду для ознайомлення заявника з протоколами та екзаменаційним білетом, не були взяті колегією до уваги з врахуванням того, що відповідно до Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, засіданні комісії відбувається відкрито, на ньому можуть бути присутні кандидати за їх бажанням, рішення відносно них приймається простою більшістю голосів.

В зв'язку з викладеним, колегія прийшла до висновку, що з боку начальника Управління Київської міської державної адміністрації Ж. по відношенню до заявника мало місце порушення прав на отримання інформації в результаті бездіяльності суб'єкта оскарження, тому поновлення прав повинно відбутися шляхом ознайомлення М. з зазначеними документами.

Вивчення судової практики застосування законодавства про пенсійне забезпечення, показало, що суди в цілому правильно вирішують справи цієї категорії.

Разом з тим, в окремих випадках помилково застосовують діюче законодавство або не враховують положення норм діючого матеріального закону при розгляді справ, тому постановлені судами рішення в подальшому скасовуються в апеляційному порядку.

Так, рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2005 року частково було скасовано з постановленням нового - рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30.09.04. в справі за скаргою А. на неправомірні дії Головного управління Міністерства внутрішніх справ в м. Києві.

Підставою для цього стало наступне.

У серпні 2004 року А. звернувся в суд із скаргою на неправомірні дії Головного управління МВС України в м. Києві, які полягали, на його думку, у необґрунтованій відмові провести перерахунок призначеної йому пенсії з врахуванням 15 % надбавки за роботу з таємними документами, яка призначалася йому відповідно до Постанови КМ України № 414 від 15.06.94 р. "Про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці", 100 % надбавки грошового забезпечення відповідно до Указу Президента № 771/2001 від 31.08.01 року, які він отримував під час проходження служби в територіальному управлінні міліції Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві та 90 % надбавки за безперервну службу, введену згідно Указу Президента № 370/2003 від 24.04.03 року "Про надбавки військовослужбовцям Служби безпеки України та працівникам органів внутрішніх справ України".

За таких обставин просив задовольнити його скаргу та зобов'язати суб'єкта оскарження провести перерахунок пенсії з врахуванням зазначених надбавок.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 вересня 2004 року скарга заявника задоволена частково, зобов'язано ГУ МВС в м. Києві здійснити перерахунок призначеної А. пенсії з врахуванням отриманої ним 100 % надбавки грошового забезпечення за грудень 2001 року та 15 % надбавки, передбаченої Постановою КМ України № 414 від 15.06.1994 року, починаючи з дня призначення йому пенсії.

В задоволенні скарги щодо проведення перерахунку пенсії з врахуванням надбавки, яка передбачена Указом Президента України № 370/2003 від 24.04.2003 року відмовлено.

В апеляційній скарзі А. просив скасувати рішення в частині, якою йому відмовлено в задоволенні скарги та ухвалити нове - про задоволення вимог з огляду на те, що суд неправильно застосував норми матеріального права та не врахував для перерахунку пенсії встановлену Указом Президента України № 370/2003 від 24.04.2003 року 90 % надбавку за безперервну службу.

В апеляційній скарзі Головне управління МВС України в м. Києві просило рішення суду в задоволеній частині змінити та зобов'язати здійснити перерахунок пенсії заявнику лише з врахуванням надбавки за роботу в умовах режимних обмежень, отриманих А. за 24 календарні місяці служби підряд перед зверненням за пенсією, тобто з грудня 1999 року по листопад 2001 року включно, виходячи з того, що А. був звільнений зі служби на підставі наказу № 452 від 24 грудня 2001 року, тому отримані ним за 23 дні грудня 2001 р. надбавки на підставі Указу Президента України № 771/2001 від 31.08.01 р. та Постанови КМ України № 414 від 15.06.94 р. не можуть вважатися як отримані за календарний місяць /грудень/ 2001 р. в розумінні Постанови КМ України від 17 липня 1992 року № 393 з наступними змінами, і тому при нарахуванні пенсії заявнику враховуватися не повинні.

Апеляційна скарга А. була відхилена, а рішення в частині відмови заявнику провести перерахунок призначеної йому пенсії з урахуванням 90 % надбавки за безперервну службу згідно Указу Президента України № 370/2003 від 24.04.03 р. "Про надбавки військовослужбовцям Служби безпеки України та працівникам органів внутрішніх справ України" - залишена без змін з огляду на те, суд першої інстанції правильно виходив з того, що вона /надбавка/ належить до додаткових видів грошового забезпечення, яка враховується при нарахування пенсії особам, які її отримували під час проходження служби й звільнені після її запровадження. Заявник же її не отримував і звільнився до її встановлення.

Встановлені судом обставини не суперечать положенням ч. 3 ст. 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" /в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин/ та п. 7 Постанови КМ України від 17 липня 1992 року “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей”.

Апеляційна скарга Головного управління МВС України в м. Києві була задоволена частково, рішення в частині визнання неправомірними дій суб'єкта оскарження щодо відмови провести перерахунок пенсії з урахуванням надбавки, отриманої заявником по Указу Президента № 771/2001 від 31.08.2001 р. в грудні 2001 року та зобов'язання зробити перерахунок пенсії - скасовано та постановлено нове - про відмову в задоволенні зазначених вимог; рішення в частині визнання неправомірними дій суб'єкта оскарження щодо відмови провести перерахунок пенсії з урахуванням 15 % надбавки, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України № 414 від 15.06.1994 771/2001 року та зобов'язання здійснити перерахунок з дня призначення заявнику пенсії - змінено.

При цьому колегія виходила з наступного.

З матеріалів справи вбачалося, що наказом начальника Головного управління МВС в м. Києві № 452 о/с від 24 грудня 2001 року А. був звільнений з органів внутрішніх справ у відставку за ст. 65 п. “а” /за віком/.

На 24 грудня 2001 року йому нарахована вислуга років в календарному обчисленні 28 років 10 місяців 22 дні; в пільговому - 33 роки 05 місяців 03 дні.

Відповідно до довідки про нарахування пенсії на час звільнення заявника до грошового забезпечення з якого проведене нарахування пенсії було включено: посадовий оклад, оклад за військове звання, надбавка за вислугу років, надбавка за Указом Президента України № 771/2001 від 31.08.2001 року в сумі 30 грн. 33 коп. визначеній відповідно до п. 7 Постанови КМ України № 393 від 17 липня 1992 року /з наступними змінами і доповненнями/ “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей”, який передбачає, що пенсії обчислюються з таких видів грошового забезпечення:

окладу за останньою штатною посадою, займаною перед звільненням;

окладу за військове або спеціальне звання;

процентної надбавки за вислугу років;

додаткових видів грошового забезпечення, що надаються щомісяця (надбавки за вчене звання і науковий ступінь, кваліфікацію та умови служби). Розмір додаткових видів грошового забезпечення визначається (за вибором тих, хто звернувся за пенсією) за 24 останні календарні місяці служби підряд перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців служби підряд протягом усієї служби перед зверненням за пенсією незалежно від наявних перерв у службі. Середньомісячна сума додаткових видів грошового забезпечення за 24 календарні місяці і за 60 календарних місяців визначається шляхом ділення загальної суми додаткових видів грошового забезпечення за 24 календарні місяці служби підряд (перед зверненням за пенсією) чи за 60 календарних місяців служби підряд (протягом всієї служби) відповідно на 24 і 60.

