ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа “Церква села Сосулівка проти України”
(Заява № 37878/02)
Страсбург, 28 лютого 2008 року
Переклад офіційний
Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі “Церква села Сосулівка проти України”
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
п. П. Лоренцен (Mr P. Lorenzen), Голова,
пані С. Ботучарова (Mrs S. Botoucharova),
п. К. Юнгвірт (Mr K. Jungwiert),
п. В. Буткевич (Mr V. Butkevych),
пані М. Цаца-Ніколовська (Mrs M. Tsatsa-Nikolovska),
п. Р. Маруст (Mr R. Maruste),
п. M. Віллігер (Mr M. Villiger), судді,
та пані К. Вестердік (Mrs C. Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 29 січня 2008 року,
постановляють таке рішення, що було прийнято того ж дня:
Процедура
1. Справа порушена проти України за заявою (№ 37878/02), поданою до Суду 30 серпня 2002 року Церквою села Сосулівка (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
2. Заявник був представлений паном Владиславом Авдєєнком, адвокатом, який практикує у місті Тернополі. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Юрієм Зайцевим.
3. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення його права на доступ до суду. Також заявник посилався на статтю 13 Конвенції, стверджуючи про відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
4. 24 жовтня 2006 року Суд вирішив направити заяву Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви та її прийнятності одночасно.
Щодо фактів
5. Заявник, Українська греко-католицька церква села Сосулівка Чортківського району Тернопільської області (Церква села Сосулівка),- релігійна група, яка належить до патріархату Української грекокатолицької церкви. Очолює релігійну громаду заявника священик отець Роман Гам-рацій.
І. Обставини справи
А. Передумови справи
6. Розпорядженням Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року заявнику було надано право використовувати приміщення церкви Покрови Пречистої Діви Марії у селі Сосулівка Чортківського району Тернопільської області для проведення релігійних обрядів. Зазначена культова будівля мала використовуватись спільно з репігійною громадою Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). Відповідно до пункту 3 згаданого розпорядження Чортківська районна державна адміністрація Тернопільської області повинна була укласти окремі договори з релігійними громадами про порядок користування церковною будівлею та майном церкви, в яких детальніше визначались строки, способи та умови використання цього майна. У самому розпорядженні детальні умови використання церковної будівлі та майна церкви не передбачались.
7. 10 липня 1997 року заявник уклав договір з Чортківською районною державною адміністрацією про користування культовою будівлею та майном церкви та погодився на користування церквою спільно з релігійною громадою УПЦ КП на умовах, визначених у договорі. У договорі не визначались деталі користування зазначеним майном. Заявник також стверджував, що релігійна громада УПЦ КП продовжувала користуватись культовою будівлею без укладення договору з Чортківською районною державною адміністрацією та чинила перешкоди заявнику в використанні цього майна.
8. 6 жовтня 2000 року заявник звернувся до Тернопільської обласної державної адміністрації з вимогою передати церковну будівлю їх релігійній громаді у самостійне використання для релігійних потреб. Також заявник повідомив Тернопільській обласній державній адміністрації, що релігійна громада УПЦ КП відмовилась виконувати розпорядження від 26 червня 1997 року та договір, укладений з Чортківською районною державною адміністрацією, від 19 липня 1997 року. У відповідь 20 грудня 2000 року управління у справах релігії Тернопільської обласної державної адміністрації повідомило заявнику про те, що рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном, підлягають виконанню Державною виконавчою службою (частина 14 статті 3 Закону України “Про виконавче провадження”).
B. Перше провадження
9. 5 лютого 2001 року заявник звернувся до Вищого арбітражного суду з позовом до Тернопільської обласної державної адміністрації про надання у використання культової будівлі та майна, як це передбачено у договорі із Чортківською районною державною адміністрацією. Зокрема заявник стверджував, що релігійна організація, яка також використовувала це приміщення, не виконувала розпорядження від 26 червня 1997 року. Також заявник зазначив, що відповідно до статті 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” держава як власник повинна забезпечити розподіл та використання церковних будівель, які є державною власністю, відповідне до договорів, укладених з організаціями, які їх використовують.
