ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
14.07.2004
Справа N 2-23/11349-2003
Про розгляд касаційної скарги
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 23.09.2004
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Щотки С.О. (головуючий), Подоляк О.А., Семчука В.В.
За участю представників
позивача - Окунєв I.С.
відповідача - Харчук О.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів
на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 22.01.2004 року
у справі N 2-23/11349-2003
за позовом Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до Кримського ЗАТ по туризму та екскурсіям "Кримтур" структурний підрозділ
туристично-оздоровчого комплексу "Чайка"
про стягнення 6994,86 грн.,
встановив:
Рішенням господарського суду АР Крим від 03 - 25.11.2003 року у справі N 2-23/11349-2003 (суддя Іщенко Г.М.) у позові Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Кримського ЗАТ по туризму та екскурсіям "Кримтур" про стягнення 6994,86 грн. штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів відмовлено.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 22.01.2004 року (судді Заплава Л.Н., Прокопанич Г.К., Лисенко В.А.) рішення господарського суду АР Крим від 03 - 25.11.2003 року у справі N 2-23/11349-2003 залишено без змін, а апеляційну скаргу Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів - без задоволення.
Не погоджуючись із постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 22.01.2004 року, позивач звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 22.01.2004 року скасувати та прийняти нове рішення у справі. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що апеляційним господарським судом неправильно застосовані норми матеріального права.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Зі звіту відповідача про зайнятість і працевлаштування інвалідів за формою 10-П за 2002 рік, який міститься у матеріалах справи, вбачається, що середньооблікова чисельність штатних працівників відповідача становила 72 працівники, у зв'язку з чим норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у відповідності до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року N 875-XII (далі - Закон) становить 3 робочих місця, тоді як фактично зайнято було лише 1 робоче місце.
Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом. Стаття 20 Закону передбачає, що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ч. 1 ст. 19 Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону ( 875-12 ) працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Крім того, п. 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. N 314 "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" (далі - Положення) передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Відповідно до п. 5 Положення підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Однак, доводи заявника, викладені в касаційній скарзі, про те, що обов'язок підприємств з проведення певної роботи та створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів передує виконанню своїх обов'язків органами, що передбачені в ст. 18 Закону ( 875-12 ), щодо направлення для працевлаштування інвалідів безпосередньо на підприємство, певною мірою є необґрунтованими.
Так, на підприємства покладається обов'язок із створення за власні кошти у межах доведеного нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів (п. 14 Положення). При цьому, робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (п. 3 Положення).
Отже, з аналізу положень частин 2, 3 ст. 18 Закону ( 875-12 ) та пунктів 2, 3 Положення вбачається, що фактичне робоче місце має бути створено з урахуванням фізичних можливостей певного інваліда, індивідуальних програм реабілітації та в залежності від відповідної нозології інваліда. Тому, безпосереднє створення робочого місця для інваліда, а саме його пристосування для праці інваліда, здійснюється в кожному окремому випадку спеціально для конкретної особи. Таким чином, умовою для створення робочого місця для працевлаштування інваліда є пропозиція на працевлаштування інваліда відповідної нозології, оскільки без такої пропозиції неможливо встановити, працевлаштування інваліда якої категорії може буде запропоновано, що унеможливлює створення відповідного робочого місця.
Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з доводами касаційної скарги про те, що безпосереднє працевлаштування інвалідів шляхом укладання трудового договору, відповідно до чинного законодавства, здійснюється підприємством, до якого направлено інваліда для працевлаштування.
Разом з тим, обов'язок по виявленню інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації покладено на місцеві органи соціального захисту населення (п. 11 Положення, а державна служба зайнятості відповідно до п. 12 Положення сприяє працевлаштуванню інвалідів.
Враховуючи вищезазначене, у підприємства виникає обов'язок працевлаштувати інваліда при наявності відповідної пропозиції органів, вказаних у ст. 18 Закону ( 875-12 ), чи у разі звернення інваліда самостійно.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач не надав суду доказів того, що на підприємство відповідача направлялися пропозиції про працевлаштування інвалідів або інваліди самі зверталися до Кримського ЗАТ по туризму та екскурсіям "Кримтур" з метою працевлаштування у 2002 року та їм було відмовлено у працевлаштуванні.
Згідно з ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Беручи до уваги вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана постанова Севастопольського апеляційного господарського суду від 22.01.2004 року не підлягає скасуванню.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11, Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), суд постановив:
Касаційну скаргу Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 22.01.2004 року у справі N 2-23/11349-2003 залишити без змін.