ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ
15.12.2016

Справа "Ігнатов проти України"

Заява N 40583/15

Стислий виклад

04 червня 2013 року заявника затримали за підозрою у вчиненні злочину. Наступного дня Солонянський районний суд Дніпропетровської області обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, мотивуючи це тим, що заявник, зокрема, підозрювався у вчиненні тяжкого злочину та міг переховуватися від слідства та суду. Після закінчення досудового розслідування справу було передано до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська (далі - районний суд), який згодом направив справу на додаткове розслідування та продовжив строк тримання заявника під вартою до 01 жовтня 2013 року.

Під час розгляду справи по суті районний суд неодноразово продовжував застосування раніше обраного запобіжного заходу, а численні клопотання заявника про заміну запобіжного заходу на інший, не пов'язаний із триманням під вартою, залишалися без задоволення, а обраний запобіжний захід - без змін.

27 січня 2015 року районний суд визнав заявника винним у вчиненні злочинів і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років, проте водночас строк покарання було зменшено удвічі на підставі Закону України "Про амністію". Через чотири місяці заявника було умовно-достроково звільнено.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що 01 жовтня 2013 року під час постановления ухвали про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, районний суд не надав належного обгрунтування, а також, що національне законодавство не вимагало такого обґрунтування національними судами або не встановлювало граничних строків тримання під вартою. За пунктом 3 статті 5 Конвенції заявник скаржився, що строк тримання його під вартою під час досудового розслідування неодноразово продовжувався судами з тих самих підстав. Заявник також скаржився, що його клопотання про заміну запобіжного заходу на інший, не пов’язаний із триманням під вартою, подане до суду першої інстанції 27 грудня 2013 року, було розглянуто лише 21 січня 2014 року, а його аналогічне клопотання, подане 15 серпня 2014 року, було розглянуто лише 04 вересня 2014 року, що не відповідало вимогам невідкладності судового розгляду законності тримання заявника під вартою відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції.

Європейський суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з відсутністю в ухвалі районного суду від 01 жовтня 2013 року будь-якого обгрунтування для продовження строку тримання заявника під вартою, та що, незважаючи на прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України від 2012 року, його положеннями не встановлювався обов’язок суду умотивовувати своє рішення про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою або встановлювати граничний строк застосування цього запобіжного заходу.

Розглянувши скарги заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції Європейський суд зазначив, що тримання його під вартою тривало близько одного року та восьми місяців. При цьому, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на аналогічні підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному статті національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Європейський суд констатував також порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв'язку з тим, що клопотання заявника про звільнення з-під варти від 27 грудня 2013 року та 14 серпня 2014 року були розглянуті національним судом лише 24 січня та 04 вересня 2014 року, відповідно, а отже, було порушено вимогу щодо невідкладності розгляду законності тримання заявника під вартою.

Крім цього, Європейський суд застосував статтю 46 Конвенції, вказавши на системний характер проблем, які стали підставою порушень у цій справі. Зокрема, Європейський суд звернувся до своєї попередньої практики у справі "Харченко проти України" та вказав на необхідність прискорення реформування законодавства та/або адміністративної практики для приведення кримінального процесу в Україні у відповідність до вимог статті 5 Конвенції.

За цих підстав Суд одноголосно

"1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;

5. Постановляє, що

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 6 000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції".