ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

РОЗ'ЯСНЕННЯ
від 18.11.97 N 02-5/444
м.Київ

(Роз'яснення втратило чинність на підставі
Рекомендацій Вищого господарського суду
N 04-5/1193 від 04.06.2004)

Арбітражним судам України

Про деякі питання практики застосування Закону України
"Про банкрутство"

( Із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненнями Вищого
Арбітражного Суду
N 02-5/260 від 15.07.98
N 02-5/195 від 24.04.99
N 02-5/223 від 12.05.99 )

З метою однакового і правильного застосування норм Закону України "Про банкрутство" ( 2343-12 ) (далі - Закон) президія Вищого арбітражного суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Згідно зі статтею 4 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється Арбітражним процесуальним кодексом України ( 1798-12 ) (далі АПК) з урахуванням особливостей, передбачених Законом.

Отже арбітражні суди, розглядаючи справи про банкрутство, повинні застосовувати ті статті або відповідні частини статей АПК, які мають універсальний для судового розгляду характер, у тому числі статті 14-1, 12, 15, 17, 20, 22, 28-30, 32-40, 43-53, 65-68, 70-74, 76-77, 79-81, 86-87, 89-111, 119.

Статті АПК, що регулюють виключно вирішення господарських спорів у позовному провадженні, не можуть застосовуватись у провадженні зі справ про банкрутство. Такими, зокрема, є статті, що визначають доарбітражне врегулювання спорів (статті 5-11), коло учасників позовного провадження (статті 18, 19, 21, 23-27).

Статті АПК, що визначають рух процесу (статті 62, 63, 79-81), застосовуються у провадженні зі справ про банкрутство з урахуванням змісту процесуального режиму цієї категорії справ. Тому арбітражні суди у процесуальних документах повинні посилатись як на відповідні статті АПК, так і на пункти цього роз'яснення.

2. Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.

3. Згідно зі статтею 15 АПК ( 1798-12 ) справи про банкрутство розглядаються арбітражними судами Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за місцем знаходження боржника, яке визначається місцезнаходженням його постійно діючого органу (стаття 30 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), далі - ЦК).

У разі непідсудності справи про банкрутство даному арбітражному суду останній надсилає матеріали справи за встановленою підсудністю відповідно до вимог статті 17 АПК.

4. Згідно з пунктом 1 статті 5 Закону ( 2343-12 ) підставою для порушення арбітражним судом справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

У відповідності з пунктом 2 статті 121 Конституції України (254к/96-ВР ) та пунктом 6 частини другої статті 20 Закону України "Про прокуратуру" (1789-12) прокурори також мають право звертатись до арбітражного суду із заявами в інтересах громадян і держави в порядку, передбаченому Законом. Повноваження прокурора визначаються статтею 29 АПК.

5. Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у випадках, передбачених статтею 11 Закону, - збори або комітет кредиторів і боржник (після винесення постанови в порядку, передбаченому статтею 13 Закону, боржник набуває статусу банкрута).

Порушуючи справу про банкрутство за заявою кредитора, арбітражний суд повинен виходити з такого.

5.1. Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Зазначені документи повинні свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

5.2. Коли стягнення заборгованості з боржника здійснювалось кредитором або органом стягнення за безготівковою формою розрахунків, доказом неплатоспроможності боржника є копія неоплаченого розрахункового документа про безспірне стягнення коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника з підтвердженням банку, який здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, про те, що цей документ вміщений до картотеки (на позабалансовий рахунок N 9803 "Розрахункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів у платників" або позабалансовий рахунок N 9804 "Розрахункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів у банку"). Підтвердження банківської установи повинно містити дату, з якої розрахунковий документ кредитора вміщений до картотеки.

Відповідно до Інструкції N 7 "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", затвердженої постановою Правління Національного банку України від 02.08.96 N 204 та Положення про міжбанківські розрахунки в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 21.03.96 N 65 , розрахункові документи, вміщені до картотеки, свідчать про наявність, неоплатність та безспірність боргу, а дата вміщення розрахункового документа до картотеки визначає початок перебігу строку неплатоспроможності боржника. Кредитор має право звернутись до арбітражного суду з відповідною заявою після закінчення одного місяця з дня вміщення його розрахункового документа про безспірне стягнення коштів до картотеки.

Оскільки закон не ставить право кредитора на звернення до арбітражного суду з заявою про порушення справи про банкрутство у залежність від причин фінансової неспроможності боржника, кредитор може реалізувати це право і у тому випадку, коли його майнові вимоги не задовольняються через відсутність коштів на рахунках банку, який здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника.

Коли кредитор та/або боржник не мають розрахункових рахунків в банківській установі і тому безготівкова форма розрахунків неможлива, доказом неплатоспроможності боржника є виконавчий документ, акт про його повернення, затверджений суддею (ст.371 ЦПК України ( 1503-06 ). Термін неплатоспроможності боржника, передбачений у частині 2 статті 5 Закону (2343-12), починає спливати в цих випадках з дати пред'явлення виконавчого документа до виконання (стаття 356 ЦПК України).

Якщо через відсутність у кредитора та/або боржника розрахункового рахунка в банківській установі неможливе подання розпорядження про безспірне списання коштів за визнаною боржником претензією, недоїмки за обов'язковими платежами, кредитор не позбавлений права звернутися до арбітражного суду з позовом про стягнення відповідних коштів. Ініціювати порушення провадження у справі про банкрутство такий кредитор може на загальних підставах. ( Пункт 5.2 в редакції Роз'яснення Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

5.3. Кредитор, чия вимога забезпечена заставою, має право звернутись з заявою про порушення справи про банкрутство в частині вимог, незабезпечених заставою, або якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги.

5.4. Кредиторами у розумінні цього Закону крім органів державної податкової і контрольно-ревізійної служби можуть бути також органи стягнення, зазначені в статті 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів", оскільки вони уповноважені державою здійснювати її функції щодо стягнення недоїмок та фінансових санкцій з платників до державного бюджету, державних цільових чи позабюджетних фондів.

5.5. Усі вимоги кредиторів мають бути заявлені виключно у точно обрахованій сумі у національній валюті України. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації заявником у національну валюту за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання вимоги до арбітражного суду. Крім розміру вимоги заяви кредиторів мають містити підстави вимоги та зазначення доказів, що обгрунтовують вимогу (документи, що підтверджують борг).

5.6. Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема, державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді, підприємства, закріплені за якими об'єкти згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації.

Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення і под.).

Споживчі кооперативи та сільськогосподарські виробничі кооперативи можуть бути суб'єктами банкрутства. Статтею 18 Закону України "Про споживчу кооперацію" ( 2265-12 ) передбачено можливість визнання банкрутом лише споживчого товариства, тому спілка споживчих товариств не може бути суб'єктом банкрутства, крім випадків реєстрації її як суб'єкта підприємницької діяльності. ( Абзац третій підпункту 5.6 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/195 від 24.04.99 )

Згідно зі статтею 2 Закону ( 2343-12 ) (у редакції Закону України від 14.10.98 ( 177-14 ) не може бути суб'єктом банкрутства казенне підприємство. ( Підпункт 5.6 доповнено абзацом четвертим згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98, в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/195 від 24.04.99 )

Оскільки згідно з частиною 3 статті 2 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" ( 469/97-ВР ) сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не ставлять за мету отримання прибутку, на них не поширюється дія Закону України "Про банкрутство" ( 2343-12 ).

