Постанова : Про визнання нечинною постанови

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
12.11.2007 N 1/72

Про визнання нечинною постанови

 За позовом           (...)

 До:                  Національного банку України

 Про:                 визнання нечинною постанови в частині

 Головуючий, суддя    Бачун О.В.

 Судді:               Блажівська Н.Є.,
                      Вовк П.В.

 Секретар:            (...)

 Представники:

 Від позивача:        (...)

 Від відповідача:     (...)

В судовому засіданні 06.11.2007 р. присутні викликані в якості спеціалістів (...) - представник АУБ та (...) - представник Держспоживстандарту України.

Обставини справи:

Позовні вимоги заявлені про визнання нечинним аб. 4 п. 3.1, п. 3.5, 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ N 168 від 10.05.2007 р.

Ухвалою суду від 07.09.2007 р. відкрито провадження в адміністративній справі та призначено попереднє судове засідання на 25.09.2007 р. о 11:00.

Ухвалою суду від 25.09.2007 р. за результатами проведення підготовчого провадження справу призначено до судового розгляду на 09.10.2007 р. о 11:30 у складі колегії суддів.

В судовому засіданні 09.10.2007 р. відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про закриття провадження у справі, а також про залучення до участі по справі в якості 3-ї особи на стороні відповідача Головного Київського управління у справах прав споживачів.

В судовому засіданні 09.10.2007 р. розгляд справи відкладено на 06.11.2007 р., запрошено до судового засідання в якості спеціалістів у сфері банківської діяльності та захисту прав споживачів президента Асоціації українських банків (...) та представника Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Протокольною ухвалою від 06.11.2007 р. відмовлено в роз'ясненні ухвали від 09.10.2007 р., так як вона подана на порушення вимог ст. 170 КАС України ( 2747-15 ) на процесуальний документ, що не вирішує спір по суті.

Ухвалою суду від 06.11.2007 р. відмовлено в задоволенні заяви про відвід викликаного спеціаліста.

В судовому засіданні 12.11.2007 р. оголошено резолютивну частину постанови про часткове задоволення позову.

Ознайомившись з матеріалами справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:

10.05.2007 р. Правлінням Національного банку України (Нацбанк) прийнято постанову "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" N 168 , зареєстровану у Міністерстві юстиції України 25.05.2007 р. N 541/13808.

Зокрема, п. 3.1 Правил передбачено, що:

"Банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши в тому числі: перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо)".

Позивач як акціонер та вкладник АКБ "Правекс-банк" вважає зазначену вимогу такою, що порушує його права та охоронювані законом інтереси, та не відповідає нормативним актам вищої юридичної сили, з таких підстав.

Відповідно до ст. 638 ЦК України ( 435-15 ) істотні умови договору визначаються виключно законами України і не можуть бути встановлені підзаконними актами, в той час як запровадження зазначеної норми фактично встановлює істотні умови кредитного договору, не передбачені законами України.

Так як Нацбанк не є стороною кредитного договору, то він не має права вимагати наявності у кредитному договорі цих умов.

Згідно ст. 627 ЦК України ( 435-15 ) сторони є вільними при укладенні договору та визначенні його умов, і за таких обставин банківська установа не має необхідної об'єктивної можливості та правових підстав для втручання у договірні правовідносини споживача із 3-ми особами в частині встановлення ціни договору, яка відповідно до ст. 632 ЦК України встановлюється за домовленістю сторін.

Навіть якщо банківська установа в кредитному договорі зазначить певні види платежів 3-м особам та їх розмір, 3-і особи не пов'язані такими положеннями і мають право змінювати розмір платежів.

П. 3.5 Правил передбачено, що:

Банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку).

Позивач вважає зазначене положення таким, що не відповідає законодавству, з таких підстав.

Відповідно до ст. 651 ЦК України ( 435-15 ) зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях.

Ч. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ) не лише не забороняє банкам змінювати процентну ставку по кредитах, а навпаки, дозволяє це робити із дотриманням певної процедури: у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках.

Враховуючи нестабільні та непередбачувані інфляційні процеси, можливість зміни курсу іноземних валют та інші чинники, банківська установа змушена змінювати процентну ставку, визначену кредитним договором.

П. 3.6 Правил передбачено, що:

"Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо)".

Позивач вважає зазначене положення таким, що не відповідає законодавству, з таких підстав.

Нацбанк не наділений повноваженнями встановлювати будь-які обмеження у здійсненні комерційними банками господарської діяльності, в тому числі, щодо обслуговування кредитної операції.

Примусове нав'язування центральним банком України певних умов (безкоштовне надання послуг) є нічим іншим, як втручанням у господарську діяльність банківської установи.

