ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
ПОСТАНОВА
20.01.2017 N 826/17492/16
Про визнання незаконною та нечинною з моменту
прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28.09.93 N 819
"Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування
загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність
та участь України у міжнародних авіаційних організаціях"
Окружний адміністративний суду міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді - Шулежка В. П., суддів: Іщука І. О. та Погрібніченка І. М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб - Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України", Державної авіаційної служби України, Товариства з обмеженою відповідальністю "Українсько-середземноморські авіалінії" про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28.09.93 N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях", встановив:
З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), за участю третіх осіб - приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" (далі - третя особа 1), Державної авіаційної служби України (далі - третя особа 2), товариства з обмеженою відповідальністю "Українсько-Середземноморські Авіалінії" (далі - третя особа 3) про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28.09.93 N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях".
Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю оскаржуваної постанови правовим актам вищої юридичної сили, зокрема Конституції України, Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Податковому кодексу України, Закону України "Про адміністративні послуги".
Про день, час та місце судового засідання позивач повідомлений належним чином, у судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності.
Представник відповідача проти позову заперечував, зазначивши, що оскаржувана постанова відповідає чинному законодавству та міжнародних зобов'язань України не порушує.
Представник третьої особи 1 підтримав пред'явлений позивачем позов та просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Представники третьої особи 2 та третьої особи 3 надали пояснення по суті спору та просили у задоволенні позову відмовити.
Відповідно до частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи зазначене та неприбуття в судове засідання позивача, суд ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.
Розглянувши наявні матеріали справи, суд встановив наступне.
У липні 2016 року позивачем здійснено авіапереліт за маршрутом Київ - Бургас (Болгарія) - Київ.
Згідно з листом туроператора ТОВ "Універсальний Тревел Бутік" від 18.10.2016, вартість вказаного перельоту склала 4514,60 грн., з яких тариф - 3561,60 грн., а такси - 953,00 грн., в т. ч. збір за кожного пасажира, що відлітає з аеропорту України, у розмірі, еквівалентному 2,00 дол. США.
З матеріалів справи вбачається, що підставою поданого позову є незгода позивача із збором за кожного пасажира, що був стягнутий з позивача при здійсненні польоту за маршрутом Київ - Бургас (Болгарія) - Київ на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28.09.93 N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях" (далі - Постанова N 819).
Відповідно до частини 2 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Враховуючи, що Постанова N 819 є нормативно-правовим актом та була застосована до позивача, позивач наділений правом на оскарження такого акта у судовому порядку в силу приписів ч. 2 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частиною 4 статті 12 Повітряного кодексу України встановлено, що для забезпечення реалізації основних напрямів державної політики у сфері авіаційної діяльності та використання повітряного простору України, утримання та забезпечення діяльності уповноваженого органу з питань цивільної авіації з метою виконання покладених на нього завдань та функцій, участі та представництва України у міжнародних авіаційних організаціях та інших заходах діє Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
Згідно з частиною 5 статті 12 Повітряного кодексу України надходженнями Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (далі - Фонд) є державні збори із суб'єктів авіаційної діяльності:
1) за сертифікацію, реєстрацію, перереєстрацію об'єктів та суб'єктів авіаційної діяльності та супроводження їх діяльності;
2) за надання прав на експлуатацію повітряних ліній;
3) за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України;
4) за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває до аеропорту України;
5) за вчинення офіційних дій, пов'язаних з наглядом у сфері цивільної авіації, у тому числі під час виконання польотів в інших державах за договорами фрахту/лізингу, які розраховуються залежно від кількості та маси повітряних суден, строків тимчасового базування за кордоном та регіонів виконання польотів;
6) з авіаційної безпеки;
7) з інших передбачених законом надходжень.
Відповідно до частини 7 статті 12 Повітряного кодексу України забезпечення надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях здійснює уповноважений орган з питань цивільної авіації.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 N 520 затверджено Положення про Державну авіаційну службу України.
