Міжнародна конвенція
про боротьбу із захопленням заручників

Статус Конвенції див.

( Про схвалення та передання на розгляд пропозиції про
приєднання див. Постанову Ради Міністрів УРСР
N 146 від 24.04.87 )

( Про приєднання із застереженням та заявою див. Указ Президії Верховної Ради УРСР
N 3954-XI від 08.05.87 )

Держави - сторони цієї Конвенції, беручи до уваги цілі й принципи Статуту Організації Об'єднаних Націй, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки та розвитку дружніх відносин і співробітництва між державами,

визнаючи особливо, що кожна людина має право на життя, свободу і безпеку, як це передбачено в Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права ,

знову підтверджуючи принцип рівноправності і самовизначення народів, проголошений у Статуті Організації Об'єднаних Націй та в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно із Статутом Організації Об'єднаних Націй, а також в інших відповідних резолюціях Генеральної асамблеї,

вважаючи, що захоплення заручників є злочином, який викликає серйозне занепокоєння з боку міжнародного співтовариства, і що згідно з положеннями цієї Конвенції будь-яка особа, яка вчиняє акт захоплення заручників, підлягає або судовому переслідуванню, або видачі,

будучи переконаними в тому, що є настійна необхідність у розвитку міжнародного співробітництва між державами в розробці та прийнятті ефективних заходів для запобігання, переслідування й покарання всіх актів захоплення заручників як вияву міжнародного тероризму,

домовилися про таке:

Стаття 1

1. Будь-яка особа, яка захоплює або утримує іншу особу й погрожує вбити, завдати пошкодження або продовжувати утримувати іншу особу (далі називається "заручник") для того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну міжурядову організацію, будь-яку фізичну, юридичну особу або групу осіб, - здійснити чи утриматись від здійснення будь-якого акту як прямої, так і опосередкованої умови для звільнення заручника, вчиняє, відповідно до змісту цієї Конвенції, злочин захоплення заручників.

2. Будь-яка особа, яка:

а) намагається здійснити акт захоплення заручників; чи

b) бере участь як співучасник будь-якої особи, яка здійснює чи намагається здійснити акт захоплення заручників,

також здійснює злочин проти мети даної Конвенції.

Стаття 2

Кожна держава-сторона передбачає відповідні покарання за злочини, зазначені у статті 1, з урахуванням тяжкого характеру цих злочинів.

Стаття 3

1. Держава-сторона, на території якої утримується захоплений злочинцем заручник, вживає всіх заходів, які вона вважає за доцільні, для полегшення становища заручника, зокрема - забезпечення його звільнення і сприяння в певному випадку його від'їзду після звільнення.

2. Якщо певний об'єкт, яким злочинець заволодів у результаті захоплення заручників, опиняється в розпорядженні держави-сторони, ця держава-сторона повертає його якомога швидше заручнику або третій стороні, зазначеній у статті 1, залежно від обставин, чи компетентним органам його країни.

Стаття 4

Держави-сторони співробітничають у запобіганні злочинам, зазначеним у статті 1, зокрема шляхом:

а) вжиття всіх практично здійснюваних заходів для запобігання підготовці в межах їх відповідних територій до вчинення цих злочинів у межах чи поза межами їх територій, включаючи вжиття заходів для заборони на їх території незаконної діяльності осіб, груп і організацій, які заохочують, підбурюють, організують чи беруть участь у вчиненні актів захоплення заручників;

b) обміну інформацією та координації адміністративних та інших відповідних заходів, спрямованих на запобігання таким злочинам.

Стаття 5

1. Кожна держава-сторона вживає таких заходів, які можуть бути необхідні для встановлення її юрисдикції щодо будь-якого із злочинів, зазначених у статті 1, який було вчинено:

а) на її території або на борту морського чи повітряного судна, зареєстрованого в цій державі;

b) будь-яким з її громадян або, якщо зазначена держава вважає це за доцільне, апатридами, які звичайно проживають на її території;

с) для того, щоб примусити цю державу здійснити який-небудь акт чи утриматися від його здійснення; або

d) щодо заручника, який є громадянином зазначеної держави, якщо ця держава вважає це за доцільне.

2. Кожна держава-сторона аналогічним чином вживає таких заходів, які можуть бути необхідними, щоб встановити свою юрисдикцію щодо злочинів, зазначених у статті 1, у випадках, коли гаданий злочинець перебуває на території цієї держави й вона не видає його якій-небудь державі, згаданій у пункті 1 цієї статті.

3. Ця Конвенція не виключає будь-якої кримінальної юрисдикції, здійснюваної згідно з внутрідержавним правом.

Стаття 6

1. Переконавшись, що обставини цього вимагають, будь-яка держава-сторона, на території якої перебуває гаданий злочинець, згідно зі своїми законами бере його під варту або вживає інших заходів, що забезпечують його присутність доти, доки це необхідно для того, щоб розпочати кримінальне переслідування чи вжити дій щодо його видачі. Така держава-сторона негайно проводить досудове розслідування фактів.

