КОНСУЛЬТУЄ ВЕРХОВНИЙ СУД

"Мала судова реформа",
або про деякі зміни в судоустрої та цивільному судочинстві України

Верховна Рада України, виходячи з потреби реформування судової системи відповідно до норм Конституції України після завершення 28 червня 2001 р. терміну дії Перехідних положень 21 червня 2001 р., ухвалила низку законів, які назвали "малою судовою реформою". Серед них Закон "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій" та Закон "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України". До редакції надходить чимало листів, автори яких просять роз'яснити суть внесених змін, особливо щодо регулювання трудових відносин.

Передовсім зауважимо, що нарешті судоустрій нашої держави приведено у відповідність до положень ст.125 Конституції України. Відтепер у країні за принципами територіальності й спеціалізації створено нову систему судів загальної юрисдикції, до якої входять місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, як найвищий судовий орган. Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району в місті, кількох районів чи району та міста водночас, якщо інше не передбачено законом.

Із набранням чинності цим Законом (5 липня 2001 р.) районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, арбітражні суди АР Крим, областей, м.Києва та Севастополя одержали статус місцевих судів. Місцеві суди, які є судами першої інстанції, розглядають справи, віднесені до їхньої юрисдикції.

Як відомо, нині діють місцеві суди загальної юрисдикції, які розглядають цивільні справи, передбачені ст.24 ЦПК України, зокрема, справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, земельних, житлових правовідносин та інші, кримінальні справи, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи про адміністративні правопорушення (до утворення адміністративних судів). Крім них діють місцеві господарські суди (раніше - арбітражні) та військові суди. Місцевий суд діє як суд першої інстанції і має складатися не менше як із трьох осіб, оскільки відповідно до ст. 16 ЦПК України цивільні справи, залежно від категорії, розглядаються в складі трьох суддів або суддею одноосібне.

Для забезпечення апеляційного оскарження, передбаченого п.8 ст.129 Конституції України, на базі існуючих обласних судів у державі утворено апеляційні суди в АР Крим, областях, м.Києві й Севастополі, а також військові суди регіонів і Військово-Морських Сил. Ці суди діють як установи апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів, тобто в апеляційному порядку переглядають справи, розглянуті місцевими судами, а також розглядають як суди першої інстанції адміністративні, цивільні й кримінальні справи, віднесені до їх підсудності законом. Указом Президента України від 11 липня 2001 р. утворено спеціалізовані апеляційні господарські суди в Севастополі, Дніпропетровську, Донецьку, Кєві, Львові, Одесі та Харкові для забезпечення апеляційного перегляду справ місцевих господарських судів.

Згідно з постановою Вищий арбітражний суд набув статусу Вищого господарського суду і суду касаційної інстанції в системі спеціалізованих господарських судів. Передбачено також утворення Вищого адміністративного суду, апеляційних і місцевих адміністративних судів. Вищі спеціалізовані суди діють в Україні як суди касаційної інстанції щодо рішень місцевих і апеляційних судів, а в деяких випадках як суди апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних судів. Крім того, суди всіх рівнів переглядають справи за нововиявленими обставинами.

Новим законом змінено повноваження Верховного Суду України, який відповідно до Конституції України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції, переглядає в касаційному порядку цивільні, адміністративні, кримінальні та у визначених законом випадках господарські справи, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції Конституцією й законами України. Верховний Суд України в основному зберіг свої процесуальні повноваження і статус, що є важливою передумовою для забезпечення конституційних прав і свобод громадян, юридичних осіб, реалізації основних засад судочинства на території України всіма судами. Новим законом передбачено утворення у Верховному Суді України судових палат замість судових колегій: військової, в цивільних і кримінальних справах.

Це основні й найважливіші зміни в системі судоустрою України. Детальніше спинимось на змінах, що відбулися в порядку судового провадження в цивільних справах. Цей порядок стосується розгляду судами спорів, які виникають з цивільних, сімейних, трудових, земельних та інших правовідносин, справ, що стосуються адміністративне-правових відносин, справ окремого провадження.