Таким чином, на думку позивача, Нацбанк змінює приписи закону і забороняє банківським установам отримувати плату за надані банком послуги, що негативно вплине на розмір прибутку банку, і, відповідно, акціонера банку.

Відповідач - Національний банк України - проти задоволення позовних вимог заперечив з таких підстав.

Правила були прийняті Нацбанком в межах повноважень і відповідно до законів України, ними жодним чином не порушено прав та інтересів позивача.

Згідно законодавства, а саме: ст. 21 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" ( 2664-14 ), ст.ст. 7, 55 Закону України "Про Національний банк України" ( 679-14 ) державне регулювання ринку банківських послуг здійснюється Національним банком України.

Форми регулювання та межі повноважень Нацбанку при здійсненні функцій банківського регулювання і нагляду визначені ст. 66 Закону ( 2121-14 ), згідно якої Нацбанк здійснює наглядову діяльність за банками у формі адміністративного та індикативного регулювання. Адміністративне регулювання передбачає, зокрема, встановлення вимог і обмежень щодо діяльності банків.

Основним принципом державного регулювання підприємницької діяльності є забезпечення балансу між свободою ринкових відносин та захистом інтересів споживачів послуг, зокрема, клієнтів банку, що і знайшло відображення у оскаржуваних положеннях Правил .

П. 3.1 Правил , що оскаржує позивач, базується на пп. 2 п. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ), згідно якого договір про надання споживчого кредиту має містити детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача. П. 3.1 Правил лише конкретизує розпис можливих складових загальної вартості кредиту для споживача. Тобто, йдеться лише про інформування банком позичальника про ринкові ціни та розмір встановлених законом платежів за послуги та дії, необхідні для укладення договору про споживче кредитування та його реалізації. Зазвичай такі ціни невідомі споживачу, але відомі банку.

Обов'язок банку інформувати споживача про вартість додаткових послуг, пов'язаних з отриманням ним кредиту, на думку Нацбанку, кореспондує з правом споживача на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про виробника, встановлених п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ).

Таким чином, Правила не визначають нових, порівняно з Законом ( 1023-12 ), вимог до змісту договору, а стосуються лише особливостей, притаманних договорам про надання споживчого кредиту щодо інформування споживача про сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту.

П. 3.5 Правил базується на положеннях ч. 5 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ), згідно з якою положення цього Закону про несправедливі умови в договорах розповсюджуються і на договори про надання споживчого кредиту. Однією з таких умов є встановлення дискримінаційного стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Положення договору споживчого кредитування, які надають право банку на власний розсуд у разі зміни кредитної політики банку змінювати відсоткову ставку, в контексті Закону ( 1023-12 ), на думку Нацбанку, безперечно розцінюються як дискримінаційна умова договору.

Ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ) передбачає можливість односторонньої зміни відсоткової ставки за кредитом у разі зміни облікової ставки НБУ або настання іншого випадку. Цим випадком, на думку Нацбанку, може бути лише настання події, такої ж незалежної від волі сторін договору, як зміна облікової ставки НБУ.

Стосовно положення п. 3.6 Правил, що оскаржуються позивачем, Нацбанк зазначає, що дії банку, пов'язані з веденням кредитної справи, не є банківською діяльністю згідно ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ).

Ведення кредитної справи, облік заборгованості перерахування коштів, перевірка їх справжності, тощо є діями, які кредитор та боржник вчиняють кожен на свою користь з метою реалізації своїх прав. Такі дії не є об'єктом зобов'язань, тому стягнення за них плати є неправомірним.

Також Нацбанк заперечує проти позову, посилаючись на той факт, що права позивача в даному випадку не порушені нормами оскаржуваних Правил, тому він є неналежним позивачем згідно ст. 171 КАС України ( 2747-15 ).

Окремо Нацбанк зазначає, що оскаржувані положення прийняті відповідно до адаптації українського законодавства до законодавства Європейського Союзу і відповідають практиці в сфері захисту прав споживачів.

На виконання вимог ухвали суду від 09.10.2007 р. у судовому засіданні 06.11.2007 р. суд заслухав пояснення спеціалістів.

Представник Держспоживстандарту України (...) в судовому засіданні висловив позицію, згідно якої оскаржувані положення Правил відповідають законодавству про захист прав споживачів, тому підстави для визнання їх недійсними відсутні. Оскаржувані положення Правил відображають відповідні вимоги Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ), а також відповідають вимозі ст. 4 Закону щодо надання споживачу необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію.