Згідно з пунктом 1 даного Положення, Державна авіаційна служба України (далі - Державіаслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури, який реалізує державну політику у сфері цивільної авіації та використання повітряного простору України та є уповноваженим органом з питань цивільної авіації.
Підпунктом 19 пункту 4 Положення про Державну авіаційну службу України передбачено, що Державіаслужба відповідно до покладених на неї завдань забезпечує надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
Аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку, що Державна авіаційна служба України є уповноваженим органом з питань цивільної авіації, який забезпечує надходження та використання коштів Фонду, у тому числі збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України.
Як пояснив представник третьої особи 2, збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується Державіаслужбою у відповідності до Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України (далі - Положення N 819), що затверджене Постановою N 819.
Відповідно до пункту 4 Положення N 819 державні збори сплачуються юридичними і фізичними особами у розмірах згідно з додатком.
Порядку і строків сплати зборів ні Положенням N 819, ні законами України не встановлено.
Додатком до Положення N 819 передбачено розміри державних зборів за надання державних послуг із сертифікації, реєстрації тощо. Іншими нормативними актами ставки зборів не визначено.
Судом встановлено, що при нарахуванні збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, Державіаслужба застосовує ставки збору, що містяться в додатку до Положення N 819 в колонці "Державні послуги" розділу II "Експлуатація авіаційної техніки" в пункті 5 "Видача дозволів на експлуатацію повітряних ліній", яким встановлено наступні розміри державного збору за державну послугу - видача дозволів на експлуатацію повітряних ліній:
- у межах України (у тому числі чартерні перевезення): під час подання заяви - 63,2 неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць; за видачу документа (свідоцтва, сертифіката, тощо) - 25,4 неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць;
- міжнародних (за винятком чартерних перевезень): під час подання заяви - 140,8 неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць; за видачу документа (свідоцтва, сертифіката, тощо) - 400 доларів США за кожний маршрут.
У даному пункті в останній колонці під назвою "Додаткові показники коригування розмірів державного збору" передбачено, що державний збір збільшується з розрахунку:
- у межах України (у тому числі чартерні перевезення): за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту, на 0,5 доларів США; за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває, на 2,5 доларів США;
- міжнародних (за винятком чартерних перевезень): за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту, на 2 долари США; за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває, на 10 доларів США.
Вказані додаткові показники коригування розмірів державного збору застосовуються і при видачі дозволів на виконання чартерних міжнародних перевезень пасажирів та (або) вантажу з України або в Україну (пункт 6 додатка до Положення N 819).
Таким чином, судом встановлено, що збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується уповноваженим органом з питань цивільної авіації на підставі підзаконного нормативно-правового акта за ставками збору за видачу дозволів на експлуатацію повітряних ліній.
Частиною 1 статті 67 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Статтею 75 Конституції України встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
Пунктом 3 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України віднесено прийняття законів.
Відповідно до статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
У пункті 1 частини 2 статті 92 Конституції України закріплено, що виключно законами України визначаються система оподаткування, податки і збори.
Згідно з підпунктом 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24.03.2005 N 2-рп/2005 встановлення системи оподаткування, податків і зборів, їх розмірів та порядку сплати є виключною прерогативою закону.
У пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.2009 N 15-рп/2009 зазначено, що право встановлювати (скасовувати) загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) належить до законодавчих повноважень Верховної Ради України. Це виключне повноваження передбачає і право парламенту визначати всі елементи правового механізму регулювання податків і зборів (обов'язкових платежів), у тому числі податкову ставку (розмір податку на одиницю оподаткування) та строки справляння податку.
У мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 20.05.2010 N 14-рп/2010 вказано, що конституційне повноваження Кабінету Міністрів України забезпечувати проведення податкової політики (пункт 3 статті 116 Конституції України) не передбачає права встановлювати загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) або визначати окремі елементи їх правового механізму регулювання. Делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади порушує конституційний принцип поділу державної влади, що суперечить вимогам статті 6, частини другої статті 8, частини другої статті 19, частини першої статті 67, пункту 1 частини другої статті 92 Конституції України.
