Постанова : Про визнання недійсним та скасування рішення

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
19.04.2017 р.

Письмове провадження N 826/23017/15

Про визнання недійсним та скасування рішення

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Арсірія Р. О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, до Київської міської ради, треті особи: ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, про визнання недійсним та скасування рішення в частині та Положення,

Позивачі звернулися до суду з позовом до Київської міської ради, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просять:

- визнати протиправним та скасувати частину другу пункту 3 рішення Київської міської ради від 23.06.2011 року N 242/5629 (у редакції рішення Київської міської ради 28.01.2015 р. N 58/923 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23.06.2011 року 242/5629").

- визнати протиправним та скасувати Положення про транспортний податок, затверджене рішенням Київської міської ради від 23.06.2011 року N 242/5629 (у редакції рішення Київської міської ради від 28.01.2015 р. N 58/923 "Про внесення змін до Рішення міської ради від 23.06.2011 року N 242/5629").

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивачі є власниками автомобілів, що є об'єктами оподаткування, згідно ПКУ. Вони вважають, що внаслідок встановлення обов'язку справляння транспортного податку оскаржуваними рішеннями, порушуються їх законні права та інтереси. Такий обов'язок справляння транспортного податку, на їх думку є неправомірним.

Зокрема, вказують, що приписи Положення про транспортний податок, затвердженого рішенням Київської міської ради від 23.06.2011 року N 242/5629 є дискримінаційними для фізичних осіб в порівнянні з юридичними особами. Відповідач, при прийнятті Рішення, яким затвердив Положення про транспортний податок, повинен був керуватись приписами пп. 12.3.4 ст. 12, пп. 4.1.9 ст. 4 ПКУ ст. 4, ч. 3 ст. 27 Бюджетного кодексу України щодо визначення строку введення в дію вищевказаного податку, який вноситься до місцевого бюджету та формує його дохідну частину.

Таким чином, на думку позивачів, прийняття Положення про транспортний податок суперечить встановленим нормам чинного законодавства України; встановлюючи податок на транспорт, Відповідач діє всупереч нормам Податкового та Бюджетного кодексів України, порушуючи принцип стабільності податкового законодавства.

Під час розгляду справи представник позивачів заявлені позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав викладених у письмових запереченнях.

Зокрема, зазначив, що дане рішення Київради прийнято на виконання Закону України від 28.12.2014 N 71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів податкової реформи", яким введенні додаткові податки для власників автотранспорту серед яких транспортний податок відповідно до ст. 267 Податкового кодексу.

У судовому засіданні 14.06.2016 року, суд відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України за письмовим клопотанням представників сторін та третіх осіб перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.

За результатами розгляду документів і матеріалів поданих сторонами, пояснень позивача, представників відповідачів, Окружний адміністративний суд м. Києва, встановив:

Київською міською радою 28.01.2015 року прийнято рішення N 58/923 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року N 242/5629" (далі - оскаржуване рішення).

Згідно преамбули вказаного рішення, відповідно до Податкового кодексу України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" Київська міська рада вирішила:

1. Внести зміни до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року N 242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві", виклавши його в новій редакції:

"Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві та акцизного податку.

Відповідно до Податкового кодексу України Київська міська рада вирішила:

1. Установити в м. Києві місцеві податки та збори:

1.1. Податок на майно, який складається з:

1.1.1. податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

1.1.2. транспортного податку;

1.1.3. плати за землю.

Пунктом 3 вказаного рішення вирішено, крім іншого, затвердити положення про транспортний податок (додаток 2);

Вказане рішення було опубліковане у газеті "Хрещатик" 06.03.2015 р.

Позивачі, вважаючи, що прийнятим рішенням порушено Конституцію України, зокрема, в частині гарантій щодо заборони дискримінації; принципів верховенства права, рівності перед законом, стабільності, соціальної справедливості оподаткування, добросовісності та розсудливості тощо, звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом за захистом своїх прав.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч. 1 ст. 86 КАС України).

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 21 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64 Конституції України).

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначено Законом України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 6 вересня 2012 року N 5207-VI (надалі - Закон N 5207-VI).

Частиною 1 ст. 2 Закону N 5207-VI визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак:

1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

3) повагу до гідності кожної людини;

4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Статтею 3 названого Закону визначено, що законодавство про запобігання та протидію дискримінації складається з Конституції України, цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.

В силу положень статті 6 Закону N 5207-VI, відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Державна політика щодо запобігання та протидії дискримінації спрямована на: недопущення дискримінації; застосування позитивних дій; створення умов для своєчасного виявлення фактів дискримінації та забезпечення ефективного захисту осіб та/або груп осіб, які постраждали від дискримінації; виховання і пропаганду серед населення України поваги до осіб незалежно від їх певних ознак, поширення просвітницької діяльності у цій сфері (ст. 7 цього Закону).

Розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації. З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів. Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта (ст. 9 цього з Закону).

Разом з тим, відповідно до ч. ч. 1 - 3 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР (надалі - Закон N 280/97-ВР) рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням. Таємне голосування обов'язково проводиться у випадках, передбачених пунктами 4 і 16 статті 26, пунктами 1, 29 і 31 статті 43 та статтями 55, 56 цього Закону.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч. 10 цієї статті).

Як вбачається з матеріалів справи, Київська міська рада прийняла рішення від 28.01.2015 р. N 58/923 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року N 242/5629" яким вирішила установити транспортний податок та затвердити Положення про транспортний податок.

За своєю правовою природою зазначене рішення не є нормативно-правовим актом, позаяк відноситься до підзаконних актів, які не створюють нових норм, а приймаються на основі законодавчих норм та спрямовані на їх виконання.

01 січня 2015 року, набрав чинності Закон України N 71-VIII від 28 грудня 2014 року "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи", яким шляхом викладення в новій редакції ст. 267 ПК України, було введено новий податок - транспортний податок.

Відповідно до пп. 267.1.1 п. 267.1 ст. 267 Податкового кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) платниками транспортного податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні легкові автомобілі, що відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 цієї статті є об'єктами оподаткування.

Згідно приписів пп. 267.2.1 п. 267.1 ст. 267 ПК України об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, які використовувалися до 5 років і мають об'єм циліндрів двигуна понад 3000 куб. см.

Базою оподаткування у відповідності до пп. 267.3.1 п. 267.1 ст. 267 Податкового кодексу є легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 цієї статті.

При цьому, згідно з п. 267.4 ст. 267 ПК України ставка податку встановлюється з розрахунку на календарний рік у розмірі 25000 гривень за кожен легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 цієї статті.

Відповідно до пп. 267.5.1 п. 267.1 ст. 267 Податкового кодексу України базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

Підпунктом 267.6.1 пункту 267.6 ст. 267 ПК України закріплено, що обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів оподаткування фізичних осіб здійснюється контролюючим органом за місцем реєстрації платника податку.

Згідно пп. 267.6.2 п. 267.6 ст. 267 ПК України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку та відповідні платіжні реквізити надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його реєстрації до 1 липня року базового податкового (звітного) періоду (року).

Щодо об'єктів оподаткування, придбаних протягом року, податок сплачується фізичною особою-платником починаючи з місяця, в якому виникло право власності на такий об'єкт. Контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

Нарахування податку та надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень про сплату податку фізичним особам - нерезидентам здійснюють контролюючі органи за місцем реєстрації об'єктів оподаткування, що перебувають у власності таких нерезидентів.

Тобто, із набранням чинності вказаними положеннями ПК України 01.01.2015 року, власники транспортних засобів віком до 5 років та об'ємом більше 3000 куб. см є платниками транспортного податку.

Згідно пп. 267.6.3 п. 267.6 ст. 267 ПК України, органи внутрішніх справ зобов'язані до 1 квітня 2015 року подати контролюючим органам за місцем реєстрації об'єкта оподаткування відомості, необхідні для розрахунку податку.

З 1 квітня 2015 року органи внутрішніх справ зобов'язані щомісячно, у 10-денний строк після закінчення календарного місяця подавати контролюючим органам відомості, необхідні для розрахунку податку, за місцем реєстрації об'єкта оподаткування станом на перше число відповідного місяця.

Форма подачі інформації встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної податкової політики.

Відповідно до пп. 267.6.4 п. 267.6 ст. 267 ПК України, платники податку - юридичні особи самостійно обчислюють суму податку станом на 1 січня звітного року і до 20 лютого цього ж року подають контролюючому органу за місцем реєстрації об'єкта оподаткування декларацію за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками поквартально.

Щодо об'єктів оподаткування, придбаних протягом року, декларація юридичною особою - платником подається протягом місяця з дня виникнення права власності на такий об'єкт, а податок сплачується починаючи з місяця, в якому виникло право власності на такий об'єкт.

Відповідно до пп. 267.8.1. п. 267.8 ст. 267 ПК України, транспортний податок сплачується:

а) фізичними особами - протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення;

б) юридичними особами - авансовими внесками щокварталу до 30 числа місяця, що наступає за звітним кварталом, які відображаються в річній податковій декларації.

При цьому, вказані норми є чинними, Закон України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28.12.2014 року N 71-VIII неконституційним визнано не було.

Відповідно до ст. 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах, зокрема, рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу; презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу; стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Пунктом 4.3 ст. 4 Податкового кодексу України передбачено, що податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів.

При цьому, згідно з п. 4.4 ст. 4 ПК України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.

Проте, ст. 19 Конституції України встановлює: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

Відповідні повноваження, їх розмежування між Верховною Радою та місцевими радами, зокрема, щодо установлення місцевих податків, визначені ст. 12 ПК України.

