ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
15.01.2014 N 2а-13024/11/2670

Про визнання незаконним пп. 2 п. 1
постанови Кабінету Міністрів України
N 341 від 04.04.2011 в частині
встановлення разової грошової
допомоги учасникам бойових дій,
а також стягнення заподіяної шкоди

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого - судді Кармазіна О. А., суддів - Пісоцької О. В. та Шейко Т. І., при секретарі - Руденко Н. В. (за участю представників сторін: від позивача - не з'явився, просив розглядати справу за його відсутності, від відповідача - Ж. М. С. (довіреність [...])), розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання незаконним пп. 2 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України N 341 від 04.04.2011 в частині встановлення разової грошової допомоги учасникам бойових дій у розмірі 460 гривень, а також стягнення заподіяної шкоди у розмірі 3360 грн., встановив:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_2 з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання незаконним пп. 2 п. 1 постанови КМУ "Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується у 2011 році відповідно до Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" N 341 від 04.04.2011 в частині встановлення разової грошової допомоги учасникам бойових дій у розмірі 460 гривень, а також стягнення заподіяної шкоди у розмірі 3360 грн., а саме різниці між отриманою сумою допомоги позивачем та сумою щорічної разової грошової допомоги, яка передбачена Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Позивач, посилаючись на свій статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1, копія якого залучено до матеріалів справи, а також з посиланням на положення ст. 8, ст. 19, ч. 3 ст. 22, ст. ст. 46, 48, 55, 64, п. 6 ст. 92, ст. 95, ст. 116, ст. 124, ст. 147, ст. 152 Конституції України, ст. 2, ч. 5 ст. 12, ст. 171 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", ст. 2 Закону України "Про прожитковий мінімум", Рішення Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. N 10-рп/2008, від 01.12.2004 р. N 20-рп/2004, зазначає, що спірним рішенням визначено менший розмір виплат (460 грн.), ніж передбачено ч. 5 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (в редакції від 25.12.98 р.), а саме - щорічна разова грошова допомога виплачується у кратному співвідношенні до розміру мінімальної пенсії за віком, тобто, як зазначає позивач, п'яти мінімальних пенсій за віком. Відтак, позивач вважає оскаржувані положення спірного акту незаконними, у зв'язку з чим просить задовольнити позов. Окрім того, позивач просить стягнути з відповідача заподіяну йому матеріальну шкоду у розмірі 3360 грн.

Відповідно до заяви позивач просив розглядати справу за його відсутності на підставі наявних матеріалів справи.

Ухвалою судді від 29.09.2011 р. відкрито провадження в адміністративній справі та призначено попереднє судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.10.2011 зупинено провадження у справі до набрання законної сили постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.06.2011 року по справі N 2а-5686/11/2670 та постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2011 року по справі N 2а-6271/11/2670.

09.12.2013 року на адресу суду надійшли пояснення від представника Кабінету Міністрів України, згідно яких останній зазначив про наявність підстав для поновлення провадження у даній справі.

Зокрема, представником відповідача надано до суду копію постанови Вищого адміністративного суду України від 19.11.2013, згідно якої скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.06.2011 року (Постанова N 2а-5686/11/2670) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2013 р. по справі N 2а-5686/11/2670 про оскарження (в частині) постанови КМУ N 341 від 04.04.2011 р. та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову, якою у задоволенні ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - відмовлено повністю. До того ж, до суду надано копію постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.09.2013 року по справі N 2а-6271/11/2670, згідно якої у позові ОСОБА_6 відмовлено повністю, яка, при цьому, в апеляційному порядку оскаржена не була.

У зв'язку з наведеним, ухвалою суду від 17.12.2013 р. поновлено провадження у справі та призначено проведення попереднього судового засідання на 15.01.2014 р.

В попереднє судове засідання 15.01.2014 р. позивач не з'явився. У той же час, враховуючи вищезгадану заяву позивача, попереднє судове засідання проведено без участі позивача. У заяві від 03.01.2014 р. (вх. від 08.01.2014 р.) позивач зазначив, що свої доводи та наявні докази викладені ним безпосередньо у позовній заяві та в письмових обґрунтуваннях від 22.09.2011 р. З наведеного вбачається, що позивач наполягає на позові та просить вирішити спір по суті.