10. 19 лютого 2001 року суддя Вищого арбітражного суду відмовив у прийнятті позовної заяви на підставі того, що вона за правилами підсудності мала бути подана до суду загальної юрисдикції, а не до арбітражного суду, який розглядає господарські справи. Зокрема суддя посилався на той факт, що заявник скаржився на відсутність договорів про використання культової споруди відповідно до розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року (див. пункт 6 вище).
11.13 квітня 2001 року колегія Вищого арбітражного суду у складі двох суддів розглянула заяву заявника про перевірку рішення в порядку нагляду та залишила без змін ухвалу від 19 лютого 2001 року. Зокрема суд посилався на статтю 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року, яка передбачає, що спори щодо порядку користування культовими будівлями розглядаються загальними судами в порядку, який передбачений Цивільно-процесуальним кодексом, а не арбітражними (господарськими) судами. Суд також зазначив, що розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації є виконавчим документом та підлягає виконанню відповідно до статей 348 та 349 Цивільно-процесуального кодексу.
12. Заявник звернувся до голови Вищого арбітражного суду з клопотанням про внесення протесту на ухвал и від 19 лютого та 13 квітня 2001 року.
13. 19 липня 2001 року голова Вищого господарського суду (нова назва - Вищий арбітражний суд) відмовив заявнику у задоволенні клопотання у зв'язку із змінами, внесеними до Арбітражного процесуального кодексу, відповідно до яких ухвала від 13 квітня 2001 року є остаточною і оскарженню не підлягає.
С. Друге провадження
14. 24 квітня 2001 року заявник звернувся до місцевого суду загальної юрисдикції, а саме до Тернопільського міського суду, з позовом до Тернопільської обласної державної адміністрації про надання культової будівлі в одноособове користування.
15. 4 травня 2001 року суд відмовив у прийнятті позову та зазначив, що судам загальної юрисдикції не підсудні спори між юридичними особами. Суд також ухвалив направити матеріали позову до Тернопільського арбітражного суду для розгляду по суті. Ухвала від 4 травня 2001 року не була оскаржена та набрала законної сили. Заявник звернувся до Тернопільського обласного суду за переглядом ухвали від 4 травня 2001 року в порядку нагляду.
16. 20 червня 2001 року Тернопільський обласний суд відмовив заявнику у відкритті провадження про перегляд справи в порядку нагляду. Зокрема, заступник голови Тернопільського обласного суду повідомив заявнику, що спори між юридичними особами підсудні арбітражним судам, а також що немає підстав для перегляду справи в порядку нагляду. Він посилався на статтю 24 Цивільного процесуального кодексу та статтю 1 Арбітражного процесуального кодексу.
17. 8 серпня 2001 року заступник голови Верховного Суду відмовив у перегляді справи в порядку нагляду, повідомивши заявника про те, що спори, пов'язані з правом власності на церковні будівлі, підсудні господарським судам, а спори, пов'язані з їх користуванням, підсудні місцевим судам загальної юрисдикції. Він порадив заявнику уточнити позовні вимоги.
D. Третє провадження
18. Заявник звернувся до Київського господарського суду з позовом про надання культової будівлі в одноособове користування.
19. 23 жовтня 2001 року суд ухвалив провадження у справі припинити, посилаючись на ухвалу від 13 квітня 2001 року та розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року, яким Тернопільською обласною державною адміністрацією спір вже було вирішено. Суд також посилався на роз'яснення Вищого адміністративного суду від 29 лютого 1996 року (див. пункт 32 нижче).
20. 19 березня 2002 року Вищий господарський суд залишив без змін ухвалу від 23 жовтня 2001 року. Суд також зазначив, що господарським судам ця справа не була підвідомча, оскільки вона стосувалась не питань власності, а оскарження рішення, ухваленого державним органом, тобто питання, яке вирішується в адміністративному, а не судовому порядку.
21. 20 червня 2002 року Верховний Суд, не встановивши підстав для розгляду скарги в касаційному порядку, відмовив у відкритті касаційного провадження.
II. Відповідне національне законодавство та практика
A. Конституція України від 29 червня 1996 року
22. Відповідні положення Конституції України передбачають таке:
“Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається”.
B. Господарський процесуальний кодекс
(колишній Арбітражний процесуальний кодекс)
23. Згідно зі статтею 1 Арбітражного процесуального кодексу (в редакції до 21 червня 2001 року) підприємства, установи, організації, Інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до арбітражного суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоро-нюваних законом інтересів. Угода про відмову від права на звернення до арбітражного суду є недійсною.