Змінами до Цивільного процесуального кодексу України розширено права і гарантії на судовий захист і наголошено на тому, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав, а прокурор та інші особи можуть звернутись на захист прав і свобод іншої особи (осіб) або державних чи громадських інтересів лише у випадках, визначених законом. На відміну від раніше чинних норм ст.15, ч.7 ст.203 ЦПК України, які зобов'язували суд вживати потрібних заходів для повного, всебічного і об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін та залежно від з'ясованих обставин справи в окремих випадках надавали суду право вийти за межі заявлених позивачем вимог, нові норми - ст.15, 15-1, 202-1, 203 ЦПК України не містять таких положень і зобов'язують суд розглядати справи лише в межах заявлених позивачем вимог і на підставі наданих ним та іншими сторонами доказів.

Цим самим у законі реально закріплено засаду загальності сторін у цивільному процесі. Цю засаду раніше формально було проголошено в ч.1 ст.ЗО ЦПК України, згідно з якою кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак ці положення фактично були нейтралізовані положеннями ст.15, ст.62, ч.7 ст.203 ЦПК України, які відводили суду активну роль у з'ясуванні обставин справи та об'єктивної істини, зобов'язуючи його, не обмежуючись поданими матеріалами й поясненнями сторін, вживати всіх заходів для з'ясування обставин справи; пропонувати сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази або збирати їх за власною ініціативою і оцінювати ці докази поряд з тими, що надані сторонами.

Таким чином, раніше на суд було покладено тягар збирання доказів, через що він мав реалізовувати не притаманні йому як арбітру в спорі, функції фактичного "слідчого" в цивільних справах і водночас адвоката обох сторін. Нині, виходячи із закріпленої в Конституції України та нормах Цивільного процесуального кодексу України засади змагальності, на сторони покладається обов'язок доказування обставин, на які вони посилаються, та визначати межі судового розгляду, а суду відводиться пасивна роль незацікавленого, безстороннього і об'єктивного арбітра у спорі.

Водночас, відповідно до ч.З ст.15 ЦПК України, суд на прохання сторони має допомогти їй у витребуванні доказів, якщо вона через об'єктивні причини не в змозі витребувати їх самостійно. Всі докази мають бути надані стороною суду першої інстанції під страхом того, що надалі апеляційна інстанція під час розгляду справи може не взяти до уваги ці докази. Якщо раніше, діючи недобросовісно, сторона могла під час розгляду справи у касаційній інстанції надати докази, які не досліджувались судом першої інстанції, й посилатися на неповне з'ясування судом усіх обставин справи, добитись скасування з цих підстав судового рішення, то новий закон не допускає такої можливості через зміну ролі суду і покладення обов'язку доказування обставин справи на сторони.

Тому, перш ніж подавати до суду позовну заяву з різними вимогами, слід зібрати докази, які підтверджують ці вимоги і долучити їх до поданої заяви. На відміну від раніше чинного закону, ст.15-1 ЦПК України закріплено право особи на самостійне і на свій розсуд розпорядження своїми позовними вимогами, тобто особа має право підтримувати чи зменшувати свої вимоги, чи взагалі від них відмовитися, не пояснюючи причин своїх дій. При цьому і в тих випадках, коли така відмова від позову порушує права самого позивача, суд зобов'язаний її прийняти. Лише в тих випадках, коли відмова від позову суперечить закону чи порушує права інших осіб, вона не може бути прийнята судом.

Крім того, зважаючи на особливий характер цивільних справ, а підлягають розгляду в порядку окремого провадження, на основі яких лежить захист суб'єктивних прав та інтересів, за відсутності матеріально-правових вимог однієї особи до іншої (визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним, безвісно відсутнім чи оголошення його померлим, встановлення фактів, що мають юридичне значення тощо) роль суду не може зводитися до функції стороннього спостерігача, а вимагає вчинення ним дій, спрямованих на захист інтересів осіб, у тому числі тих їх прав, які пов'язані з витребуванням потрібних доказів.

Іншою важливою засадою правосуддя, проголошеною п.7 ст.129 Конституції України і закріпленою в ухваленому законі, є гласність судового процесу та його, повне фіксування технічними засобами. Для забезпечення принципу гласності судового процесу встановлено, що розгляд справ у всіх судах за загальним правилом є відкритим (за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці). Обмеження цього правила можуть, до речі, як і раніше застосовуватися з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також для забезпечення таємниці установлення (ст. 10 ЦПК України).