За таких обставин, суб'єкт оскарження обґрунтовано включив для розрахунку пенсії додаткову виплату по Указу Президента України № 771/2001 в сумі 30 гр. 33 коп., оскільки з 24 календарних місяців перед звільненням заявник отримував її в жовтні та в листопаді 2001 року, які є повними календарними місяцями.

Враховуючи наведене, доводи заявника про включення до розрахунку суми надбавки отриманої за 23 дні грудня 2001 року не заслуговують на увагу, оскільки суперечать вимогам закону, до того ж А. при звільнення зі служби не оскаржувався наказ в частині дати звільнення та в частині зарахування до вислуги років часу з 24.12. по 30.12.2001 року.

З огляду на викладене, колегія прийшла до обґрунтованого висновку, що в задоволенні скарги заявника про визнання неправомірними дій суб'єкта оскарження в частині відмови зробити перерахунок пенсії і зобов'язання його провести з урахуванням надбавки, отриманої А. за 23 дні грудня 2001 року, необхідно відмовити.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про задоволення скарги заявника в частині визнання неправомірними дій суб'єкта оскарження щодо відмови провести перерахунок пенсії з урахуванням 15 % надбавки, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України № 414 від 15.06.1994 року та зобов'язання здійснити перерахунок з дня призначення заявнику пенсії правильно виходив з того, що надбавка за роботу в умовах режимних обмежень є додатковим видом грошового забезпечення і відповідно до ч. 3 ст. 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" /в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин/ повинна враховуватися для розрахунку пенсії.

В той же час, визначення її розміру повинно відбуватися в порядку, передбаченому п. 7 Постанови КМ України № 393 від 17 липня 1992 року /з наступними змінами і доповненнями/ “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей”, тому рішення суду в цій частині колегія доповнила посиланням на зазначену Постанову КМ України.

В практиці розгляду районними судами справ за скаргами колишніх працівників органів внутрішніх справ на дії управлінь МВС України щодо відмови у призначенні їм пенсії на підставі змін внесених 04.07.2002 року до Закону України "Про внесення змін до Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” мають місце випадки неоднакового застосування положень закону.

Деякі спірні питання були роз'яснені в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 4 від 15 квітня 2005 року “Про окремі питання застосування судами України законодавства про пенсійне забезпечення військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби), осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”.

З 6 серпня 2002 року право на пенсію відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” мають право військовослужбовці та особи, які були звільнені зі служби раніше.

Відповідно до п. б ст. 12 Закону право на пенсію за вислугу років мають: особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба, служба в органах внутрішніх справ або служба в державній пожежній охороні. (Пункт "б" статті 12 в редакції Закону N 3946-12 від 04.02.94, із змінами, внесеними згідно із Законами N 51-IV).

Так, ухвалою колегії суддів судової палати Апеляційного суду м. Києва від 12 травня 2004 року було скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 листопада 2003 року в справі за скаргою Ф. дії Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці та Департаменту фінансових ресурсів та економіки МВС України.

За обставинами справи, 17 квітня 2003 року Ф. звернувся в суд із скаргою на неправомірне рішення Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці про відмову у призначенні пенсії за вислугу років.

Вказував, що в зв'язку з внесенням 04.07.2002 року змін до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" у нього виникло право на призначення пенсії за вислугу років.

Його вік становить 49 років, загальний трудовий стаж більше 30 років, з яких більше 13 років становить військова та служба в органах внутрішніх справ.

24 січня 2003 року він отримав відмову на його звернення про призначення пенсії за вислугу років від заступника начальника УМВС України на Південно-Західній залізниці.

Це рішення він оскаржив до Міністра внутрішніх справ України, але 10.03.2003 року від начальника Департаменту фінансових ресурсів на економіки МВС України надійшла негативна відповідь.

За таких обставин, просив задовольнити його вимоги, визнати рішення заступника начальника УМВС та начальника ДФРЕ України неправомірними та зобов'язати Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці призначити йому пенсію за вислугу років.

Відмовляючи в задоволенні вимог заявнику, суд першої інстанції вважав встановленим, що суб'єкти оскарження в межах наданих їм повноважень обґрунтовано відмовили Ф. в призначенні пенсії за вислугою років, оскільки він не може бути віднесений до осіб, які мають право на пенсію за ст. 12 п. б Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", тому, що на день звільнення зі служби не досяг 45-річного віку та немає загального трудового стажу 25 календарних років.

Колегія з такими висновками суду не погодилась, рішення суду скасувала та вказала на те, що судом першої інстанції не було враховано п. б ст. 50 Закону про те, що строки призначення пенсії визначаються для осіб офіцерського складу, прапорщиків і мічманів, військовослужбовців надстрокової служби та військової служби за контрактом, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом - з дня звільнення зі служби, але не раніше того дня, до якого їм надавалося грошове забезпечення, а членам сімей цих військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, а також пенсіонерів з їх числа - з дня смерті годувальника, але не раніше дня, до якого йому виплачено грошове забезпечення чи пенсію, крім випадків призначення їм пенсій з більш пізніх строків.

Зазначене положення Закону не було взято судом до уваги, як і те, що право на призначення пенсії передбачене п. б ст. 12 Закону не залежить від часу звільнення, а пов'язане лише з наявністю умов зазначених у п. б ст. 12 на час звернення за призначенням пенсії.

Немає в судах однакової практики щодо права на перерахунок пенсій при застосування ст. 37-1 Закону України “Про державну службу”.

Так, у грудні 2004 року П. звернулася в суд зі скаргою на неправомірні дії Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва щодо перерахунку пенсії державного службовця.

Вказувала, що з 1 вересня 2001 року їй була призначена пенсія державного службовця із заробітної плати начальника Головного управління Державної податкової адміністрації України.

У зв'язку з виникненням з 1 вересня 2003 року права на перерахунок пенсії державного службовця відповідно до ст. 37-1 Закону України "Про державну службу" та постанови КМ України від 06.08.2003 року № 1207 "Про підвищення посадових окладів працівникам апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів", вона 28 липня 2004 року подала заяву до суб'єкта оскарження про проведення перерахунку раніше призначеної пенсії. До заяви була додана довідка Державної податкової адміністрації України від 12.07.2004 року № 541 про розмір заробітної плати начальника Головного управління Державної податкової адміністрації України станом на 1 вересня 2003 року.

Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва листом від 27.09.04 № 1786/06 повідомило їй про відмову в проведенні перерахунку раніше призначеної пенсії в зв'язку з тим, що в довідку була включена 100 % надбавка згідно Указу Президента України від 20.06.2002 року № 575 "Про посилення соціального захисту працівників органів державної податкової служби".

Вважала, що дії Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва порушують її право передбачене ст. 37-1 Закону України "Про державну службу" на перерахунок пенсії, оскільки надбавка за Указом Президента України носить не персональний характер, а є обов'язковою для призначення всім працівникам державної податкової служби.

За таких обставин, просила визнати дії суб'єкта оскарження неправомірними та зобов'язати усунути порушення її прав шляхом перерахунку пенсії з урахуванням 100 % надбавки за Указом Президента України від 20.06.2002 року № 575.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 грудня 2004 року скаргу було задоволено.

Колегія суддів скасовуючи зазначене рішення та постановляючи нове - про відмову в задоволенні скарги заявниці вказала на наступне.

Задовольняючи скаргу заявниці та визнаючи неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва щодо відмови у перерахунку їй пенсії державного службовця з врахуванням 100 % надбавки, передбаченої Указом Президента України від 20.06.2002 року № 575 "Про посилення соціального захисту працівників органів державної податкової служби", суд першої інстанції виходив з того, що П. має на це право з врахуванням положення ст. 37-1 Закону України "Про державну службу".

Разом з тим, такі висновки суду суперечать фактичним обставинам справи та зроблені у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачалося, що П. вийшла на пенсію державного службовця з 01.09.2001 року з посади начальника Головного управління Державної податкової адміністрації України. Пенсія була розрахована їй з розрахунку 90 % від заробітної плати за штатним розкладом, при загальному стажі роботи 35 років 5 місяців 3 дні, з них 32 роки 7 місяців 2 дні державної служби.

У липні 2004 року вона звернулася до суб'єкта оскарження із заявою про перерахунок пенсії з 1 вересня 2003 року в зв'язку з підвищенням заробітної плати відповідно до постанови КМ України від 06.08.2003 року № 1207 та Указу Президента України від 20 червня 2002 року № 575 на підставі довідки Державної податкової адміністрації України від 12.07.2004 року № 541 про уточнену суму заробітної плати станом на 1 вересня 2003 року.

У відповіді від 27.09.2004 року за № 1786/06 на її звернення суб'єкт оскарження повідомив про неможливість задовольнити її заяву, оскільки на час введення надбавки за Указом Президента України від 20.06.2002 року № 575 вона перебувала на пенсії і така їй не призначалася.

Такі дії суб'єкта оскарження ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Так, Указом Президента України від 20.06.2002 року № 575 "Про посилення соціального захисту працівників органів державної податкової служби", - з метою посилення соціального захисту працівників органів державної податкової служби та підвищення ефективності роботи в частині забезпечення надходжень платежів до бюджетів усіх рівнів з 01.01.2003 року посадовим особам та іншим державним службовцям органів державної податкової служби, крім осіб начальницького складу податкової міліції, було встановлено надбавку за особливі умови роботи, кваліфікацію та інтенсивність праці у розмірі 100 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки за спеціальне звання або ранг державного службовця і надбавки за вислугу років.

Відповідно до ст. 37-1 Закону України "Про державну службу" - у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям, а також у зв'язку із набуттям особою права на пенсійне забезпечення державного службовця за цим Законом відповідно здійснюється перерахунок раніше призначених пенсій.

Перерахунок пенсії здійснюється виходячи із сум заробітної плати, на які нараховується збір на обов'язкове державне пенсійне страхування працюючого державного службовця відповідної посади та рангу на момент виникнення права на перерахунок пенсії. (Закон доповнено статтею 37-1 згідно із Законом N 432-IV від 16.01.2003).

Згідно ст. 3 Прикінцевих положень до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну службу " - на Кабінет Міністрів України було покладено обов'язок у тримісячний термін привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.

На виконання вимог закону постановою КМ України від 23.04.2003 року № 581 постанова КМ України від 31.05.2000 року № 865 "Про деякі питання вдосконалення визначення розмірів заробітку для обчислення пенсії" була доповнена пунктом 4, згідно якого - у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям відповідно до рішень Кабінету Міністрів України після набрання чинності Законом України від 16 січня 2003 р. N 432-IV "Про внесення змін до Закону України "Про державну службу" заробітна плата для перерахунку пенсії пенсіонерам, яким пенсія призначена з дня набрання чинності Законом України "Про державну службу" визначається в такому порядку:

1) пенсіонерам, які на момент перерахунку пенсії продовжують працювати на посаді, з якої призначено пенсію, - на підставі поданої довідки про одержувану заробітну плату на момент перерахунку;

2) іншим пенсіонерам - на підставі документів, поданих на час перерахунку, виходячи із сум заробітної плати, яку одержує працюючий державний службовець на відповідній посаді, з якої призначено (перераховано) пенсію, на момент виникнення права на перерахунок. При цьому:

посадовий оклад, надбавки за ранг та вислугу років враховуються в розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України на момент виникнення права на перерахунок за відповідною посадою та рангом на момент призначення (перерахунку) пенсії;

надбавки за знання та використання в роботі іноземної мови, за почесне зрання "заслужений", за роботу з таємними документами залежно від ступеня таємності інформації, доплата за науковий ступінь кандидата або доктора наук враховуються в розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України на момент виникнення права на перерахунок, якщо вони були фактично встановлені особі;

премія та інші надбавки враховуються в середніх розмірах стосовно визначених законодавством таких виплат у відповідному державному органі, з якого особа вийшла на пенсію, на момент виникнення права на перерахунок, якщо вони були фактично їй встановлені, на час призначення (перерахунку) пенсії або за бажанням особи у період, передбачений абзацом першим пункту 1 цієї постанови.

Враховуючи, що П. вийшла на пенсію за віком як державний службовець в 2001 році і не отримувала надбавки за особливі умови роботи, кваліфікацію та інтенсивність праці, встановленої Указом Президента України від 20.06.2002 р. № 575, названий Указ Президента України було прийнято до набрання чинності Закону України від 16.01.2003 року N 432-IV "Про внесення змін до Закону України "Про державну службу", колегія суддів прийшла до обґрунтованого висновку, що дії суб'єкта оскарження про відмову у перерахунку пенсії з врахуванням 100 % надбавки встановленої Указом Президента України від 20.06.2002 р. № 575 вчинені відповідно до закону, права заявниці Управлінням Пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва порушені не були, тому у задоволенні її скарги відмовила.