У попередньому судовому засіданні представник відповідача зазначив, що відповідач не визнає позову, спірні положення постанови КМ України відповідають вимогам законодавства та просив при судовому розгляді справи відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Під час підготовчого провадження проведені дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду, згідно вимог ст. ст. 110, 111 КАС України, зокрема, опубліковано оголошення про оскарження нормативно-правового акту ("Офіційний вісник України", 2011, N 77), копію якого залучено до матеріалів справи.

Враховуючи, що спір не може бути врегульований до судового розгляду, та ту обставину, що судом вжито необхідних заходів для забезпечення розгляду і вирішення справи, суд дійшов висновку про можливість закінчення підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду.

При цьому, у попередньому судовому засіданні представником відповідача подано заяву відповідно до якої відповідач по суті просив розпочати судовий розгляд у цей же день.

Беручи до уваги наведене, заяву відповідача, в якій він просив розпочати розгляду справи по суті у цей же день, а також вищезгадану заяву позивача, в якій він просив розглядати справу за його відсутності та за результатами розгляду справи надіслати йому копію постанови суду, суд прийшов до висновку про можливість закінчення підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду у цей же день, тобто 15.01.2014 р. З приводу наведеного постановлено ухвалу від 15.01.2014 р. про закінчення підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду у цей же день - 15.01.1014 р. о 12-10 год.

На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 15.01.2014 р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Дослідивши обґрунтування та зміст позовних вимог, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши та оцінивши подані сторонами докази, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, колегія суддів встановила наступне.

Частиною 5 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (в редакції до внесення змін Законом України від 28 грудня 2007 року N 107-VI) передбачено, що щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком.

Надалі, підпунктом "б" підпункту 1 пункту 20 розділу II Закону України від 28.12.2007 р. N 107-VI частину 5 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" викладено у наступній редакції - щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. N 10-рп/2008 зміни, внесені підпунктом "б" підпункту 1 пункту 20 розділу II Закону України від 28.12.2007 р. N 107-VI, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Частиною 1 ст. 17 вказаного Закону (далі також - Закон N 3551-XII) передбачено, що фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів.

Кабінетом Міністрів України 4 квітня 2011 р. прийнято постанову N 341 "Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується у 2011 році відповідно до Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань".

Постанову прийнято з метою забезпечення виплати разової грошової допомоги ветеранам війни, особам, на яких поширюється дія законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань".

Постанову опубліковано в офіційних виданнях: "Урядовий кур'єр" (2011, 04, 13.04.2011 N 67), "Офіційний вісник України" (2011, N 26 (15.04.2011), ст. 1049).

Підпунктом 1 пункту 1 постанови КМ України N 341 від 04.04.2011 р. передбачено, що виплата у 2011 році разової грошової допомоги, передбаченої законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" (далі - разова грошова допомога), здійснюється у таких розмірах, зокрема: іншим ветеранам війни, в тому числі учасникам бойових дій, із числа осіб, які брали участь у воєнних конфліктах на території інших держав у період до і після Великої Вітчизняної війни, а також іншим особам, не зазначеним у підпункті 1 цього пункту, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", зокрема (в контексті заявлених позивачем вимог): учасникам бойових дій - 460 гривень (абзац 5 підпункту 2 пункту 1).

На підтвердження статусу учасника бойових дій, як зазначено вище, позивачем до матеріалів справи надано посвідчення, відповідно до якого позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Посвідчення безтермінове.

Згідно з пояснювальною запискою Міністерства праці та соціальної політики України (супровідний лист від 24.03.2011 р. N 1227/0/10-11/014 до проекту постанови), метою прийняття зазначеної постанови було встановлення розміру та порядку виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня учасникам бойових дій, інвалідам війни, учасникам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", та жертвам нацистських переслідувань в межах коштів передбачених Законом України "Про Державний бюджет України на 2011 рік".

