ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
31.07.2015 р. N 826/19786/14

(Постанову скасовано на підставі Ухвали
Київського апеляційного адміністративного суду
N 826/19786/14 від 02.12.2015)

Про визнання акта незаконним

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого - Бояринцевої М. А., суддів - Мазур А. С., Добрянської Я. І., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом 1) ОСОБА_1; 2) ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - 1) Пенсійний фонд України, 2) Міністерство фінансів України, 3) Міністерство соціальної політики України, про визнання акта незаконним, встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулись ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з позовом (з урахуванням уточнених позовних вимог) до Кабінету Міністрів України про визнання незаконним та нечинним з моменту прийняття пункт 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N 595.

Позивачі вважають, що вказаним нормативно-правовим актом порушуються їхні права на соціальне (пенсійне) забезпечення, оскільки вони проживають на території Донецької області, у зв'язку з чим просять суд задовольнити їх позовні вимоги повністю.

Відповідач, заперечуючи позов, вважає вказаний вище нормативно-правовий акт таким, що відповідає законам України, оскільки у Кабінету Міністрів України наявні усі повноваження для його прийняття.

Треті особи підтримали позицію Кабінету Міністрів України та заперечили проти позовних вимог, з підстав, викладених у письмових запереченнях (поясненнях), які долучено до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких грунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Кабінетом Міністрів України 07.11.2014 року було прийнято постанову N 595 від 07.11.2014 "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей".

Вказаною постановою було затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей. Пунктом 2 цього Тимчасового порядку встановлюється, що у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (далі - тимчасово неконтрольована територія), видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" N 8 від 13.06.2007, зазначено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

У відповідності до положень статі 3 Конституції України (далі - Конституція України) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 8 Конституції України).

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України).

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч. 3 ст. 22 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України).

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (ст. 46 Конституції України).

Виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту (п. п. 1, 6 частини 1 ст. 92 Конституції України).

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання (ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України").

Суд приймає до уваги положення п. 2 Рішення Конституційного Суду України ("Справа за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство")" N 12-рп/98 від 09.07.98), згідно якого встановлено, що Конституція України значно розширила коло питань суспільного життя, що визначаються чи встановлюються виключно законами України як актами вищої після Конституції України юридичної сили в системі нормативно-правових актів. Відповідно до статті 92 Конституції України законами України мають регламентуватися найважливіші суспільні та державні інститути (права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади тощо).

Суд також враховує зміст п. 3 Рішення Конституційного Суду України ("У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України)" N 15-рп/2000 від 14.12.2000), згідно якого суд зазначив, що виходячи з Конституції України Закон України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 року, як і будь-який інший закон України, - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України). З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом (ст. 117 Конституції України).

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.

Так, згідно преамбули Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-IV від 09.07.2003) встановлено, що цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Статтею 4 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення.

Поряд з цим стаття 5 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначає, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством (ч. 1 ст. 47 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування").

Виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. N 25-рп/2009)

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 49 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування").

Право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь-якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та іншими законами (ч. ч. 1, 2 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" N 3721-XII від 16.12.93).

Згідно статті 3 Закону "Про соціальний захист дітей війни" державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.

Як вбачається судом зі змісту затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, пунктом 2 видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування фактично були зупинені.

Як встановлено судом з пояснень представників відповідача та третіх осіб, видатки державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування не здійснюються. Підставами вказаного є норми п. 2 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей.

Згідно абзацу 1 частини 1 ст. 1 ЗУ "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" N 1706-VII від 20.10.2014 внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

В той же час частиною 1 статті 3 вказаного Закону встановлено, що громадянин України за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання.

Виходячи з системного аналізу наведених норм права, суд дійшов висновку, що встановлені законом права громадянина, в тому числі, щодо конкретних соціальних гарантій (пенсійного та іншого соціального забезпеченні) можуть бути змінені виключно законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

На час прийняття постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 воєнний або надзвичайний стан в державі був відсутній. Зворотнього належними і допустимими доказами відповідачем суду не доведено (ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України).

Постанова Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 не є законом, а тому не може змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Пункт 2, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, незаконно обмежує права громадян України у сфері пенсійного та соціального забезпечення, які знаходяться в зоні проведення антитерористичної операції.

Разом з тим суд звертає увагу, що 11.02.2015 року у справі N 826/18826/14 Окружним адміністративним судом міста Києва визнано незаконним та нечинним з моменту прийняття пункт 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N 595. Рішення суду набрало законної сили.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Враховуючи, що по відношенню до Кабінету Міністрів України встановлено незаконність прийняття пункту 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N 595, суд не надає оцінку іншим доводам представників відповідача та третіх осіб, оскільки рішення суду набрало законної сили та підлягає виконанню.

Посилання відповідача та Міністерства фінансів України на зупинення до закінчення касаційного провадження виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2015 року (Постанова N 826/18826/14) та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 02.04.2015 року не можуть бути взяті судом до уваги при вирішенні даної справи по суті, а можуть бути підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України (ст. 124 Конституції України).

Виходячи з системного аналізу наведених норм права та обставин справи, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 72, 160 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва постановив:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати незаконним та нечинним з моменту прийняття пункт 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N 595.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий М. А. Бояринцева

Судді:

А. С. Мазур

Я. І. Добрянська