24. Відповідно до статті 12 цього Кодексу (в редакції до 21 червня 2001 року) арбітражним судам були підвідомчі справи у господарських спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, а також у спорах про визнання недійсними актів. Далі передбачалось, що господарським судам не підвідомчі спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спори про встановлення цін на продукцію, товари та послуги. Спори про визнання недійсними актів, а також спори щодо господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, належать до виключної підвідомчості арбітражних судів.
25. Стаття 14 Кодексу встановлювала, що Вищий арбітражний суд розглядає справи у спорах, в яких однією із сторін є обласні державні адміністрації. Згідно з правилами виключної підсудності відповідно до статті 16 Кодексу справи у спорах про право власності на майно розглядались арбітражним судом за місцезнаходженням майна. Згідно зі статтею 17 Кодексу при непідсудності справи даному арбітражному суду суд повинен був надіслати матеріали справи за встановленою підсудністю. Ухвалу про передачу справи за підсудністю можна було перевірити в порядку нагляду.
26. Відповідні положення нової редакції Кодексу, яка була прийнята 21 червня 2001 року, передбачають таке:
Прикінцеві та перехідні положення
“1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, за винятком статті 811, яка набирає чинності з 28 червня 2002 року.
...9. Постанови судової колегії Вищого арбітражного суду України, постанови президії Вищого арбітражного суду України, які до набрання чинності цим Законом не були опротестовані, постанови Пленуму Вищого арбітражного суду України є остаточними і можуть бути оскаржені до Верховного Суду України на підставах і у порядку, встановлених Господарським процесуальним кодексом України”.
C. Цивільний процесуальний кодекс від 1963 року
(в редакції до 21 червня 2001 року)
27. Відповідно до статті 24 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) судам загальної юрисдикції підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Судам також підвідомчі справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, перелічені у статті 236 цього Кодексу (по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб, по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних організацій, інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин).
28. Згідно з пунктом 17 статті 348 ЦПК (ця стаття стосується виконавчого провадження) рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном, мають виконуватись державною виконавчою службою. Рішення обласних державних адміністрацій мають виконуватись без вказівок суду, тобто вони є виконавчими документами (стаття 349 ЦПК).
D. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”
від 23 квітня 1991 року (чинний на той час)
29. Відповідно до цього закону релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами (стаття 17 розділу ІІІ “Майновий стан релігійних організацій”). Таке майно передається у користування релігійним організаціям шляхом укладення окремого договору.
30. Відповідно до статті 17 цього закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних державних адміністрацій. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею І майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний строк.
31. Згідно з відповідними пунктами статті 17 договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
32. Відповідно до статті 18 релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Право власності релігійних організацій охороняється законом (стаття 18). Статтею 19 передбачено, що релігійні організації мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, виробничі, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади, які мають право юридичної особи.
E. Закон України “Про виконавче провадження”
від 21 квітня 1999 року (чинний на той час)
33. Відповідно із пунктом 14 статті 3 цього закону державною виконавчою службою підлягають виконанню рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном.
34. Частина 1 статті 18 цього закону визначає, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 3 цього Закону.
F. Роз'яснення Вищого господарського (колишнього арбітражного)
суду від 29 лютого 1996 року
35. У цьому Роз'ясненні зазначається, що спори, які виникають між його сторонами при зміні, розірванні або виконанні договору про використання культової будівлі, не підвідомчі господарським (колишнім - арбітражним) судам (пункт 5 Роз'яснення). Також зазначено, що рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в господарський суд (пункт 8 Роз'яснення), такі спори не підсудні судам загальної юрисдикції. Крім того, відповідно до пункту 10 Роз'яснення господарський суд повинен відмовляти релігійним організаціям у прийнятті позовних заяв про витребування культових будівель і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення належного державного органу, відповідно до якого зазначеним організаціям передається культова будівля або майно у володіння чи користування. Відповідно до пункту 14 статті 3 Закону України “Про виконавче провадження” згадане рішення є виконавчим документом.
