КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
11 грудня 2003 року N 20-рп/2003
м. Київ

Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 62 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України (конституційності) пункту 3 частини другої
статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5
пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні
положення" Закону України "Про судоустрій України"
(справа про Касаційний суд України)

Справа N 1-38/2003

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Шаповала Володимира Миколайовича - головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Євграфова Павла Борисовича,

Іващенка Володимира Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Мироненка Олександра Миколайовича,

Німченка Василя Івановича,

Пшеничного Валерія Григоровича,

Розенка Віталія Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Скоморохи Віктора Єгоровича,

Тимченка Івана Артемовича,

Тихого Володимира Павловича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Чубар Людмили Пантеліївни - суддя-доповідач,

за участю уповноваженого за дорученням суб'єкта права на конституційне подання Кармазіна Юрія Анатолійовича, народного депутата України; залучених до участі у розгляді справи: Маркуш Марії Андріївни - представника Верховної Ради України, Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, народного депутата України; Селіванова Анатолія Олександровича - Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; Лукашової Надії Павлівни - Постійного представника Верховного Суду України в Конституційному Суді України; Ємельянової Інни Іванівни - заступника Міністра юстиції України; Полтавця Юрія Павловича - члена Вищої ради юстиції, секретаря секції з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад; Волкова Олександра Федоровича - члена Ради суддів України, судді Верховного Суду України,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР ) (конституційності) пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 27-28, ст. 180).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) стало конституційне подання 62 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) є наявність спірних питань щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) зазначених норм Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ).

Заслухавши суддю-доповідача Чубар Л.П., пояснення Кармазіна Ю.А., Маркуш М.А., Селіванова А.О., Носова В.В., Лукашової Н.П., Ємельянової I.I., Полтавця Ю.П., Волкова О.Ф. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 62 народних депутати України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання неконституційними пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) від 7 лютого 2002 року (далі - Закон).

Пункт 3 частини другої статті 18 Закону ( 3018-14 ) передбачає утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України як її складової, а підпункт 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону - строк його утворення і початок здійснення Касаційним судом України повноважень щодо розгляду справ. Стаття 32 "Склад Касаційного суду України", стаття 33 "Повноваження Касаційного Суду України", стаття 34 "Суддя Касаційного суду України", стаття 35 "Голова Касаційного суду України", стаття 36 "Заступники голови Касаційного суду України" і стаття 37 "Президія Касаційного суду України" складають главу 6 "Касаційний суд України" Закону ( 3018-14 ).

Суб'єкт права на конституційне подання обгрунтовує твердження про неконституційність зазначених норм Закону ( 3018-14 ) тим, що стаття 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) "чітко визначила систему судів загальної юрисдикції, яку мають складати місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України", а створення Касаційного суду України Конституцією України не передбачено. Народні депутати України посилаються також на положення частини другої статті 6 Конституції України ( 254к/96-ВР ), відповідно до якого органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, положення частини другої статті 8 Конституції України, згідно з якими Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

2. Голова Верховної Ради України у письмовому поясненні до Конституційного Суду України зазначає, що положення статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) врегулювали систему судів загальної юрисдикції в Україні, визначивши Верховний Суд України найвищим судовим органом у цій системі, а вищими судовими органами спеціалізованих судів - відповідні вищі суди, які є вищою ланкою - касаційною інстанцією; відповідно до закону діють місцеві та апеляційні суди. У Конституції України ( 254к/96-ВР ) відсутні положення стосовно створення в цій системі судів Касаційного суду України. Касаційною інстанцією за Конституцією України ( 254к/96-ВР ) є Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, яким Законом ( 3018-14 ) надано право організовувати свою внутрішню діяльність та удосконалювати її. Тому, вважає Голова Верховної Ради України, наведена у конституційному поданні аргументація дає підстави визнати положення Закону ( 3018-14 ) щодо Касаційного суду України такими, що не відповідають вимогам статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Президент України вважає, що стаття 125 Конституції України (254к/96-ВР), на яку посилаються автори конституційного подання, не визначає судоустрій, а встановлює принципи побудови системи судів загальної юрисдикції, якими є територіальність і спеціалізація. Судоустрій же, відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР ), визначається виключно законами України. Однією із основних конституційних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, тоді як Конституція України ( 254к/96-ВР ) не визначила, які суди мають здійснювати розгляд справ у касаційному порядку. На думку Президента України, парламент обгрунтовано реалізував у Законі (3018-14 ) положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ), визначивши суди, які мають розглядати справи в касаційному порядку, тому підстав для визнання неконституційними оспорюваних положень Закону немає.

Позиції Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та Міністерства юстиції України збігаються з позицією суб'єкта права на конституційне подання.

