ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

ЛИСТ
від 08.02.96 N 02-5/62
м.Київ

Арбітражним судам України

( Роз'яснення втратило чинність на підставі Рекомендацій
Президії Вищого господарського суду
N 04-5/103 від 31.05.2007 )

Про деякі питання підвідомчості і підсудності
справ арбітражним судам

( Із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненнями
Вищого арбітражного суду
N 02-5/443 від 18.11.97
N 02-5/445 від 18.11.97
N 02-5/96 від 17.03.98
N 02-5/141 від 16.04.98
N 02-5/433 від 13.11.98 )

З метою однакового і правильного визначення підвідомчості і підсудності справ Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення. ( Преамбула із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

1. У вирішенні питань щодо прийняття позовних заяв арбітражним судам слід розрізняти поняття підвідомчості і підсудності справ. ( Пункт 1 доповнено абзацом першим згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

Підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень арбітражних судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (стаття 12 АПК). Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими арбітражними судами (статті 13-16 АПК ( 1798-12 ). ( Пункт 1 доповнено абзацом другим згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи арбітражному суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, арбітражному суду слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені Законом України "Про арбітражний суд" ( 1142-12 ) та Арбітражним процесуальним Кодексом України (далі - АПК ( 1798-12 ). При цьому необхідно мати на увазі, що у відповідності зі статтею 26 Цивільного процесуального кодексу України ( 1501-06 ) (в редакції Закону України від 15.12.92 ( 2857-12 ) при об'єднанні кількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші арбітражному суду, всі вимоги підлягають розглядові в суді, незалежно від статусу учасників спору.

2. У відповідності зі статтями 13, 14, 15 АПК підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ (стаття 16 АПК).

При виникненні ускладнень щодо визначення підсудності справ арбітражним судам слід виходити з такого. ( Пункт 2 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

2.1. Якщо законодавчим актом передбачене право стягувача списувати у безспірному порядку ті чи інші суми, то у відповідності з пунктом 8 статті 63 АПК ( 1798-12 ) заява стягувача розгляду арбітражним судом не підлягає. Проте у разі, коли банк з будь-яких причин відмовив у виконанні вимог стягувача, останній вправі звернутись з позовом до боржника на загальних підставах.

2.2. Згідно зі статтею 12 АПК арбітражному суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише актів державних та інших органів, підприємств та організацій, якщо ці акти не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Отже не можуть оспорюватись в арбітражному суді акти ревізій, документальних перевірок, дії службових осіб, вчинені в процесі чи за результатами перевірок тощо. Наприклад, статтею 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ) (в редакції Закону України від 24.12.93 ( 3813-12 ) передбачено стягнення недоїмок з податків та неподаткових платежів, а також пені, штрафів, інших санкцій, установлених чинним законодавством України, за рішенням начальників (заступників начальників) податкових органів. Таким чином, актом який може бути визнаний недійсним є згадане рішення про застосування і стягнення фінансових санкцій, яке повинно відповідати формам, установленим Інструкцією про порядок застосування і стягнення фінансових санкцій органами державної податкової служби, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 20.04.95 N 28. ( Пункт 2.2 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

2.3. У відповідності з пунктом 5 статті 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків та неподаткових платежів" стягнення недоїмок з платежів за відсутності коштів у боржника може бути звернене на майно підприємства, установи, організації згідно з чинним законодавством. Позови державних податкових органів про звернення стягнення недоїмки на майно боржника - юридичної особи підвідомчі арбітражним судам на загальних підставах. У цьому випадку необхідне подання податковим органом доказів звернення з розпорядженням про безспірне списання тих чи інших сум до установи банку і довідки останнього про відсутність коштів на рахунку боржника. ( Пункт 2.3 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

2.4. Підсудність справи про стягнення іноземної валюти визначається відповідно до статей 13 і 14 АПК ( 1798-12 ), виходячи з ціни позову у національній валюті України - еквіваленті іноземної валюти згідно з офіційним курсом, встановленим Національним банком України на день подання позову. ( Пункт 2.4 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

2.5. За змістом Переліку, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 12.10.76 N 483, на підставі виконавчих написів державних нотаріальних контор стягується заборгованість за кредитними операціями, здійсненими установами колишнього Держбанку СРСР. Зі створенням Національного банку України та комерційних банків у зазначений Перелік не внесено відповідних змін і тому у таких банків відсутні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитними договорами у безспірному порядку за виконавчими написами. Отже спори про стягнення цієї заборгованості підвідомчі арбітражним судам.