У разі коли в установчих документах юридичної особи чітко не визначені зміст та мета її діяльності, арбітражному суду у відповідності з пунктом 4 статті 65 АПК ( 1798-12 ), слід витребувати від Ліцензійної палати України дані Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності (пункт 3 Положення про Ліцензійну палату України, затвердженого Указом Президента України від 16 липня 1997 року N 648/97).

6. Іншими учасниками провадження у справах про банкрутство є санатори, розпорядник майна, банківські установи, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, сторони за угодами, про визнання яких недійсними подано заяви (стаття 15 Закону ( 2343-12 ), особи, які відповідно до законодавства або установчих документів суб'єкта банкрутства відповідають за його зобов'язаннями, та особи, які посилаючись на свої права власника або іншу, передбачену законом чи договором підставу, оспорюють правомірність віднесення майнових об'єктів чи коштів до ліквідаційної маси, а також ліквідатори, яких призначено у відповідності зі статтею 13 Закону і які утворюють ліквідаційну комісію (стаття 16 Закону).

7. Вирішуючи питання щодо обгрунтованості вимог кредитора, який ініціював порушення провадження зі справи про банкрутство, арбітражний суд повинен виходити з такого.

7.1. Згідно зі статтею 381 ЦК ( 1540-06 ) (в редакції Закону від 3 грудня 1996 року ( 556/96-ВР ) без згоди юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності списання (стягнення) коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається, за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішеннями суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів. Отже правила Національного банку України щодо безспірного списання коштів з рахунків боржників у банківських установах поширюються виключно на виконавчі документи, перелік, яких викладений у статтях 348 і 349 Цивільного процесуального кодексу Української РСР ( 1503-06 ) (далі - ЦПК), а також на розпорядження органів, установ, підприємств, які згідно з законами України мають право безспірного списання коштів з рахунків боржників.

Тому зазначені розпорядження за своєю юридичного силою прирівнюються до виконавчих документів, а стягувачі, які видали розпорядження, входять до кола кредиторів, що мають право ініціювати порушення провадження у справі про банкрутство у випадках неспроможності боржника сплатити борг за розрахунковими документами.

З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року "Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР" ( 556/96-ВР ) не можуть застосовуватись Укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів України, які надають право безспірного списання коштів з рахунків боржників.

7.2. Відповідно до пункту 3 статті 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів" розпорядження про безспірне стягнення сум недоїмки не видаються, якщо підприємства і організації своєчасно подали до установ банків платіжні доручення на перерахування належних платежів. Згідно з пунктом 22 Інструкції N 7 "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України" платіжні доручення платників на перерахування до бюджету сум податків, інших обов'язкових платежів, внесків до державних цільових чи позабюджетних фондів приймаються банками незалежно від наявності коштів на рахунках клієнтів. У разі відсутності коштів платіжні доручення також вміщуються до картотеки. Якщо ці платіжні доручення враховані у картотеці протягом одного місяця, відповідний стягувач має право звернутись із заявою про порушення справи про банкрутство недоїмника.

7.3. Повідомлення установи банку, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, про вміщення розрахункових документів до картотеки не звільняє суди від обов'язку перевірки підстав для їх оформлення. Але арбітражні суди мають перевіряти виключно відповідність вимогам законодавства зазначених у розрахункових документах підстав для безспірного стягнення.

У випадках коли боржник до закінчення попереднього засідання подав докази пред'явлення ним позову про визнання таким, що не підлягає виконанню, розрахункового документа кредитора про безспірне стягнення коштів з рахунка боржника, арбітражний суд на підставі статті 79 АПК має зупинити провадження у справі про банкрутство до вирішення спору за цим позовом.

8. Заява кредитора про порушення справи про банкрутство повинна містити:

- найменування арбітражного суду, до якого вона подається;

- найменування боржника, його місцезнаходження;

- зазначення банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, та їх місцезнаходження;

- зазначення розміру боргу, а також реквізитів вміщеного до картотеки розрахункового документа про безспірне списання коштів з банківського або кореспондентського рахунка боржника та дату вміщення до картотеки;

- перелік документів, що додаються до заяви.

Серед доданих кредитором до заяви документів обов'язково мають бути:

- копія неоплаченого розрахункового документа про безспірне списання коштів з підтвердженням банківської установи про те, що цей документ вміщений до картотеки із зазначенням дати вміщення;

-документ про сплату державного мита.

Якщо судовий виконавець згідно зі статтею 371 ЦПК ( 1503-06 ) повернув виконавчий лист про звернення стягнення на предмет застави без виконання у зв'язку з відсутністю заставленого майна, кредитор має право порушити провадження у справі про банкрутство на загальних підставах. У такому випадку його заява повинна містити зазначені обставини, а серед доданих до заяви документів обов'язково мають бути виконавчий документ та затверджений народним суддею акт судового виконавця про неможливість стягнення внаслідок відсутності у боржника заставленого майна.

Якщо кредитор та/або боржник не мають розрахункових рахунків в банківських установах і тому безготівкова форма розрахунків неможлива, до заяви кредитора повинні бути додані: виконавчий документ; акт про його повернення, складений судовим виконавцем, і затверджений суддею (стаття 371 ЦПК України ( 1503-06 ). ( Абзац четвертий пункту 8 в редакції Роз'яснення Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

9. У разі надходження кількох заяв про визнання одного і того ж боржника банкрутом до порушення провадження у справі останнє порушується за наявності підстав для цього за заявою, що надійшла першою. Іншим кредиторам згідно зі статтею 7 Закону надсилаються копії ухвали про порушення справи про банкрутство, а їх заяви з доданими до них документами приєднуються до порушеної справи. Заяви кредиторів про визнання боржника банкрутом, що надійшли після порушення провадження у справі і до публікації оголошення про це в установленому Законом порядку, приєднуються до матеріалів справи. В усіх випадках про приєднання заяви кредитора з доданими документами виноситься ухвала. Арбітражний суд розглядає вимоги цих кредиторів відповідно до статті 10 Закону після публікації оголошення про порушення справи про банкрутство. ( Абзац перший пункту 9 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

Якщо проти одного боржника помилково порушено кілька справ про банкрутство, провадження у справі має продовжуватись за заявою, яка надійшла першою, а матеріали решти справ приєднуються до неї.

10. Згідно з пунктом 3 статті 5 Закону боржник може звернутись до арбітражного суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Ініціювання боржником порушення справи про банкрутство однозначно свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність (реальну чи потенційну) боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини. Тому від боржника не вимагається подання доказів неоплатності його боргів на момент звернення до арбітражного суду.