Певні складності виникають в судах при застосуванні Закону України “Про прокуратуру” в частин що стосується обрахування стажу роботи, що дає на пенсію за вислугою років.

Рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2004 року скасовано рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 серпня 2004 року по справі за скаргою Л. на неправомірні дії посадових осіб Управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі м. Києва та постановлено нове - про відмову в задоволенні скарги.

Свої вимоги заявник обґрунтовував тим, що відповідно до положень ст. 50-1 Закону України “Про прокуратуру” він має право на пенсію за вислугою років В органах прокуратури він працює з 30.07.1991 р. по теперішній час.

Станом на 6.02.2004 р. загальний стаж роботи складав 22 роки 5 місяців і 23 дні, з яких прокурорський стаж становив 12 років 6 місяців і 4 дні.

Однак рішенням № 2800/06 від 9.07.2004 р. суб'єкт оскарження в призначенні пенсії за вислугою років йому відмовив, оскільки не зарахував до стажу роботи період проходження військової служби в ДРА з 5.02.1982 р. по 9.11.1987 р. в пільговому обчисленні.

Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції виходив з того, що Л. довів факт неправомірних дій з боку Управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі м. Києва, та що відмова суб'єкта оскарження в призначенні заявникові пенсії за вислугою років не відповідає вимогам діючого законодавства.

З такими висновками суду колегія суддів не погодилася, зазначивши при цьому наступне.

Згідно ч.ч. 1 і 5 ст. 50-1 Закону України „Про прокуратуру" - прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

До 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, перелічених у статті 56 цього Закону, в тому числі у військовій прокуратурі, стажистами в органах прокуратури, слідчими, суддями, на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, офіцерських посадах Служби безпеки України, посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України працівникам, яким присвоєно класні чини, на виборних посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися в прокуратуру, строкова військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах, частково оплачувана відпустка жінкам по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років.

Із матеріалів справи вбачалося, що заявник працював в органах прокуратури з 30.07.1991 р. і станом на 6.02.2004 р. його загальний стаж роботи склав 22 роки 5 місяців і 24 дні, з яких прокурорський стаж становив 12 років 6 місяців і 4 дні (а.с. 26); стаж строкової військової служби 2 роки і 27 днів, а саме: з 16.10.1985 р. по 13.11.1987 р., в тому числі з 5.02.1986 р. по 9.11.1987 р. (1 рік 9 міс. і 4 дні) на території ДРА, де приймав участь у бойових діях (а.с. 52) та стаж строку навчання у вищому навчальному закладі на денному відділенні юридичного інституту 3 роки 2 міс. і 28 днів з 1.04.1988 р. по 29.06.1991 р.

Висновок суду про те, що суб'єкт оскарження безпідставно зарахував заявникові строк строкової військової служби в одинарному розмірі, є правильним, виходячи з наступного.

Відповідно до посвідчення, виданого Дарницьким райвоєнкоматом м. Києва, заявник є учасником бойових дій.

Згідно ст. 57 Закону України „Про пенсійне забезпечення" - військова служба у складі діючої армії у період бойових дій, у тому числі при виконанні інтернаціонального обов'язку, а також перебування в партизанських загонах і з'єднаннях зараховується до стажу роботи на пільгових умовах у порядку, встановленому для обчислення строків цієї служби при призначенні пенсій за вислугу років військовослужбовцям.

Згідно ст. 17 Закону України „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" - порядок обчислення вислуги років для призначення пенсій відповідно до цього Закону особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом визначається Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1 постанови КМ України від 17.07.1992 р. № 393 „Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей" встановлено, що для призначення пенсій за вислугу років відповідно до Закону України „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ до вислуги років зараховуються: дійсна військова служба у Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР. Вислуга років (у тому числі на пільгових умовах) у цьому випадку обчислюється у порядку, встановленому законодавством колишнього СРСР, якщо цією постановою не передбачено більш пільгових умов зарахування до вислуги років часу служби для призначення пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

Пунктом 3 названої постанови встановлено, що до вислуги років для призначення пенсій особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, зараховується на пільгових умовах:

а) один місяць служби за три місяці:

участь у бойових діях у воєнний час.

Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР від 17.01.1983 р. № 59-27 „Про пільги військовослужбовцям, працівникам і службовцям, які знаходилися у складі обмеженого контингенту радянських військ на території Демократичної Республіки Афганістан, та їх сім'ям" також передбачалась можливість пільгового зарахування часу військової служби на території ДРА до пенсійного стажу за вислугою років у співвідношенні 1:3 (один місяць служби за три місяці).

Разом з тим, при підрахунку спеціального стажу заявника, що дає право на пенсію за вислугою років, суд не перевірив наявність у заявника 20-річного стажу роботи, передбаченого ст. 50-1 Закону України „Про прокуратуру".

Колегією встановлено, що станом на 6.02.2004 р. спеціальний стаж заявника становив: 12 років 6 місяців і 4 дні + 3 міс. і 23 дні звичайної строкової служби + 1 рік 9 міс. 4 дні на території ДРА, де приймав участь у бойових діях, що в трикратному розмірі становить 5 років 3 міс. 12 днів, + половина строку навчання 1 рік 7 міс. і 14 днів = 19 років 8 міс, і 23 днів, тобто менше визначених законом 20 років.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про неправомірну відмову суб'єкта оскарження у призначенні заявникові пенсії за вислугою років є помилковим.

Правомірність дій суб'єкта оскарження підтверджується встановленим в апеляційній інстанції фактом відсутності порушення прав і законних інтересів заявника, який на момент звернення до суду не мав передбаченого законом спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років.

З огляду на наведене, за відсутністю встановлення факту порушення прав і законних інтересів заявника та правових підстав для задоволення скарги, колегія суддів обґрунтовано прийшла до висновку, що в задоволенні скарги заявнику на неправомірні дії суб'єкта оскарження слід відмовити.

Немає єдиної судової практики при розгляді справ судами першої інстанції про захист прав, свобод чи законних інтересів що стосується застосування ст. 55 Конституції України та дії принципу верховенства права.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Як роз'яснив Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 року "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" в п.п. 1, 2, 8 своєї Постанови, що відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Так, рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 22 жовтня 2004 року було скасовано з постановленням нового - по задоволення скарги Г., рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2004 року в справі за його скаргою на неправомірну бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання Уповноваженого надати йому Положення по Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Положення про представників Уповноваженого.

Своє рішення колегія обґрунтувала наступним.

За обставинами справи, в грудні 2004 року Г. як громадянин і Народний депутат України звернувся в суд зі скаргою на неправомірну бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини К., яка, на його думку, полягає у не направленні йому копій Положень про Секретаріат та про представників Уповноваженого на депутатське звернення.

