ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ
17.01.2018 N 826/5221/17

Про визнання незаконними та нечинними постанов,
зобов'язання вчинити певні дії

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді - Шрамко Ю. Т., суддів: Донця В. А., Костенка Д. А., при секретарі судового засідання - Касьяненко А. В., за участі представника представника відповідача - Х. Р. І., без участі позивача (його представника) та представника третьої особи, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України, про визнання незаконними та нечинними постанов, зобов'язання вчинити певні дії, встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), надійшов позов ОСОБА_2, (далі - позивач, ОСОБА_2.), до Кабінету Міністрів України, (далі - відповідач, КМУ), в якому позивач просить суд:

- визнати незаконними та нечинними постанову КМУ від 19 жовтня 2016 р. N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" та постанову КМУ від 21 лютого 2017 р. N 119 "Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей";

- зобов'язати відповідача скасувати постанову КМУ від 19 жовтня 2016 р. N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" та постанову КМУ від 21 лютого 2017 р. N 119 "Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей";

- зобов'язати відповідача виконати вимоги п. 18 ст. 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII (далі - Закон N 3551-XII), по відношенню до ОСОБА_2, та виділити кошти на отримання ним житла.

Ухвалою суду від 11 травня 2017 року відкрито провадження в адміністративній справі N 826/5221/17.

У підготовчому провадженні судом вирішено залучити Міністерство соціальної політики України, (далі - третя особа, Мінсоцполітики), до участі в справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а також ухвалою суду від 25 липня 2017 року зобов'язано відповідача опублікувати оголошення про знаходження у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва адміністративної справи N 826/5221/17.

У подальшому, ухвалою суду від 12 жовтня 2017 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду колегією суддів.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржувані постанови є антиконституційними - вони порушили вимоги Конституції України, визначені ст. ст. 3, 8, 21, 22, 24, 46, 95. Також, позивач звертав увагу суду на те, що оскаржуваними постановами його позбавлено права отримати житло, в позачерговій черзі на яке, він вже стоїть 25 років. При цьому, за переконанням позивача, оскаржуваними постановами виведено інвалідів війни АТО в особливу елітну категорію, зневаживши і принизивши інших інвалідів війни, позбавивши їх надії на отримання житла.

Відповідач позовні вимоги не визнав та разом із третьою особою просили у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржувані постанови прийняті КМУ на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому законні права та інтереси позивача не порушено.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Відповідно до наявних в матеріалах справи копій посвідчень, ОСОБА_2 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), є інвалідом 2 групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, та для ветеранів органів внутрішніх справ.

Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 13 Закону N 3551-XII, особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам (стаття 7) надаються такі пільги, зокрема, позачергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих рад та державних адміністрацій. Особи, зазначені в цій статті, забезпечуються жилою площею протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а особи з інвалідністю І групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.

Разом з тим, постановою КМУ "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" від 19 жовтня 2016 р. N 719 затверджено:

- Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво (придбання) житла для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов;

- Порядок виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення членам сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідам I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов.

У подальшому, постановою КМУ "Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей" від 21 лютого 2017 року N 119:

- внесено до постанови Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. N 470 "Про затвердження Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР" (ЗП УРСР, 1984 р., N 12, ст. 80; 1986 р., N 7, ст. 34; 1988 р., N 1, ст. 1; ЗП України, 1994 р., N 3, ст. 55; Офіційний вісник України, 2011 р., N 26, ст. 1072; 2014 р., N 4, ст. 101; 2016 р., N 95, ст. 3107) та постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 р. N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" (Офіційний вісник України, 2016 р., N 83, ст. 2742) зміни, що додаються;

- установлено, що грошова компенсація за належні для отримання жилі приміщення, призначена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 р. N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" (Офіційний вісник України, 2016 р., N 83, ст. 2742), але не виплачена чи виплачена не у повному обсязі на момент набрання чинності цією постановою, підлягає перерахунку відповідно до цієї постанови за заявою отримувача такої грошової компенсації.

Поряд з цим, позивач звернувся до відповідача із заявою від 12 січня 2017 року, в якій у зв'язку з тим, що оскаржуваною постановою КМУ від 19 жовтня 2016 p. N 719 порушено права позивача, встановлені ст. ст. 21, 22, 24, 46, 95 Конституції України, просив негайно поновити їх та надати йому житло згідно існуючої позачергової черги.

