ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
24.04.2017 N 826/26443/15

Про визнання нечинною та скасування постанови
Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 N 389

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії суддів під головуванням судді - Добрянської Я. І., суддів: Аблова Є. В., Мазур А. С., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до відповідача - Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України про визнання нечинною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 N 389.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство соціальної політики України, в якому просить:

1. Визнати незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 р. N 389 "Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї" із змінами, внесеними згідно з постановою КМ N 446 від 26.06.2015 р.

2. Зобов'язати Кабінет Міністрів України переглянути порядок надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням статей 2, 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувана постанова фактично звужує зміст пільг, встановлених статтею 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", що не відповідає нормам Конституції України.

В судове засідання сторони не з'явилися, про час, дату та місце судового розгляду справи були повідомлені належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. Від позивача до суду надійшло клопотання про розгляд справи без його участі. Відповідач та третя особа не повідомили про причини неявки в судове засідання своїх представників.

Від представника відповідача до суду надійшли заперечення, згідно яких він проти позову заперечує та просить суд відмовити в їх задоволенні. Вважає позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними, оскільки оскаржувана постанова повністю узгоджується з правовими нормами та прийнята у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Представник третьої особи заперечень або пояснень по суті заявлених позовних вимог суду не надав.

Зважаючи на неявку в судове засідання представників сторін, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось, а подальший розгляд справи ухвалено здійснювати в порядку письмового провадження відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення позивача та присутніх представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва встановив:

У зв'язку з прийняттям Закону України від 28 грудня 2014 р. N 76-VIII "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (надалі - Закон N 76-VIII) Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 4 червня 2015 р. N 389, якою затверджено Порядок надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї (надалі - Постанова N 389), текст якої було офіційно оприлюднено в Офіційному Віснику України 2015, 49 від 30.06.2015, ст. 1570; газеті "Урядовий кур'єр" N 109 від 19.06.2015.

Даною постановою визначено механізм реалізації права на отримання пільг з оплати послуг за користування житлом (квартирна плата, плата за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій), комунальних послуг (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, вивезення побутових відходів), паливом, скрапленим газом, телефоном, послуг із встановлення квартирних телефонів (далі - пільги) залежно від середньомісячного сукупного доходу сім'ї осіб, які мають право на пільги згідно із законодавчими актами, а також підтвердження права на інші види пільг, які надаються з урахуванням доходу (безоплатне одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, виробів медичного призначення, зубопротезування тощо) відповідно до законодавства.

Дія Порядку, згідно п. 2 Постанови N 389, поширюється на осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із Законами України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесені до категорії 3; дружини (чоловіки) та опікуни (на час опікунства) дітей померлих громадян з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, віднесених до категорії 3, смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою; сім'ї, які мають дитину-інваліда, інвалідність якої пов'язана з наслідками Чорнобильської катастрофи; діти, потерпілі від Чорнобильської катастрофи; особи, які працювали з моменту аварії до 1 липня 1986 р. не менше ніж 14 календарних днів або не менше ніж три місяці протягом 1986 - 1987 років за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов'язаними з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, що виконувалися за урядовими завданнями), "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (учасники війни; особи, на яких поширюється чинність зазначеного Закону; особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; вдови (вдівці) та батьки померлих осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (ветерани праці; особи, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; вдови (вдівці) та батьки померлих осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною), "Про освіту" (пенсіонери, які раніше працювали педагогічними працівниками у сільській місцевості та селищах міського типу і проживають у них), Основами законодавства України про охорону здоров'я (пенсіонери, які раніше працювали медичними і фармацевтичними працівниками у сільській місцевості та селищах міського типу і проживають у таких населених пунктах), "Про бібліотеки і бібліотечну справу" (пенсіонери, які раніше працювали у бібліотеках у сільській місцевості та селищах міського типу і проживають у них), "Про захист рослин" (пенсіонери, які працювали у сфері захисту рослин у сільській місцевості і проживають там), "Про жертви нацистських переслідувань", "Про охорону дитинства" (багатодітні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї, в яких не менше року проживають троє або більше дітей, сім'ї, в яких не менше року проживають троє і більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку чи піклування), "Про соціальний захист дітей війни", "Про культуру" (пенсіонери, які раніше працювали в державних та комунальних закладах культури, закладах освіти сфери культури у сільській місцевості і селищах міського типу і проживають у них), Кодексом цивільного захисту України (батьки та члени сімей осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, які загинули (померли) або зникли безвісти під час виконання службових обов'язків; особи, звільнені із служби цивільного захисту за віком, через хворобу або за вислугою років та які стали інвалідами під час виконання службових обов'язків) (далі - пільговики).