III. Відповідні міжнародно-правові документи
А. Доповідь моніторингового комітету Парламентської асамблеї
про “Дотримання зобов'язань, взятих на себе Україною”
(док. 10676, 19 вересня 2005 року) щодо питання повернення
раніше націоналізованих культових будівель релігійним організаціям
36. Відповідні витяги з доповіді визначають таке:
“F. Свобода совісті та віросповідання
269. Україна зобов'язалася запровадити нову недискримінаційну систему реєстрації церков та знайти правове рішення для повернення церковного майна. Чинний Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” датується 1991 роком. Незважаючи на те, що він вважається одним із найкращих законів про свободу віросповідання у регіоні, деяким з його положень бракує ясності. Цим законом обмежуються форми, у яких можуть створюватись релігійні організації, встановлюється обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть зареєструвати статут організації, у кількості 10 осіб (водночас для інших громадських організацій вимагається 3 особи), забороняється створювати місцеві або регіональні відділення без статусу юридичної особи, не передбачається надання статусу юридичної особи релігійним об'єднанням, проводиться дискримінація іноземців та осіб без громадянства. Прозорості бракує і в питанні того, які організації реєструються обласними державними адміністраціями, а які - Державним комітетом України у справах релігій. Закон також містить ряд інших нечітких положень, які залишають широкий вибір виконавчим органам. Тому досить прогресивний закон на час його прийняття зараз потребує значних змін. Водночас, існуючий принцип реєстрації статутів релігійних організацій для отримання статусу юридичної особи та відсутність вимог до реєстрації релігійної організації як такої слід зберегти у відповідності з Рекомендацією Парламентської асамблеї № 1556 (2002).
270. Законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. До цього часу таке повернення здійснювалося несистематично на підставі постанови Верховної Ради від 1991 року та кількох указів президента. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об'єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном. Більшість організацій, що володіли майном, яке має бути повернене, перестали існувати, а Православна Церква представлена декількома організаціями. Це призводить до практики повернення майна ad hoc, що повністю залежить від преференцій органів місцевої влади і що в більшості випадків тягне за собою не відновлення права власності, а передачу майна у безоплатну оренду. Тому ми закликаємо українське керівництво виробити чіткі правила повернення майна релігійних організацій”.
В. Доповідь моніторингового комітету Ради Європи про
“Дотримання зобов'язань, взятих на себе Україною” (док. 8272, 2 грудня 1998 року)
щодо питання повернення раніше націоналізованих культових
будівель релігійним організаціям
37. Зазначені витяги з доповіді передбачають таке:
“(...)С. Свобода совісті та віросповідання
51. Одним із зобов'язань України, зазначених у пункті 11 (хі) Висновку № 190, є сприяння “мирному вирішенню існуючих суперечок між православними церквами [...] при забезпеченні незалежності церкви в її відносинах з державою; буде запроваджено нову недискримінаційну систему реєстрації церков та встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності”.
Щодо права
І. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції
38. Заявник скаржився на порушення його права на доступ до суду, яке закріплено пунктом 1 статті 6 Конвенції, який, зокрема, передбачає таке:
“Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...”
А. Щодо прийнятності
1. Застосування пункту 1 статті 6 Конвенції
39. Уряд стверджував, що спір у справі заявника був пов'язаний з неможливістю використовувати церковну будівлю для релігійних потреб та відповідно не був спором щодо прав та обов'язків цивільного характеру. Уряд наголошував на тому, що у цій справі не можна застосовувати пункт 1 статті 6 Конвенції.
40. Заявник не погодився з цим твердженням.
41. Суд зазначає, що згідно з принципами, які закріплені у його практиці (див., між іншим, “Пудас проти Швеції” (Pudas v. Sweden), рішення від 27 жовтня 1987 року, Серія А № 125-А, ст. 14, п. 31), спір щодо “права”, про яке можна стверджувати - принаймі на підставах, котрі можна довести,- що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватись як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провадження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Крім того, чи буде право розглядатись як право цивільного характеру в світлі відповідних положень Конвенції має визначатися не тільки за юридичною галузевою кваліфікацією, а й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права у межах національної правової системи (див. “Кьоніг проти Німеччини” (Konig v. Germany), рішення від 28 червня 1978 року, Серія А, № 27, п. 89). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, є безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. рішення “Кьоніг проти Німеччини” (Konig v. Germany), згадане вище, п. 90).
