ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ
23.06.2016

Справа "І.Н. проти України"

Заява N 28472/08

Стислий виклад

У 1996 році заявник звернувся до Сєвєродонецького суду Луганської області (далі - Сєвєродонецький суд) зі скаргою щодо внесення запису про його звільнення у зв'язку з вчиненням ним крадіжки у його трудову книжку.

У зв’язку з численними скаргами заявника щодо непроведения розслідування його попередньої скарги прокурор м. Сєвєродонецьк звернувся до Сєвєродонецького територіального медичного об’єднання (далі - ТМО) із проханням надати висновок про психічний стан заявника. Після проведення огляду заявника, його було поміщено до ТМО, згодом переведено до психоневрологічної та психіатричної лікарень (далі - психіатричні заклади), де він перебував на стаціонарному лікуванні у період з 19 березня до 4 грудня 2000 року.

Після виписки з психіатричного закладу заявник звертався до адміністрацій цих закладів з проханням ознайомити його з медичними документами та повідомити юридичні підстави його поміщення та тримання в них. У зв'язку з ненаданням головними лікарями установ відповідей на його звернення заявник звернувся з позовами до Сєвєродонецького міського суду Луганської області (далі - міський суд). Провадження у справі заявника тривало понад шість років. 13 серпня 2007 року міський суд виніс рішення у справі заявника та вказав, що проведення огляду заявника 19 березня 2000 року та поміщення його до психіатричного закладу у період з 21 березня до 7 вересня 2000 року відповідало вимогам законодавства, яке діяло на той час. Щодо періоду лікування заявника з 7 вересня до 4 грудня 2000 року суд вказав, що воно було проведено з порушенням вимог законодавства та присудив заявнику 2 000 грн. відшкодування моральної шкоди. Вищестоящими судами це рішення було залишено без змін.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився, що його позбавлення свободи не відповідало положенням пункту 1 статті 5 Конвенції. За пунктом 5 статті 5 Конвенції він скаржився на відсутність ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди у зв’язку з його примусовим поміщенням на лікування, а за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість цивільного провадження.

Розглянувши скаргу заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку про відсутність справедливих та належних процедур від позбавлення свободи у цій справі, зазначивши, зокрема, що наказ Міністерства охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року N 225 та тимчасові інструкції, викладені у додатках до нього, якими національні органи обґрунтовували примусову госпіталізацію заявника, не містили гарантій від свавільної примусової госпіталізації, та що позбавлення заявника свободи на підставі вказаного наказу після того, як 04 квітня 2000 року, набув чинності Закон України "Про психіатричну допомогу" та після втрати вказаним наказом своєї чинності, було незаконним. Європейський суд також вказав, що національні органи не провели повторну оцінку ситуації заявника під час його перебування у психіатричному закладі з 07 вересня до 04 грудня 2000 року у зв’язку з із набуттям чинності нового Закону України "Про психіатричну допомогу".

Європейський суд встановив порушення пункту 5 статті 5 Конвенції з огляду на те, що національні органи влади не визнали, що примусове лікування заявника у період з 19 березня по 7 вересня було незаконним, сума присудженої заявнику компенсації у зв’язку з примусовим лікуванням у період з 7 вересня по 4 грудня 2000 року була незначною, та, що заявник не мав гарантованого права на відшкодування в рамках національного законодавства на підставі встановлення порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Європейський суд встановив у цій справі у зв’язку з численними затримками і допущеними недоліками, які призвели до необгрунтованої тривалості провадження.

За цих підстав Суд одноголосно

"1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 15 000 (п'ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в леріод несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляю решту вимог щодо справедливої сатисфакції."