11. Заява боржника про порушення справи про банкрутство повинна містити:

- найменування арбітражного суду, до якого вона подається;

- найменування боржника, його місцезнаходження;

- зазначення банків, що здійснюють розрахунковокасове обслуговування, їх місцезнаходження;

- перелік його кредиторів і боргів;

- перелік документів, що додаються до заяви. До заяви боржника додаються: список його кредиторів і боржників; бухгалтерський баланс; аудиторський висновок, а також довідка обслуговуючого банку (банків) про наявність коштів на його рахунку та платіжні документи, які неоплачені за браком коштів і вміщені до картотеки. До заяви боржника обов'язково мають бути додані його установчі документи, а також документи, що свідчать про його фінансове і майнове становище (претензії, позови, виконавчі документи тощо).

12. Арбітражний суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо:

12.1. боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

12.2. подано заяву про визнання банкрутом юридичної особи, яка ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення). Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України. Зазначене правило поширюється на всіх суб'єктів підприємницької діяльності. Під перетворенням слід розуміти вид реорганізації, в процесі якого змінюється організаційно-правова форма юридичної особи, наприклад, створення відкритих акціонерних товариств в ході корпоратизації унітарних державних підприємств;

12.3. вимоги кредитора повністю забезпечені заставою.

13. Арбітражний суд повертає заяву про порушення справи про банкрутство відповідно до статті 63 АПК, крім випадків, передбачених у пунктах 5, 6 і 7 частини першої цієї статті. Арбітражний суд повертає заяву у разі подання її до закінчення строку, передбаченого у частині другій статті 5 Закону. Арбітражний суд повертає заяву боржника також у разі неподання ним аудиторського висновку.

14. Відповідно до статті 6 Закону заява кредитора чи боржника може бути відкликана заявниками до прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом.

Відкликання заяви кредитора до порушення провадження у справі тягне за собою наслідки, передбачені пунктом 9 частини першої статті 63 АПК. Якщо заяву кредитора відкликано після порушення провадження у справі, останнє підлягає залишенню без розгляду. У разі коли протягом терміну, зазначеного в статті 10 Закону, надійшли заяви інших кредиторів з вимогами до боржника, які визнано арбітражним судом, останній залишає заяву первісного кредитора без розгляду і провадження у справі триває. ( Абзац другий пункту 14 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

Відкликання заяви боржником здійснюється лише за письмовою згодою усіх осіб, які визнані арбітражним судом кредиторами відповідно до вимог статті 10 Закону ( 2343-12 ).

15. Порядок ведення попереднього і наступних засідань у справі про банкрутство визначається суддею.

16. У попередньому засіданні, яке проводиться у строк, встановлений статтею 8 Закону, суд має остаточно з'ясувати обгрунтованість заяви кредитора про наявність і безспірність боргу та неплатоспроможність боржника. У разі звернення до суду самого боржника у попередньому засіданні з'ясовуються ознаки його реальної чи потенційної неплатоспроможності.

Встановивши ознаки неплатоспроможності боржника, арбітражний суд своєю ухвалою зобов'язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України (газети "Голос України" і "Урядовий кур'єр") оголошення про порушення справи про банкрутство. В газетному оголошенні повинні обов'язково міститися реквізити, зазначені в статті 8 Закону. Заявник повинен подати до арбітражного суду примірник газети з надрукованим оголошенням.

Оскільки в Законі не обмежений строк подачі заявником зазначеного оголошення, арбітражний суд може своєю ухвалою призначити його, якщо заяви про порушення справи про банкрутство надійшли і від інших кредиторів.

Зазначена ухвала надсилається усім виявленим кредиторам.

Якщо заявник не виконає вимоги ухвали щодо публікації оголошення в призначений строк, арбітражний суд має право залишити його заяву про порушення справи про банкрутство без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 АПК ( 1798-12 ). За наявності інших заяв про порушення справи про банкрутство арбітражний суд зобов'язує подати відповідне оголошення кредитора, чия заява про порушення справи про банкрутство надійшла другою. Ця ухвала також надсилається усім виявленим кредиторам.

17. За результатами попереднього засідання арбітражний суд, у разі необхідності, ухвалою призначає розпорядника майна боржника.

Розпорядник майна відповідно до статті 9 Закону здійснює повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника. Він має право давати обов'язкові приписи або накладати заборону на дії адміністрації юридичної особи боржника у випадках здійснення останньою актів відчуження або іншої передачі майна, що належить їй на тій чи іншій підставі. В той же час розпорядник майна не має права втручатись в оперативну господарську діяльність адміністрації юридичної особи.

Згідно зі статтею 9 Закону арбітражний суд покладає функції розпорядника майна на банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник - державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника чи кредитора. У разі призначення розпорядником банку, або Фонду державного майна, або іншої юридичної особи повноваження розпорядника від імені зазначених установ здійснюють їх службові особи відповідно до законодавства, статуту (положення) або інших установчих документів цих органів. Закон не виключає призначення фізичної особи розпорядником майна за пропозицією боржника чи кредитора.

У разі порушення справи про банкрутство комерційного банку функції розпорядника майна слід покладати на Національний банк України, а щодо банкрутства страхових компаній - на Укрстрахнагляд.

Кредитор у справі про банкрутство ні за яких умов не може бути призначений розпорядником майна боржника.

У разі ухилення зазначених вище органів від делегування свого представника для виконання функцій розпорядника майна боржника ці органи можуть бути притягнуті до відповідальності, встановленої статтею 119 АПК.

Призначення розпорядника майна не виключає вжиття передбачених статтею 67 АПК заходів забезпечення майнових інтересів кредиторів, тобто поєднання цих інститутів.

18. Відповідно до статті 5 Закону та пункту 5 статті 10 Закону України "Про аудиторську діяльність" ( 3125-12 ) проведення аудиторської перевірки документів про фінансове і майнове становище боржника є обов'язковим незалежно від підстав, з яких порушено справу про його банкрутство.

У випадку, коли справу про банкрутство порушено за заявою кредитора, арбітражний суд в ухвалі про порушення справи зобов'язує боржника подати аудиторський висновок або провести аудит. Якщо у боржника немає для цього коштів, арбітражний суд може призначити аудит за рахунок кредитора лише за згодою останнього.

Відсутність аудиторського висновку у справі, порушеній за заявою кредитора, не виключає визнання боржника банкрутом.

19. Арбітражний суд за заявою кредиторів, клопотанням призначеного ним розпорядника майна, якщо адміністрація юридичної особи боржника ігнорує законні приписи останнього, або зі своєї ініціативи може вжити заходів, передбачених статтею 67 АПК, щодо майна боржника з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів. Зазначені заходи можуть бути вжиті одночасно з порушенням справи про банкрутство або після цього на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

У процедурі банкрутства можуть бути застосовані, зокрема, такі заходи забезпечення майнових інтересів кредиторів, як:

- накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать боржникові, а також іншим особам, які відповідно до актів законодавства або установчих документів боржника відповідають за його зобов'язаннями;

- заборона боржникові вчиняти певні дії, наприклад, щодо відчуження у будь-який спосіб належних йому основних фондів тощо;

- заборона власникові майна боржника або уповноваженому ним органу вчиняти дії щодо реорганізації чи ліквідації юридичної особи-боржника;

- зупинення стягнення, зверненого на майнові активи боржника на підставі виконавчого або іншого документа, за яким списання здійснюється у безспірному порядку.

