ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

РОЗ'ЯСНЕННЯ
N 02-5/225 від 02.04.94
м.Київ

Арбітражним судам України

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних
з судовим захистом права державної власності

//Зі змінами і доповненнями, внесеними
Роз'ясненням Вищого Арбітражного суду України
від 7 грудня 1995 року N 02-5/874.//

Вивчення практики вирішення арбітражними судами спорів, пов'язаних з захистом права державної власності, показало, що в цілому ці спори вирішуються правильно. Разом з тим, в деяких арбітражних судах ще не виключені факти прийняття помилкових рішень, що пояснюється неправильним застосуванням окремих норм чинного законодавства, поверховою оцінкою доказів і фактичних обставин, недоліками підготовки справ до розгляду.

З метою правильного і однакового застосування законодавства при вирішенні спорів, пов'язаних із захистом права державної власності. Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до пункту 4 статті 2 Закону України "Про власність" (697-12) на території України існує приватна, колективна та державна власність і законодавство забезпечує власникам рівні умови захисту права власності.

До державної належать загальнодержавна та комунальна власність, суб'єктами права на які є відповідно держава в особі Верховної Ради України і адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних та сільських Рад народних депутатів (стаття 32 Закону України "Про власність"). Згідно зі статтею 33 цього Закону суб'єкти права державної власності можуть покласти обов'язок управляти державним майном на відповідні уповноважені ними державні органи. Що ж до загальнодержавної власності, то при вирішенні господарських спорів слід виходити з того, що чинним Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" зупинено дію пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 14 лютого 1992 року "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" (2116-12) в частині повноважень Фонду державного майна України. Згідно з цим Декретом здійснення функцій по управлінню майном, що є у загальнодержавній власності, покладене на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади (крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів України).

Одночасно слід мати на увазі, що Указом Президента України від 26 листопада 1993 року (560/93) в порядку експерименту на період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1995 року Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській обласним державним адміністраціям делеговані повноваження щодо управління майном, яке перебуває у загальнодержавній власності. Перелік підприємств, установ і організацій, які передаються до сфери управління цих адміністрацій, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Як суб'єкти права комунальної власності обласні, районні, міські, селищні та сільські Ради народних депутатів самі здійснюють управління цією власністю або доручають функції управління уповноваженим ними органам (стаття 7 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" (533-12).

Якщо державна виконавча влада здійснюється місцевою державною адміністрацією, остання у межах повноважень наданих відповідною Радою народних депутатів, здійснює управління майном, що належить до комунальної власності. Зокрема, місцева державна адміністрація (в особі своїх органів) надає в оренду та продає майно, що перебуває у комунальній власності: створює, реорганізує та ліквідує підприємства, організації і установи, що належать до комунальної власності (підпункт 3 пункту 21 Положення про місцеву державну адміністрацію в редакції Указу Президента України від 24 липня 1992 року (394/92).

2. При вирішенні спорів слід виходити з того, що майно, яке належить до державної власності і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, тобто підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності, визначеним статутом підприємства (стаття 37 Закону України "Про власність" (697-12) та пункт 2 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" (887-12). Права підприємства щодо розпорадження закріпленим за ним майном, у тому числі державним, визначені, зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні". Так, підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності.

Таким чином, вирішуючи спори, пов'язані, зокрема, з оцінкою законності укладених підприємством договорів купівлі-продажу або оренди його майна, арбітражному суду перш за все необхідно з'ясувати відповідність угоди чинному законодавству та статуту підприємства. Наприклад, Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" (8-92) підприємствам, що є у загальнодержавній власності, заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам. Оскільки ця норма стосується підприємств, що є у загальнодержавній власності, її не можна застосовувати до інших державних підприємств, тобто таких, що належать до державної, але комунальної власності.

Загальною для всіх державних підприємств є норма статті 10 Закону України "Про підприємства, в Україні" (в редакції Закону України від 07.07.92 N 2554-12 "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України"), згідно з якою відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України (Положення про порадок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, затверджене наказом Фонду державного майна від 2 грудня 1992 року N 530.

Зазначене обмеження не поширюється на передачу за плату засобів виробництва одним державним підприємством іншому державному підприємству, тобто коли ці засоби залишаються у державній власності.

Підприємство не має права укладати перелічені у пунктах 5 і 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" угоди щодо закріпленого за ним державного майна ще і тоді, коли відповідне обмеження цього права прямо передбачене його статутом.

3. Пункт 3 втратив чинність.

(згідно з Роз'ясненням N 02-5/874 від 07.11.95 р.)

4. Захист права державної власності, повного господарського відання та оперативного управління цією власністю здійснюється арбітражним судом, зокрема при вирішенні питання про відповідність укладених угод чинному законодавству. Наприклад, регіональне відділення Фонду державного майна уклало з організацією орендарів договір оренди цілісного майнового комплексу, передача в оренду якого згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року N 26-92 не допускається.

В наведеному випадку суд визнає таку угоду недійсною з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України (1540-06).