Вказував, що відповідно до Закону України "Про статус народного депутата України" має право на одержання інформації з питань, пов'язаних із здійсненням його депутатських повноважень від державних органів і посадових осіб, які зобов'язані надавати таку інформацію в порядку та строки, визначені цим Законом.

8 жовтня 2003 року за № 166 він направив депутатське звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини К. як до посадової особи.

Разом з тим, суб'єкт оскарження не надав йому запитувані документи.

За таких обставин, просив скаргу задовольнити та зобов'язати Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини К. надати йому Положення про Секретаріат Уповноваженого та про його представників.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2004 року в задоволенні скарги заявнику відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні скарги Г., суд першої інстанції виходив з того, що заявник звернувся в суд в порядку глави 31-А ЦПК України. За змістом ст. 248-1 ЦПК України він не є суб'єктом звернення, а тому його конституційні права і свободи Уповноваженим не були порушені.

З такими висновками не погодилася судова колегія, зазначивши, що вони суперечать фактичним обставинам, а саме.

Із скарги та заяви про уточнення вимог заявника вбачається, що Г. звернувся до суду за захистом своїх прав як громадянин та Народний депутат України на підставі ст. 55 Конституції України та просив визнати, що з боку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини К. була допущена бездіяльність щодо виконання його звернення про надання йому Положення про Секретаріат уповноваженого та про його представників, яка в свою чергу порушила його право на отримання інформації та створила йому, громадянину України, перешкоди для виконання представницьких функцій.

Колегією встановила і це вбачається із матеріалів справи, що дійсно, 8 жовтня 2003 року Г. звернувся до Уповноваженого Верховної Ради України К. з проханням надати інформацію на його депутатське звернення, а саме, копії Положень про Секретаріат та про представників Уповноваженого, які потрібні йому для здійснення ним депутатських повноважень.

Разом з тим, в порушення вимог Законів України "Про інформацію", "Про статус народного депутата України" його звернення до Уповноваженого щодо надання документації суб'єктом оскарження не було задоволено.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про вибори народного депутата України" народним депутатом України може бути обраний її громадянин.

За таких обставин, колегія прийшла до висновку що Головатий С.П. як громадянин, народний депутат України має право на звернення до суду в порядку ст. 55 Конституції України для оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Правовий статус Уповноваженого визначається ст. 4 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" /надалі Закону/ як посадової особи, а також, Конституцією України, цим Законом, Законом України "Про державну службу".

В своїй діяльності Уповноважений відповідно до ст. 1, ч. 2 ст. 4 Закону здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції та є спеціальним Уповноваженим органу законодавчої влади, здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб.

Згідно ст. 14 Закону, він зобов'язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

За змістом ст. 9 Закону України "Про інформацію" всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Згідно ч. 9 ст. 17, ч. 2 ст. 19 Закону України "Про статус народного депутата України", народний депутат має право одержати інформацію з питань, пов'язаних із здійсненням ним депутатських повноважень, від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які зобов'язані надати йому таку інформацію в порядку та строки, визначені цим Законом.

На вимогу народного депутата посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій зобов'язані забезпечити його консультаціями відповідних фахівців з питань депутатської діяльності і надати невідкладно, а за відсутності такої можливості - не пізніш як у п'ятиденний строк, необхідні інформацію і документацію.

З огляду на викладене, колегія обґрунтовано зробила висновок, що суб'єктом оскарження як посадовою особою було порушено право заявника як громадянина, народного депутата України на отримання копій Положень про Секретаріат та про представників Уповноваженого, які потрібні йому для здійснення ним депутатських повноважень, тому воно підлягає захисту.

Порядок розгляду справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби регулюється главою 31-Г ЦПК України, Законами України “Про державну виконавчу службу”, “Про виконавче провадження”.

З метою усунення недоліків у розгляді цієї категорії справ та на підставі ст. 55 Закону України “Про судоустрій України” 26 грудня 2003 року Верховним Судом України була прийнята Постанова № 14 Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження”.

Разом з тим, в практиці розгляду справ зазначеної категорії є окремі помилки.

Так, рішенням колегії суддів Апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2004 року було скасовано з постановленням нового - про задоволення скарги заявниці - рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 7 липня 2004 року в справі за скаргою Б. на дії Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції в м. Києві на постанову про закінчення виконавчого провадження.

За обставинами справи Б. в лютому 2004 року звернулася в суд із скаргою на дії ВДВС у Дніпровському РУЮ у м Києві.

Вказувала, що 5 лютого 2004 року державним виконавцем М. винесена постанова № 93/12 про закінчення виконавчого провадження та зняття арешту з коштів боржника, яка була затверджена начальником зазначеного відділу Р.

Підставою для цього став лист Дніпровського районного суду м. Києва від 03.02.2004 року про відкликання виконавчого листа по справі за позовом Б. до ЗАТ "Розмарін" про стягнення заробітної плати в зв'язку з надходженням касаційної скарги та необхідністю направлення справи до Верховного Суду України.

Вважала, що при винесенні постанови державним виконавцем порушені вимоги закону, і зокрема, ст. 40-1 Закону України "Про виконавче провадження".

За таких обставин, просила визнати постанову про закінчення виконавчого провадження від 05.02.2004 року неправомірною та зобов'язати начальника і державного виконавця ВДВС Дніпровського РУЮ м. Києва скасувати постанову та відновити виконавче провадження у передбачені законом термін.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 7 липня 2004 року заявниці в задоволенні скарги відмовлено.

Колегія суддів не погодилася з зазначеним рішенням, скасувала його і постановила нове - про задоволення скарги. При цьому виходила з наступного.

Як вбачалося матеріалів справи, на виконанні у Відділі державної виконавчої служби Дніпровського РУЮ знаходився виконавчий лист за № 2-1057/1, виданий 15.01.2004 року Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення з ЗАТ "Розмарін" на користь Б. заборгованості по заробітній платі 3008, 15 грн. та державного мита на користь держави 51 грн.

05.02.2004 року державним виконавцем М. була винесена постанова про закінчення виконавчого провадження в зв'язку з надходженням 04.02.2004 року до ВДВС вимоги Дніпровського районного суду м. Києва про повернення вищезазначених виконавчих листів.

Вказана постанова 05.02.2004 року була затверджена начальником районного відділу ДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві Р.

Разом з тим, зазначена постанова була прийнята з порушенням ст. 40-1 Закону України "Про виконавче провадження".

Дійсно, відповідно до ч. 1 ст. 37 вказаного Закону виконавче провадження підлягає закінченню у випадках:

9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, або на письмову вимогу стягувача.

В той же час, згідно ч. 1 ст. 40-1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі відновлення судом строку для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ та прийняття цієї апеляційної скарги до розгляду.

З матеріалів справи, і зокрема, з листа Дніпровського районного суду м. Києва 03.02.2004 року вбачається, що підставою для вимог про повернення виконавчого листа стала подача касаційної скарги на рішення Апеляційного суду м. Києва.