2.6. На підставі пункту 19, зазначеного у пункті 2.5 цього роз'яснення Переліку, заборгованість з орендної плати, комунальних і експлуатаційних видатків на утримання нежилих приміщень в будинках, що знаходяться у віданні місцевих Рад, об'єднань, установ, підприємств, організацій стягується у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріальних контор. Таким чином, спори, пов'язані зі стягненням названої заборгованості, арбітражному суду непідвідомчі.( Пункт 2.6 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

2.7. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ( 987-12 ) (в редакції Закону України від 23.12.93 (3795-12) рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1501-06, 1502-06, 1503-06 ). Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, арбітражний суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на пункт 1 статті 62 АПК ( 1798-12 ). Такий же порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (стаття 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в редакції Закону України від 23.12.93).

Не підлягають розгляду арбітражним судом також позови релігійних організацій про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користування, оскільки згідно зі статтями 348 та 349 Цивільного процесуального кодексу України ( 1503-06 ) таке рішення є виконавчим документом (пункт 17 статті 348 ЦПК).

2.8. Статтею 37 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) органам прокуратури надано право звертатися до арбітражного суду з заявами про припинення екологічно небезпечної діяльності суб'єктів господарювання. Заяви інших державних органів з цих питань розгляду арбітражними судами не підлягають, оскільки у відповідності з пунктом 3 Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів, у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 29.10.92 N 2751-12, діяльність таких підприємств може бути обмежена, зупинена чи припинена за рішенням органів, перелік яких наведений у названому пункті і до компетенції яких чинним законодавством України віднесене вирішення питань, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища.

Рішення органів, зазначених у пункті 3 названого Порядку, можуть бути визнані недійсними на загальних підставах за заявами зацікавлених юридичних осіб або прокурора.

2.9. Справи за заявами прокурорів та їх заступників про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, державних адміністрацій підвідомчі арбітражному суду, якщо такі акти не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і якщо відповідну заяву подано в інтересах держави в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. (Абзац перший пункту 2.9 в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

Стосовно ж, заяв прокурорів про визнання акта незаконним у разі відхилення відповідного протесту чи ухилення від розгляду його органом, який видав акт, або вищестоящим органом, то справи за такими позовами арбітражним судам непідвідомчі (стаття 248-15 Цивільного процесуального кодексу України ( 1502-06 ).

2.10. У відповідності зі статтею 1 АПК України захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб, незалежно від форм власності майна та організаційних форм, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності покладений на арбітражний суд. Отже, спори, пов'язані з застосуванням чи порушенням антимонопольного законодавства, підвідомчі арбітражним судам на загальних підставах, якщо інше не встановлено чинним законодавством, міжнародними договорами або угодами (пункт 3 статті 12 АПК в редакції Закону України від 02.03.95 "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України (у зв'язку з прийняттям Закону України "Про Антимонопольний комітет")" (82/95-ВР ). ( Пункт 2.10 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

2.11. Справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої її частини; оскарження відмови в державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення цього випуску; зміну засновника (складу засновників); вимоги громадян, юридичних осіб і державних органів про спростування опублікованої інформації підвідомчі загальним судам (статті 18, 19, 20 та 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (2782-12). ( Пункт 2.11 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/433 від 13.11.98 )

2.12. Справи у спорах, пов'язаних із спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію підприємств чи організацій або завдають шкоди їх інтересам (стаття 7 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), підлягають вирішенню загальним, а не арбітражними судами.

Справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей органом масової інформації, можуть розглядатись арбітражними судами лише тоді, коли згаданий орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей взяв на себе та за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у суді загальної юрисдикції або органом масової інформації на вимогу заявника". До відповідної позовної заяви повинні бути додані докази такого спростування. У разі неподання цих доказів арбітражний суд повинен повертати позовну заяву на підставі пункту 3 статті 63 Арбітражного процесуального кодексу України (1798-12), а якщо справу вже порушено - залишати позов без розгляду відповідно до пункту 5 статті 81 названого Кодексу. ( Роз'яснення доповнено пунктом 2.12 згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/433 від 13.11.98 )

3. Визначаючи територіальну підсудність справи, арбітражні суди повинні керуватися таким. ( Пункт 3 в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

3.1. Територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог статті 15 АПК за місцем знаходження відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи.

Арбітражним судам слід також враховувати, що оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє у межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності.