20. Якщо боржник до порушення провадження у справі про банкрутство або в процесі її розгляду змінив місцезнаходження і не повідомив про це реєструючий орган або кредитора, арбітражний суд на підставі статті 50 і пункту 4 статті 65 АПК має право зобов'язати кредитора, за чиєю заявою порушено провадження у справі, виконати у певний строк необхідні дії щодо розшуку боржника та подати докази його нового місцезнаходження. Невиконання кредитором цієї вимоги тягне за собою наслідки, передбачені пунктом 5 частини першої статті 81 АПК.

21. Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі заяви з майновими вимогами до боржника згідно зі статтею 10 Закону мають право подавати всі кредитори незалежно від настання терміну виконання зобов'язань. Наприклад, банки можуть подавати заяви про повернення кредитних коштів, навіть якщо строк їх повернення за договором кредиту не настав.

Працівники підприємства-боржника, які припинили трудові відносини до порушення провадження у справі про банкрутство, також мають право звертатись з вимогами про погашення заборгованості, що випливає з трудових відносин, у порядку, передбаченому статтею 10 Закону. Аналогічні вимоги працівників підприємства-боржника, які не припинили трудових відносин, підлягають задоволенню на підставі пункту 2 статті 21 Закону.

Кредитор, за заявою якого порушено справу про банкрутство, має право заявити додаткові майнові вимоги до боржника у межах місячного терміну, встановленого у статті 10 Закону, навіть якщо ці вимоги мають спірний характер.

Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, має право заявити згідно зі статтею 10 Закону вимоги до боржника на суму, що не забезпечена заставою, або на суму різниці між розміром повної вимоги і фактичною виручкою від продажу предмета застави.

Кредитори, що мають визнані арбітражним судом майнові вимоги за борговими зобов'язаннями з наростаючими сумами пені чи процентами, після винесення постанови про визнання боржника банкрутом можуть звертатися з вимогами про визнання, донарахованих сум. У цих випадках на підставі статті 10 та абзацу п'ятого частини першої статті 15 Закону арбітражний суд може за клопотанням кредитора додатково визнати відповідну суму пені чи процентів за станом на день прийняття постанови, про що виносить додаткову ухвалу. ( Абзац п'ятий пункту 21 в редакції Роз'яснення Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

22. Відповідно до статті 10 Закону арбітражний суд розглядає документи всіх осіб, що заявили майнові вимоги до боржника, і за результатами розгляду ухвалою щодо кожного кредитора окремо визнає або відхиляє ці вимоги (повністю або частково).

Ухвала про визнання майнової вимоги кредитора повинна містити точно визначену суму у національній валюті України і підстави для визнання її боргом. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації у національну валюту України за курсом, встановленим Національним банком України на дату звернення з цією вимогою до арбітражного суду.

Визнані арбітражним судом вимоги кредиторів з грошових зобов'язань та обов'язкових платежів у подальшому не підлягають індексації в зв'язку з девальвацією грошової одиниці України. ( Пункт 22 доповнено абзацом третім згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/223 від 12.05.99 )

Арбітражні суди розглядають усі майнові вимоги кредиторів у межах провадження справи про банкрутство.

23. В провадженні у справах про банкрутство встановлені три процесуальні строки:

1. Провадження у справі повинно бути порушено не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви (стаття 7 Закону);

2. Попереднє засідання у справі проводиться не пізніше як через місяць з дня порушення провадження у справі (стаття 8 Закону);

3. Виявлення кредиторів і санаторів проводиться у місячний строк з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство (стаття 10 Закону).

Строки інших процесуальних дій у цьому провадженні призначаються арбітражним судом. Процесуальний режим цих строків у справах про банкрутство визначається статтями 50-53 АПК.

Вирішуючи питання про відновлення пропущеного процесуального строку (стаття 53 АПК), арбітражний суд повинен об'єктивно оцінювати причини його пропуску і не допускати винесення ухвали про його відновлення без достатніх підстав. ( Пункт 23 доповнено абзацом третім згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

24. В провадженні у справах про банкрутство Законом встановлені строки для вчинення лише певних процесуальних дій, тому відкладення розгляду справи, перерви в засіданні (стаття 77 АПК), зупинення провадження у справі та його поновлення (стаття 79 АПК) можливі лише до або під час проведення попереднього засідання арбітражного суду.

Оскільки вчинення інших процесуальних дій конкретними строками Закон не обмежує, у арбітражного суду немає потреби відкладати розгляд справи, оголошувати перерву чи зупиняти провадження у справі тощо. У разі необхідності арбітражний суд ухвалою призначає наступний строк для вчинення певної дії.

Зупинення провадження у справі про банкрутство можливо у разі заміни кредитора його правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації. В провадженні у справах про банкрутство неможливе процесуальне правонаступництво боржника, крім випадків реорганізації його юридичної особи у формі перетворення.

25. У разі порушення провадження у справі про банкрутство боржника, який є відповідачем в іншій судовій справі про стягнення коштів або звернення стягнення на майно, суд має зупиняти позовне провадження згідно зі статтею 79 АПК, крім справ про звернення стягнення на заставлене майно.

У випадках, коли до особи, проти якої вже порушено справу про банкрутство подано позов, суд, який отримав позовну заяву, за наявності підстав порушує справу і одразу зупиняє позовне провадження відповідно до статті 79 АПК до припинення провадження у справі про банкрутство відповідача або залишення справи без розгляду. ( Пункт 25 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/195 від 24.04.99 )

26. Згідно зі статтею 10 Закону ( 2343-12 ) санаторами можуть бути громадяни або юридичні особи, які виявили бажання задовольнити вимоги кредиторів до боржника. Натомість вони отримують право пропонувати на свою користь умови санації юридичної особи боржника.

Громадяни і юридичні особи, які бажають набути статус санаторів, подають заяви до арбітражного суду з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. В цій же заяві повинні бути викладені запропоновані умови санації юридичної особи боржника. До заяви повинні бути додані документи, що підтверджують платоспроможність потенційного санатора і фінансову можливість взяти участь у санації.

За змістом статті 12 Закону санація є процедурою, що складається з угод учасників цієї процедури, спрямованих на врегулювання проблеми боргів і фінансового оздоровлення юридичної особи боржника. Санацію становлять погоджені умови:

- угоди між боржником і санатором про перевід боргу;

-реструктуризації статутного капіталу юридичної особи боржника;

- виплати санатором боргу кредиторам (термін, послідовність тощо).

У разі надходження заяви про санацію підприємства-боржника арбітражному суду слід виходити з такого.

26.1. Угода між боржником і санатором про перевід боргу є першим елементом санації. Згідно зі статтею 12 Закону перевід боргу можливий лише за умови згоди кредиторів. Якщо у справі про банкрутство визнані майнові вимоги двох і більше кредиторів, їх згода на перевід боргу має бути отримана відповідно до вимог пункту 3 статті 3 Закону, тобто згоду на переведення боргу повинні дати кредитори, майнові вимоги яких становлять не менше двох третин загальної суми визнаних претензій до боржника. В цих випадках згода кредиторів фіксується у протоколах зборів або комітету кредиторів. Якщо у справі про банкрутство є лише один кредитор, його згода на перевід боргу може бути викладена у листі на адресу арбітражного суду або в угоді між ним, боржником і санатором.

26.2. Другим елементом санації є узгодження умов реструктуризації статутного капіталу юридичної особи боржника. Суть реструктуризації полягає у повній чи частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи боржника на користь санатора.

Пропозиції щодо часткової зміни власника (власників) статутного фонду юридичної особи неодмінно обумовлюють її реорганізацію, якщо юридична особа боржника створена у формі підприємства, статутний фонд якого не поділений на частки, акції (унітарне підприємство). У цих випадках однією з умов санації має бути перетворення унітарного підприємства на господарське товариство, у статутному фонді якого санатор повинен мати певну частку або пакет акцій відповідно до обсягу заборгованості, що переводиться на нього.

Якщо суб'єктом банкрутства є господарське товариство, умови реструктуризації узгоджуються між його учасниками та санатором шляхом перерозподілу або передачі часток (акцій, паїв) товариства у статутному фонді санатору в обмін на погашення боргу товариства.

Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісного майнового комплексу державного унітарного підприємства або часток (паїв, акцій) держави у господарських товариствах. Продаж пакетів акцій, що належать державі в статутному фонді акціонерного товариства боржника, можливий (якщо є декілька претендентів на одноособову участь в санації цього товариства) на аукціонах або за конкурсом під конкретні зобов'язання санатора щодо розвитку підприємства, збереження персоналу тощо. У таких випадках ці зобов'язання стають невід'ємними умовами санації. Умови проведення конкурсу, аукціону визначені Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" ( 2171-12 ).

За загальним правилом узгодження умов реструктуризації здійснюють санатор з одного боку і власник (власники) майна юридичної особи боржника або уповноважена власником особа з іншого. Однак вибір умов реструктуризації юридичної особи залишається за її адміністрацією, якщо ця юридична особа сама звернулась до арбітражного суду із заявою про визнання її банкрутом.

У статті 12 Закону викладені правила узгодження умов реструктуризації унітарних державних підприємств. Умови проведення санації державних підприємств шляхом реорганізації, тобто часткової зміни власника його статутного фонду погоджуються з органом, уповноваженим управляти державним майном, і Антимонопольним комітетом у межах його компетенції, а умови проведення санації шляхом приватизації - з відповідним органом приватизації.

26.3. Якщо в санації підприємства-боржника виявило бажання взяти участь декілька громадян або юридичних осіб, відбір санаторів здійснюється відповідними органами на конкурсних засадах (стаття 12 Закону). За змістом цієї норми конкурсний відбір санаторів унітарного державного підприємства або господарського товариства з часткою державної власності у статутному фонді здійснюється або органом приватизації (за погодженням з іншими власниками у разі спільної власності у статутному фонді), або органами, уповноваженими управляти державним майном, у разі пропозицій щодо часткової зміни власника статутного фонду. Відбір санаторів юридичної особи боржника недержавної форми власності здійснює власник (власники) її майна.

Оскільки в законодавстві немає обмежень щодо кількості санаторів, допускається участь в санації двох і більше осіб, які діють на підставі угоди між собою, приймають на себе зобов'язання боржника в певних частках та пропонують погоджені умови реструктуризації.

26.4. Частина третя статті 12 Закону ( 2343-12 ) та пункт 3 статті 37 Закону "Про власність" ( 697-12 ) передбачають особливу форму санації у разі, коли трудовий колектив державного підприємства, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство, вимагає передачі цілісного майнового комплексу цього підприємства йому в оренду за умови прийняття на себе його боргів і згоди на це кредиторів. Трудовий колектив у цих випадках може реалізувати своє право на участь у санації з урахуванням вимог Закону України "Про оренду державного майна" ( 2269-12 ). Цей Закон передбачає, що трудовий колектив має створити певний вид господарського товариства, яке може пропонувати послуги санатора державного підприємства.

За наявності кількох претендентів на участь у санації державного підприємства господарське товариство, утворене членами трудового колективу підприємства, не має жодних переваг перед іншими претендентами і повинно пройти процес відбору на конкурсних засадах.

26.5. Третім елементом санації є узгодження умов виплати боргу між санатором і кредиторами. Ці умови включають термін виплати, її послідовність, форму оплати тощо.

Як правило, умовою санації є виплата санатором повної суми боргу кредиторам. Однак відповідно до статті 220 ЦК ( 1540-06 ) не забороняється списання кредиторами частки боргу, крім випадків коли це прямо заборонено законодавством.

Кредитори ухвалюють рішення про погодження умов виплати боргу санатором за правилами пункту 3 статті 3 Закону.

27. Умови санації боржника затверджуються арбітражним судом лише у разі погодження учасниками усіх трьох її складових елементів. Якщо пропозиція про санацію прийнята і затверджена, вважається, що мета провадження у справі про банкрутство досягнута, оскільки вимоги кредиторів реально задоволені. Тому ухвалою про затвердження умов санації арбітражний суд окремим пунктом одночасно припиняє провадження у справі.

У разі порушення будь-якої з угод, що є предметом санації, учасник цієї угоди, права або інтереси якого постраждали внаслідок цього порушення, має право на захист свого цивільного права згідно зі статтею 6 ЦК. Захист порушеного права, що виникло із санаційної угоди, здійснюється, поза межами провадження у справі про банкрутство шляхом подання позову.

28. Арбітражний суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:

1. боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

2. юридична особа боржника ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення);

3. затверджені умови санації юридичної особи боржника (стаття 12 Закону);

4. встановлена відсутність боргу, або боржник виконав зобов'язання перед усіма кредиторами, або відповідно до законодавства з боржника списана заборгованість, або на заяву боржника кредитори не висунули майнових вимог;

5. припинені зобов'язання, які були підставою для вимог кредиторів, або відповідно до законодавства заборгованість боржника реструктуризована;

6. вимоги усіх кредиторів повністю забезпечені заставою;

7. затверджено ліквідаційний баланс (стаття 22 Закону). Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених підпунктами 1 і 2 цього пункту, на всіх стадіях процесу, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 5 і 6, - лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому підпунктом 7, - лише після визнання боржника банкрутом.

29. Арбітражний суд залишає заяву кредитора, боржника без розгляду відповідно до пунктів 1, 4 і 5 частини першої статті 81 АПК та статті 6 Закону з урахуванням пунктів 13, 14, 16 і 20 цього роз'яснення. Арбітражний суд залишає також заяву кредитора без розгляду, у випадках, передбачених пунктом 9 статті 21 Закону, або у разі відхилення клопотання про поновлення пропущеного строку, встановленого статтею 10 Закону. ( Абзац перший пункту 29 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

Арбітражний суд залишає заяву особи, яка бажає взяти участь у санації боржника, без розгляду, якщо:

- заяву подано без підпису або без зазначення прізвища особи, її посадового становища, адреси;

- до заяви не додані документи, що підтверджують його платоспроможність і фінансову можливість взяти участь у санації, або заявник не подав їх на вимогу арбітражного суду;

- в заяві не визначені умови санації (немає зобов'язання про переведення на себе боргу, не запропоновані умови реструктуризації, юридичної особи боржника, термін і порядок погашення заборгованості тощо).

