КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА
29.01.2003 N 20/383

Про визнання недійсним акта нормативного характеру

(Витяг)

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду розглянула апеляційну скаргу НБУ на рішення Господарського суду м. Києва від 19.09.2002 р. у справі N 20/383 за позовом банку до НБУ (треті особи: ДПА України та Мін'юст України) про визнання недійсним акта нормативного характеру, заслухавши доповідача, пояснення представників сторін, третіх осіб, дослідивши наявні у справі докази, колегія ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Господарського суду м. Києва від 19.09.2002 р., у справі N 20/383 позов задоволено: визнано недійсними абзац другий п. 4, абзац третій п. 7, п. 13, п. 15 розділу 5 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р. N 135, яка зареєстрована в Мін'юсті України 25.04.2001 р., N 368/5559 (далі - Інструкція), в частині встановлення порядку примусового списання (стягнення) коштів на погашення податкового боргу за рішенням податкового органу.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення скасувати, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права.

Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, пояснення до апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, третіх осіб, колегія дійшла висновку про таке.

Правління НБУ 29.03.2001 р. прийняло Інструкцію N 135.

Розділом V Інструкції визначено порядок розрахунків платіжними вимогами в разі здійснення примусового списання (стягнення) коштів на підставі рішень судів та інших державних і недержавних органів.

Відповідно до абзацу другого п. 4 розділу V Інструкції платіжна вимога про примусове списання (стягнення) коштів на підставі виконавчого документа оформляється та подається держвиконавцем, а на списання податкового боргу за рішенням податкового органу - податковим органом.

Абзацом третім п. 7 розділу V Інструкції визначено, що у разі списання (стягнення) коштів на підставі рішення податкового органу в цьому реквізиті стягувач зазначає назву, номер та дату цього рішення, а також назву та статтю закону, що передбачає списання (стягнення) коштів. Рішення, на підставі якого оформлено платіжну вимогу, у банк не подається.

У п. 13 розділу V Інструкції встановлено: якщо стягувач і платник обслуговуються в різних банках і платіжну вимогу на примусове списання (стягнення) коштів у банк платника надсилає безпосередньо держвиконавець або податковий орган (відповідно до п. 13 розділу II Інструкції), то всі примірники платіжної вимоги, супровідні документи та не менше ніж один примірник реєстру повертаються банком стягувача цьому держвиконавцю або податковому органу, а перший примірник реєстру платіжних вимог залишається в банку, що обслуговує його.

Пунктом 15 розділу V Інструкції визначено, що платіжні вимоги стягувачів приймаються банком до виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платника.

Ці платіжні вимоги виконуються банком частково в межах наявного залишку коштів платника (у порядку, передбаченому п. 18 цього розділу), а в частині невиконаної суми повертаються разом із супровідними документами, що надавалися разом з ними:

якщо платіжна вимога надійшла від банку стягувача, то вона повертається стягувану через цей банк у порядку, передбаченому п. 15 і 16 розділу II Інструкції;

якщо платіжна вимога надійшла безпосередньо від держвиконавця або податкового органу і в ній зазначено його адресу - безпосередньо цьому держвиконавцю або податковому органу (відповідно до п. 17 розділу II Інструкції не пізніше наступного робочого дня із зазначенням причин повернення (відповідно до п. 15 і 16 розділу II Інструкції). Якщо адресу держвиконавця/податкового органу в платіжній вимозі не зазначено, то вона повертається через банк, що обслуговує цього держвиконавця податковий орган (у порядку, передбаченому п. 15 та 16 розділу II Інструкції).

До настання дати валютування сума переказу, яка надійшла отримувачу, не може бути об'єктом примусового списання (стягнення), що застосовується до отримувача.

Враховуючи наведені положення Інструкції, місцевий суд дійшов висновку, що НБУ встановив процедуру примусового списання (стягнення) коштів за рішенням податкового органу.

В силу частини другої ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ), органи держвлади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 05.04.2001 р. було прийнято Закон України N 2346-III "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", який визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу грошей в межах України, а також встановлює відповідальність суб'єктів переказу та є спецзаконом, який повинен застосовуватись банками при здійсненні переказу грошей в Україні, в тому числі щодо примусового списання грошей.

Даним Законом ( 2346-14 ) визначено, що списання примусове - списання грошей, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі

встановлених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом (п. 1.39 ст. 1); стягувач - особа, яка може бути ініціатором переказу грошей з рахунку платника на підставі виконавчих документів, визначених законом (п. 1.40 ст. 1).

Пунктом 20.1 ст. 20 Закону ( 2346-14 ) встановлено, що ініціатором переказу може бути платник, а також отримувач у разі ініціювання переказу за допомогою платіжної вимоги при договірному списанні та в інших випадках, передбачених законодавством, і стягувач, що отримує відповідне право виключно на підставі визначених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом.