Голова Верховного Суду України, Вищий господарський суд України, Рада суддів України, Генеральна прокуратура України, Голова Вищої ради юстиції дотримуються іншої думки. Голова Верховного Суду України наголошує, що Конституція України ( 254к/96-ВР ) не визначає, які саме суди будуть займатися касацією. Перелік судів та наділення їх повноваженнями, зазначено в листі, правомірно визначаються Законом ( 3018-14 ), яким законодавець ввів у систему судів загальної юрисдикції Касаційний суд України для розгляду в касаційному порядку цивільних і кримінальних справ, віднесених процесуальними законами до його підсудності. У листі голови Ради суддів України, крім того, зазначається, що наявність Касаційного суду України забезпечить єдиний порядок перегляду рішень загальних і спеціалізованих судів, буде дотримана чотириланкова система судів, аналогічна системі господарських судів, а Верховний Суд України переглядатиме справи у порядку повторної касації.

Різних позицій дотримуються і науковці, які дали відповіді на запити судді-доповідача. Так, в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького та Інституті економіко-правових досліджень Національної академії наук України, Національній академії внутрішніх справ України, Академії адвокатури України, Національній академії Служби безпеки України, Центрі європейського та порівняльного права дійшли висновку про неконституційність утворення Касаційного суду України як окремого судового органу. Проте в Академії правових наук України, Інституті законодавства Верховної Ради України, на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка дотримуються протилежного погляду - норми статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) мають бланкетний характер і тому не закріплюють вичерпно всіх елементів судової системи.

3. У процесі розгляду справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України представники суб'єкта права на конституційне подання, Верховної Ради України та Міністерства юстиції України звернули увагу на положення статті 131 Конституції України ( 254к/96-ВР ), де наведено перелік суддів судів загальної юрисдикції.

Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України у виступі підкреслив, що стаття 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) не визначає судовий устрій, а встановлює принципи побудови системи судів загальної юрисдикції, що загальних судів (крім Верховного Суду України) в Конституції України не передбачено і Касаційний суд України, по суті, є вищим спеціалізованим судом.

Представники Верховного Суду України, Вищої ради юстиції та Ради суддів України, наголошуючи на тому, що касаційна інстанція не визначена у статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ), підтримали позицію органів, які вони представляють, про те, що Конституція України визначила принципи побудови системи судів загальної юрисдикції і деякі суди, а судоустрій встановлено Законом ( 3018-14 ). Зазначили, що утворення Касаційного суду України дозволить Верховному Суду України зосередитися на здійсненні власних повноважень як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

4. Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого.

4.1. Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України (254к/96-ВР ), в якій права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 55). Право на судовий захист забезпечується конституційними гарантіями здійснення правосуддя судами, утвореними на підставі Конституції України ( 254к/96-ВР ) та у визначеному законом порядку. При цьому, згідно з частиною другою статті 8 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ), закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Конституція України ( 254к/96-ВР ) передбачає, що органами судової влади є Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, та суди загальної юрисдикції.

Конституційні положення, які стосуються питань системи судів загальної юрисдикції, а також принципів і видів провадження в них, містяться у розділі VIII "Правосуддя" Конституції України ( 254к/96-ВР ).

4.2. За змістом положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) ними визначена система судів загальної юрисдикції, названі всі її ланки: Верховний Суд України, інші види судів вищі спеціалізовані, апеляційні, місцеві. Згідно з частиною першою зазначеної статті ця система судів будується за принципами територіальності і спеціалізації. У пункті 12 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України ( 254к/96-ВР ) передбачено, по суті, "сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції".

Надаючи Висновок від 11 липня 2001 року N 3-в/2001 у справі про Римський Статут, Конституційний Суд України на основі аналізу відповідних положень Конституції України ( 254к/96-ВР ) також виходив з того, що: "Систему судів загальної юрисдикції в Україні складають: Верховний Суд України - найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, вищі спеціалізовані суди, апеляційні та місцеві суди (частини друга, третя, четверта статті 125)".

Наявність конституційно визначеної системи судів загальної юрисдикції підтверджується і положенням пункту 3 частини першої статті 131 Конституції України ( 254к/96-ВР ), згідно з яким до відання Вищої ради юстиції належить здійснення дисциплінарного провадження та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів лише тих судів, які визначені в її статті 125.

Системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ). Внутрішня організація і порядок діяльності судових органів, повноваження та кількість судових інстанцій, склад суду при відправленні правосуддя тощо на основі конституційних засад судоустрою і судочинства визначаються виключно законом згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України суперечить статтям 125, 131 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України ( 254к/96-ВР ), статтями 51, 61, 63, 65, 70, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є неконституційними), положення Закону України "Про судоустрій України" (3018-14 ) щодо:

утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України (пункт 3 частини другої статті 18);

складу Касаційного суду України, його повноважень, повноважень суддів, статусу голови, заступників голови та президії Касаційного суду України (статті 32, 33, 34, 35, 36, 37);

строку утворення і початку здійснення Касаційним судом України повноважень щодо розгляду справ (підпункт 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення").