Представник Асоціації українських банків (...) надав суду пояснення та пропозиції, що надавалися АУБ до Нацбанку щодо практичного застосування Правил , згідно змісту яких АУБ фактично підтримано позовні вимоги.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін та викликаних до судового засідання спеціалістів, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення з таких підстав.

По-перше, так як під час розгляду справи виникло питання про коло осіб, що мають право оскаржувати нормативно-правові акти Національного банку України, зокрема, відповідач подав заяву про надання відповідного роз'яснення, суд вважає за необхідне окремо зупинитися на зазначеному питанні.

Відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України ( 2747-15 ) право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Споживачем згідно ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1032-12 ) є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Зазначене визначення стосується і споживчого кредитування.

Так як фактичним або потенційним отримувачем послуги споживчого кредитування може бути будь-яка фізична особа, тобто, коло осіб, прав і інтересів яких стосуються нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки споживачів, є необмеженим, то необмеженим є і коло позивачів по справах щодо оскарження зазначених актів.

При цьому, ч. 3-6 ст. 171 КАС України ( 2747-15 ) встановлює спеціальні обмеження щодо судового оскарження нормативно-правових актів, а саме: у випадку своєчасного опублікування про оскарження, вважається, що всі заінтересовані особи належним чином повідомлені про судовий розгляд справи; скарги на судові рішення осіб, якщо вони не брали участь у справі, залишаються без розгляду.

По-друге, стосовно позовних вимог по суті суд зазначає наступне.

На думку суду, п. 3.1 Правил в частині, що оскаржується позивачем, є таким, що не відповідає вимогам законодавства, тому визнається судом недійсним з таких підстав.

Зазначене положення прийняте Нацбанком на виконання п. "д" ч. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ), згідно якого перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо), а також пп. 2 п. 4 ч. 11 Закону, відповідно до якого договір про надання споживчого кредиту має містити детальний розпис можливих складових загальної вартості кредиту для споживача.

Таким чином, саме по собі зобов'язання банків повідомляти споживачів про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту чітко передбачене Законом, але форма, у якій Нацбанк на виконання своїх повноважень його деталізував, на думку суду, Закону ( 1023-12 ) не відповідає.

Обов'язок повідомлення споживачам можливих складових загальної вартості кредиту Нацбанком викладено у вигляді істотної умови договору кредитування, що суттєво відрізняється від простого обов'язку повідомлення, передбаченого ст. 11 Закону ( 1023-12 ).

Передбачений Законом ( 1023-12 ) обов'язок перед укладенням договору про надання споживчого кредиту повідомити споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту жодним чином не може створювати підстав для відповідальності банку за інформацію про розмір послуг третіх осіб, що використовуються при укладенні кредитного договору, тоді як зазначення в договорі конкретних розмірів вартості послуг може бути використане як підстава для відповідальності банку за визначення у кредитному договорі платежів на користь третіх осіб, якщо вони не відповідатимуть фактично понесеним.

Також суд зазначає, що якщо по деяких фінансових зобов'язаннях споживача банк може надати інформацію станом на дату укладення договору (розмір зборів до Пенсійного фонду), так як вони законодавчо визначені, то розміри по інших платежах (страхові платежі, послуги нотаріуса, біржові збори та ін.) визначаються за домовленістю між споживачем та відповідною особою, що ці послуги надає, у зв'язку з чим банк позбавлений фактичної можливості вказати їх конкретний розмір.

Таким чином, не заперечуючи по суті право Нацбанку на виконання ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ) встановлювати зобов'язання банків повідомляти споживачів про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, суд відзначає, що зазначене зобов'язання має покладатися на банки в формі, яка не передбачає відповідальності банків за розмір послуг, які отримують споживачі у третіх осіб у зв'язку з укладенням договору споживчого кредитування.

На думку суду, п. 3.5 Правил є таким, що частково не відповідає вимогам законодавства, тому визнається судом недійсним, але не з тих підстав, що заявлені позивачем.

Зазначене положення прийняте Нацбанком на виконання ч. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ), згідно якої у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках.

При цьому, в Законі ( 1023-12 ) чітко передбачений один з таких випадків - зміна облікової ставки Нацбанку.

Поняття "інші випадки" в Законі ( 1023-12 ) не конкретизоване.

Проте, це не дає підстав для висновку про те, що перелік випадків, коли в договорі може зазначатися про зміну облікової ставки, є необмеженим.

Зазначене положення ч. 4 має тлумачитися з врахуванням положень п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ), згідно якого встановлення дискримінаційних стосовно споживача правил зміни відсоткової ставки є несправедливою умовою договору (такою, що всупереч принципу добросовісності має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу - ст. 18 Закону).