Враховуючи наведене, колегія приходить до висновку, що постанова державного виконавця від 05.02.2004 року прийнята з порушенням вимог закону, тому правильно визнана неправомірною.

Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду м. Києва від 19 квітня 2004 року обґрунтовано було змінено рішення Деснянського районного суду м. Києва від 18 грудня 2003 року в справі за скаргою Д. на рішення Державного виконавця ВДСВ Деснянського районного управління юстиції у м. Києві, яким була задоволена скарга заявника про визнання неправомірною постанову виконавця від 12.11.2003 року щодо відкриття виконавчого провадження.

Підставою для прийняття такого рішення стало наступне.

За обставинами справи, в листопаді 2003 року Д. звернувся в суд із скаргою а постанову державного виконавця ВДВС Деснянського районного управління юстиції у м. Києві від 12 листопада 2003 року про відкриття виконавчого провадження.

Вказував, що 29 вересня 2003 року згідно до ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження" відділ державної виконавчої служби прийняв постанову про повернення виконавчого документу стягувачу, завершивши тим самим виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа № 2-953, виданого 18 червня 2002 року про стягнення з нього 41422 грн. 24 коп.

За таких обставин вважав, що старший державний виконавець порушив вимоги ст. 28 Закону та повторно 12 листопада 2003 року виніс постанову про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого листа.

Крім того, оскільки частина боргу була погашена при першому виконанні рішення суду, то державний виконавець не мав права відкривати виконавче провадження із зазначенням суми боргу без врахування сплаченої суми.

Враховуючи наведене, просив визнати постанову від 12 листопада 2003 року неправомірною та зобов'язати ВДВС скасувати її.

Колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - зміні з наступних підстав.

Апеляційна інстанція зазначила, судом першої інстанції правильно було встановлено, що виконавчий лист № 2-953 від 18.06.2002 року про стягнення боргу з Д. на користь К. в розмірі 41422 грн. 24 коп. вперше пред'являвся для примусового виконання в Державну виконавчу службу Деснянського районного УЮ у м. Києві в липні 2002 року.

Постановою державного виконавця від 29 вересня 2003 року на підставі ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження" /надалі Закону/ виконавчий лист після виконання певного обсягу виконавчих дій було повернуто стягувачу в зв'язку з відсутністю майна у боржника, на яке може бути звернуто стягнення.

Повторно виконавчий лист був пред'явлений до виконання в листопаді 2003 року.

Перевіривши дотримання стягувачем ст.ст. 19, 21 Закону державний виконавець, відповідно до ст. 24 прийняв постанова від 12 листопада 2003 року про відкриття виконавчого провадження щодо примусового стягнення боргу, оскільки відновлення виконавчого провадження проводиться у випадках передбачених ст. 41 Закону, а саме в разі, якщо постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачеві визнана судом незаконною чи скасована начальником відповідного відділу державної виконавчої служби.

При цьому, при зазначені суми в постанові, яка підлягає стягненню за виконавчим листом, державний виконавець не врахував, що по ньому раніше було стягнуто 400 грн.

З цих підстав, суд першої інстанції визнав постанову державного виконавця від 12 листопада 2003 року неправомірною.

Однак, колегія суддів за таких обставин прийшла до висновку, що зазначене не є підставою для визнання постанови неправомірною в повному обсязі та, що ця обставина може бути усунута шляхом зобов'язання суб'єкта оскарження переглянути постанову в частині суми боргу, що підлягає стягненню на користь стягувача, тому визнав, що скарга Д. підлягає задоволенню частково, а рішення суду - зміні.

Протягом 2003-2004 рр. в судах виникали проблеми по застосуванню законодавства, яке було пов'язане з введенням в дію з 16.07.99 р змін до Закону України “Про державний реєстр фізичних осіб-платників податку та інших обов'язкових платежів” від 22 грудня 1994 року, що стосувалися наявності права у фізичних осіб - платників податку на альтернативну форму обліку.

Відповідно до доповненої ч. 2 ст. 1 цього Закону для осіб, які через релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номеру та офіційно повідомляють про це відповідні державні органи, зберігається раніше встановлена форма обліку платників податків та інших обов'язкових платежів. У паспортах зазначених осіб робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номеру.

Не зважаючи на зазначене, державні податкові інспекції як органи, що формують Державний реєстр платників податків, відмовляли громадянам у їх праві та не передавали данні до ДПА України про їх бажання зберегти раніше встановлену форму обліку для виключення їх ідентифікаційних номерів з реєстру.

На нашу думку, правильно вчиняли ті суди, які приймаючи рішення щодо усунення порушеного права заявників, виходили з повноважень суб'єктів оскарження та порядку формування та ведення Державного реєстру, передбаченого ст. 3 Закону, а саме, що він створюється Головною державною податковою інспекцією України і складається з інформаційного фонду , що міститься у базах даних Головної державної податкової інспекції України, державних податкових інспекцій по Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах і районах у містах.

При цьому, на нашу думку, слід враховувати, що:

по-перше, обрання альтернативної форми обліку платником податку - це право надане громадянину Законом;

по-друге, що відсутність механізму внесення відміток в паспорта громадян не може бути перешкодою до реалізації прав платниками податків, закріплених в Законі та підставою для не виконання його вимог посадовими особами Державної податкової інспекції.

Тому, враховуючи спрямованість Закону Державним податковим органам України, необхідно погодитись з судами першої інстанції, які визначалися з тим, що такі відмітки повинні проставлятися податковою інспекцією за місцем обліку платника податку.

При цьому, слід звернути увагу, що будь-яких застережень щодо застосування норм закону по відношенню до осіб, яким цей номер був присвоєний раніше, Закон не містить.

Більше того, право платника податку обліковуватися за раніше встановленими формами обліку, на нашу думку, пов'язано за змістом Закону з наявністю релігійних або інших переконань у громадянина і не залежить від часу їх виникнення та бажання це право реалізувати.

Таку правову позицію підтримала у своєму рішенні від 17 березня 2003 року судова палата у цивільних справах Верховного Суду України по справі за скаргою П. на бездіяльність посадових осіб Державної податкової адміністрації України, скасовуючи рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 квітня 2003 року про відмову в задоволенні скарги і ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2003 року, якою воно було залишено без змін.

Так, за обставинами справи, П. у січні 2003 року звернувся до суду із скаргою на бездіяльність посадових осіб Державної податкової адміністрації України, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у зв'язку зі своїми релігійними переконаннями він звернувся до суб'єкта оскарження із заявою про анулювання ідентифікаційного номера та отримання дозволу про сплату податків за паспортними даними, але йому було відмовлено.