Згідно зі ст. 8 ПК України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених Кодексом. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Приписи пп. 10.1.1 п. 10.1 та п. 10.2 ст. 10 Податкового кодексу України відносять до місцевих податків податок на майно в частині транспортного податку.

Згідно з п. 12.3 ст. 12 ПК України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом (пп. 12.3.1 ПК України).

При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору (пп. 12.3.2 ПК України).

Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів (пп. 12.3.3 ПК України).

Згідно з п. 12.5 ст. 12 ПК України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке набирає чинності з урахуванням строків, передбачених пп. 12.3.4 ст. 12 ПК України.

Разом з цим, п. 5 р. XIX "Прикінцеві положення" ПК України встановлено, що органи місцевого самоврядування зобов'язані забезпечити у місячний термін з дня набрання чинності цим Кодексом прийняття рішень щодо встановлення місцевих податків і зборів, визначених цим Кодексом.

З наведеного вище вбачається, що безпосереднє встановлення місцевих податків, а отже і транспортного податку, віднесено Податковим кодексом до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.

Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також п. 24 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та ст. 143 Конституції України.

Згідно ст. 69 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування відповідно до Податкового кодексу України встановлюють місцеві податки і збори. Місцеві податки і збори зараховуються до відповідних місцевих бюджетів у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України з урахуванням визначених Податковим кодексом України.

Отже, Верховна Рада України може встановлювати тільки перелік дозволених до встановлення місцевими радами місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків. А, власне, встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв - це є компетенцією відповідних місцевих рад.

Рішенням Київської міської ради від 28.01.2015 р. N 58/923 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року N 242/5629" (було опубліковане у газеті "Хрещатик" 06.03.2015 р.) установлений транспортний податок та затверджене Положення про транспортний податок, яке містить норми, аналогічні тим, що викладені в Податковому кодексі України.

Оцінюючи доводи позивачів, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки, що податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року, з огляду на положення пп. 4.1.9 п. 4 ст. 4 Податкового кодексу України, суд виходить з наступного.

Пунктом 4.3 статті 4 Податкового кодексу України передбачено, що податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів.

При цьому відповідно до пункту 4.4 статті 4 Податкового кодексу України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.

Відповідно до підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Статтею 3 Бюджетного кодексу України визначено, що бюджетний період для всіх бюджетів що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.

Відповідно до статті 27 Бюджетного кодексу України, закони України або їх окремі положення, які впливають на показники бюджету (зменшують надходження бюджету та/або збільшують витрати бюджету) і приймаються після 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

Таким чином, обмеження, передбачені вказаною нормою, стосуються законів чи їх окремих положень, які зменшують надходження бюджету та/або збільшують витрати бюджету та, відповідно, не застосовується до нових видів податків, що збільшують надходження до бюджету, яким є, зокрема, транспортний податок, що введено в дію з 01.01.2015.

Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" N 71-VIII від 28 грудня 2014 року не вносились зміни до елементів податків, а запроваджено новий вид податку на майно - транспортний податок.

Отже, принцип стабільності, передбачений підпунктом 4.1.9 пункту 4 статті 4 Податкового кодексу України, застосовується у разі внесення змін до елементів податків та зборів, а не при встановлені нових податків.

Перехідними положеннями Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28.12.2014 N 71-VIII, яким внесені зміни до Податкового кодексу України щодо порядку справляння транспортного податку, визначено особливості прийняття органами місцевого самоврядування рішення про встановлення місцевих податків, зокрема транспортного податку, на 2015 рік. Пунктом 4 Прикінцевих положень зазначеного Закону, окрім іншого, рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині транспортного податку). Установлено, що в 2015 році до рішень місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2015 рік не застосовуються вимоги, визначені Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

При цьому положеннями підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, в редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що у разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Відповідно до пункту 7.3 статті 7 Податкового кодексу України будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства.

Таким чином, питання справляння транспортного податку, хоча, що він і відноситься до місцевих податків, визначається Податковим кодексом України, який регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Надаючи оцінку доводам позивачів, щодо неврахування відповідачем принципу недискримінації та практики Європейського Суду з прав людини, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

В силу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до частини 2 статті 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

У рішенні від 14 жовтня 2010 року, прийнятому у справі "Щокін проти України", Європейський Суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів" (п. 50).

Отже, введення нового виду податку - транспортного податку, на підставі Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" N 71-VIII від 28 грудня 2014 року слід вважати "законним втручанням" держави у мирне володіння майном особи, що узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини.

Зважаючи на обставини даної справи, а також оцінюючи зібрані по справі докази, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог даного позову.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд, надаючи оцінку діям відповідача, вважає, що вони вчинені у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відтак, оскаржуване рішення було прийнято відповідачем у спосіб та у межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Керуючись ст. 9, 17, 122, 159, 163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва постановив:

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Р. О. Арсірій