Як зазначено у пояснювальній записці, проект акта погоджено без зауважень Міністерством фінансів України, Міністерством економічного розвитку і торгівлі та Міністерством юстиції України - із зауваженнями, які враховані.

Вирішуючи з урахуванням наведеного спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Кабінет Міністрів України забезпечує, крім іншого, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; проведення фінансової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України (ст. 116 Конституції України).

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (стаття 117 Конституції України).

У взаємозв'язку з наведеним, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Частиною 3 статті 46 Конституції України встановлено, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Законом, який визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, є Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".

У статті 1 названого Закону міститься визначення термінів, що вживаються у ньому, розкрито і зміст терміна "державні соціальні гарантії" - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" до числа основних державних соціальних гарантій віднесено розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Законом України "Про прожитковий мінімум" надано визначення прожитковому мінімуму, закладено правову основу для його встановлення, затвердження та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян на достатній життєвий рівень.

Статтею другою Закону України "Про прожитковий мінімум" визначено, що прожитковий мінімум застосовується, зокрема, для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги та інше.

Згідно зі ст. 1 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" мінімальна пенсія - це державна соціальна гарантія, розмір якої визначається цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 цього Закону мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

У той же час, частиною 3 ст. 28 цього ж Закону визначено, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом 1 цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.

В контексті наведеного Конституційний Суд України в Ухвалі від 19.05.2009 р. N 27-у/2009 зазначив, що у частині третій статті 28 Закону N 1058-IV закладено однозначну вимогу щодо застосування мінімального розміру пенсії за віком, встановленого у абзаці першому частини першої цієї статті, - виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.

У взаємозв'язку з вищенаведеним, слід зазначити, що Конституційний Суд України у Рішенні від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011 зазначив, що згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12 жовтня 2004 року.

Відповідно до Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (стаття 22). Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року встановлює загальний обов'язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Відповідно до ч. 2 ст. 95 Конституції України будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються виключно Законом про Державний бюджет України.

Згідно із ч. 1 та ч. 2 ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Бюджетні призначення встановлюються законами про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно із п. 5 ст. 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань.

Згідно із п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 р. N 6-рп/2007 у справі про соціальні гарантії громадян, метою і особливістю закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами, спрямовані на їх соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій.

У свою чергу, Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 25 січня 2012 року N 3-рп/2012 зазначив, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, якими регулюються бюджетні відносини, зокрема питання соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, є складовою бюджетного законодавства відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України. Отже, суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

У взаємозв'язку з наведеним, слід зазначити, що згідно з Додатком 3 Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік" до загальнодержавних видатків Міністерства праці та соціальної політики України віднесено щорічну разову грошову допомогу ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань.

Тобто, законодавчим актом, який набув чинності пізніше, ніж положення ч. 5 ст. 12 Закону N 3551-XII, були врегульовані відносини відносно обсягів фінансування вказаних витрат та ці положення, визначені на законодавчому рівні, були реалізовані КМ України шляхом прийняття постанови N 341 від 04.04.2011 р., окремі положення якої оскаржуються позивачем.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В даному випадку, виходячи з наведеного у сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що встановивши розміри вищевказаних виплат у межах бюджетних призначень, визначених Законом, відповідач діяв правомірно та підстав для визнання протиправним спірного акту в оскаржуваній частині - не має.

При цьому, судом враховано правову позицію Вищого адміністративного суду України, викладену у постанові від 19 листопада 2013 р. (К/800/41114/13; К/800/32644/13) (Постанова N 2а-5686/11/2670) у справі N 2а-5686/11/2670 про оскарження (в частині) постанови N 341 від 04.04.2011 р.

Відтак, беручи до уваги вищевикладене, а також недоведеність нанесення позивачу з боку відповідача матеріальної шкоди через прийняття спірного акту, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову та, відповідно, до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову у повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 5 - 7, 11, 14, 17 - 19, 158 - 163, 171, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва постановив:

У задоволенні позову ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ч. 10 ст. 171, ст. ст. 185 - 187 КАС України.

Повний текст постанови складено та підписано 16.01.2014 р.

Головуючий, суддя: О. А. Кармазін

Судді:

О. В. Пісоцька

Т. І. Шейко