30. Відповідно до підпункту "б" пункту 2 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93 "Про державне мито" розмір ставки державного мита для заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство, встановлений в розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з пунктом 37 частини першої статті 4 зазначеного Декрету громадяни, що звертаються до арбітражного суду з майновими вимогами до боржника в порядку, передбаченому статтею 10 Закону, звільняються від сплати державного мита.

Прокурори, органи державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби, які звертаються з заявами про порушення справи про банкрутство від сплати державного мита звільняються. Не справляється державне мито також з заяв боржників та осіб, що бажають взяти участь у санації боржника.

У разі припинення провадження у справі про банкрутство за підпунктами 1, 2 і 6 пункту 28, пункту 51-1.4 цього роз'яснення державне мито має бути повернуто кредиторові, оскільки справа не підлягала розгляду в арбітражному суді. ( Абзац пункту 30 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/195 від 24.04.99 )

31. В постанові арбітражного суду про визнання боржника банкрутом призначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом визнане державне підприємство або організацію. Відсутність серед ліквідаторів будь-якої особи з числа установ та організацій, перелічених у цій нормі, є підставою для зміни постанови арбітражного суду.

Арбітражний суд може призначити ліквідатором представника банку, що здійснював розрахунково-касове обслуговування юридичної особи банкрута. У разі визнання банкрутом комерційного банку одним з ліквідаторів обов'язково призначається представник Національного банку України.

Арбітражний суд повинен визначати оптимально необхідну для виконання функцій ліквідаційної комісії кількість ліквідаторів з числа кредиторів, обраних зборами або комітетом кредиторів. ( Пункт 31 доповнено абзацом третім згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/195 від 24.04.99 )

Представником фінансових органів серед призначених ліквідаторів може бути службова особа місцевих органів Міністерства фінансів України.

У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд може призначити ліквідаторами конкретних осіб з числа представників зборів кредиторів, банків, фінорганів, а також Фонду державного майна, якщо ці установи та організації попередньо повідомили про них арбітражний суд. У разі відсутності такого повідомлення арбітражний суд зобов'язує установи та організації виділити представників для роботи в ліквідаційній комісії. В разі ухилення зазначених суб'єктів від виділення представників для виконання повноважень ліквідаторів арбітражний суд може стягнути з установи чи організації штраф згідно зі статтею 119 АПК.

32. Визнання недійсними угод, передбачених статтею 15 Закону, здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і процесуально оформлюється ухвалою. Позовне провадження про визнання угоди недійсною не порушується.

До прийняття ухвали про визнання угоди недійсною арбітражний суд повинен встановити наявність обставин, зазначених у статті 15 Закону, для чого він має право витребувати необхідні документи, письмові пояснення тощо від усіх сторін зазначеної угоди. Ці процесуальні дії також оформлюються ухвалами.

Угода визнається недійсною і у випадках, коли її вчинено після порушення провадження у справі про банкрутство. Правовою підставою визнання цих угод недійсними є глава 3 ЦК. Наприклад, якщо боржник уклав угоду про продаж чи прийняв на себе зобов'язання щодо інших форм відчуження належного йому майна, на яке арбітражним судом було накладено арешт згідно зі статтею 67 АПК.

Визначаючи угоду недійсною, арбітражний суд може у разі необхідності видати наказ про проведення реституції.

33. Відповідно до статті 16 Закону призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію. Ліквідатори обирають із свого складу голову ліквідаційної комісії.

Дії ліквідаційних комісій можуть бути оскаржені до арбітражного суду банкрутом, або власником його майна, або уповноваженим ним органом; особою, яка відповідає за зобов'язаннями юридичної особи банкрута; кожним кредитором окремо або їх зборами чи комітетом; особою, яка посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових об'єктів або коштів до ліквідаційної маси, а також прокурором.

У випадках коли на час утворення цієї ліквідаційної комісії вже діє призначений Національним банком України відповідно до вимог статті 48 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ліквідатор (ліквідаційна комісія), останній (остання) припиняє свою діяльність з ліквідації банку і передає усі документи ліквідаторам, які призначені арбітражним судом". ( Пункт 33 доповнено абзацом другим згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/195 від 24.04.99 )

Розгляд скарг на дії ліквідаційної комісії щодо звільнення працівників підприємства-банкрута не підвідомчий арбітражним судам, оскільки вирішення спорів з трудових правовідносин віднесено до компетенції загальних судів (стаття 24 ЦПК України).

34. Ліквідаційна комісія, здійснюючи свої повноваження, передбачені статтями 15-22 Закону, використовує права органу юридичної особи суб'єкта банкрутства (стаття 29 ЦК).

35. До ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права і обов'язки (стаття 15 Закону). Ліквідаційна комісія управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію і оцінку майна банкрута; визначає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів до стягнення дебіторської заборгованості, реалізує майно банкрута і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів відповідно до Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) (стаття 16 Закону). Однак у частині 1 статті 35 Закону "Про підприємства в Україні" передбачено, що у разі визнання підприємства банкрутом порядок утворення і роботи ліквідаційної комісії, а також умови ліквідації підприємства визначаються Законом. Отже у співвідношенні цих норм наявною є зворотня відсилка до Закону. Тому порядок утворення і роботи ліквідаційної комісії, а також умови ліквідації збанкрутілого підприємства визначаються виключно нормами Закону.

Відсилки аналогічного змісту до Закону містять стаття 19 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ), стаття 32 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" ( 2114-12 ), стаття 18 Закону України "Про споживчу кооперацію" ( 2265-12 ) і стаття 29 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" ( 2009-12 ).

В провадженні у справах про банкрутство ліквідаційна комісія не наділена повноваженнями розглядати і визнавати майнові вимоги кредиторів, що є виключною прерогативою арбітражного суду.

Ліквідаційні комісії не позбавлені права звернення до арбітражного суду з клопотанням про винесення ухвали, що містить приписи щодо забезпечення реалізації їх повноважень.

Арбітражний суд не має правових підстав зупиняти роботу ліквідаційної комісії у випадках порушення кримінальної справи щодо посадових осіб юридичної особи - банкрута. ( Пункт 35 доповнено абзацом п'ятим згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/195 від 24.04.99 )

36. Вживаючи заходів до стягнення дебіторської заборгованості, ліквідаційна комісія діє в порядку, передбаченому АПК (пред'явлення претензії, подання позову). Тому в цих випадках порушується провадження в окремих справах про стягнення заборгованості за позовами юридичних осіб суб'єктів банкрутства на загальних підставах.

37. Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які може бути звернено стягнення за вимогами кредиторів. У частині першій статті 18 Закону встановлено, що з метою погашення боргу стягнення може бути звернено на все майно банкрута, що належить йому на праві власності або повного господарського відання.