42. Суд звертає увагу, що провадження у справі заявника стосувалось визначення права заявника на користування культовою будівлею, яка належала державі, права, передбаченого чинним на той час законодавством. Також Суд зазначає, що згідно зі статтею 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” заявник мав право звернутись до судів із скаргою на невиконання місцевими органами влади договору про користування церковною будівлею, зокрема вимагаючи зобов'язати державу виконати розпорядження, яким надавалось право використовувати цю будівлю. На думку Суду, існування права “на користування культовою будівлею” в українському національному законодавстві, відстоювання цього права заявником та неспроможність заявника фактично користуватись церковною будівлею для задоволення своїх релігійних потреб були безпосередньо вирішальними для визначення прав і обов'язків заявника як “прав і обов'язків цивільного характеру”. Зокрема це стосується питання управління церковним майном релігійної організації заявника. Відповідно, провадження у цій справі підпадає під дію пункту 1 статті 6 Конвенції.
2. Вичерпання національних засобів юридичного захисту
43. Крім того, Уряд стверджував, що заявник не вичерпав усіх національних засобів юридичного захисту, оскільки він не звернувся до державної виконавчої служби з вимогою виконати розпорядження від 26 червня 1997 року відповідно до статті 3 та пункту 1 статті 18 Закону України “Про виконавче провадження”. Уряд зазначив, що заявнику було вказано на таку можливість у листі Тернопільської обласної державної адміністрації від 20 грудня 2000 року, а також в ухвалі господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2001 року, проте заявник не звернувся за виконанням. Уряд посилався на практику Суду щодо невиконання рішень національних судів (див. “Ко-нюхов проти України” (Konyukhov v. Ukraine), № 1858/03, п. 20, від 17 січня 2006 року) та дійшов висновку, що заявник не надав можливість державним органам виправити ситуацію щодо користування церковною будівлею.
44. Заявник не погодився з Урядом. Зокрема він зазначив, що положення розпорядження від 26 червня 1997 року в частині щодо договорів про користування культовою будівлею було викладено нечітко, тому не могли бути виконаними відповідно до пункту 14 статті 3 Закону України “Про виконавче провадження”.
45. Суд встановлює, що питання ефективності зазначеного засобу юридичного захисту та відповідно питання вичерпання засобів тісно пов'язані із суттю скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Таким чином, Суд приєднує це питання до розгляду справи по суті.
3. Висновок
46. Виходячи з сукупності наявних матеріалів, Суд вважає, що ця справа порушує складне питання фактів і права за Конвенцією, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Суд зазначає, що скарги заявника на відсутність доступу до суду не є очевидно необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції, а також вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Відповідно вони мають бути визнані прийнятними.
В. Щодо суті
1. Доводи сторін
47. Заявник скаржився на порушення його права на доступ до суду. Він посилався на практику Суду у справі “Голдер проти Об'єднаного Королівства” (Colder v. the United Kingdom), рішення від 21 лютого 1975 року, Серія А, № 18, пп. 35-36). Зокрема заявник стверджував, що відмова національних судів розглянути його скарги по суті становить порушення його прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
48. Уряд не погодився з цим твердженням та зазначив, що ухвала господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2001 року ніяким чином не порушувала право заявника на доступ до суду, оскільки скаргу заявника було розглянуто на предмет її прийнятності. Уряд також зазначив, що ця ухвала була прийнята відповідно до чинного законодавства та була залишена без змін Вищим господарським судом та Верховним Судом. Крім того, спір щодо використання церковної будівлі було вирішено по суті у розпорядженні Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року. Таким чином, головним питанням мало бути виконання цього розпорядження на національному рівні та надання державній виконавчій службі можливості виконати свої обов'язки, які покладені на неї законом.
49. Крім того, Уряд стверджував, що ця заява не може розглядатись у світлі справи “Бенефіціо Каппелла Паоліні проти Сан Марино” (Beneficio Cappella Paolini v. San Marino), яка стосувалась інших фактичних і правових обставин. Зокрема, предмет справи, на яку посилався Уряд, був пов'язаний з поверненням земельної ділянки, та питання, порушені заявником у позові, були розглянуті національними судами по суті. Уряд дійшов висновку, що у справі заявника право на доступ до суду у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції жодним чином не було обмежено, а також його право на справедливий судовий розгляд порушено не було.