У разі відсутності у відособленого підрозділу відповідних повноважень та/або коли спір не пов'язаний з діяльністю цього підрозділу позовні матеріали або справа надсилається за підсудністю - в арбітражний суд за місцем знаходження юридичної особи. ( Пункт 3.1 в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

3.2. Арбітражні суди не вправі приймати до свого провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім випадків, коли міждержавними договорами чи угодами передбачено інше. Такі випадки передбачені, зокрема, пунктом 2 статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписаної у Києві 20.03.92 Урядами держав-учасниць СНД, згідно з яким підвідомчість спорів може визначатись угодою сторін (договірна підвідомчість) за винятками, викладеними в пунктах 3 і 4 статті 4 зазначеної Угоди.

Якщо угодою сторін обумовлене вирішення спорів арбітражним судом України, підсудність справи визначається за загальними правилами територіальної та предметної підсудності. ( Абзац другий пункту 3.2 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

3.3. Визначаючи підсудність справи, в якій поєднані майнові і немайнові вимоги, арбітражні суди повинні виходити з такого. Якщо заявником об'єднано вимоги про визнання недійсним акта державного чи іншого органу і повернення стягнутих на його підставі сум, підсудність спору повинна визначатись із врахуванням вимог частини першої статті 14 АПК. ( Абзац перший пункту 3.3 в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

Об'єднання вимог про розірвання чи зміну умов договору та відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань, суперечить правилам статті 58 АПК і тому такі позовні заяви не повинні прийматися до розгляду (п.5 статті 63 АПК ( 1798-12 ).

3.4. Спори, пов'язані з укладанням, зміною умов, розірванням чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирішенню арбітражним судом за місцем знаходження однієї із сторін, до якого звернувся заявник. ( Пункт 3.4 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

4. Згідно зі статтею 12 АПК ( 1798-12 ) арбітражним судам не підвідомчі "інші спори", вирішення яких, відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод, віднесено до відання інших органів.

5. У зв'язку з тим, що трудовий колектив не має статусу юридичної особи, йому не надано право звертатись до арбітражного суду в т.ч. і з заявою про визнання недійсним рішення компетентного органу про ліквідацію або реорганізацію підприємства, з такою заявою вправі звернутися саме підприємство, оскільки до виключення його з державного реєстру воно не втрачає статусу юридичної особи.

6. Відповідно до статті 51 Земельного кодексу України ( 561-12 ) та статті 45 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (2009-12) спори, пов'язані з зобов'язанням Рад народних депутатів надати земельну ділянку у власність або користування для ведення селянського (фермерського) господарства, вирішуються відповідною Радою, а у разі її відмови - судом.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", після відведення земельної ділянки в натурі і одержання Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації, селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

У зв'язку з цим вирішення спорів, пов'язаних з відмовою Ради у передачі або наданні громадянину земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, віднесене до компетенції суду загальної юрисдикції. Що ж до спорів, пов'язаних з наданням додаткової земельної ділянки селянському (фермерському) господарству, після його створення, а також із припиненням діяльності селянського (фермерського) господарства та з вилученням (викупом) для державних і громадських потреб земель у селянського (фермерського) господарства (стаття 30 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство"), то вони відповідно до статті 1 АПК України (1798-12), підвідомчі арбітражним судам. ( Абзац третій пункту 6 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

7. У випадку порушення місцевим органом виконавчої влади строку реєстрації (стаття 8 Закону України "Про підприємництво" ( 698-12 ) або відмови у реєстрації підприємства, засновником якого є як юридичні, так і не юридичні особи, з заявою про спонукання здійснити реєстрацію чи про визнання недійсним рішення про відмову у реєстрації, вправі звернутись тільки засновник - юридична особа. Заяви інших засновників розгляду арбітражним судом не підлягають. ( Пункт 7 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

8. Статтею 15 Закону України "Про об'єднання громадян" ( 2460-12 ) (далі - Закон) визначено порядок легалізації (реєстрації) політичних партій, інших об'єднань громадян (асоціацій, фондів тощо) та їх місцевих чи регіональних відділень. Відмова у реєстрації об'єднання може бути оскаржена до суду загальної юрисдикції (стаття 16 Закону), оскільки до реєстрації об'єднання громадян не є юридичною особою.

Спори, пов'язані з примусовим розпуском (ліквідацією) об'єднання громадян, вирішуються арбітражним судом на загальних підставах за заявою легалізуючого органу або прокурора. У такому ж порядку вирішуються спори щодо накладання стягнень на об'єднання громадян (статті 28-31 Закону).