Статтею 9 Закону N 76-VIII внесені зміни в Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а саме: у ст. 14: пункти 7 та 16 частини першої виключено; доповнено статтю частиною 6 наступного змісту: "Установити, що пільги, передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 6 та 18 частини першої цієї статті, надаються за умови, якщо розмір середньомісячного сукупного доходу сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України".

Вважаючи, що нормами оскаржуваної постанови порушено права та законні інтереси позивача, а також те, що вона суперечить принципам та встановленим положенням постанови Кабінету Міністрів України "Про недопущення зменшення розмірів пенсій та соціальних виплат, врегулювання окремих питань у зв'язку з прийняттям Закону України від 6 листопада 2009 р. "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" від 26.11.2009 року N 1252, він звернувся до суду із позовом за їх захистом.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Кабінет Міністрів України забезпечує, крім іншого, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; проведення фінансової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України (ст. 116 Конституції України).

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (ст. 117 Конституції України).

Статтею 46 Конституції України громадянам гарантовано право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Зокрема, ст. 22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Наведені положення знаходять своє відображення в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" N 8 від 13.06.2007 р. закріплено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

Беручи до уваги вищенаведене, слід дійти висновку, що при прийнятті нових законів або внесення змін до них не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, зокрема, в частині гарантованого громадянам Конституцією України права на соціальний захист.

Проте вирішуючи дану справу, суд виходить із наступного.

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання (ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" N 422/96-ВР від 16.10.96 р.).

Так, Конституційний Суд України у Рішенні від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011 зазначив, що згідно з частиною першою статті 46 Основного Закону України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Із цим конституційним правом громадян кореспондується обов'язок держави щодо його забезпечення.

У Конституції України передбачено гарантії прав громадян на соціальний захист, зокрема такі, як законодавче закріплення основ соціального захисту, форм і видів пенсійного забезпечення (пункт 6 частини першої статті 92), визначення джерел державного соціального забезпечення (частина друга статті 46), контроль за використанням коштів Державного бюджету України (стаття 98).

Розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави, проте мають забезпечувати конституційне право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, гарантоване статтею 48 Конституції України.

На залежність розмірів соціальних виплат особі від економічних чинників вказав і Конституційний Суд України, зокрема, у Рішенні від 19 червня 2001 року N 9-рп/2001 у справі щодо стажу наукової роботи, зазначивши, що право на пенсію, її розмір та суми виплат можна пов'язувати з фінансовими можливостями держави, з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами у той чи інший період її розвитку, а також з часом ухвалення відповідних нормативно-правових актів.

Такий принцип закладений, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 року, згідно з якою кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (стаття 22). Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року встановлює загальний обов'язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12 жовтня 2004 року.

Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Конституційний Суд України виходив із того, що додержання конституційних принципів соціальної і правової держави, верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Основного Закону України) обумовлює здійснення законодавчого регулювання суспільних відносин на засадах справедливості та розмірності з урахуванням обов'язку держави забезпечувати гідні умови життя кожному громадянину України.

У рішеннях від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004, від 24 березня 2005 року N 2-рп/2005, від 20 червня 2007 року N 5-рп/2007 Конституційний Суд України сформулював правові позиції стосовно такого елемента принципу верховенства права, як пропорційність (розмірність). Крім того, згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 17 березня 2005 року N 1-рп/2005 у справі про надання допомоги по тимчасовій непрацездатності, держава зобов'язана відповідним чином регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян.

У Рішенні від 27 листопада 2008 року N 26-рп/2008 у справі про збалансованість бюджету Конституційний Суд України зазначив, що положення частини третьої статті 95 Конституції України стосовно прагнення держави до збалансованості бюджету України у системному зв'язку з положеннями частини другої цієї статті, статті 46 Конституції України треба розуміти як намагання держави при визначенні законом про Державний бюджет України доходів і видатків та прийнятті законів, інших нормативно-правових актів, які можуть вплинути на доходну і видаткову частини бюджету, дотримуватися рівномірного співвідношення між ними та її обов'язок на засадах справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

Таким чином, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом, на що вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.

Водночас, суд звертає увагу на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року N 3-рп/2012 визначено, що державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії можуть бути визначені як законами України, так і іншими нормативно-правовими актами, зокрема актами Кабінету Міністрів України.