На підставі цієї засади особи мають можливість на будь-якій стадії процесу контролювати розгляд судом їх справи. Ніхто не може бути обмеженим у праві на одержання у суді усної чи письмової інформації про хід і результати розгляду його судової справи. із цієї ж засади виникає право кожного вільно фіксувати судові процеси із використанням технічних засобів. Це стосується і представників засобів масової інформації. Однак слід мати на увазі, що їх право на участь у судовому з судового процесу може бути обмежено судом в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх чи захист приватного життя осіб, та в інших випадках, коли це може зашкодити інтересам правосуддя. Таке право суду узгоджується з положенням ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. 8,31,32 Конституції України, якими гарантується право громадянина на повагу до його гідності, особистого й сімейного життя, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Суттєві зміни передбачено новими нормами ЦПК України щодо змісту і порядку постановлення рішення суду першої інстанції, оскільки ст.202 ЦПК України викладено в новій редакції та доповнено кодекс статтею 202-1, а із ст.209 ЦПК України виключено положення, які давали суду право постановити лише резолютивну частину рішення (коротке рішення). За новим законом суд першої інстанції постановлює рішення, в якому зазначає лише ті обставини, які передбачені ст.203 ЦПК України, тобто таке рішення не має містити ні мотивів прийнятого рішення, ні аналізу доказів, тобто за своєю суттю такі рішення трохи схожі на ті, які постановлювалися судами раніше в порядку ч.4 ст.209 ЦПК України, але в ньому є істотні відмінності. За письмовою заявою, яка подається впродовж десяти днів з дня проголошення рішення, сторони або іншої особи, яка брала участь у справі, суд протягом ще десяти днів зобов'язаний в окремому процесуальному документі викласти обгрунтування своїх висновків. Цей документ має бути оформленим так, як і рішення, і його додають до справи. Якщо такої заяви не надходить, суд обгрунтування не складає.

Постановлене судом першої інстанції рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом одного місяця з наступного дня після його проголошення. Якщо раніше всі рішення і ухвали суду першої інстанції могли бути оскаржені в касаційному порядку протягом одного строку - 10 днів, то нині з упровадженням апеляційного порядку для оскарження рішень суду першої інстанції встановлено місячний термін, а для ухвал, передбачених ст. 291 ЦПК України, - 15 днів (ст. 292 ЦПК України).

Статтею 293 ЦПК України встановлено певні вимоги до форми і змісту апеляційних скарг (до речі, вони мають бути викладені лише машинописним текстом), за недотримання яких застосовуються правила ст.139 ЦПК України. Слід звернути увагу і на такі моменти, які стосуються порядку подавання апеляційної скарги. Разом з апеляційною скаргою, яка має відповідати вимогам ст.293 ЦПК України, подаються її копії відповідно до числа осіб, які брали участь у справі. Якщо до апеляційної скарги додаються додаткові матеріали на підтримання доводів скарги, вони також мають бути подані в такій кількості, як і сама скарга.

Отримавши скаргу та матеріали до неї, суд першої інстанції розсилає їх усім учасникам спору, пропонує їм у строк, який визначає, подати свої пояснення або заперечення,які за змістом і формою теж мають відповідати вимогам ст.293 ЦПК України. Після закінчення встановленого судом терміну і завершення підготовки суд першої інстанції надсилає скаргу разом зі справою до апеляційної інстанції. В апеляційному суді справа передається суддідоповідачу, який протягом десяти днів вивчає справу, в процесі чого з'ясовує питання про склад осіб - учасників процесу, визначає характер спірних правовідносин, і закон, який їх регулює, з'ясовує обставини (факти), на які посилаються сторони, з'ясовує, які обставини (факти) визнаються і проти яких заперечують сторони, визначає, якими додатковими доказами сторони обґрунтовують апеляційну скаргу, строк для їх подання, розмір судових витрат, а також за клопотанням сторін вирішує питання про виклик у судове засідання свідків, призначення експертизи, залучення до участі у справі спеціалістів чи витребування інших доказів.

