ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
11 липня 2006 року
Справа № А-13/430-04
к/с № 2-286/06
Про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Головуючого Н.,
Суддів П., К., Л., С.,
при секретарі судового засідання Б.,
за участю представників:
позивача: не з’явились
відповідача: не з’явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 та рішення господарського суду Харківської області від 17.03.2005 у справі № А-13/430-04 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Х” до Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -
встановив:
Товариство з обмеженою відповідальністю “Х” (надалі – позивач) звернулось до господарського суду Харківської області із позовом до державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова (надалі – відповідач) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.
Рішенням господарського суду Харківської області від 17.03.2005 у справі № А-13/430-04 з урахуванням заяви про доповнення позовних вимог, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 позов задоволено, визнано недійсними податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова від 29.09.2004 № 538/0000651701/2, № 539/0001142310/2, № 540/0001132310/3 та № 541/0001152310/2.
Стягнуто з Державної податкової інспекції Московському районі м. Харкова 202,00 грн. судових витрат.
Господарські суди першої та апеляційної інстанцій свої судові рішення мотивували тим, що висновки акту перевірки позивача на підставі якого відповідачем прийняті оспорюванні податкові повідомлення-рішення не відповідають вимогам чинного законодавства України.
Державна податкова інспекція у Московському районі м. Харкова не погоджуючись з рішенням господарського суду Харківської області від 17.03.2005 та постановою Харківського апеляційного господарського суду у справі від 20.04.2005 № А-13/430-04. звернулась до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить вказані судові рішення скасувати, з підстав порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 04.11.2005 у справі № А-13/430-04 вказана касаційна скарга разом із матеріалами справи була передана для вирішення Вищому адміністративному суду України за підвідомчістю.
Представники сторін у судове засідання по розгляду касаційної скарги Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова не з’явились, про причини не явки суду не вказали, хоча про час і місце судового засідання були повідомлені належним чином.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України встановив наступне.
Державною податковою інспекцією у Московському районі м. Харкова прийняті податкові повідомлення-рішення від 29.09.2004:
- № 538/0000651701/2, яким позивачу визначено податкове зобов’язання за платежем прибутковий податку з громадян у розмірі 1 743,10 грн. - основного платежу та 3486,2 грн. штрафних санкцій;
- № 19/0001142310/2, яким позивачу визначено податкове зобов’язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 457,5 грн. у тому числі 305,00грн., основного платежу та 152,5 грн. штрафних (фінансових) санкцій;
- № 540/0001132310/2, яким позивачу визначено податкове зобов’язання за платежем податок на прибуток у розмірі 1239,95 грн. у тому числі 942,1 грн. основного платежу та 297,85 грн. – штрафних (фінансових) санкцій;
- № 541/0001152310/2, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 344,0 грн.
Перелічені податкові повідомлення-рішення прийняті на підставі висновків акту перевірки Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова від 21.04.2004 № 181/23/32238416 та за результатами апеляційного узгодження вказаних податкових-повідомлень-рішень.
Даним актом встановлені наступні порушення податкового законодавства:
- п.п. 5.1 п. 5.2, п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”;
- п.п. 7.4.4 п. 7.4. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”;
- ст. 10, 11, 19 Декрету Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”.
Судова колегія Вищого адміністративного суду України, проаналізувавши, на підставі встановлених господарськими судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи, правильність застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні судових рішень вважає, що касаційна скарга Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Скаржник у касаційній скарзі посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій п.п. 5.1 п. 5.2, п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, з даного приводу судова колегія дійшла наступних висновків.
Відповідно до змісту пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, до складу валових витрат не включаються витрати на виплату винагород або інших видів заохочень пов'язаним з таким платником податку фізичним чи юридичним особам у разі, якщо немає документальних доказів, що таку виплату або заохочення було проведено як компенсацію за фактично надану послугу (відпрацьований час). За наявності зазначених документальних доказів віднесенню до складу валових витрат підлягають фактичні суми виплат (заохочень), але не більші ніж суми, розраховані за звичайними цінами.
Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, позивач документально підтвердив оплату по укладеним угодам про надання інформаційно-консультаційних послуг, а саме позивачем надано до господарського суду першої інстанції докази фактичного виконання зобов’язань, які були предметом укладених договорів з фірмою “Ш” та ПП “Т” (в матеріалах справи містяться належним чином завірені копії актів прийому-передачі, податкових накладних та платіжних доручень).
Крім того, судова колегія підтверджує правомірність висновків господарських судів першої та апеляційної інстанцій в частині того, що Цивільний кодекс України, в редакції, що діяла на момент здійснення вказаних операцій, не містив застережень стосовно обов’язкової письмової форми договорів про надання послуг інформаційно-консультаційного характеру. Тому, за відсутності такого договору у письмовій формі, але при наявності інших документів, які підтверджують існування договірних відносин між контрагентами та їх фактичне виконання, позивач цілком обґрунтовано відніс до складу валових витрат суми по оплаті ціни даних договорів.
Щодо твердження скаржника про неправильне застосування норм матеріального права судами попередніх інстанцій в частині висновку, який стверджує правомірність віднесення позивачем до валових витрат витрати по відповідальному зберіганню товарів на загальну суму 3900,00 грн. то колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги в цій частині з огляду на наступне.
Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” валові витрати виробництва та обігу це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.
З аналізу вказаної норми вбачається, що вона не містить обмежень стосовно віднесення до валових витрат додаткової вартості послуг у зв'язку з її збільшенням.
За змістом ст. 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що доказів визнання недійсною додаткової угоди про збільшення вартості послуг по відповідальному зберіганню відповідачем не надано.
Таким чином судова колегія вважає, що позивач здійснював податковий облік з податку на прибуток по вказаним господарських операцій у відповідності до вимог чинного законодавства.
По епізоду щодо визначення позивачу податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 457,5 грн. (у тому числі 305,00 грн., основного платежу та 152,5 грн. штрафних (фінансових) санкцій), судова колегія дійшла наступних висновків.
Відповідно до під п. 7.4.1. п. 7.4. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” (у редакції чинній на момент здійснення вказаних операцій), податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
Відповідно підп. 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 вказаного закону не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).
Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, позивач правомірно відніс вартість послуг по вказаним в акті операціям до валових витрат, оскільки ним надані належним оформлені податкові накладні, які відповідно до змісту вищенаведеної норми закону, надають право на включення до складу податкового кредиту відповідного звітного періоду сум податків, сплачених у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат.
За змістом наведених вище положень закону вбачається, що інших документів, які б підтверджували право платника податків на податковий кредит законодавством не вимагається.
Отже господарські суди дійшли обґрунтованих висновків щодо правомірності формування позивачем податкового кредиту по вказаним в акті перевірки операціям за відповідний звітний період
По епізоду про донарахування Товариству з обмеженою відповідальністю “Х” прибуткового податку з громадян колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується із правовою позицією господарських судів попередніх інстанцій та підтверджує правильність застосування норм матеріального права до встановлених фактичних обставин справи.
Таким чином судова колегія Вищого адміністративного суду України підтверджує, що при прийнятті судових рішень у справі № А-13/430-04 господарські суди першої та апеляційної інстанції дійшли вичерпних юридичних висновків щодо встановлених обставин справи і правильно застосували до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.
За таких обставин, касаційна скарга Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова від 18.05.2005 № 2162/9/10-026 підлягає залишенню без задоволення, а рішення господарського суду Харківської області від 17.03.2005 та постанова Харківського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 у справі № А-13/430-04 – без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –
ухвалив:
1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова від 18.05.2005 № 2162/9/10-026 на рішення господарського суду Харківської області від 17.03.2005 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 у справі № А-13/430-04 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Харківської області від 17.03.2005 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.04.2005 у справі № А-13/430-04 – залишити без змін.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий
Судді