2. Оцінка Суду
50. Суд нагадує свою практику, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції закріплює “право на суд”, в якому право на доступ до суду - право порушити провадження у судах щодо прав та обов'язків цивільного характеру - становить тільки один з його аспектів (див. “Голдер проти Об'єднаного Королівства” (Colder v. the United Kingdom), рішення від 21 лютого 1975 року, Серія А, № 18, ст. 18, п. 36). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. “Беллет проти Франції” (Bellet v. France), рішення від 4 грудня 1995 року, Серія А, № 333-Б, ст. 42, п.36).
51. Суд знову повторює, що його завданням не є досліджувати питання, чи мають, зокрема у світлі статті 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, суди загальної юрисдикції чи господарські (колишні арбітражні) суди компетенцію розглядати справу по суті, або встановлювати, якому з цих судів підсудний розгляд скарг заявника по суті. Суд зазначає, що заявник мав доступ до цих судів, проте жодний з них не розглянув по суті скарги заявника на неможливість користуватись церковною будівлею, оскільки вони вважали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, не дивлячись на те, що процедурні вимоги прийнятності було дотримано.
52. Більш того, державна виконавча служба та обласна державна адміністрація не змогли вирішити конфлікт між релігійними конфесіями та не могли допомогти релігійній громаді заявника вирішити спір з іншою релігійною організацією щодо використання церковної будівлі у селі Сосулівка, де була тільки одна культова будівля. Зокрема ці державні органи не вжили жодних ефективних заходів для виконання розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року та договору, який був укладений з релігійною організацією заявника 10 липня 1997 року, якими іншу релігійну конфесію було зобов'язано використовувати церковну будівлю спільно з релігійною організацією заявника. Це призвело до ситуації, коли релігійна організація заявника бела змушена звернутись за судовим захистом своїх прав, проте безуспішно.
53. Суд вважає, що така ситуація прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, яка гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції. Відповідно мало місце порушення цього положення. З цього випливає, що заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 43 вище), раніше приєднані до розгляду справи по суті (див. пункт 45 вище), повинні бути відхилені.
II. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції
54. Також заявник скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо своїх скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Стаття 13 Конвенції передбачає таке:
“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження”.
55. Суд зазначає, що ця скарга пов'язана зі скаргою, яка розглянута вище, та відповідно також повинна бути визнана прийнятною.
56. Беручи до уваги висновки щодо пункту 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 51-53 вище), Суд не вважає за необхідне розглядати питання порушення статті 13 Конвенції, оскільки її вимоги менш суворі та у цій справі поглинаються пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., серед інших справ, “Осу проти Італії” (Osu v. Italy), № 36534/97, п. 32, 9 грудня 2004 року; та “Драгічевіч проти Хорватії” (Dragicevic v. Croatia), № 11814/02, п. 32, 9 грудня 2004 року).
III. Застосування статті 41 Конвенції
57. Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”.
А. Шкода та судові витрати
58. Заявник вимагав 10 000 000 грн (приблизно 1 400 000 євро) компенсації моральної шкоди, стверджуючи, що така сума буде достатньою для спорудження нової церкви, з огляду на небажання Уряду передати їм у користування стару церкву.
59. Уряд стверджував, що ці вимоги є надмірними та нічим не підтвердженими. Більш того, Уряд вважає, що немає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та сумою відшкодування шкоди, що вимагається.
60. Суд не знаходить причинно-наслідкового зв'язку між констатованим порушенням та відшкодуванням, що вимагається, відповідно він відхиляє цю вимогу. З іншого боку Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику 1500 євро компенсації моральної шкоди.
61. Заявник не вимагав компенсації судових витрат. Відповідно Суд грошового відшкодування не присуджує.
В. Пеня
62. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
За цих підстав суд одноголосно
1. Вирішує об'єднати розгляд справи по суті та розгляд заперечень Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту щодо пункту 1 статті 6 Конвенції,
2. Оголошує заяву прийнятною;
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та, відповідно, відхиляє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту;
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1500 (одну тисячу п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми;
(b) зазначена вище сума має бути конвертована у національну валюту України за курсом на день здійснення платежу;
(c) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти;
6. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено в письмовій формі 28 лютого 2008 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.
П. Лоренцен (P. Lorenzen)
Голова
К. Вестердік (С. Westerdiek)
Секретар