Після проведення зазначених дій суддя призначає дату розгляду справи в апеляційному суді, але не пізніше від місячного строку з дня закінчення підготовчих дій, про що повідомляє всіх учасників процесу. Апеляційний суд у складі трьох суддів розглядає справу за правилами, встановленими для розгляду справ у суді першої інстанції (за винятками, встановленими цим законом). Оскільки апеляцію як спосіб оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, після 1917 р. в Україні запроваджено вперше і вона є новою формою оскарження у вітчизняному законодавстві, варто детальніше пояснити її сутність.

Характерними особливостями апеляції є такі: апеляція подається на рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили, справи за апеляційною скаргою розглядаються судом вищого рівня - апеляційним судом; апеляційна скарга може містити посилання на неправильне встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи, неправильне застосування матеріального чи процесуального закону, чи неповне підтвердження доказами висновків суду; апеляційний суд перевіряє питання права і питання факту, тобто перевіряє, як і суд першої інстанції, юридичну і фактичну сторону справи, в тому числі (за потреби) шляхом дослідження і оцінки нових доказів, допиту свідків. Таким чином, передбачені законом повноваження апеляційного суду стають ширшими, оскільки він має право встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, ухвалювати нові рішення.

За результатами апеляційного розгляду апеляційний суд має право залишити рішення без зміни, а скаргу - без задоволення; скасувати рішення повністю або частково і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції; скасувати рішення повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити заяву без розгляду; змінити рішення або постановити нове рішення по суті справи. Під час розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право відхилити скаргу; скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду першої інстанції; змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті.

Можуть бути й інші варіанти. Апеляційний суд за клопотанням сторін може затвердити мирову угоду. Крім того, сторона, яка подала апеляційну скаргу, може Ті відкликати протягом усього часу її знаходження в суді першої інстанції та протягом часу до початку розгляду її апеляційним судом. Раніше законом це не було передбачено. Сторона, що подала скаргу, також може відмовитися від неї протягом усього часу розгляду справи (ст.298 ЦПК України). Законом запроваджено два поняття: відмова від скарги і відкликання скарги.

Новим змістом наповнені норми закону щодо касаційного порядку оскарження судових рішень, які набрали законної сили. Цей порядок прийшов на зміну оскарженню судових рішень у порядку нагляду, який протягом тривалого часу правомірно піддавався критиці, як породження командно-адміністративної системи, за якої справа в порядку нагляду фактично розглядалась поза межами судового засідання з порушенням засад гласності та змагальності, проголошених Конституцією України.

Касація - спосіб оскарження судових рішень, що набрали законної сили з підстав порушення матеріального чи процесуального права, а також рішень і ухвал суду, постановлених апеляційною інстанцією (ст.320 ЦПК України). Для касаційного оскарження передбачено два строки оскарження:

1) протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції;

2) протягом одного року з дня проголошення ухвали або рішення суду, якщо ці ухвали або рішення не були оскаржені в апеляційному порядку.

Ці строки безпосередньо стосуються всіх судових рішень, постановлених після 28 червня 2001 р. Відлік строків оскарження (тримісячного і річного) судових рішень, постановлених до закінчення терміну дії Перехідних положень Конституції України, починається з цієї дати (28 червня 2001 р.). Якщо порівнювати повноваження апеляційної й касаційної інстанцій, то апеляція розглядає справу ширше: перевіряє факти (обставини) і правильність процедури розгляду справи та застосування судом першої інстанції норми матеріального закону. Касаційна інстанція переглядає рішення і перевіряє справу лише з погляду дотримання права процесуального і права матеріального (не перевіряючи самі обставини, факти). Завдання касаційної інстанції з'ясувати, чи правильно застосовані судами норми матеріального і процесуального закону.

Приміром, якщо суд першої інстанції розглянув справу з порушенням вимог ст.172 ЦПК України (за відсутності сторони, яку не повідомив про день і час розгляду), хоча, по суті, можливо, постановив правильне рішення, таке рішення має бути скасовано касаційною інстанцією, оскільки права відсутньої в процесі сторони на участь у судовому процесі порушені. Касаційна скарга, як і апеляційна, подається до суду першої інстанції, який розглянув справу, але адресується Верховному Суду України. До форми і змісту касаційної скарги ст.322 ЦПК України встановлено чіткі вимоги, недотримання яких тягне наслідки, передбачені ст.139 ЦПК України.

