ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
26.06.2014 р. N 826/6013/14

Про визнання незаконним та скасування
розпорядження N 51-р від 29.01.2014

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого - судді Келеберди В. І., суддів - Данилишин В. М., Качура І. А. розглянувш у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи без самостійних вимог на предмет спору - Міністерство освіти і науки України, Державний вищий навчальний заклад "Київський університет управління та підприємництва", про визнання незаконним та скасування розпорядження N 51-р від 29.01.2014.

Обставини справи:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, треті особи без самостійних вимог на предмет спору: Міністерство освіти і науки України, Державний вищий навчальний заклад "Київський університет управління та підприємництва" про скасування розпорядження від 29.01.2014 N 51-р.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він працює на посаді проректора з науково-організаційної роботи Державного вищого навчального закладу "Київський університет управління та підприємництва", проте оскарженим розпорядженням уповноважено Міністерство освіти і науки України здійснити заходи з ліквідації Державного вищого навчального закладу "Київський університет управління та підприємництва".

Позивач зазначає, що оскаржене розпорядження прийнято в порушення абз. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про вищу освіту". Крім того, позивач вказує, що оскаржене розпорядження прийнято без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Представники Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог та зазначили, що оскаржене розпорядження прийнято уповноваженою особою в межах наданої компетенції.

Представник Державного вищого навчального закладу "Київський університет управління та підприємництва" в судове засідання не прибув, хоча був належним чином повідомлений про час, дату та місце судового вирішення справи.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у різі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи, що представники позивача, відповідача та третьої особи не заперечували проти вирішення справи в порядку письмово провадження, оскільки третя особа-2 належним чином повідомлені про час, дату та місце судового засідання в судове засідання не прибули, а також з огляду на відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, встановив:

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29.01.2014 N 51-р "Про ліквідацію державного вищого навчального закладу "Київській університет управління та підприємництва" надано погодження пропозиції Міністерства освіти і науки України щодо ліквідації Державного вищого навчального закладу "Київський університет управління та підприємництва".

Також п. 2 вказаного розпорядження Міністерству освіти і науки України належить здійснити заходи щодо: ліквідації Державного вищого навчального закладу "Київський університет управління та підприємництва" в межах відповідних бюджетних призначень; продовження в установленому порядку навчання студентів зазначеного навчального закладу у вищих навчальних закладах 3 - 4 рівня акредитації.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог виходячи з наступного.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 113 Конституції України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, діяльність якого, зокрема, спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", п. 2 ст. 116 Конституції України до основних його завдань відноситься, зокрема, забезпечення проведення політики у сферах освіти, науки і культури.

Відповідно до Закону України "Про вищу освіту" (ч. 1 ст. 27), якому кореспондує Положення про державний вищий навчальний заклад (п. 4), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.96 N 1074, створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів третього або четвертого рівня акредитації державної форми власності здійснюється Кабінетом Міністрів України, який у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої світи та забезпечує проведення державної політики сфері освіти.

Крім того, згідно п. п. 2, 3 Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.04.94 N 228, встановлено, що навчально-виховні заклади створюються відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази педагогічних кадрів та статутного фонду (що може включати вартість майна та власні кошти) у розмірі не нижче розрахованої вартості навчання слухачів, кількість яких зумовлена обсягом прийому, що заявляється.

Рішення про створення навчально-виховних закладів третього і четвертого рівнів акредитації, заснованих на загальнодержавній власності, приймається Кабінетом Міністрів України.

Згідно п. 7 зазначеного Положення реорганізація навчально-виховних закладів здійснюється відповідно до порядку, визначеного цим Положенням щодо створення відповідних навчально-виховних закладів.

Також п. п. 8 - 9 Положення визначено, що ліквідація навчально-виховних закладів провадиться засновниками або органами, за рішенням яких їх створено, в порядку, встановленому чинним законодавством. Навчально-виховний заклад вважається реорганізованим чи ліквідованим з дня внесення відповідних змін до Державного реєстру навчально-виховних закладів України.

Відповідно до п. 10 зазначеного Положення при реорганізації чи ліквідації навчально-виховного закладу його працівникам і особам, які навчаються в ньому, гарантується дотримання їх прав та інтересів відповідно до чинного законодавства з питань праці та освіти.

Таким чином, аналіз вищевикладеного свідчить про те, що до повноважень Кабінету Міністрів України відносяться питання створення, реорганізація та, відповідно, ліквідації вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації.

Відповідно до ст. 41 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до ст. 6 цього Закону.

Кабінет Міністрів України, на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (ст. 117 Конституції України, ст. 50 Закону України "Про Кабінет Міністрів України").

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 51 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), місцевими державними адміністраціями.

Згідно ч. 1 ст. 53 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону.

Отже, враховуючи викладене суд дійшов висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване розпорядження, реалізовував надані йому чинним законодавством повноваження шляхом прийняття відповідного акту.

Суд вважає необґрунтованим твердження позивача, що оскаржене розпорядження не сприяє розвитку вищої освіти та підвищенню рівня освіченості громадян України оскільки оскарженим розпорядженням надано вказівку щодо продовження навчання студентів державного вищого навчального закладу "Київський університет управління та підприємництва" у інших вищих навчальних закладах 3 - 4 рівня акредитації, тобто не порушено право громадян (студентів) на освіту.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно положень п. п. 1, 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Форми, найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами (далі - акти) залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України за положенням (статутом) про такий орган.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

Аналіз викладених законодавчих норм та обставин справи свідчить про те, що відповідач, видаючи оскаржуване розпорядження, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та Законами України.

За таких обставин, Окружний адміністративний суд міста Києва, за правилами, встановленими ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представників сторін, вважає заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування.

На підставі викладеного та керуючись статтями 9, 69 - 71, 158 - 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва постановив:

Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Постанова набирання законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий, суддя: В. І. Келеберда

Судді:

В. М. Данилишин

І. А. Качур