На підставі зазначених положень Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" ( 2346-14 ) суд дійшов обгрунтованого висновку, що примусове списання (стягнення) коштів може здійснюватися стягувачем без згоди платника виключно на підставі встановлених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом, і що стягувачем може бути особа, яка діє виключно на підставі виконавчих документів, визначених законом. Цей Закон є спеціальним по відношенню до системи законодавства України, всі інші нормативні акти повинні застосовуватися виключно в частині, що не суперечить йому, про що й зазначено в п. 2 розділу X "Прикінцеві положення" Закону: до приведення у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечать йому.

Факт прийняття 10.01.2002 р. Закону України N 2921-III "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", яким приведено ряд законів у відповідність з Законом України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" ( 2346-14 ), не є доказом того, що у відповідність до цього Закону приведено всі законодавчі акти, в тому числі й Закон N 2181" ( 2181-14 ).

Відповідно до пп. 19.3.1 ст. 19 Закону України від 21.12.2000 р. N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181), на який відповідач посилається як на правову підставу нормативного закріплення в Інструкції порядку примусового списання (стягнення) коштів на погашення податкового боргу за рішенням податкового органу, списання коштів з рахунків платника податків здійснюється банками лише за дорученнями платника або за платіжними вимогами згідно з абзацом третім пп. 10.1.1 ст. 10 цього Закону, а також на підставі виконавчих документів та за визнаними платником претензіями, у тому числі у порядку доарбітражного врегулювання спорів.

Підпунктом 10.1.1 ст. 10 Закону N 2181 передбачено, що у разі коли інші, передбачені цим Законом заходи з погашення податкового боргу не дали позитивного результату, податковий орган здійснює за платника податків та на користь держави заходи щодо залучення додаткових джерел погашення узгодженої суми податкового боргу шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а за їх недостатності - шляхом продажу інших активів такого платника податків.

Стягнення коштів та продаж інших активів платника податків провадяться не раніше тридцятого календарного дня з моменту надіслання йому другої податкової вимоги.

Стягнення коштів здійснюється шляхом надіслання банку (банкам), обслуговуючому платника податків, платіжної вимоги на суму податкового боргу або його частини.

Тобто йдеться про порядок погашення узгодженої суми податкового боргу шляхом надіслання до банку платіжної вимоги. Однак узгодження податкового боргу в певній сумі не є підставою вважати, що платник податків (власник коштів) дав згоду також на списання цієї узгодженої суми податкового боргу та здійснення переказу коштів з його рахунку. Таким чином, Законом N 2181 податковим органам надано право на примусове списання коштів платника податків, тобто вони визначені як органи стягнення. При цьому Закон N 2181 не містить процедури, механізму та права податкового органу щодо прийняття рішення про примусове списання коштів (податкового боргу) з платників податків - клієнтів банків.

Однак відповідно до ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" ( 2346-14 ), про що зазначалося вище, списання грошей здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі встановлених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом. Крім того, відповідно до положень ст. 20, 22 цього Закону, платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором переказу виступає стягувач, що отримує відповідне право виключно на підставі визначених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом. В Законі N 2181 взагалі відсутній правовий статус такого рішення податкового органу.

Законом N 2181, як і іншими законами України, це передбачено, що рішення податкового органу на стягнення коштів платника податків як джерела погашення податкового боргу та правомірності списання на підставі такого рішення коштів з рахунку платника податків, є виконавчим документом, на підставі якого відповідно до Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" ( 2346-14 ) здійснюється примусове (без згоди власника) списання коштів з його рахунку шляхом оформлення та надіслання до банку платіжної вимоги.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обєрунтованого та правомірного висновку, що абзац другий п. 4, абзац третій п. 7, п. 13 і 15 розділу V Інструкції суперечать вимогам чинного законодавства України в частині встановлення порядку примусового списання (стягнення) коштів на погашення податкового боргу за рішенням податкового органу.

В силу частини першої ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Тому колегія погоджується з місцевим судом, що саме позбавлення позивача можливості здійснювати свою діяльність відповідно до вимог чинного законодавства України, а саме Конституції України ( 254к/96-ВР ), Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" ( 2346-14 ), стало підставою для звернення банку до господарського суду за захистом своїх прав.

З урахуванням наведеного, колегія вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам чинного законодавства України, є обґрунтованим, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до викладеного, керуючись ст. 101, п. 1 ст. 103, ст. 105 ГПК України ( 1798-12 ), колегія ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 19.09.2002 р. у справі N 20/383 - без змін.

Колегія у складі:

Головуючий - суддя С.БАКУЛІНА

суддя Г.КОРОБЕНКО

"Бухгалтерія", N 9, 3 березня 2003 р.