ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

РОЗ'ЯСНЕННЯ
N 02-5/111 від 12.03.99
м.Київ

Арбітражним судам України

(Роз'яснення втратило чинність на підставі Постанови
Пленуму Вищого господарського суду України
N 11 від 29.05.2013)

Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов'язаних з визнанням угод недійсними

( Із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненнями
Вищого арбітражного суду
N 02-5/601 від 24.12.99
N 02-5/81 від 21.02.2000

Постановою Пленуму Вищого
арбітражного суду
від 29.02.2000

Роз'ясненнями Вищого
арбітражного суду
N 02-5/618 від 06.11.2000
N 02-5/467 від 18.04.2001

Роз'ясненням Президії Вищого
арбітражного суду
N 04-5/491 від 26.04.2002 )

( У тексті Роз'яснення, крім вступної частини і пункту 21,
слова "арбітражний" і "арбітражні" в усіх відмінках
замінено відповідно словами "господарський" і
"господарські", а абревіатуру "АПК" - абревіатурою "ГПК"
згідно з Роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду
N 04-5/491 від 26.04.2002 )

З метою забезпечення однакового і правильного застосування законодавства у вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними, президія Вищого арбітражного суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" ( 2163-12 ), пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" ( 2171-12 ), пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" ( 161-14 ) тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною. Водночас законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна").

2. Якщо вирішуючи господарський спір господарський суд встановить, що зміст договору суперечить чинному законодавству, він, керуючись частиною першою статті 83 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі - ГПК), повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

У процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для даної договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, господарський суд у резолютивній частині рішення затверджує її

3. Господарським судам у вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними, необхідно враховувати, зокрема, таке. Угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у вигляді повернення сторін у початковий стан або в інших формах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, які підпадають під ознаки статей 48, 49, 50, 58 Цивільного кодексу, а також укладені з порушенням форми, якщо законом спеціально передбачено таку форму (стаття 46 і частина перша статті 47 Цивільного кодексу).

3.1. Окрему категорію становлять угоди, які можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку за позовом заінтересованої особи, прокурора чи його заступника. Якщо відповідну угоду не визнано недійсною у зазначеному порядку, вона має такі ж правові наслідки, як і будь-яка дійсна угода. До згаданих угод належать, зокрема, такі, що укладені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною (статті 56, 57 Цивільного кодексу).

3.2. За загальним правилом угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (частина перша статті 59 Цивільного кодексу). Це стосується і згаданих раніше угод, визнаних недійсними у судовому порядку.

Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ними, наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо. У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною господарський суд повинен зазначити у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статті 59 Цивільного кодексу).

Визнання угоди недійсною як з моменту її укладення, так і лише на майбутнє тягне, залежно від підстав такого визнання, майнові наслідки, передбачені статтями 48-58 Цивільного кодексу ( 1540-06 ). ( Підпункт 3.2 пункту 3 доповнено абзацом третім згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/618 від 06.11.2000 )

Якщо угода визнається недійсною лише на майбутнє господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках порушені (оспорювані) права і охоронювані законом інтереси сторони за угодою, які виникли до визнання її недійсною, підлягають судовому захистові на загальних підставах. ( Підпункт 3.2 пункту 3 доповнено абзацом четвертим згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/618 від 06.11.2000 )

Оскільки домовленість сторін про розірвання угоди не виключає проведення між сторонами розрахунків за зобов'язаннями, що виникли до розірвання угоди, у тому числі застосування заходів майнової відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов'язань, це не позбавляє сторони права на звернення в подальшому з позовом про визнання такої угоди недійсною

3.3. Недійсні угоди, як правило, не породжують для сторін прав та обов'язків, тому до вимог про визнання недійсними таких угод строки позовної давності не застосовуються. Однак необхідно мати на увазі, що до вимог про визнання недійсними угод, які можуть бути визнані такими лише за позовами осіб, зазначених у статтях 56 і 57 Цивільного кодексу, діють загальні правила щодо строку позовної давності, оскільки спеціальних правил стосовно цих випадків законодавство не передбачає.

4. Якщо чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статті 2 ГПК ( 1798-12 ). Отже, крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода.

Прокурор чи його заступник, звертаючись до господарського суду в інтересах держави з заявою про визнання договору недійсним, зазначає у ній позивачем державний орган або установу, організацію, уповноважені здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього договору, і визначає відповідачами, як правило, обох контрагентів за договором. Виняток можуть становити випадки, коли одним з контрагентів є названий орган (установа, організація); у такому разі відповідачем визначається другий контрагент.

