ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
13.07.2016 N 826/1693/16

Щодо визнання інструкції такою, що не відповідає
правовим актам вищої юридичної сили

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії: головуючого, судді - Аблова Є. В., судді - Погрібніченка І. М., судді - Шулежка В. П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України про визнання інструкції такою, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач або ОСОБА_1.) з позовом до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (надалі - відповідач або Мінрегіонрозвитку), в якому просить визнати п. п. 2.2, 3.1 і 5 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 N 127, такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили, а саме ст. 633 Цивільного кодексу України, ст. ст. 10, 17 - 21 і 22 Закону України "Про захист прав споживачів".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні пункти Інструкції всупереч норм ст. 633 Цивільного кодексу України та ст. ст. 10, 17, 21 і 22 Закону України "Про захист прав споживачів" позбавляють позивача права на отримання послуг з технічної інвентаризації у потрібному йому обсязі, а саме стосовно окремої будівлі (сараю), що розташований у межах приватного домоволодіння та позначений в технічному паспорті літерою "Б", а тому не відповідають вказаним законодавчим актам.

Позивач в призначене судове засідання не з'явився, попередньо надіславши на адресу суд клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Відповідач явку свого представника у судове засідання не забезпечив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

В наданих суду письмових запереченнях проти позову (вих. N 8/8.4-125-16 від 27.04.2016) Мінрегіонрозвитку зазначило, що оскаржувані положення Інструкції відповідають Конституції та законам України. Водночас норми Цивільного кодексу України та Закону України "Про захист прав споживачів", на які посилається позивач, не регулюють питання здійснення інвентаризації об'єктів нерухомого майна.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), якщо немає перешкод для розгляду справи в судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомленні про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи клопотання позивача та неприбуття представника відповідача в судове засідання, суд ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Зі змісту позову та доданих до нього матеріалів вбачається, що ОСОБА_1 являється власником садибного (індивідуального) житлового будинку загальною площею 91,1 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та складається з самого будинку (площею 48,6 кв. м), господарських будівель і споруд (загальною площею 42,5 кв. м), в тому числі сараю, що позначений на схемі розташування будинку літерою "Б".

В жовтні 2013 року, у зв'язку з проведеною реконструкцією, позивач звернувся до комунального підприємства "Вовчанське бюро технічної інвентаризації" із письмовою заявою про проведення технічної інвентаризації господарської будівлі, позначеної на схемі розташування будинку літерою "Б" та розташованої на земельній ділянці, належного ОСОБА_1 житлового будинку в АДРЕСА_1. Під час безпосереднього обстеження на місці, шляхом зіставлення даних відображених у існуючих планах та описах, з дійсним станом цього об'єкта, заявник просив встановити зміни у використанні вказаної господарської будівлі, визначити фактичну площу та об'єм цього приміщення та внести до інвентаризаційних документів відповідні виправлення.

У відповідь на вказану заяву позивача КП "Вовчанське бюро технічної інвентаризації" надіслало лист від 06.11.2013 N 649, де повідомило, що зазначена в заяві будівля є господарською допоміжною будівлею, яка входить до складу домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Вказана будівля є невід'ємною частиною житлового будинку з іншими господарськими будівлями і знаходиться за тією ж адресою. З посиланням на п. 2.2 та п. 5 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10.07.2001 N 582/5773, комунальне підприємство запропонувало провести поточну інвентаризацію з внесенням змін у складі всього домоволодіння з виготовленням технічного паспорту на день проведення обстеження.

Вважаючи таку відповідь КП "Вовчанське бюро технічної інвентаризації" безпідставною відмовою в укладенні договору на проведення технічної інвентаризації окремої будівлі, що існує у складі приватного домоволодіння, позивач звернувся за роз'ясненням до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (заява позивача від 17.03.2015).

Своїм листом від 06.04.2015 N 8/9-924-15 відповідач пояснив, що у разі зміни технічного стану будь-якої будівлі, яка розташована на присадибній ділянці, технічна інвентаризація проводиться стосовно садибного (індивідуального) житлового будинку, бо виготовлення технічного паспорту на зазначену будівлю чинними нормативно-правовими актами не передбачено.

Крім того, попередньо ОСОБА_1 звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з позовом до КП "Вовчанське бюро технічної інвентаризації" про зобов'язання припинення дій, які порушують право на отримання послуг, та поновити становище, яке існувало до порушення, та про відшкодування моральної шкоди. За результатами розгляду цього позову Орджонікідзевським районним судом м. Харкова постановлено рішення від 17.04.2014 по справі N 644/11985/13-ц (провадження N 2/644/507/14), яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 13.01.2015 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.05.2015, про відмову в задоволенні позовних вимог. Рішення судів мотивовані тим, що за змістом п. п. 1.2, 2.2 і 3.1 Інструкції технічна інвентаризація проводиться щодо самостійних об'єктів, які розташовані на земельній ділянці за окремою поштовою адресою, а тому перебудоване позивачем приміщення сараю літ. "Б" не є самостійним об'єктом технічної інвентаризації та не підлягає інвентаризації окремо від одноквартирного (садибного) житлового будинку по АДРЕСА_1.