Виходячи із наведених висновків Конституційного Суду України, які є остаточними і обов'язковими до виконання, вбачається, що зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист, оскільки їх виплата залежить від певних економічних чинників, які складаються в державі.

Так, як зазначає позивач, ст. 9 Закону N 76-VIII внесені зміни в Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а саме: у ст. 14: пункти 7 та 16 частини першої виключено; доповнено статтю частиною 6 наступного змісту: "Установити, що пільги, передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 6 та 18 частини першої цієї статті, надаються за умови, якщо розмір середньомісячного сукупного доходу сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України".

Водночас, п. 3 постанови N 389 передбачено, що пільги, зазначені у пункті 1 цього Порядку, надаються за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам за умови, що середньомісячний сукупний дохід сім'ї пільговика в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу.

Отже, соціальні пільги надаються громадянам, виходячи із бюджетних призначень на відповідний рік, які розподіляються між місцевими бюджетами. Зокрема, умовою надання соціальної пільги є те, що середньомісячний сукупний дохід сім'ї пільговика в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не повинен перевищувати величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу.

Відповідно до пп. 1 п. 4 ст. 169 Податкового кодексу України податкова соціальна пільга застосовується до доходу, нарахованого на користь платника податку протягом звітного податкового місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї відповідно до законодавства виплати, компенсації та винагороди), якщо його розмір не перевищує суми, що дорівнює розміру місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженого на 1,4 та округленого до найближчих 10 гривень.

Отже, в даному випадку на переконання суду, зміна механізму нарахування соціальних виплат, хоча фактично і звужує зміст пільг, встановлених статтею 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", проте є допустимою, оскільки сама сутність змісту права на соціальний захист не порушується.

Вирішуючи дану справу, суд також враховує, що Ухвалою Конституційного Суду України від 21.05.2015 N 21-у/2015 відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень підпунктів 2 - 14 пункту 4, підпунктів 2, 6, 7 пункту 6, пунктів 9, 10, 12, підпункту 3 пункту 18, підпункту 2 пункту 22, пунктів 23, 24, підпунктів 3, 4 пункту 25, пунктів 26, 33, 34 розділу I, пункту 11 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року N 76-VIII на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" з огляду на невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, цим Законом; непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

Разом з тим, суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що оскаржувана постанова суперечить принципам та встановленим положенням постанови Кабінету Міністрів України "Про недопущення зменшення розмірів пенсій та соціальних виплат, врегулювання окремих питань у зв'язку з прийняттям Закону України від 6 листопада 2009 р. "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" від 26.11.2009 року N 1252, оскільки положення останньої розповсюджуються лише на бюджетний період, який був установлений у 2009 році.

Отже, викладене свідчить про те, що постанова Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 р. N 389 "Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї" із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України N 446 від 26.06.2015 р. прийнята відповідачем у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Системний аналіз фактичних обставин справи, норм чинного законодавства та висновків Конституційного Суду України, дає суду підстави дійти висновку про необґрунтованість позовних вимог позивача в частині визнання незаконною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 р. N 389 "Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї" із змінами, внесеними згідно з постановою КМ N 446 від 26.06.2015 р., а тому вважає, що в їх задоволенні слід відмовити.

Суд також відмовляє в задоволенні позовних вимог позивача в частині зобов'язати Кабінет Міністрів України переглянути порядок надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням статей 2, 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" з огляду на наступне.

Адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.

Отже, дискреційне право органу виконавчої влади обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.

Наділивши державні органи дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.

Такі рішення приймаються на підставі звернення зацікавленої особи та за результатами аналізу поданих нею документів.

З урахуванням наведеного слід дійти висновку, що задоволення позовних вимог щодо зобов'язання Кабінету Міністрів України переглянути порядок надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням статей 2, 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" буде втручанням у дискреційні повноваження відповідача, відтак адміністративний позов в цій частині задоволенню не підлягає.

Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин саме від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Отже, враховуючи наведене, а також виходячи із наявних у справі наданих сторонами доказів в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення даного позову.

Суд також зауважує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Так, у рішенні від 10.02.2010 р. у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Водночас у рішенні від 27.09.2010 р. по справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищенаведене в сукупності та керуючись ст. ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва постановив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 КАС України.

Головуючий, суддя

Я. І. Добрянська

Судді:

Є. В. Аблов

А. С. Мазур