Індивідуально визначені речі, що належать банкрутові на підставі інших речових прав, наприклад, володіння або користування, не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси. Так, орендоване майно виключається з ліквідаційної маси. Згідно зі статтею 30 Закону України "Про оренду державного майна" ( 2269-12 ) у разі банкрутства орендаря останній відповідає за свої борги майном, яке належить йому на праві власності відповідно до законодавства України. В той же час речі, визначені родовими ознаками, що належать банкрутові на праві володіння або користування, включаються у ліквідаційну масу. Так, у випадках банкрутства банків та інших фінансових установ залучені ними кошти та грошові вклади інших осіб потрапляють у ліквідаційну масу.

У випадках банкрутства позикоодержувача всі його грошові кошти, де б вони не зберігались, також потрапляють у ліквідаційну масу.

Включаються до складу ліквідаційної маси у разі банкрутства охоронця здані йому на схов речі, визначені в договорі лише родовими ознаками. Стаття 423 ЦК ( 1540-06 ) передбачає, що за даних обставин за відсутності іншої угоди між сторонами договору схову ці речі переходять у власність охоронця.

До ліквідаційної маси входять також об'єкти права інтелектуальної власності банкрута (стаття 41 Закону України "Про власність" ( 697-12 ), зокрема право на винаходи і корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів та послуг. Права на ці нематеріальні об'єкти мають вартісну оцінку і можуть бути відчужені ліквідаційною комісією згідно з пунктом 4 статті 23 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" ( 3687-12 ), пунктом 4 статті 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" ( 3689-12 ), пунктом 4 статті 20 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" ( 3688-12 ) та іншим.

38. Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Звернення стягнення на заставлене банкрутом майно здійснюється в порядку, передбаченому статтями 20-23 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), але під контролем ліквідаційної комісії. Якщо при реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, ця різниця використовується для задоволення незабезпечених заставою вимог кредиторів.

Якщо момент звернення стягнення на заставлене боржником майно наступив після порушення провадження у справі про банкрутство, але до початку ліквідаційної процедури, зазначене стягнення має здійснюватись відповідно до вимог статей 20-23 Закону України "Про заставу", якщо арбітражний суд не застосував щодо заставленого майна заходів, передбачених статтею 67 АПК.

39. Ліквідаційна комісія, виявивши частку банкрута у спільному майні, має право згідно зі статтею 116 ЦК пред'явити позов про виділ цієї частки для звернення на неї стягнення.

40. Якщо суб'єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства (крім акціонерного) і відповідно власником частки у статутному фонді товариства, зазначена частка підлягає виділенню або вартість його внеску сплачується цим товариством відповідно до вимог статей 16, 55, 57 і 71 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ), а одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси.

Акції на пред'явника, що належать суб'єктові банкрутства, потрапляють у ліквідаційну масу і безпосередньо використовуються для розрахунків з кредиторами. Якщо суб'єкт банкрутства є власником іменних акцій, останні мають бути реалізовані відповідно до вимог статті 1 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" ( 1201-12 ) та статті 28 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ). Виручка від їх реалізації потрапляє у ліквідаційну масу. ( Абзац другий пункту 40 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

41. У частині другій статті 18 Закону визначено, що у випадках, передбачених законодавчими актами, стягнення за претензіями кредиторів може бути звернене і на інше майно. Цими законодавчими актами є Закон України "Про власність" (стаття 7) ( 697-12 ), ЦК ( 1540-06 ) (стаття 32), Закон України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) (статті 65, 74, 75 і 82). У наведених законодавчих актах передбачені випадки, коли за зобов'язаннями юридичних осіб суб'єктів банкрутства відповідають інші особи.

42. Визначення ліквідаційної маси має на меті реалізацію майнових активів банкрута і в разі необхідності майна інших осіб, які відповідають за його зобов'язаннями, для розподілу виручених коштів між кредиторами. Тому ліквідаційна комісія не має права вимагати від кредитора одержання будь-якого майна замість грошей.

43. Порядок реалізації майна, що входить до складу ліквідаційної маси, визначений у статтях 19 і 20 Закону.

Згідно зі статтею 19 Закону майно, на яке звертається стягнення, оцінюється ліквідаційною комісією в порядку, встановленому статтею 9 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" ( 2171-12 ). Згідно з вимогами зазначеної норми проводиться інвентаризація майна із залученням, у разі необхідності, аудитора та здійснюється оцінка його вартості. Методика оцінки вартості майна під час приватизації, яка застосовується і у випадках оцінки майнових активів банкрута, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 1996 року N 961.

За змістом статті 20 Закону у випадках, коли після публікації в засобах масової інформації оголошення про продаж майна банкрута виявиться лише одна пропозиція щодо придбання цього майна, реалізація майнових активів банкрута проводиться шляхом викупу; у разі надходження двох і більше пропозицій призначається проведення конкурсу або аукціону, порядок проведення яких передбачений у статтях 13-21 Закону України "Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Ліквідаційна комісія повинна, як правило, доручати проведення аукціону (конкурсу) органу приватизації у випадках, коли суб'єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі. У разі, коли суб'єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручати його проведення спеціалізованому підприємству (установі), яке має ліцензію Фонду державного майна України на право організовувати продаж майна на аукціонах, біржах, за конкурсом. Зазначене підприємство (установа) має діяти відповідно до угоди з ліквідаційною комісією.

44. Усі форми продажу майна суб'єкта банкрутства (шляхом викупу, на аукціоні, за конкурсом) оформлюються договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідаційною комісією від імені підприємства-банкрута та покупцем. Згідно зі статтею 23 Закону України "Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договір купівлі-продажу державного майна підлягає нотаріальному посвідченню. У триденний термін після нотаріального посвідчення договору ліквідаційна комісія від імені підприємства-банкрута і новий власник підписують акт передачі проданого об'єкта.

Примірники зазначених договорів та актів залучаються як додатки до ліквідаційного балансу.

45. У разі браку майна банкрута для задоволення усіх вимог кредиторів, майнові активи осіб, що відповідають за його зобов'язаннями, реалізуються в порядку, встановленому для майна банкрута.

46. Оскільки стаття 2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" ( 2171-12 ) допускає продаж як цілісних майнових комплексів, так і окремого індивідуально визначеного майна, об'єктів незавершеного будівництва або законсервованих об'єктів, ліквідаційна комісія за погодженням зі зборами (комітетом) кредиторів визначає послідовність реалізації об'єктів ліквідаційної маси та критерії їх відбору для продажу.

47. Ліквідаційна комісія, діючи від імені органу юридичної особи суб'єкта банкрутства, використовує для розрахунків за продані майнові активи і для розподілу виручених коштів між кредиторами розрахунковий рахунок цієї юридичної особи. В деяких випадках ліквідаційна комісія може відкрити окремий розрахунковий рахунок.

48. Черговість задоволення претензій кредиторів із виручених сум передбачена статтею 21 Закону, за змістом якої розподіл цих сум між кредиторами повинен здійснюватись лише після реалізації майнових активів, достатніх для задоволення повністю або частково вимог усіх кредиторів відповідної за пріоритетом черги.

Але передусім покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

До названих вище витрат відносяться зокрема:

- витрати на оплату аудиторських послуг (частина 3 статті 5 Закону, пункт 5 статті 10 Закону "Про аудиторську діяльність" ( 3125-12 );

- витрати кредитора на сплату державного мита на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;

- витрати на публікацію в засобах масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута (стаття 20 Закону);

- витрати розпорядника майна і ліквідаційної комісії, пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута, а також сплатою державного мита за позовами про стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта банкрутства.

Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси.

У Законі не передбачена оплата діяльності членів ліквідаційної комісії та розпорядника майна щодо виконання покладених на них функцій.

49. Згідно з частиною першою статті 21 Закону вимоги кредиторів, забезпечені заставою, відносяться до позачергових вимог, які задовольняються виключно за рахунок предмету застави.

Задоволенню з виручених коштів у порядку черговості, передбаченої статтею 21 Закону, підлягають лише претензії кредиторів, які визнані ухвалою арбітражного суду за правилами статті 10 зазначеного Закону.

У разі відмови кредитора від задоволення у подальшому його визнаної арбітражним судом вимоги ухвала суду залишається в силі, але ліквідаційна комісія при здійсненні заходів, спрямованих на задоволення претензій кредиторів, не враховує суму майнових вимог цього кредитора.

50. Після завершення реалізації майнових об'єктів, що входять до складу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення усіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами ліквідаційна комісія має скласти і подати арбітражному суду звіт про виконані дії у формі ліквідаційного балансу. У ліквідаційному балансі мають бути відображені показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації), відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу, а також про розподіл виручених коштів між кредиторами.

Результати розгляду арбітражним судом ліквідаційного балансу і доданих до нього документів складають заключний етап ліквідаційної процедури. Стаття 22 Закону регламентує порядок розгляду арбітражним судом ліквідаційного балансу і винесення ним ухвал за результатами його перевірки.

Після заслуховування членів ліквідаційної комісії і зборів або комітету кредиторів арбітражний суд виносить ухвалу про затвердження ліквідаційного балансу і припинення провадження у справі про банкрутство, якщо дійде висновку, що ліквідаційна комісія належним чином здійснила необхідні заходи для виявлення і реалізації усіх майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси, і у встановленому порядку розподілила виручені суми між кредиторами.

У випадку, коли арбітражний суд дійшов висновку, що ліквідаційна комісія не виявила або не реалізувала усі наявні майнові активи ліквідаційної маси, необхідні для повного задоволення кредиторів, він виносить ухвалу про призначення нових ліквідаторів. Нові ліквідатори мають утворити ліквідаційну комісію і діяти згідно з вимогами статей 15-22 Закону ( 2343-12 ).

Якщо ліквідаційна комісія не виявила майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси, це не звільняє її від обов'язку подати арбітражному судові ліквідаційний баланс, який має засвідчити відсутність майна у банкрута.

У разі коли за результатами ліквідаційного балансу у юридичної особи суб'єкта банкрутства не залишилось майна після задоволення вимог кредиторів, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію цієї юридичної особи. Примірник такої ухвали має бути надісланий реєструючому органові і місцевому органу статистики для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

У випадку, коли після ліквідації юридичної особи суб'єкта банкрутства будуть виявлені належні їй майнові об'єкти або кошти, справа не може переглядатись за нововиявленими обставинами. Проте наглядова інстанція арбітражного суду не позбавлена права в цьому випадку скасувати ухвалу про припинення провадження у справі (стаття 106 АПК ( 1798-12 ) і призначити нових ліквідаторів або доручити попередньому складу ліквідаційної комісії виконувати свої функції щодо виявленого майна відповідно до вимог статей 15-22 Закону.

51. Перевірка постанови та ухвал, винесених зі справи про банкрутство, здійснюється в порядку, передбаченому розділом XII АПК.

Ухвали, винесені у провадженні справ про банкрутство, а саме: відмова у прийнятті заяви про порушення справи, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду, припинення провадження у справі можуть бути перевірені в порядку нагляду згідно зі статтею 111 АПК. Можливість перевірки в порядку нагляду і ухвал, які можуть бути винесені за результатами розгляду вимог кредиторів, передбачена статтею 10 Закону.

Ухвали про визнання недійсними угод щодо майна боржника (стаття 15 Закону) і про результати розгляду скарг на дії ліквідаційних комісій (стаття 16 Закону) також можуть бути перевірені в порядку нагляду, оскільки ці ухвали за своєю суттю є рішеннями щодо розв'язання конкретного спірного питання у провадженні справи про банкрутство.

51-1. У застосуванні Державної програми приватизації на 1998 рік, затвердженої Законом України від 12 лютого 1998 року N 124/98-ВР, слід враховувати таке.

51-1.1. Цей Закон був опублікований у газеті "Голос України" від 17 березня 1998 року. Згідно з пунктом 2 цього Закону він набрав чинності з дня його опублікування і діє до затвердження чергової Державної програми приватизації.

51-1.2. Пунктом 95 Державної програми приватизації на 1998 рік встановлено, що справи про банкрутство відкритих акціонерних товариств (далі - ВАТ), створених у процесі приватизації, продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені лише після закінчення приватизації (виконання плану розміщення акцій). Дія цього припису поширюється виключно на заяви про порушення справ про банкрутство ВАТ, які надійшли до арбітражного суду після набрання чинності Законом від 12 лютого 1998 року N 124/98-ВР, тобто після 17 березня 1998 року.

Отже у разі подання доказів про те, що продаж акцій такого ВАТ ще не розпочався, справа про його банкрутство за наявності інших підстав, передбачених Законом, має бути порушена і після 17 березня 1998 року.

51-1.3. Доказами того, що продаж акцій ВАТ, створених в процесі приватизації, ще не розпочався або про виконання плану розміщення цих акцій можуть бути, зокрема, довідки відповідних органів приватизації.

51-1.4. Арбітражному суду слід повертати заяву про порушення справи про банкрутство ВАТ, створених в процесі приватизації, відповідно до статті 63 АПК, а в разі помилкового порушення справи залишати заяву без розгляду згідно зі статтею 81 АПК ( 1798-12 ).

51-1.5. Відповідно до пунктів 55 і 56 Державної програми приватизації на 1998 рік ( 124/98-ВР ) майно державних підприємств, визнаних судом банкрутами, визначене ліквідаційною комісією для продажу, передається Фонду державного майна України (його регіональним відділенням) для подальшої реалізації. Зазначене майно передається до державного органу приватизації за актом прийому-передачі, який підписується головою ліквідаційної комісії, призначеної судом, та представником державного органу приватизації. Цей акт додається до ліквідаційного балансу.

Правила цих пунктів поширюються виключно на унітарні державні підприємства, а не на ВАТ, всі акції або частка яких належить державі.

51-1.6. Після продажу майна державного підприємства банкрута на аукціоні згідно з пунктом 57 Державної програми приватизації на 1998 рік виручені кошти повинні перераховуватись Фондом державного майна України (його регіональними відділеннями) на розрахункові рахунки юридичної особи суб'єкта банкрутства або інші рахунки, відкриті ліквідаційною комісією, яка з виручених сум повинна задовольнити претензії кредиторів згідно зі статтею 21 Закону. ( Роз'яснення доповнене пунктом 51-1 згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/260 від 15.07.98 )

52. З виданням цього роз'яснення вважати таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 15 квітня 1993 року N101-6/481 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство".

Голова Вищого арбітражного суду України Д.Притика