Не погоджуючись з законністю положень п. п. 2.2, 3.1 і 5 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, як таких, що суперечать приписам ст. 633 Цивільного кодексу України та ст. ст. 10, 17, 21 і 22 Закону України "Про захист прав споживачів", позивач звернувся із цим позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва. При цьому в тексті свого позову позивач безпосередньо акцентує увагу на окремих нормах ст. 633 Цивільного кодексу України, ст. 17 (ч. 2), ст. 21 (п. 2, 3 і 4 ч. 1) Закону України "Про захист прав споживачів".

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 N 127 (далі - Інструкція), що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 10.07.2001 за N 582/5773, визначає порядок та методику проведення технічної інвентаризації збудованих (реконструйованих) будинків, допоміжних будівель та споруд з метою: визначення їх фактичної площі та об'єму (щодо проектних); обстеження та оцінки технічного стану наявних об'єктів; установлення вартості об'єктів.

Інструкція була опублікована в бюлетені Офіційний вісник України N 28 від 27.07.2001 та у відповідності до ст. 3 Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 03.10.1992 N 493/92 набрала чинності через 10 днів після її реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Дана Інструкція була розроблена з метою нормативно-методичного забезпечення діяльності суб'єктів господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об'єктів нерухомого майна (далі - суб'єкти господарювання) та діє на всій території України для здійснення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна всіх форм власності.

У відповідності до п. 1.2 розд. 1 цієї Інструкції (в редакціях наказів Мінрегіону України від 28.12.2012 N 658, зареєстрованим у Мін'юсті України 28.12.2012 за N 2212/22524, та від 08.01.2013 N 2, зареєстрованим у Мін'юсті України 14.01.2013 за N 113/22645) технічна інвентаризація проводиться у таких випадках:

- перед прийняттям в експлуатацію завершених будівництвом об'єктів, у тому числі після проведення реконструкції та капітального ремонту;

- перед проведенням державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва;

- перед проведенням державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, що утворився в результаті поділу, об'єднання об'єкта нерухомого майна або виділення частки з об'єкта нерухомого майна, крім випадків, коли в результаті такого поділу, об'єднання або виділення частки завершений будівництвом об'єкт приймався в експлуатацію. В інших випадках технічна інвентаризація проводиться за бажанням замовника.

При цьому відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться, зокрема, за наявності даних технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, речові права стосовно яких підлягають реєстрації.

Вказана Інструкція діє на всій території України для здійснення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна всіх форм власності (п. 1.3 цієї Інструкції).

Згідно положень п. 1.4 і 1.7 зазначеної Інструкції для проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна замовниками укладаються договори.

Технічна інвентаризація об'єктів нерухомого майна проводиться суб'єктами господарювання, у складі яких працює один або більше відповідальних виконавців окремих видів робіт (послуг), пов'язаних із створенням об'єктів архітектури, які пройшли професійну атестацію у Мінрегіоні України та отримали кваліфікаційний сертифікат відповідно до статті 17 Закону України "Про архітектурну діяльність" та постанови Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року N 554 "Деякі питання професійної атестації відповідальних виконавців окремих видів робіт (послуг), пов'язаних із створенням об'єктів архітектури" (далі - виконавці).

На підставі матеріалів технічної інвентаризації складаються інвентаризаційні справи (додаток 1) та технічні паспорти (додатки 2 - 8, 18), які скріплюються підписом керівника та печаткою суб'єкта господарювання, а також підписом виконавця робіт із зазначенням серії та номера кваліфікаційного сертифіката та його печаткою.

Термін виконання робіт з технічної інвентаризації встановлюється договором. Розмір та порядок оплати робіт із технічної інвентаризації визначаються у договорі за домовленістю сторін.

При цьому дана Інструкція не містить у собі переліку підстав для відмови в проведенні інвентаризаційних робіт.

З контексту наведених положень Інструкції вбачається, що технічна інвентаризація - це комплекс робіт з обстеження, обміру будівлі, приміщення з метою визначення їх стану, та внесення отриманих даних в спеціальну форму. В результаті інвентаризації видається технічний паспорт - один з головних документів на квартиру, будинок, споруду, що являється інформаційно-довідковим документом, який містить інформацію про фактичний стан об'єкта нерухомого майна (зокрема, його технічні показники).

Починаючи з січня 2013 року коло суб'єктів, уповноважених на організацію та забезпечення технічної інвентаризації, розширено, у зв'язку з чим надавати послуги з проведення технічної інвентаризації нерухомого майна та виготовлення технічних паспортів мають право не тільки комунальні Бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ), а й інші суб'єкти господарювання, що мають у штаті сертифікованих фахівців.