2. Про взяття під варту чи інші заходи, про які йдеться в пункті 1 цієї статті, невідкладно повідомляється або безпосередньо, або через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй:

а) держава, на території якої було вчинено злочин;

b) держава, проти якої було застосовано примус чи спробу примусу;

с) держава, громадянином якої є фізична особа або до якої належить юридична особа, проти яких було застосовано примус чи спробу примусу;

d) держава, громадянином якої є заручник або на території якої він звичайно проживає;

е) держава, громадянином якої є гаданий злочинець, або у разі, коли він є апатридом, - на території якої він звичайно проживає;

f) міжнародна міжурядова організація, проти якої було застосовано примус чи спробу примусу;

g) інші заінтересовані держави.

3. Будь-якій особі, стосовно якої вживаються заходи, передбачені в пункті 1 цієї статті, надається право:

а) невідкладно зв'язатися з найближчим відповідним представником держави, громадянином якої вона є, або яка іншим чином правоможна встановити такий зв'язок, чи якщо вона є апатридом держави, на території якої вона звичайно проживає;

b) відвідання представником цієї держави.

4. Права, зазначені в пункті 3 цієї статті, мають здійснюватися згідно із законами і правилами держави, на території якої перебуває гаданий злочинець, за умови, однак, що ці закони і правила повинні сприяти повному здійсненню цілей, для яких призначені права, що надаються відповідно до пункту 3 цієї статті.

5. Положення пунктів 3 і 4 цієї статті не завдають шкоди праву будь-якої держави-сторони, що претендує на юрисдикцію згідно з пунктом 1 статті 5, просити Міжнародний комітет Червоного Хреста зв'язатися з гаданим злочинцем чи відвідати його.

6. Держава, яка проводить досудове розслідування, передбачене пунктом 1 цієї статті, негайно повідомляє про одержані нею дані держави або міжнародні організації, зазначені в пункті 2 цієї статті, і повідомляє, чи має вона намір здійснювати юрисдикцію.

Стаття 7

Держава-сторона, на території якої гаданий злочинець піддається кримінальному переслідуванню, повідомляє згідно із своїм законодавством про остаточні результати розгляду Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, який надсилає цю інформацію іншим заінтересованим державам-сторонам і заінтересованим міжнародним міжурядовим організаціям.

Стаття 8

1. Держава-сторона, на території якої перебуває гаданий злочинець, якщо вона не видає його, зобов'язана без жодних винятків і незалежно від того, чи вчинено злочин на її території, передати справу своїм компетентним органам для кримінального переслідування шляхом проведення судового розгляду відповідно до законодавства цієї держави. Ці органи приймають рішення таким же чином, як і в разі звичайного злочину тяжкого характеру згідно із законодавством цієї держави.

2. Будь-якій особі, стосовно якої проводиться судовий розгляд у зв'язку з будь-яким із злочинів, зазначених у статті 1, гарантується справедливе ставлення на всіх стадіях судового розгляду, в тому числі користування всіма правами й гарантіями, передбаченими законодавством держави, на території якої вона перебуває.

Стаття 9

1. Прохання про видачу гаданого злочинця згідно з цією Конвенцією не може бути задоволене, якщо у держави-сторони, якій адресоване прохання про видачу, є достатні підстави вважати:

а) що прохання про видачу за вчинення злочину, зазначеного у статті 1, було подане з метою переслідування чи покарання особи з причин, пов'язаних з її расовою, релігійною, національною чи етнічною належністю або політичними поглядами; або

b) що позиції даної особи може бути завдана шкода:

і) з будь-якої з причин, зазначених у підпункті "а" цього пункту;

іі) з тієї причини, що відповідні власті держави, які мають право на здійснення права захисту, не можуть зв'язатися з нею.

2. Що стосується злочинів, зазначених у цій Конвенції, положення всіх договорів і угод про видачу, застосовуваних між державами-сторонами, змінюються у відносинах між державами-сторонами тією мірою, якою вони несумісні з цією Конвенцією.

Стаття 10

1. Злочини, зазначені у статті 1, вважаються такими, що належать до числа злочинів, які спричиняють видачу, й підлягають включенню до будь-якого договору про видачу, який існує між державами-сторонами. Держави-сторони зобов'язуються включати такі злочини, як злочини, що тягнуть за собою видачу, до будь-якого договору про видачу, що укладається між ними.

2. Якщо держава-сторона, яка обумовлює видачу наявністю договору, одержує прохання про видачу від іншої держави-сторони, з якою вона не має договору про видачу, вона може на свій розсуд розглядати цю Конвенцію щодо злочинів, зазначених у статті 1, як правову підставу для видачі. Видача проводиться згідно з іншими умовами, передбаченими законодавством держави, якій адресоване прохання про видачу.

3. Держави-сторони, які не обумовлюють видачу наявністю договору, розглядають у відносинах між собою злочини, зазначені у статті 1, як злочини, що мають наслідком видачу, відповідно до умов, передбачених законодавством держави, якій адресоване прохання про видачу.