5. Якщо позовну заяву про визнання угоди недійсною подано без вимоги застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 48 Цивільного кодексу, державне мито сплачується за ставками, передбаченими для позовних заяв немайнового характеру. Коли ж вимога визнати угоду недійсною поєднана з вимогами про повернення майна, то відповідна позовна заява підлягає оплаті державним митом за ставками, встановленими для позовних заяв як немайнового, так і майнового характеру, - залежно від вартості відшукуваного майна чи розміру грошових сум, обумовлених угодою.

6. Господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, зазначених у статті 43 Цивільного кодексу ( 1540-06 ). Таким чином свобода вибору у підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова письмова форма угоди - правилом.

Дво- або багатосторонні угоди (договори), які повинні укладатись в письмовій формі, можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсутність відтиску печатки підприємства, установи, організації, на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом, зокрема, статтею 66 Цивільного кодексу.

Поряд із загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством встановлені спеціальні вимоги до окремих видів договорів та інших угод. Наприклад, договір перевозки повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачені форми для договорів, що укладаються банками, біржами.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі (стаття 45 Цивільного кодексу). Виходячи з цього, господарський суд, приймаючи рішення про недійсність угоди, укладеної сторонами з порушенням установленої законом форми, повинен керуватися законодавчим актом, який прямо передбачає такі наслідки порушення форми даного виду угод. Зокрема, недійсними внаслідок недодержання простої письмової форми є угоди про неустойку і поруку (статті 180, 191 Цивільного кодексу), заставу (стаття 13 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ).

( Абзац п'ятий пункту 6 виключено на підставі Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/601 від 24.12.99 )

( Абзац шостий пункту 6 виключено на підставі Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/601 від 24.12.99 )

7. Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі (стаття 47 Цивільного кодексу ( 1540-06 ). Зокрема вимоги щодо обов'язкової нотаріальної форми угоди встановлені для довіреності на укладення угод, що потребують нотаріальної форми (стаття 65 Цивільного кодексу), довіреності, за якою повноваження передаються іншій особі (стаття 68 Цивільного кодексу), договору іпотеки (стаття 32 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), договору купівлі-продажу об'єкта приватизації (стаття 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" ( 2163-12 ) та інших договорів, щодо яких це передбачено законом.

У зв'язку з недодержанням нотаріальної форми визнаються недійсними лише такі угоди, які відповідно до закону підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню у порядку, встановленому Законом України "Про нотаріат" (3425-12).

Вирішуючи відповідні спори, господарські суди повинні перевіряти, чи підлягала укладена угода такому посвідченню та чому сторона за договором ухилилася від нотаріального посвідчення угоди.

Якщо однією з сторін угода виконана повністю або частково, а друга сторона ухиляється від нотаріального посвідчення угоди, господарський суд на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) вправі за позовом сторони, яка виконала угоду, визнати таку угоду дійсною. Судове рішення у цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення. Однак якщо угода містить протиправні умови, відповідний позов не може бути задоволений.

8. Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окремих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" ( 2171-12 ) договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом.

Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до господарського суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєструючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону.

Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

9. Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють в межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами.

Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час укладення угод діє у межах своєї компетенції без довіреності. ( Пункт 9 доповнено абзацом другим згідно з Роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду N 04-5/491 від 26.04.2002 )

Підписання особою (органом юридичної особи) угоди без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень може згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною як такої, що не відповідає вимогам закону.

Вирішуючи відповідні спори, господарські суди повинні враховувати таке.

9.1. Письмова угода може бути укладена від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.

Що ж до кола повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Угода, укладена представником юридичної особи або керівником її відособленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

9.2. Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т.ін.). У такому випадку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів відсутності належних повноважень представника на укладення угоди задоволенню не підлягає.

Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

9.3. За загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут.

У цих випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.

( Підпункт 9.4 пункту 9 виключено на підставі Постанови Пленуму Вищого арбітражного суду від 29.02.2000 )

9.4. Відповідно до статті 41 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.

Цією нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що установчими документами акціонерного товариства право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним. ( Пункт 9 доповнено підпунктом 9.4 згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/618 від 06.11.2000 )

10. На підставі статті 48 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 4 ГПК ( 1798-12 ) господарський суд повинен відмовити у визнанні угоди недійсною, коли ці вимоги грунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.

Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

У разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу, оскільки він не відповідає вимогам закону. ( Абзац четвертий пункту 10 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/467 від 18.04.2001 )

11. Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до статті 49 Цивільного кодексу є її укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

До угод, що підпадають під ознаки статті 49 Цивільного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України ( 254к/96-ВР ), розділ II Закону України "Про власність" ( 697-12 ), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні), - шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягало завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою. ( Пункт 11 доповнено абзацом четвертим згідно з Роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду N 04-5/491 від 26.04.2002 )

За змістом статті 49 Цивільного кодексу стягнення у доход держави одержаного чи належного за угодою здійснюється лише в тих випадках, коли завідомо суперечна інтересам держави і суспільства угода була повністю або частково виконана хоча б однією з сторін. Якщо за наявності умислу сторін угода не була виконана, вона визнається недійсною без застосування наслідків, передбачених цією статтею.

12. Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності (частина перша статті 26 Цивільного кодексу) відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є позастатутною і має визнаватися недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу.

Позастатутною є угода, укладена у суперечності з цілями, зазначеними в установчих документах юридичної особи. У вирішенні спорів господарським судам слід враховувати, що під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою.

Коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже підприємства та організації можуть укладати й різноманітні угоди, які є похідними, супутніми їх основній діяльності і випливають з цієї останньої.

Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визначенням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, повинні виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності.

Тому недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини учасників угоди в її укладенні.

Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

13. Вимоги про визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56 Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною - за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу).

Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки статті 56 Цивільного кодексу.

У вирішенні спорів про визнання угод недійсними на підставі статті 57 Цивільного кодексу господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо укладення угоди.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації, що уклала угоду, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди.

Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу представника учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

Погроза може вважатися підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які склалися на момент укладення угоди, вбачається, що відмова учасника угоди або його представника від укладення угоди могло спричинити шкоду законним інтересам зазначених осіб чи однієї з них.

Зловмисна угода - це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір.

14. Мнима угода (стаття 58 Цивільного кодексу) є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будьяких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будьяких правових наслідків, сторони повинні бути приведені до попереднього стану. ( Абзац перший пункту 14 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду N 04-5/491 від 26.04.2002 )

Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), господарський суд на підставі частини другої статті 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, господарський суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною.

15. У вирішенні спорів, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння (віндикацією майна), господарським судам необхідно враховувати, що сам лише факт відчуження майна підприємства, установи, організації, якій воно не належить на праві власності (повного господарського відання, оперативного управління), не є підставою для визнання угоди про відчуження недійсною. Правові наслідки такої угоди мають визначатися з урахуванням, зокрема, статей 145 і 225 Цивільного кодексу ( 1540-06 ).

16. За загальним правилом статті 60 Цивільного кодексу угода не може бути визнана повністю недійсною, якщо не відповідають законові лише окремі її частини і обставини справи свідчать про те, що угода була б укладена і без включення до неї недійсної її частини.

У разі вирішення спору про недійсність угоди, зміст якої вміщує елементи різних видів угод, господарському суду слід виходити з такого.

Якщо в законі прямо не передбачено вид договору, то господарюючі суб'єкти вправі самостійно визначати свої взаємовідносини через угоди, що вміщують елементи різних видів угод, і навіть таких, що не передбачені чинним законодавством, але оптимально регулюють їх права і обов'язки. У таких випадках господарському суду необхідно дати оцінку усім умовам договору, з'ясувати законність застосування актів законодавства, елементи яких складають зміст угоди, та обставини їх виконання, і приймаючи рішення, застосувати законодавство, яке відповідає умовам договору та діям сторін й вирішити питання щодо законності частини угоди за правилами, що стосуються визнання угод недійсними.

Недійсними частини угод визнаються за загальними правилами визнання угод недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання.

Якщо недійсна частина угоди була виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, з яких вона визнана недійсною.

17. Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу). Якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському суду на підставі пункту 1-1 статті 80 ГПК ( 1798-12 ) слід припинити провадження у справі.

18. Чинне законодавство (стаття 58 ГПК) не виключає права позивача об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі або про відшкодування у грошах.

У цьому випадку відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього.