Апеляційна і касаційна скарги розглядаються лише в межах, зазначених стороною у скарзі, тобто суд не перевіряє рішення в повному обсязі, як це було відповідно до раніше чинного законодавства. Після закінчення встановленого судом строку всі матеріали разом із справою місцевий суд надсилає до Верховного Суду України як суду касаційної інстанції, де справи в порядку черговості передаються судді-доповідачу. Протягом десятиденного строку колегія суддів у складі трьох осіб встановлює наявність чи відсутність підстав для передавання справи на розгляд складу судової палати (нині склад судової палати в цивільних справах становить 19 осіб).

Справу в обов'язковому порядку передають на розгляд складу палати у чотирьох випадках:

1) якщо наведені у скарзі (поданні прокурора) доводи містять ознаки неправильного застосування судом норм процесуального права, що тягне скасування ухваленого судового рішення (ст. 336 ЦПК України);

2) якщо в касаційному провадженні суду знаходиться справа аналогічного характеру;

3) якщо суд допустив інше застосування закону, ніж касаційна інстанція під час розгляду справи аналогічного характеру;

4) якщо справу по першій інстанції розглянуто апеляційним судом.

В інших випадках справу передають на розгляд складу судової палати, якщо оскаржуване рішення має важливе значення для забезпечення однакового застосування закону судами України, а також якщо наведені в скарзі доводи дають підстави для висновку, що неправильне застосування судом норм матеріального або процесуального права призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Ця норма вказує на те, що головним завданням касаційного суду є забезпечення однакового застосування закону на території України шляхом перевірки справ, в яких суд апеляційної інстанції не усунув суттєві порушення закону або сам їх допустив.

Таким чином, колегія суддів судової палати (у складі трьох суддів) без виклику сторін у нарадчій кімнаті вирішує питання про передавання справи на розгляд складу судової палати, тобто не всі справи з касаційними скаргами мають бути розглянуті складом судової палати, а лише у випадках, вказаних вище. Справа передається на розгляд усього складу палати, якщо хоча б один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Якщо справу передають на розгляд складу палати, може бути водночас вирішено питання і про призупинення виконання відповідних рішень до закінчення касаційного провадження. За відсутності підстав для передавання справи за касаційною скаргою на розгляд складу судової палати суд (у складі трьох суддів) постановляє ухвалу про відмову в задоволенні касаційної скарги. Ця ухвала оскарженню не підлягає, як і ухвала скл палати.

Під час розгляду справи повноважним складом палати (не менше 2/3) суд касаційної інстанції має перевірити правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права, законність судових рішень і в межах позовних вимог і доводів касаційної скарги вирішити справу відповідно до своїх повноважень. Суд касаційної інстанції має такі повноваження:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного рішення і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі рішення, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду;

5) замінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд. Ухвалені судом касаційної інстанції рішення або ухвали набирають чинності відразу після їх ухвалення і оскарженню не підлягають. Зазначеними законами, крім можливості перегляду постановлених судових рішень за нововиявленими обставинами (ч.1, 2 ст.347-2 ЦПК України), передбачені нові підстави, які раніше не були відомі вітчизняному законодавству, а саме виняткові обставини (ч.З ст.347-2 ЦПК України). Воно має місце тоді, коли після касаційного розгляду справи буде виявлено неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції одного і того самого положення закону або його застосовано всупереч нормам Конституції України, а також, коли з огляду на ці рішення міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов'язань.

Як і раніше, рішення чи ухвали за нововиявленими обставинами переглядаються судом, який їх постановив, а за винятковими - лише колегією суддів Верховного Суду України. Ці положення в загальних рисах розкривають характер і зміст змін у системі судоустрою та цивільного судочинства, запроваджених у ході "малої судової реформи". Насамкінець слід також зазначити, що ці зміни запроваджуються у практику "з коліс", оскільки часу на вивчення і осмислення нових законів практично немає. Зрозуміло, що в такому випадку ніхто, в тому числі й судді, не застраховані від помилок.

Однак хочеться сподіватися, що запровадження у цивільному процесі нових положень, підвищення вимог до форми та змісту скарг, порядку їх вирішення не призведе до обмеження чи порушення прав громадян і юридичних осіб.

Л.ГРИГОР'ЄВА,
суддя

"Праця і зарплата", N 32 (276), серпень 2001 р.
Підписний індекс 30214