Судова палата Верховного Суду України, скасовуючи судові рішення і постановляючи нове - про задоволення скарги заявника вказала при цьому, що суд першої і апеляційної інстанції помилково виходив з того, що згідно із Законом України “Про державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів” індивідуальні ідентифікаційні номери надаються фізичним особам-платникам податків та інших обов'язкових платежів і зберігаються за ними протягом усього життя, а оскільки скаржник отримав його на підставі Закону, то відсутні і правові підстави для анулювання ідентифікаційного номеру.

При обґрунтуванні своїх висновків судова палата звернула увагу також, на те, що П., як платник податків у рамках діючого законодавства вправі виконувати конституційний обов'язок сплати податків і зборів без присвоєння ідентифікаційного номеру, обравши альтернативну форму обліку платників податку.

У даний час, в разі спірних питань щодо форми обліку платників податку, які виникли у судах після 19 жовтня 2004 року, слід звертати увагу, на необхідність застосування при розгляді справ наказу ДПА України від 19.10.2004 року № 602/1226, що зареєстрований МЮ України 20.10.2004 р. за № 1345/9944 та яким розроблений і затверджений Порядок унесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів”, що роз'яснив та уточнив порядок застосування Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів”.

Окремо слід зупинитися на причинах скасування ухвал суду, оскільки вони пов'язані з порушенням як правило норм цивільного процесуального закону, в таких випадках питання передається до суду першої інстанції, оскільки його вирішення як правило належить до виключної компетенції останнього, а це в свою чергу не сприяє дотриманню судом при розгляді справ строків встановлених законом.

Значна кількість скасованих ухвал пов'язана, по-перше, з неналежною підготовкою справи до розгляду, а саме, поверховим вивченням поданих документів, по друге, в разі невідповідності скарг та заяв вимогам ст. 137 ЦПК України та роз'ясненням, які містяться в Постанові Пленуму Верховного Суду України щодо розгляду скарг на дії посадових осіб, в ухвалі повинен міститися не перерахунок загальних вимог до поданого процесуального документу, а він повинен бути конкретизованим до заявлених вимог.

Відповідно до вимог ст. 310 ЦПК України суд апеляційної інстанції може:

1) відхилити скаргу, подання прокурора, якщо судом першої інстанції ухвалу постановлено з додержанням вимог закону;

2) змінити ухвалу суду першої інстанції у разі правильного по суті вирішення питання, але із помилковим застосуванням норм цього Кодексу;

3) скасувати ухвалу і передати питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд порушив порядок його вирішення;

4) скасувати ухвалу суду першої інстанції і постановити нову ухвалу з питання, яке вирішено судом першої інстанції з порушенням норм цього Кодексу.

Так, складним для суду першої інстанції при розгляді скарги залишається визначення поняття “наявність спору про право, який розглядається у порядку позовного провадження”, коли відповідно до ч. 7 ст. 248-6 ЦПК України скарга залишається без розгляду, а заявнику роз'яснюється його право на пред'явлення позову на загальних підставах.

Постанова № 13 Пленуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 року “Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян” в п. 9 визначила, що суди мають виходити з того, що при розгляді справ за правилами гл. 31-А ЦПК вирішуються питання не про захист суб'єктивних прав, що виникли з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин шляхом їх встановлення і визнання, а про поновлення прав чи свобод громадян, закріплених Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами й порушених суб'єктами оскарження.

Так, ухвалою колегії суддів апеляційного суду м. Києва від 8 липня 2004 року була скасована ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 26 квітня 2004 року в справі за скаргою I. на неправомірне рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва.

За обставинами справи, I. в квітні 2004 р. звернувся в суд із скаргою на неправомірне рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва, яка на його думку, безпідставно направила йому податкове повідомлення про покладання на нього обов'язку по сплаті прибуткового податку на суму 3307 грн. 68 коп.

Оскарження зазначеного повідомлення до ДПІ у Шевченківському районі м. Києва, ДПІ у м. Києва та ДПА України позитивних результатів не дало.

Просив скасувати податкове повідомлення № 002978170/1 від 18.10.2003 р.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 26 квітня 2004 року скарга заявника залишена без розгляду в зв'язку з тим, що суд прийшов до висновку про наявність спору про право.

Колегія судді , скасовуючи зазначену ухвалу суду першої інстанції вказала наступне.

Відповідно до ст. 248-1 ЦПК України громадянин має право звернутися до суду із скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядуванню, посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні інтереси.

Предметом судового оскарження в порядку глави 31-А ЦПК України є рішення, дії або бездіяльність у зв'язку з якими особа вважає, що порушено або порушуються її права, свободи чи законні інтереси;

створено або створюються перепони для реалізації нею своїх прав, свобод чи законних інтересів або що вжиті заходи щодо реалізації її прав є недостатніми;

покладено на неї обов'язки, не передбачені законом або передбачені законом, але без врахування конкретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, або що вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом;

її притягнуто до відповідальності, яку не передбачено законом, або до неї застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав, або неправомочною службовою особою чи органом.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до наданої заявником декларацій йому був донарахований прибутковий податок із сукупного оподаткованого доходу за рік.

В своїй скарзі заявник ставить питання про неправомірність дії суб'єкта оскарження при покладанні на нього певного обов'язку.

Враховуючи те, що заявник в скарзі не просив про захист своїх суб'єктивних прав, що могли б виникнути з податкових правовідносин шляхом їх встановлення і визнання, колегія прийшла до висновку, що ухвалу суду про залишення скарги I. без розгляду не можна визнати законною і обґрунтованою, тому скасувала її і передала питання на розгляд до того суду.

За аналогічними підставами була скасована ухвала Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2004 року в справі за скаргою М. на дії Міністерства внутрішніх справ України про необґрунтовану відмову в задоволенні скарги.

М. в жовтні 2004 року звернувся в суд із скаргою на дії Міністерства внутрішніх справ України, які, на його думку, полягали у необґрунтованій відмові в задоволенні скарги щодо скасування наказу Головного управління МВД в м. Києві про його звільнення та поновлення його на службу на посаду оперуповноваженого ВДСБЕЗ Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві.

Просив зобов'язати Міністерства внутрішніх справ України поновити його на службі та виплатити грошове забезпечення за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2004 року скарга заявника було залишена без розгляду з підстав наявності спору про право.

Колегія суддів скасовуючи ухвалу, прийшла до правильного висновку про відсутність спору про право, оскільки суд першої інстанції при вирішенні питання про залишення скарги М. без розгляду помилково не взяв до уваги норми Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та Закону України "Про міліцію", відповідно до яких захист порушеного права заявника повинен відбуватися шляхом оскарження дій, тобто в порядку, який визначив заявник за главою 31-А ЦПК України.

Разом з тим, є випадки коли навпаки при наявності спору про право справа була розглянута в порядку глави 31-А ЦПК України.