У разі задоволення позову господарський суд може у резолютивній частині рішення зазначити про визнання угоди недійсною і одночасно про застосування передбачених законом наслідків, вказавши, зокрема, розмір сум, що підлягають стягненню та/або найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (пункт 4 статті 84 ГПК).

У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності угоди господарському суду слід виходити із змісту позовних вимог. Якщо спір з цього приводу між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною другою статті 48 Цивільного кодексу.

За неможливості повернути майно в натурі (через його втрату, псування, істотну зміну тощо) набувач повинен відшкодувати первісну вартість майна.

Якщо господарський суд, розглядаючи справу, встановить, що одна із сторін діяла умисно в угоді, яку укладено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, або уклала угоду шляхом обману, погрози, зловмисної угоди з представником другої сторони, господарський суд на виняток із зазначених загальних правил усе виконане такою стороною і належне з неї другій стороні у відшкодування одержаного звертає в доход держави. За неможливості передачі майна в доход держави в натурі стягується його вартість.

У разі визнання господарським судом угоди недійсною обов'язок щодо повернення одержаного за угодою виникає у сторони (сторін) з моменту прийняття відповідного судового рішення.

Наслідки недійсності угоди підлягають застосуванню лише стосовно сторін даної угоди, тому на особу, яка не є стороною угоди, не може бути покладено обов'язок щодо повернення майна за угодою, у якій вона не брала участі. ( Пункт 18 доповнено абзацом восьмим згідно з Роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду N 04-5/491 від 26.04.2002 )

Водночас заінтересована особа-учасник визнаної недійсною угоди не позбавлена права вимагати виконаного її контрагентом від третьої особи, що не є стороною угоди, як отриманого без належних правових підстав. ( Пункт 18 доповнено абзацом дев'ятим згідно з Роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду N 04-5/491 від 26.04.2002 )

Чинне законодавство не передбачає відшкодування збитків, яких можуть зазнати сторони чи одна з них внаслідок самого факту недійсності угоди. Однак між сторонами можуть виникати взаємні розрахунки, пов'язані з поверненням майна, (зокрема, у зв'язку з погіршенням чи покращенням його стану за час користування), які мають бути у відповідних випадках здійснені. У разі виникнення спору між сторонами він може бути вирішений господарським судом як під час провадження у справі про визнання угоди недійсною, так і окремо від нього, - залежно від змісту позовних вимог. З метою правильного вирішення таких спорів господарський суд може за клопотанням заінтересованої сторони або власною ініціативою вимагати від сторін проведення взаєморозрахунків.

Що ж до витрат, втрат або пошкодження майна, завданих стороні в результаті виконання нею угоди, визнаною недійсною, то рішення про їх відшкодування виноситься господарським судом лише у випадках, прямо передбачених законом (статті 56, 57 Цивільного кодексу) за позовом заінтересованої сторони і за умови, що визнана недійсною угода була виконана хоча б однією із сторін у будь-якій частині.

19. Підприємство вважається створеним з дня його державної реєстрації (стаття 6 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ). Ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з державного реєстру України (стаття 34 цього ж Закону. За змістом частини дев'ятнадцятої статті 8 Закону України "Про підприємництво" ( 698-12 ) підприємство втрачає статус юридичної особи із виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

Отже саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів підприємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру. Проте у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документу, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із статтею 49 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) незалежно від часу їх укладення.

Якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що зміну носіїв корпоративних прав або продажу таких прав здійснено для укладання відповідним суб'єктом підприємницької діяльності угод з метою ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів або легалізації коштів, набутих злочинним шляхом, суд має визнавати такі угоди недійсними за ознаками статті 49 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ). ( Роз'яснення доповнено пунктом 19 згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/618 від 06.11.2000; із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду N 04-5/491 від 26.04.2002 )

20. Визнання угоди недійсною не тягне за собою наслідків у вигляді визнання недійсними договорів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язання, яке випливає з цієї угоди, якщо вони самі по собі відповідають вимогам закону. Дія таких договорів (застави, поруки, гарантії) припиняється: договору застави - на підставі статті 28 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), договорів поруки і гарантії - на підставі частини першої статті 194 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) у зв'язку з припиненням забезпечених відповідно заставою, порукою чи гарантією зобов'язань.

21. Виключити з роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 2 квітня 1994 року N 02-5/225 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" абзаци третій-дев'ятий пункту 4.

Голова Вищого арбітражного суду України Д.Притика