4. Злочини, зазначені у статті 1, розглядаються державами-сторонами для видачі як такі, що були вчинені не лише в місці їх вчинення, а й на території держав, які зобов'язані встановити свою юрисдикцію згідно з пунктом 1 статті 5.

Стаття 11

1. Держави-сторони надають одна одній найбільш повну допомогу в зв'язку з кримінально-процесуальними діями, вжитими щодо злочинів, зазначених у статті 1, включаючи надання всіх наявних у їх розпорядженні доказів, необхідних для судового розгляду.

2. Положення пункту 1 цієї статті не впливають на зобов'язання про взаємну правову допомогу, встановлені будь-яким іншим договором.

Стаття 12

Тією мірою, якою Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни або Додаткові протоколи до цих Конвенцій застосовні до будь-якого конкретного акту захоплення заручників, і тією мірою, якою держави-сторони цієї Конвенції зобов'язані згідно з вищезазначеними Конвенціями переслідувати в кримінальному порядку або видати особу, яка захопила заручників, ця Конвенція не застосовується до акту захоплення заручників, вчиненого під час збройних конфліктів, як вони визначені, зокрема, в Женевських конвенціях 1949 року та Протоколах до них, включаючи збройні конфлікти, зазначені в пункті 4 статті 1 Протоколу від 1977 року, коли народи, здійснюючи своє право на самовизначення, втілене в Статуті Організації Об'єднаних Націй і Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, ведуть боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації і расистських режимів.

Стаття 13

Ця Конвенція не застосовується у тих випадках, коли злочин вчинено в межах однієї держави, коли заручник і гаданий злочинець є громадянами цієї держави й гаданий злочинець перебуває на території цієї держави.

Стаття 14

Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що виправдовує порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави всупереч Статутові Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 15

Положення цієї Конвенції не торкаються застосування договорів про притулок, які діють на час прийняття цієї Конвенції між державами сторонами цих договорів; однак держава - сторона цієї Конвенції не може вдаватися до цих договорів щодо іншої держави - сторони цієї Конвенції, яка не є стороною цих договорів.

Стаття 16

1. Будь-який спір між двома чи більше державами-сторонами, що стосується тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не врегульовано шляхом переговорів, передається на прохання однієї із сторін на арбітраж; якщо протягом шести місяців з дня прохання сторони не дійдуть згоди в питанні про організацію арбітражу, на прохання будь-якої з цих сторін спір може бути переданий до Міжнародного суду згідно із Статутом Суду.

2. При підписанні чи ратифікації цієї Конвенції або приєднанні до неї кожна держава може зробити заяву про те, що вона не вважає себе зв'язаною положеннями пункту 1 цієї статті. Інші держави-сторони не будуть зв'язані положеннями пункту 1 цієї статті з будь-якою державою-стороною, яка зробила таке застереження.

3. Будь-яка держава-сторона, яка зробила застереження згідно з пунктом 2 цієї статті, може в будь-який час зняти це застереження шляхом повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 17

1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами до 31 грудня 1980 року в центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку.

2. Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

3. Ця Конвенція відкрита для приєднання будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 18

1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй двадцять другою державою ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після здачі на зберігання двадцять другою державою ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання цією державою своєї ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 19

1. Будь-яка держава-сторона може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

2. Денонсація набуває чинності через рік після дати отримання повідомлення Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 20

Оригінал цієї Конвенції, тексти якої англійською, арабською, іспанської, китайською, російською та французькою мовами є цілком автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй, який розсилає завірені копії цієї Конвенції всім державам.

На посвідчення чого нижчепідписані, належним чином на те уповноважені своїми урядами, підписали цю Конвенцію.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 34/146
від 17 грудня 1979 року (додаток)

Українська РСР приєдналася до Конвенції 8 травня 1987 року з такими застереженнями і заявою:

"Українська Радянська Соціалістична Республіка не вважає себе зв'язаною положеннями пункту 1 статті 16 Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заложників і заявляє, що для передачі будь-якого спору між учасниками Конвенції, який стосується тлумачення чи застосування Конвенції, на арбітраж або до Міжнародного суду необхідна в кожному окремому випадку згода всіх сторін, що беруть участь у спорі".

"Українська Радянська Соціалістична Республіка засуджує міжнародний тероризм, який позбавляє життя безвинних людей, становить загрозу їхній свободі та особистій недоторканності і дестабілізує міжнародну обстановку, якими б мотивами не пояснювались терористичні дії. Виходячи з цього, Українська Радянська Соціалістична Республіка вважає, що пункт 1 статті 9 цієї Конвенції повинен застосовуватись у такий спосіб, щоб це відповідало проголошеним цілям Конвенції, які включають розвиток міжнародного співробітництва у вжитті ефективних заходів для відвернення, переслідування і покарання за вчинення всіх актів захоплення заложників як прояву міжнародного тероризму, в тому числі і шляхом видачі гаданих злочинців".