У відповідності з частиною 4 статті 32 Закону рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України. Отже при вирішенні питання підвідомчості спору про примусовий розпуск об'єднання арбітражному суду слід пересвідчитись у тому, який статус має те чи інше об'єднання громадян. (Пункт 8 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/141 від 16.04.98 )

9. Стаття 2 АПК ( 1798-12 ) і Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, від 20.03.92, не передбачають права прокурорів держав, що раніше входили до складу СРСР, на подання позовів до арбітражних судів України. Отже, до укладення відповідних міждержавних угод чи договорів, заяви таких прокурорів розгляду арбітражними судами України не підлягають.

10. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" ( 2163-12 ) для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі з членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України.

Справи у спорах за участю цих товариств за умови, якщо їх державну реєстрацію здійснено у встановленому порядку (стаття 6 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ), стаття 8 Закону України "Про підприємництво" ( 698-12 ), підвідомчі арбітражним судам на загальних підставах. ( Пункт 10 в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

11. На підставі статті 67 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) не підлягають розгляду арбітражними судами справи в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо хоча б одна із сторін знаходиться за межами України.

12. У відповідності з частиною першою статті 26 Закону України "Про режим іноземного інвестування" ( 93/96-ВР ) справи у спорах між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підвідомчі судам загальної юрисдикції, а не арбітражним судам, якщо інше не визначено міжнародними договорами України.

Справи в усіх інших спорах, не зазначених у частині першій цієї статті, підлягають розгляду в судах та/або в арбітражних судах України, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі за кордоном (частина друга статті 26 названого вище Закону). ( Пункт 12 в редакції Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

13. Відповідно до частини 7 статті 50 Закону України "Про нотаріат" (3425-12) спір про право, оснований на вчиненні нотаріальної дії, вирішується судом або арбітражним судом у позовному порядку. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід виходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іншого органу у розумінні статті 5 АПК (статті 87-89 Закону України "Про нотаріат"). Справи, пов'язані з оскарженням виконавчого напису, підвідомчі загальним судам (частина 1 статті 50 Закону України "Про нотаріат" ( 3425-12 ) та глава 39 Цивільного процесуального кодексу України ( 1501-06 ). ( Пункт 13 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

( Пункт 13-1 виключено на підставі Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/96 від 17.03.98 ) 13-1. У випадках, коли чинними актами законодавства (наприклад, Законом України "Про державну податкову службу в Україні" (509-12), Митним кодексом України ( 1970-12 ), тощо) передбачено право господарюючого суб'єкта, іншої юридичної особи оскаржити дії державних або інших органів чи їх посадових осіб за підпорядкованістю, арбітражний суд не повинен приймати до свого провадження заяви про визнання недійсними актів, виданих цими органами, якщо заявником не дотримано встановленого порядку їх оскарження, у тому числі до відповідного центрального органу виконавчої влади. У разі відмови цього органу у скасуванні рішення, яке оскаржувалося, справа у спорі про визнання такого рішення недійсним підсудна арбітражному суду Автономної Республіки Крим, арбітражному суду області, міст Києва і Севастополя на загальних підставах. ( Роз'яснення доповнене пунктом 13-1 згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/443 від 18.11.97 )

( Пункт 13-2 виключено на підставі Роз'яснення Вищого арбітражного суду N 02-5/96 від 17.03.98 ) 13-2. У зв'язку з виданням цього роз'яснення абзац третій пункту 7 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.05.95 N 02-5/451 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних податкових інспекцій та зворотнім стягненням списаних ними у безспірному порядку сум" викласти у такій редакції: "У разі неотримання відповіді у встановлений строк або отримання незадовільної відповіді на скаргу від центрального органу податкової служби України підприємство, установа, організація вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним відповідного акта податкового органу. Справа у такому спорі підсудна арбітражному суду Автономної Республіки Крим, арбітражному суду області, міст Києва і Севастополя на загальних підставах". ( Роз'яснення доповнене пунктом 13-2 згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/443 від 18.11.97 )

14. Статтею 16 АПК ( 1798-12 ) до виключної підсудності арбітражного суду Автономної Республіки Крим, арбітражних судів областей, міст Києва і Севастополя віднесено зокрема справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядаються за місцезнаходженням майна. Отже справи цієї категорії не підлягають розгляду Вищим арбітражним судом України і у тих випадках, які зазначені у пункті 1 частини першої статті 14 АПК, якщо вони не прийняті ним до свого провадження на підставі частини другої згаданої статті.

Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі статтею 15 АПК. ( Роз'яснення доповнене пунктом 14 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

15. У зв'язку з виданням цього роз'яснення з абзацу 2 пункту 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 N 02-5/610 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права державної власності на землю" слід вилучити слова: "...а також і після створення селянського (фермерського) господарства...".