2. Положення Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ), визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Виконання цього Рішення покласти на Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України відповідно до їх повноважень.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

Окрема думка
судді Конституційного Суду України Скоморохи В.Є.
стосовно Рішення Конституційного Суду України у
справі за конституційним поданням 62 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) пункту 3
частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36,
37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві
та перехідні положення" Закону України
"Про судоустрій України" ( 3018-14 )
(справа про Касаційний суд України)

1. Стаття 125 чинної Конституції України ( 254к/96-ВР ) не дає повного визначення судової системи, а встановлює лише базові положення для подальшого розвитку системи судів України і законодавства з питань організації та діяльності судів загальної юрисдикції. Згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ), система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації (1).

На відсутність повного переліку системи судів звернув увагу свого часу Ф.Г. Бурчак, стверджуючи, що в Україні діє система арбітражних судів (нині господарських В.С.), очолювана Вищим арбітражним судом України. Цей суд безпосередньо в Конституції ( 254к/96-ВР ) не названий і є одним із видів спеціалізованих судів (2).

На визначенні видів судів загальної юрисдикції Законом України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) та побудові системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до частини першої статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) за принципами територіальності і спеціалізації наголошує О.Ф. Фрицький (3).

На відсутності чіткого, повного і послідовного визначення системи судів Конституцією України ( 254к/96-ВР ), яка закріпила лише принципи побудови судової системи, а не власне судову систему, а тим більш не закріпила перелік рівнів (ланок), судових інстанцій судової системи, акцентували увагу, зокрема, Висновки Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міжрегіональної академії управління персоналом, надіслані на прохання Конституційного Суду України.

До наведеного щодо змісту статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) можна додати відсутність у ній згадки про військові суди, що дало під стави I.Б. Коліушку, Р.О. Куйбіді та В.I. Шишкіну заперечувати збереження військових судів у національній судовій системі, оскільки їх виокремлення відбулося не за принципом спеціалізації чи територіальності, які визначені статтею 125 Конституції ( 254к/96-ВР ) як принципи побудови системи судів загальної юрисдикції (4).

Відсутній у статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) і суд присяжних, про який йдеться у частині другій статті 129 Конституції України, хоча точного визначення концепції суду присяжних Конституція України не дає, як і про Конституційний Суд України, якому присвячено Розділ XII Конституції України.

За В. Далем, "принцип - наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають" (5).

Якщо стати на позицію, що стаття 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) дає повне визначення судової системи, то складається враження, що С. Гавриш та I. Коліушко, В. Онопенко, В. Сіренко, В. Шишкін, Кабінет Міністрів України - автори щонайменше п'яти проектів закону про судоустрій, свого часу "ломилися у відкриті двері", пропонували дещо різні організаційні структури судової системи та органів, які забезпечуватимуть її діяльність, маючи на меті поєднати три принципи, визначені в Конституції України: територіальність, спеціалізацію та недопущення охоплення одним судом декількох різнорідних функцій (6).

Треба мати велику творчу уяву, аби "побачити" у статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) військові суди гарнізонів, регіонів та Військово-Морських Сил або ж систему господарських судів чи суд присяжних.

2. Прикладом визначення структури (ланок) судів є частина друга статті 79 Конституції Киргизької Республіки, згідно з якою "судами Киргизької Республіки є Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий Арбітражний Суд і місцеві суди (суди областей, міста Бішкека, районів, міст, арбітражні суди областей і міста Бішкека, військові суди)" (7). Систему загальних та арбітражних судів Киргизстана, здійснення нагляду за судовою діяльністю відповідно Верховним Судом та Вищим Арбітражним Судом Киргизької Республіки визначають також статті 83 та 84 Конституції.

Судову систему складає сукупність судів даної держави, які взаємодіють між собою та об'єднані загальними цілями, завданнями і функціями (8).

В Україні судову систему складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України (стаття 3 Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ). Термін судоустрій означає: 1) сукупність норм, які установлюють завдання, принципи організації і діяльності, структуру і компетенцію судів; 2) систему судових установ (9).

Юридична енциклопедія визначає судоустрій (англ. judicial system) як систему судових установ держави, їх структуру і склад (10).

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР ) законами України визначаються, зокрема, судоустрій та судочинство, що й реалізовано прийняттям Закону про судоустрій України.

Твердження у Рішенні що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства та відповідними видами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях) є некоректним, оскільки за такою позицією закріплена у пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) засада щодо забезпечення апеляційного (для осіб, засуджених апеляційними судами в якості першої інстанції В.С.) та касаційного оскарження рішення суду, не була реалізована у статті 125 Конституції України, яка не визначила відповідного органа перегляду справ.

