ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
РІШЕННЯ
18.04.2018 N 826/24498/15
Про визнання такими, що не відповідають Закону окремі положення
Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на
нерухоме майно N 722 від 24.12.2014 р.
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді - Васильченко І. П., суддів: Вєкуа Н. Г., Федорчука А. Б., розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа - ОСОБА_2, про визнання такими, що не відповідають Закону окремі положення Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 722 від 24.12.2014 р., встановив:
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: ОСОБА_2, в якому просить визнати невідповідними частини 1 статті 28 Закону України N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (незаконними), дискримінаційними та скасувати з моменту прийняття пункт 4 повністю, пункт 8 (в частині речень "та подає документ про внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав" і "Посадова особа органу державної реєстрації прав, нотаріус не формує у базі даних про реєстрацію заяв і запитів Державного реєстру прав заяву в разі відсутності документа про внесення плати за надання такої інформації" пункт 12 (в частині речення "та документ про внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав), пункт 15 (в частині речення "Надання інформації з Державного реєстру прав в електронній формі забезпечується після внесення плати за надання такої інформації через Інтернет з використанням платіжних систем") Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2014 р. N 722 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 р. N 786 "Деякі питання надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно").
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.11.2015 р. суддею Абловим Є. В. відкрито провадження по справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.11.2017 р. справу прийнято до свого провадження суддею Васильченко І. П. та призначено до колегіального судового розгляду.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю п. 4, п. 8, п. 12, п. 15 оскаржуваного Порядку.
Позивач, відповідач та третя особа в судове засідання не з'явилися, про час, дату та місце судового розгляду справи були повідомлені належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. Від відповідача та третьої особи письмових заперечень та пояснень суду не надано.
Зважаючи на неявку в судове засіданні сторін судом ухвалено подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 р. N 722 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 р. N 786) затверджено Порядок надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Позивачем оскаржуються пункти 4 повністю, пункт 8 (в частині речень "та подає документ про внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав" і "Посадова особа органу державної реєстрації прав, нотаріус не формує у базі даних про реєстрацію заяв і запитів Державного реєстру прав заяву в разі відсутності документа про внесення плати за надання такої інформації" пункт 12 (в частині речення "та документ про внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав), пункт 15 (в частині речення "Надання інформації з Державного реєстру прав в електронній формі забезпечується після внесення плати за надання такої інформації через Інтернет з використанням платіжних систем") Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2014 р. N 722 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 р. N 786 "Деякі питання надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно").
Разом з тим, судом встановлено, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127 постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 р. N 722 01.01.2016 р. втратила чинність.
Як установлено ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Отже з наведеної норми Конституції України вбачається, що судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні правовідносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на і наявність юридичного спору.
В свою чергу неодмінними елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року N 6-зп "Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України" частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що підставою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльності будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав.
Згідно із ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1 ст. 19 цього ж Кодексу).
Нормативно-правовий акт це офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для їх суб'єктів.
Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка правильності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) відповідно до прийнятих або вчинених при здійсненні ними владних управлінських функцій.
Із наведених норм права випливає, що позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Таким чином, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто, для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв'язку з прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень порушуються права позивача.
Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретної особи (або осіб) щодо неї. Моментом порушення є момент прийняття рішення, вчинення дій чи бездіяльності, які породжують або можуть породити в майбутньому негативні правові наслідки для особи у вигляді виникнення, зміни чи припинення певних правовідносин за її участю. Іншими словами, таке рішення (дії чи бездіяльність) є юридичним фактом, котрий має існувати на момент звернення до суду, передувати йому та підтверджуватися належними доказами.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Оскільки, на час прийняття рішення у справі, Порядок надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 р. N 722, втратив чинність, суд приходить до висновку, що права та інтереси позивача є відновленими, обставини, якими обумовлено звернення позивача до суду, є усунутими, а, відтак, позов є таким, що задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).
Відповідно до ч. 2 ст. 2 названого Кодексу у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись ст. ст. 72 - 77, 139, 242 - 243, 245 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва вирішив:
В задоволенні позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) відмовити повністю.
Рішення суду відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий, суддя І. П. Васильченко
Судді:
Н. Г. Вєкуа
А. Б. Федорчук