За обставинами справи, Колос Б.М. звернувся в суд із скаргою на неправомірні дії КП “Поділ-Житло”, які полягали у відмові суб'єкта оскарження внести зміни в договір про реструктуризацію заборгованості по житлово-комунальним платежам від 27.08.2003 року щодо зменшення розміру заборгованості з врахуванням закінчення строку позовної давності на борги, які були станом на 01.08.2000 року.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 30 червня 2004 року в задоволені скарги відмовлено.

Колегія суддів прийшла до висновку про необхідність скасування рішення суд з залишенням скарги без розгляду, оскільки як вбачається з вимог заявника він в ній фактично, ставить питання про визнання недійсним договору про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги в частині визначення суми заборгованості, що повинно розглядатися в позовному провадженні.

Відповідно до ст. 237 ЦПК України, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин розглядаються судом за правилами Цивільного процесуального кодексу з винятками і доповненнями, зазначеними в главах 30-32 цього Кодексу.

Згідно ч. 2 ст. 248-6 ЦПК України якщо заявник або службова особа не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справа може бути розглянута з участю їх представників. Неявка в судове засідання з неповажних причин осіб, зазначених у частині першій цієї статті, або їх представників не є перешкодою для розгляду скарги.

Разом з тим, зазначене положення закону судом першої інстанції порушується.

Так, колегією суддів була скасована ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 16.12.04 р. за скаргою Ш. на рішення та дії начальника 2 відділення 1 відділу Слідчого управління Служби безпеки України Т., оскільки заявник належним чином не був повідомлений про день і час розгляду справи.

Не завжди суди при вирішенні питання про відповідність поданої скарги чи заяви вимогам ст.ст. 137-139 ЦПК України, підставно приймають ухвали про виправлення недоліків або покладають на заявників обов'язки не передбачені законом, потім визнають процесуальні документи неподаними та повертають їх заявникові.

17 червня 2004 року колегією суддів була скасована ухвала Печерського районного суду м. Києва по справі за скаргою К. на неправомірні дії Пенсійного фонду України.

Своє рішення колегія обґрунтувала тим, що скарги заявника від 31 03.2004 року та від 14.04.2004 року з наданими до них документами містять вказівку на те, яке право заявник вважає порушеним, в результаті яких дій та пропонує шляхи його поновлення.

За таких обставин, колегія вказала, що висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на матеріалах справи .

По іншій справі, підставою для скасування ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 18.11.02 р. по справі за скаргою Б. на неправомірні дії начальника Управління судно-будівельної промисловості Міністерства промислової політики України К. стало наступне.

Визнаючи скаргу неподаною і повертаючи її заявнику, суд першої інстанції в ухвалі вказав, що Б. не були усунуті недоліки заяви, а саме не сплачено державне мито.

Разом з тим, у суду першої інстанції не було достатніх підстав для прийняття ухвали від 18.11.2002 р., оскільки він не повідомив заявника про вирішення його клопотання щодо звільнення від сплати державного мита та про розрахунковий рахунок для його сплати.

Непоодинокі в практиці судів першої інстанції випадки покладання на заявників не передбачених ст. ст. 137-139 ЦПК України обов'язків.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 22 липня 2004 року була скасована ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2004 року в справі за скаргою А. на дії слідчого Дніпровського РУГУ в м. Києві в зв'язку з порушенням судом першої інстанції при її постановлені норм цивільного процесуального закону.

До таких висновків колегія прийшла з врахуванням наступного.

У липні 2003 року А. звернувся в суд із скаргою на постанову слідчого Дніпровського РУГУ МВД України в м. Києві по кримінальній справі про його розшук.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року у прийнятті скарги було відмовлено.

Не погоджуючись з нею, заявник подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2003 року апеляційна скарга заявника визнана неподаною і повернута йому.

З матеріалів справи вбачається, що заявник, не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції від 26.08.2003 року, подав 12.09. 2003 року апеляційну скаргу.

Залишаючи її без руху, суд в ухвалі від 17 вересня 2003 року, як на недолік апеляційної скарги послався на ту обставину, що заявником не надано доказів отримана ним ухвала суду від 26.08.2003 року - 1 вересня 2003 року.

Відповідно до Постанови N 9 від 21.12.90 Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" - заява не може бути визнана неподаною та повернута за мотивами ненадання доказів.

За таких обставин, колегія прийшла до правильного висновку, що суд першої інстанції не мав достатніх правових підстав для прийнятті ухвали суду від 2 жовтня 2003 року в зв'язку з невиконання ухвали суду від 17 вересня 2003 року, тому що оскаржувана ухвала прийнята з порушенням цивільного процесуального законодавства.

Допускалися судами першої інстанції і помилки при вирішенні питання щодо підсудності справи районним судам.

Ухвалою колегії суддів від 17 червня 2004 року була скасована ухвала Шевченківського районного суду м. Києва про направлення справи на розгляд до військового суду Київського гарнізону по справі за скаргою А. на дії Київського міського військового комісаріату про відмову у перерахунку пенсії.

При цьому колегія послалася на те, що заявник, будучи пенсіонером Міністерства оборони України, обґрунтовано і відповідно до ст. 248-4 ЦПК України та ст. 55 Конституції України звернувся із скаргою на дії Київського міського військового комісаріату про відмову у проведенні перерахунку пенсії за місцезнаходженням суб'єкта оскарження до Шевченківського районного суду м. Києва.

За таких обставин, у суді першої інстанції не було законних підстав для передачі скарги заявника на розгляд військового суду Київського гарнізону.

Враховуючи наведене та в цілях усунення недоліків в роботі і запобігання повторення помилок при застосуванні норм матеріального і процесуального права, які виявлені під час узагальнення судової практики та для покращення роботи, вважаю за необхідне:

дане узагальнення про причини скасування рішень і ухвал судів першої інстанції по справам, що виникають з адміністративно-правових відносин довести до відома на семінарі суддів районних суддів і Апеляційного суду м. Києва;

з врахуванням проекту Кодексу про адміністративне судочинство України щодо повноважень адміністративних судів визначити додаткову категорію справ - про встановлення неправильностей запису в актах громадянського стану для включення їх до розгляду та суддями адміністративного складу;

до набрання чинності Кодексом про адміністративне судочинство України запропонувати головам районних судів міста Києва ввести спеціалізацію суддів по розгляду справ, передбачених розділом III п. /всі глави/ та главами 36, 38 п. В ЦПК України відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону "Про судоустрій України";

після введення спеціалізації суддів в районних судах, скласти план проведення їх навчання на базі Апеляційного суду м. Києва з питання застосування норм матеріального і процесуального законів по категоріям справ, які розглядаються ними в порядку адміністративного судочинства.

Суддя Апеляційного суду м. Києва Ш.