Враховуючи наведене вище, суд приходить до висновку, що державні збори до Фонду, у тому числі елементи правового механізму регулювання таких зборів, як-то розмір та порядок сплати, мають бути передбачені виключно законом. Делегування парламентом функції із встановлення державних зборів іншим органам державної влади суперечить Конституції України.
Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Згідно з пунктом 1 Розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.
Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" встановлено, що оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 N 9).
За таких обставин, встановлення збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, підзаконним нормативно-правовим актом суперечить Конституції України та унеможливлює застосування такого акта (Постанови N 819) при нарахуванні та стягненні відповідного збору.
Крім того, згідно з пунктом 4.2 статті 4 Податкового кодексу України загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають.
Встановлення загальнодержавних, місцевих податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється (п. 9.4 ст. 9, п. 10.4 ст. 10 Податкового кодексу України).
Як вже зазначалось, судом встановлено, що збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується Державіаслужбою за ставками збору за видачу дозволів на експлуатацію повітряних ліній, тобто збору за надання прав на експлуатацію повітряних ліній, передбаченого в переліку джерел формування Фонду в пункті 2 частини 5 статті 12 Повітряного кодексу України.
Згідно з пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Повітряного кодексу України збір, визначений пунктом 2 частини 5 статті 12 цього Кодексу, справляється до набрання чинності законом про адміністративні послуги та іншими законами, що регулюють справляння відповідних зборів відповідно до пункту 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України.
Пунктом 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України раніше передбачалось, що збори (плата, внески), не встановлені цим Кодексом як загальнодержавні або місцеві, але встановлені законодавчими актами України як обов'язкові платежі до набрання чинності цим Кодексом, справляються за правилами, встановленими цими законодавчими актами України, до набрання чинності законом про адміністративні послуги та іншими законами, що регулюватимуть справляння відповідних зборів (плати, внесків).
Закон України "Про адміністративні послуги" набрав чинності 07.10.2012.
Частиною 5 статті 20 Закону України "Про адміністративні послуги" визнано таким, що втрачає чинність з 1 січня 2014 року пункт 2 підрозділу 10 розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України.
Враховуючи, що ставки збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, законом не встановлені, а при його розрахунку застосовуються ставки збору, визначеного пунктом 2 частини 5 статті 12 Повітряного кодексу України, збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, не справляється з огляду на набрання чинності Законом України "Про адміністративні послуги" та втрату чинності пункту 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України.
Відсутність чітких норм розрахунку державного збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, та невідповідність Постанови N 819 чинному законодавству підтверджується Державіаслужбою, яка підготувала та оприлюднила на своєму офіційному сайті в мережі Інтернет проект постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 р. N 819".
У пояснювальній записці до проекту постанови Державіаслужба зазначила, що чинна редакція Постанови N 819 є застарілою, не відповідає сучасним вимогам та не переглядалась з урахуванням положень чинного податкового та бюджетного законодавства. Крім того, у Постанові N 819 не встановлено хто подає звіт для розрахунку державного збору, термін подання звітів та термін сплати державного збору (Аналіз регуляторного впливу проекту постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 р. N 819", розміщений на сайті Державіаслужби за підписом голови Державіаслужби Б. О. В.).
Таким чином, спеціально уповноважений орган з питань цивільної авіації, що забезпечує надходження коштів до Фонду, у пояснювальній записці та аналізі регуляторного впливу проекту постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 р. N 819" підтвердив її невідповідність чинному законодавству та неналежне врегулювання Постановою N 819 порядку сплати збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України.
Також судом враховується, що для України є чинною Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року.