Враховуючи практику укладення договорів споживчого кредитування - розроблення банками власних типових форм договору, умови якого однакові для будь-якого пересічного клієнта і не змінюються банком на вимогу клієнта є всі підстави для висновку про те, що договір споживчого кредитування є договором приєднання, тому споживач, бажаючи укласти договір, не має можливості впливати на його умови, в тому числі, щодо односторонньої зміни відсоткової ставки.

За таких обставин суд погоджується з Нацбанком, який зазначає, що положення договору споживчого кредитування, що надають банкам право на власний розсуд змінювати відсоткову ставку, є дискримінаційними в тому значенні, яке вкладено в це поняття згідно Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ).

Таким чином, поняття "інші випадки" не може тлумачитися поширено, а може охоплювати лише ті випадки, що не є дискримінаційними в розумінні п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону ( 1023-12 ).

В цій частині суд погоджується з Нацбанком, який вважає, що цими іншими випадками можуть бути лише настання подій, таких же незалежних від волі сторін договору, як зміна облікової ставки НБУ.

Тим не менше, той спосіб, у який Нацбанком було деталізовано поняття "інші випадки", на думку суду, не може бути визнано таким, що відповідає вимогам законодавства про захист прав споживачів, а саме - ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ) щодо надання необхідної, доступної та своєчасної інформації про продукцію, так як надання загального визначення - настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку - такі випадки не конкретизує.

Навпаки, надання такого загального визначення дозволяє банкам поширено тлумачити можливий перелік таких подій та створює обов'язок для споживача доводити їх відсутність у випадку виникнення спору.

На думку суду, Нацбанк в межах своїх повноважень повинен визначити конкретні випадки, що поряд зі зміною облікової ставки НБУ можуть бути підставою для зміни відсоткової ставки, що усуне будь-які розбіжності у розумінні зазначеної норми та можливості для зловживань.

Стосовно аб. 2 п. 3.5 Правил , то зазначене положення фактично відображає загальне правило ст. 525 ЦК України ( 435-15 ), відповідно до якого одностороння зміна умов зобов'язання не допускається.

Щодо винятків з цього правила, то, як зазначено вище, це питання регулюється ч. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ).

Ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) не має відношення до п. 3.5 Правил , так як регулює питання встановлення процентної ставки як складової частини кредитної політики банку, а не підстави для її зміни в укладеному кредитному договорі.

Банки самостійно визначають процентні ставки для надання послуг клієнтам, проте, зазначена в договорі процентна ставка може бути змінена на підставах, передбачених законодавством.

Проаналізувавши положення п. 3.6 Правил , суд приходить до висновку про те, що в цій частині Правила відповідають законодавству, тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

Твердження позивача, який вважає, що обмеження, передбачене в зазначеному пункті, порушує ст.ст. 12, 43, 67 ГК України ( 436-15 ) та ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ), не можуть бути прийняті до уваги з таких підстав.

Власне господарською діяльністю (банківською операцією), яку здійснює банк, в даному випадку є надання кредиту.

Обслуговування послуги з надання кредиту власне господарською діяльністю не є, як і не є нею обслуговування будь-якої іншої господарської діяльності.

Ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) передбачено види банківських операцій, які мають право здійснювати банки. Саме за надання перерахованих послуг банки мають право отримувати визначену на підставі відповідних договорів плату (в даному випадку - відсоток за використання кредитних коштів).

Зазначене також відображено у ст. 1054 ЦК України ( 435-15 ), згідно якої за кредитним договором позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Встановлення плати за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, які споживач здійснює на користь банку, або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин, тобто, пропонування споживачу замість чітко визначеної вартості послуги, яку він бажає отримати, цілої низки окремих послуг, що так чи інакше пов'язані з власне отриманням кредиту, цілком може тлумачитися як підприємницька діяльність, що вводить в оману, згідно ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ) (якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору).

Будь-які видатки, пов'язані зі здійсненням тієї чи іншої банківської операції, банк може включити до вартості договору (в даному випадку - сформувати кредитну ставку з врахуванням цих видатків).

З врахуванням вищенаведеного суд вважає позов підставним частково.

Судові витрати не стягаються у зв'язку з відмовою позивача.

На підставі ст. 160-163, 186 КАС України ( 2747-15 ), ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ( 1023-12 ), суд постановив:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Визнати нечинним та протиправним аб. 4 п. 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ N 168 від 10.05.2007 р.: "Перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо)".

3. Визнати протиправним аб. 1 п. 3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ N 168 від 10.05.2007 р.: "Банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку".

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Постанова може бути оскаржена в порядку ст. 186 КАС України ( 2747-15 ).

Головуючий, суддя О.В.Бачун

Судді: Н.Є.Блажівська

П.В.Вовк