Положення частин другої, третьої, четвертої та п'ятої, як і першої статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ), є засадничими і означають принципи організації системи судів загальної юрисдикції: єдність, внутрісистемну і територіальну розгалуженість, певну автономність спеціалізованих судів, очолюваних вищими судами, моноцентризм судової системи через проголошення Верховного Суду України найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції на відміну від Російської Федерації, де судова влада у сфері цивільних, кримінальних, адміністративних справ очолюється Верховним Судом, а щодо вирішення економічних спорів - Вищим Арбітражним Судом Російської Федерації.

3. Закріплене у пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) забезпечення касаційного оскарження рішень суду як однієї з основних засад судочинства не знайшло чіткого вирішення в інших статтях Конституції України: куди, до якого суду України, як суду касаційної інстанції, має звертатися з касаційною скаргою учасник процесу, не задоволений рішенням місцевого, апеляційного суду чи вироком суду присяжних?

Не дає відповіді на це запитання й Рішення Конституційного Суду України, стверджуючи, що "касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах".

Тим самим Рішення Суду, на мою думку, фіксує відсутність закріплення у статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) не лише судових ланок, але й судових інстанцій, якими є суди, що розглядають справи відповідно до стадій їх розгляду та меж їх повноважень.

4. Неповноту у визначенні судової системи у статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) відтворено у статті 131 Конституції України, яка має свій предмет регулювання - повноваження Вищої ради юстиції. Конституційні повноваження Вищої ради юстиції конкретизуються положеннями Закону України "Про Вищу раду юстиції" ( 22/98-ВР ). Тому вона не може свідчити про вичерпний перелік судів у зазначеній статті. Адже стаття 131 Конституції України ( 254к/96-ВР ) не згадує не лише суддів касаційних судів, але й Конституційного Суду України.

Системний аналіз Розділу VIII "Правосуддя" Конституції України (254к/96-ВР ) свідчить, що Конституція визначила не всю судову систему, а закріпила тільки основні її положення - принципи побудови.

5. Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 року N 3-в/2001 у справі про Римський Статут, на який посилається Рішення, мав на увазі не самодостатність системи судів України, а непередбачення розділом VIII "Правосуддя" Конституції ( 254к/96-ВР ) можливості такого доповнення судової системи України юрисдикцією Міжнародного кримінального суду, який за Статутом "доповнює національні органи кримінальної юстиції" без внесення відповідних змін до Конституції України.

Підтвердженням цього є визнання Конституційним Судом України неузгодження абзацу десятого преамбули та статті 1 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду "з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції України". Співставляючи статут суду з положеннями статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо можливості віднесення Міжнародного кримінального суду до надзвичайних і особливих судів, створення яких не допускається відповідно до частини п'ятої статті 125 Конституції, Конституційний Суд дійшов висновку, що "вважати абзац десятий преамбули та статтю 1 Статуту такими, що суперечать статті 125 Конституції України, немає підстав" (11).

Відтворення у Висновку змісту частин другої, третьої і четвертої статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) не є правовою позицією Суду. Такою є висновок Конституційного Суду України про неузгодженість абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ), як результат тлумачення Конституційним Судом і виявлення ним змісту Конституції України та Римського Статуту (12).

6. Виходячи з наведеного вважаю, що підстав для визнання такими, що не відповідають Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є неконституційними) положень пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) немає.

Суддя Конституційного Суду України В.СКОМОРОХА

______________

(1) Конституційне право України. За ред. проф. Погорілка В.Ф. К. Наукова думка. 1999. - С. 577-578. (2) Бурчак Ф.Г. Конституция Украины. Вводная статья // Конституции государств Европы. Под общ. ред. Окунькова Л.А. М. Изд. НОРМА. В 3 т. Т. 3. - С. 307.

(3) Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. К. Юрінком Інтер. 2002. - С. 453.

(4) Адміністративна юстиція: європейський досвід та пропозиції для України. Під ред. В. Шишкіна. К. Факт. 2003. - С. 25-26.

(5) Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. М., 1980. Т. 3. - С. 431.

(6) Футей Богдан. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. К. 2001. - С. 117.

(7) Конституции государств-участников СНГ. Под ред. Окунькова Л.А. и др. М. Изд. Норма-Инфа. 1999. - С. 360.

(8) Маклаков В.В. Конституционное право: Словарь. М., Юрист. 2001. - С. 484.

(9) Большой юридический словарь. Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. - М.: ИНФРА-М, 1997. - С. 672.

(10) Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. Под ред. Тихомирова М.Ю. - М., 1997. - С. 435.

(11) Конституційний Суд України: Рішення. Висновки 1997-2001. К. 2001. С. 469.

(12) Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях і висновках (1997-2003 роки). К.: Атіка., 2003. - С. 154.