У подальшому, листом Мінсоцполітики від 12 березня 2017 року N 155/0/167-17/402 повідомлено позивача, що його звернення, яке надійшло від Секретаріату КМУ від 18 січня 2017 року за N 41-С-000833/22/000752-12 щодо поліпшення житлових умов як інваліда війни та постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи, розглянуто та повідомлено, зокрема, що в Мінсоцполітики проводиться робота щодо можливості поширення дії згадуваної постанови на ветеранів війни з числа інших категорій осіб, зокрема інвалідів війни. Також, зазначено, що у бюджетному запиті до проекту Державного бюджету України на 2017 рік Мінсоцполітики надало Мінфіну пропозиції щодо потреби у видатках для придбання житла громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, однак у Державному бюджеті на 2017 рік кошти на вказані цілі не передбачено.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Так, згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 06 вересня 2012 року N 5207-VI,(далі - Закон N 5207), дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статтею 2 Закону N 5207 визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак:

1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

3) повагу до гідності кожної людини;

4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Згідно ст. 6 Закону N 5207, відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

У відповідності до п. 7 ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.

При цьому, як встановлено судом, в пояснювальній записці до проекту оскаржуваної постанови від 11.10.2016 Мінсоцполітики зазначено, що у проекті акта відсутні положення, що містять ознаки дискримінації.

Згідно п. 2 параграф 1 р. 1 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою КМУ від 18.07.2007 N 950 (далі - Регламент), Кабінет Міністрів є колегіальним органом, який здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на засіданнях.

Відповідно до пунктів 1, 2 параграф 22 р. 3 Регламенту, рішення Кабінету Міністрів приймаються шляхом голосування більшістю голосів посадового складу Кабінету Міністрів.

Якщо проект рішення отримав підтримку половини посадового складу Кабінету Міністрів і за цей проект проголосував Прем'єр-міністр, рішення вважається прийнятим.

В пункті 61 пояснювальної записки до проекту акта (додаток 4 до Регламенту) зазначається про наявність або відсутність у проекті акта положень, які містять ознаки дискримінації. Наводиться інформація про проведення громадської антидискримінаційної експертизи.

У відповідності до п. 4 параграф 551 р. 4 Регламенту, прийняті акти Кабінету Міністрів Прем'єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів.

Згідно п. 8 Порядку проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 N 61, у разі відсутності у проекті акта положень, які містять ознаки дискримінації (крім позитивних дій), проект акта та висновок візуються керівником юридичної служби та повертаються структурному підрозділу органу виконавчої влади.

Комплексний аналіз наведених правових норм національного законодавства з урахуванням їх юридичних зв'язків в контексті встановлених судом обставин справи дає суду підстави для висновку, що позивач не довів, що оскаржуваними постановами обмежуються (зменшуються, звужуються, позбавлено) його права.

Суд зазначає, що обов'язковою ознакою дискримінації є встановлення факту обмеження (зменшення, звуження, позбавлення) права.

У справі ж, що розглядається, обмеження прав позивача як інваліда війни II групи, учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, прийняттям оскаржуваних постанов не встановлено.

Враховуючи обсяг наданих КМУ повноважень, суд приходить до висновку, що оскаржувані постанови прийняті ним на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно та з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямована ця постанова.

Крім того, суд звертає увагу на наступне.

Згідно з ч. ч. 2, 6 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Як розтлумачено Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_3 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25 листопада 1997 року N 6-зп, "Частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді".

Поряд з цим, завданням адміністративного судочинства, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5, ч. 1 ст. 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 55 Конституції України, ч. 2 ст. 2, п. 2 ч. 3 ст. 17 КАС України, ч. 3 ст. 110, ч. 2 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень ст. ст. 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. ст. 3, 4, 17 КАС України в аспекті ст. 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України.

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, дано визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", а саме, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване ст. 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі N 800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі N К/800/38720/15.

Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п. 8 ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі N 21-438а12.

Крім того, як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі N 21-1115во10, із аналізу положень ч. 1 ст. 2 та ст. 17 КАС України вбачається, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.

Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

При цьому, у ході судового розгляду справи позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваними постановами відповідача порушено законні права та інтереси ОСОБА_2.

Враховуючи вищезазначене у сукупності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання незаконними, нечинними та скасування оскаржуваних постанов та для зобов'язання відповідача виконати вимоги п. 18 ст. 13 Закону N 3551 по відношенню до ОСОБА_2, та виділити кошти на отримання ним житла.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч. ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України, про визнання незаконними та нечинними постанов, зобов'язання вчинити певні дії є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 72 - 77, 90, 192, 241 - 246, 250, 255 КАС України, суд вирішив:

Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_2.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий, суддя Ю. Т. Шрамко

Суддя В. А. Донець

Суддя Д. А. Костенко