(Абзаци 3 - 9 пункту 4 виключені згідно з роз'ясненням ВАСУ N 02-5/111 від 12.03.99 )

Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності (стаття 50 Цивільного кодексу України). Що ж до захисту права державної власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні господарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод, укладених підприємством (організацією) в суперечності з його статутом або Положенням. Такою угодою, наприклад, може бути договір купівлі-продажу закріпленого за підприємством будинку або здачі його в оренду всупереч умові статуту про заборону здійснювати зазначені дії.

Чинним законодавством, зокрема, Арбітражним процесуальним Кодексом України (1798-12), не визначено коло осіб, які можуть бути позивачами за позовами про визнання недійсними договорів. Отже, крім прокурора, власника або органу уповноваженого власником управляти майном, позивачем по таких справах може бути й один з контрагентів за договором.

Визнання угоди недійсною за своїми наслідками суттєво відрізняється від зміни або розірвання договору. Ця різниця полягає в тому, що відповідно до статті 59 Цивільного кодексу України угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення, а щодо розірвання договору законодавство не передбачає такого загального правила.

Відповідно до статті 48 Цивільного кодексу України по недійсній угоді кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Так, мають місце випадки коли набувачу незаконно передані (продані) будинки в аварійному стані зі значною балансовою вартістю, після чого набувач вклав значні грошові кошти для капітального ремонту, по суті відновив або перебудував споруду. За таких обставин, тобто в результаті істотної зміни майна повернути його в натурі вже неможливо і тому на підставі статті 48 Цивільного кодексу України набувач повинен повернути первісну вартість майна.

Оскільки згідно з чинним законодавством прокурор звертається до арбітражного суду з позовом в інтересах конкретного державного господарюючого суб'єкта, він, як правило, подає позов про визнання недійсним договору і визнає відповідним одного з контрагентів. Однак за певних обставин прокурор має право звернутися до арбітражного суду з таким позовом в інтересах власника або органу, уповноваженого управляти майном, до обох контрагентів за договором. Такий же позов до обох контрагентів в своїх інтересах може бути поданий самим власником або зазначеним органом.

Якщо позовна вимога арбітражним судом визнана обгрунтованою, в резолютивній частині рішення слід констатувати визнання договору недійсним. Цим рішенням не слід зобов'язувати сторони за договором здійснити дії, які прямо передбачені законом (статтею 48 Цивільного кодексу України) і не були предметом розгляду судом. ( Абзац 9, текст абзаців 3-9 пункту 4 виключений )

Арбітражний процесуальний Кодекс України (стаття 58) не виключає права позивача об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання договору недійсним з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі або відшкодування у грошах. У цьому випадку відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або відшкодування його вартості. Однак, якщо позов про визнання договору недійсним поданий до всіх контрагентів, які виконали свою частку зобов'язань, то таке об'єднання слід визнати недоцільним, оскільки арбітражний суд не може видати наказ про повернення одержаного за угодою або стягнення грошових сум з одного відповідача на користь другого відповідача.

5. Власник має право вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння (віндикація) або від добросовісного набувача (стаття 50 Закону України "Про власність" (697-12) та стаття 145 Цивільного кодексу України (1540-06). Слід мати на увазі, що позивачем за таким позовом може бути як власник державного майна, так і юридична особа, яка володіє майном на праві повного господарського відання або оперативного управління (пункт 5 статті 48 Закону України "Про власність").

Незаконним є володіння чужим майном без законних підстав або коли такі підстави раніше були, а потім відпали, наприклад, після закінчення строку договору майнового найму.

Чинне законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння майном, якщо інше не буде встановлено арбітражним судом (стаття 49 Закону України "Про власність"). Отже встановлення арбітражним судом факту незаконного володіння чутким майном або добросовісного (правомірного) володіння необхідно для визначення можливості витребування майна його власником (володільцем). Так, якщо витребування майна з чужого незаконного володіння не пов'язане з будь-якими обставинами, за якими річ вибула з володіння власника, то для задоволення вимог щодо витребування майна від добросовісного набувача необхідні умови, передбачені статтею 145 Цивільного кодексу.

При цьому слід мати на увазі, що для позовів про повернення майна з чужого незаконного володіння законодавством встановлена трирічна позовна давність (пункт 2 статті 50 Закону України "Про власність"), а для позовів про витребування майна від добросовісного набувача - загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України.

У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України щодо недійсних угод, чинне законодавство дещо інакше регулює питання розрахунків при поверненні майна з незаконного володіння.

Так, державне майно у всіх випадках підлягає поверненню в натурі незалежно від затрат добросовісного чи недобросовісного набувача на поліпшення цього майна. Особливість полягає у тому, що відповідно до статті 148 Цивільного кодексу України такі набувачі мають право вимагати від власника відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна.

Крім того, якщо відділити поліпшення неможливо, то тільки добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості майна.

До поняття "необхідні витрати" слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності. Отже інші витрати, тобто не "необхідні", відшкодуванню не підлягають.

Якщо майно повертається від недобросовісного володільця і зроблене ним поліпшення неможливо відділити від майна без його пошкодження, то разом з майном таке поліпшення без відшкодування переходить до власника. Належне до повернення майно може виявитися пошкодженим і за таких обставин власник або законний володілець має право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну. При вирішенні спорів відносно розміру відшкодування заподіяної шкоди арбітражному суду слід виходити зі статті 453 Цивільного кодексу України (1540-06) та розділу VIII Закону України "Про власність" (697-12). Так, перш за все необхідно, якщо це практично можливо, зобов'язати відповідальну за шкоду особу надати майно того ж роду і якості, виправити пошкоджене майно або іншим шляхом відновити його попередню якість. Якщо за обставинами справи відшкодування шкоди в натурі неможливе, з винної сторони стягуються збитки, виходячи з реальної вартості майна або з вартості робіт, які необхідно здійснити власнику, щоб виправити пошкоджене майно.

Зазначені засоби відшкодування шкоди не позбавляють власника (законного володільця) права вимагати відшкодування доходів, неодержаних у зв'язку із заподіянням шкоди майну.

Закон України "Про власність" передбачає ряд підстав, з яких власник має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних, зокрема, в результаті прийняття законодавчого акту, який припиняє право власності: у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташовано належне власникові майно; у разі обставин надзвичайного характеру, тощо. Що ж до віндикації майна, то Закон України "Про власність" не регулює питання відшкодування недобросовісним володільцем заподіяної власникові шкоди. При вирішенні таких спорів арбітражному суду слід виходити зі статей 440 та 453 Цивільного кодексу, відповідно до яких власник має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до статті 148 Цивільного кодексу.

6. Захист права власності, повного господарського відання або оперативного управління не обов'язково пов'язаний тільки з неправомірним позбавленням власника (підприємства, організації) володіння майном. Відповідно до пунктів 2 та 5 статті 48 Закону України "Про власність" (697-12) вони мають право звернутися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння (негаторний позов). Якщо негаторний позов визнаний обгрунтованим, у резолютивній частині рішення необхідно чітко визначити дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця), і строк виконання цих дій. У разі невиконання цього рішення арбітражний суд видає наказ на примусове його виконання судовим виконавцем.

7. Вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності, слід виходити з того, що знаходження майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого державного підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статуса державної власності. Таким чином спір, як правило, виникає не про визнання права власності, а про те, яке підприємство (організація) має право повного господарського відання (оперативного управління) державним майном. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Одним з основних критеріїв визначення законності володіння державним майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання.

Найчастіше, заперечуючи віндикаційні позови щодо державного майна, господарюючі суб'єкти інших форм власності або громадські організації посилаються на те, що спірне майно передане (продане) їм ще до встановлення мораторію на зміну форм власності на державне майно (Постанова Верховної Ради України від 29.11.90 N 506-12) та до заборони підприємствам, що є у загальнодержавній власності, передавати безоплатно майно іншим підприємствам (Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.92 N 8-92). Якщо державне майно безоплатно передане або продане за ініціативою органів державної влади і управління після встановлення мораторію та після прийняття Кабінетом Міністрів України зазначеного Декрету, то заява про визнання таких рішень недійсними або віндикаційний позов підлягають задоволенню.

В інших випадках арбітражному суду слід оцінювати правомірність передачі або продажу державного майна, виходячи з законодавства, яке діяло на момент здійснення зазначених дій.

8. При розгладі негаторного позову, тобто пов'язаного з вимогою про усунення перешкод у користуванні приміщенням, яке знаходиться на балансі відповідача, арбітражному суду слід виходити з такого.

Знаходження будинку, що належить до загальнодержавної або до комунальної власності, на балансі одного підприємства (організації) не означає, що останній має виключне право користування всіма приміщеннями цього будинку. Якщо будинок збудований за рахунок державних централізованих джерел фінансування і власник (орган, уповноважений управляти державним майном) визначив належність спірного приміщення кожному з підприємств (організацій), то факт знаходження будинку на балансі одного з підприємств не є підставою для визнання його єдиним законним володільцем усіх приміщень цього будинку. Аналогічні питання виникають і тоді, коли будинок, побудований за участю декількох підприємств (організацій). За таких обставин позивач з метою підтвердження свого права на користування і розпорядження конкретним нежилим приміщенням, яке знаходиться на балансі відповідача, повинен подати арбітражному суду документи, що підтверджують його участь у витратах на будівництво будинку для визначення його частки приміщення або рішення власника (органа, уповноваженого управляти державним майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (оперативного управління).

9. Якщо у встановленому порядку державне майно, зокрема, підприємство, передано в оренду підприємству іншої форми власності або організації орендарів, то це майно не втрачає статусу державної власності (хоча саме підприємство вже не є державним).

У цьому випадку ні орган, уповноважений управляти державним майном, ні орендодавець не мають права вимагати від орендарів частки доходу, одержаного внаслідок використання державної власності. Взаємовідносини сторін регулюються нормами договору майнового найму (оренди) і оплата за здане в оренду державне майно повинна здійснюватись згідно з методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 року N 923.

Наведене стосується не тільки прибутку, одержаного за рахунок використання державної власності, але й майна, придбаного підприємством за рахунок свого прибутку.