Частиною 2 статті 15 даної Конвенції передбачено, що жодна Договірна держава не стягує будь-яких мита, податків або інших зборів лише за право транзиту через її територію або вліт на її територію, або вильоту з її території будь-якого повітряного судна Договірної держави або присутніх на ньому осіб, або майна.
Збір за кожного пасажира стягується за його виліт з аеропорту України.
Відповідно до частини 1 статті 15 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
Згідно з частиною 2 статті 3 Повітряного кодексу України, у разі якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж передбачені Повітряним кодексом України та іншими актами законодавства України, застосовуються правила міжнародного договору України.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 01.11.96 N 9 встановлено, що виходячи з положення статті 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.
У зв'язку з наведеним, стягнення на підставі Постанови N 819 зборів за виліт/приліт пасажирів/вантажів з/на території України суперечить статті 15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року та свідчить про незаконність Постанови N 819 в цій частині.
Водночас, колегія суддів вважає помилковим посилання третьої особи на позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 12.01.2016 у справі N 21-633а15, як на підставу для її врахування в порядку ч. 1 ст. 244-2 КАС України, оскільки, обставини та предмет спору в межах даної адміністративної справи та вказаної справи є різними, а саме в межах даної адміністративної справи судом досліджено питання законності прийняття оскаржуваної постанови в порядку статті 171 КАС України, натомість у зазначеному рішенні Верховний Суд України не переглядав законність оскаржуваної постанови, а предметом спору є стягнення державного збору.
Як зазначено в пункту 1 частини 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до положень частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Окрім того, як зазначено у частині 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно з частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Постановою від 3 лютого 2015 року у справі N 21-617а14 Верховний Суд України роз'яснив, що право на захист - самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього. Відсутність у особи прав чи обов'язків у зв'язку із оскарженим рішенням органу державної влади не породжує для такої особи і права на захист, тобто права на звернення до суду із адміністративним позовом.
Відповідно до частини 8 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.
Визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта (пункт 10.2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 N 7 "Про судове рішення в адміністративній справі").
Беручи до уваги вищевикладене, суд погоджується з доводами позивача про невідповідність Постанови N 819 правовим актам вищої юридичної сили.
З огляду ж на те, що підставою подання позову стало застосування до позивача оскаржуваної постанови, судом встановлено, що її застосовано до позивача в частині розміру ставок зборів, визначених додатком до Положення. Інші положення Постанови N 819 безпосередньо позивача не стосуються та до нього не застосовувались. Оскільки захисту в адміністративному судочинстві підлягають саме порушені права, суд вважає за необхідне задовольнити позов в частині визнання незаконними та нечинними пунктів 5, 6 розділу II Додатку до Положення, затвердженого Постановою N 819. При цьому судом враховується, що збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується за ставками збору, що не справляється у зв'язку з набранням чинності Законом України "Про адміністративні послуги" та у зв'язку з втратою чинності пункту 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України, а відтак положення Постанови N 819 щодо зборів до Фонду визнаються судом нечинними саме з моменту втрати чинності пункту 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України, тобто з 1 січня 2014 року.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, повно і всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог та наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
При цьому, відповідно до положень частини 11 статті 171 КАС України, резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.
Відповідно, беручи до уваги положення статті 94 КАС України, на користь позивача підлягає присудженню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача всі здійсненні ним судові витрати.
Керуючись ст. ст. 69 - 71, 94, 158 - 163, 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати незаконними та нечинними з 01 січня 2014 року положення пунктів 5, 6 розділу II Додатку до Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях", з наступними змінами та доповненнями.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Зобов'язати Кабінет Міністрів України, відповідно до частини 11 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, після набрання постановою суду законної сили невідкладно опублікувати резолютивну частину даної постанови суду у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено.
Присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України сплачений нею судовий збір у розмірі 551,20 грн.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі до Окружного адміністративного суду міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.
Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Головуючий, суддя В. П. Шулежко
Суддя І. О. Іщук
Суддя І. М. Погрібніченко