Надання послуг з проведення технічної інвентаризації нерухомого майна відбувається за наслідками укладення між замовником таких послуг та суб'єктом господарювання договору, що за своєю суттю відповідає визначенню публічного договору.

Правовий статус публічного договору визначено у ст. 633 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зокрема, нормами ч. 1 - 6 цієї статті Кодексу визначено, що публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Аналізуючи наведені положення ст. 633 ЦК України, суд приходить до висновку, що положення щодо публічного договору є винятком з загального принципу свободи договору, встановленого з метою захисту інтересів споживачів товарів (робіт, послуг) у певній сфері відносин (що закріплений в п. 3 ч. 1 ст. 3 цього ж Кодексу). Договір, що укладається, може бути віднесений до числа публічних, якщо він відповідає сукупності встановлених частиною першою статті, що коментується, умов.

По-перше, сторона, яка реалізує товари (виконує роботу, надає послуги) має діяти як суб'єкт підприємницької діяльності. Це може бути юридична особа, що здійснює підприємницьку діяльність, або фізична особа, яка зареєстрована як підприємець у встановленому порядку.

По-друге, діяльність по реалізації товарів (виконанню робіт, наданню послуг) має носити публічний характер. Це означає, що вона пов'язана з обов'язком суб'єкта підприємницької діяльності продати товар (виконати роботу, надати послугу) кожному, хто до нього звернеться.

Перелік сфер, в яких може застосовуватись публічний договір, наданий в ч. 1 ст. 633 Кодексу, є приблизним і не може бути вичерпним. В той же час предметом договору можуть бути будь-які дії, які повинна вчиняти відповідна особа - підприємець за характером своєї діяльності. Тобто публічний характер інших договорів може випливати з їх суті (як у випадку з договором на проведення технічної інвентаризації нерухомого майна).

Особливістю публічного договору є рівність умов такого договору відносно всіх споживачів, за винятком тих, яким за законом надані відповідні пільги. Укладаючи публічний договір, підприємець, за загальним правилом, не має права надавати переваги будь-кому, крім тих осіб, які мають право на такі переваги за законом.

Також суб'єкт підприємницької діяльності, який здійснює публічну діяльність, не має права свавільно змінювати ті чи інші умови договору щодо різних споживачів і ставити їх таким чином у нерівне становище. Отже, ціна на товари чи послуги за публічним договором встановлюється однакова як для фізичних осіб, так і для юридичних осіб - споживачів таких товарів чи послуг.

Якщо у підприємця є можливість надання певного товару або послуг, виконання певного виду робіт, то ЦК України забороняє йому відмовлятися від укладення публічного договору.

Враховуючи вищенаведене суд вважає, що договір про надання послуг з проведення технічної інвентаризації нерухомого майна відповідає ознакам публічного договору.

Правовідносини сторін публічного договору (суб'єкта господарювання - виконавця та замовника - фізичної особи, яка придбаває послуги для задоволення власних потреб (споживача) підпадають під сферу дії Закону України "Про захист прав споживачів".

Зокрема, нормами ч. 2 ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачів", передбачено, що споживач має право на вільний вибір товарів і послуг у зручний для нього час та на вільне використання електронних платіжних засобів з урахуванням режиму роботи та обов'язкових для продавця (виконавця) форм (видів) розрахунків, установлених законодавством України.

Продавець (виконавець) зобов'язаний всіляко сприяти споживачеві у вільному виборі продукції та форм її оплати.

Забороняється примушувати споживача придбавати продукцію неналежної якості або непотрібного йому асортименту, у будь-який спосіб обмежувати використання ним електронних платіжних засобів, якщо відповідно до законодавства продавець (виконавець) зобов'язаний приймати їх до сплати.

Водночас ч. 1 цієї статті Закону визначено, що встановлення будь-яких переваг, застосування прямих або непрямих обмежень прав споживачів не допускається, крім випадків, передбачених нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України "Про захист прав споживачів" крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо:

- при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції (п. 1);

- при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення (п. 2);

- при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору (п. 3);

- порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (п. 4).

Стаття 10 цього Закону регламентує права споживача у разі порушення умов вже укладеного договору про виконання робіт (надання послуг), а ст. 22 - судовий захист прав споживачів.

Як свідчать наявні матеріали справи, позивачу було відмовлено у наданні послуг з проведення технічної інвентаризації окремої будівлі (сараю), яка як господарська допоміжна будівля входить до складу домоволодіння, та відповідно в укладенні публічного договору з посиланням на положення п. 2.2 і 5 Інструкції.

В своєму позові ОСОБА_1 зазначив, що відмовляючи в укладенні публічного договору КП "Вовчанське бюро технічної інвентаризації" позбавило його прав, передбачених ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів" (а саме на укладення публічного договору), та всупереч ст. 17 зазначеного Закону змушує позивача придбати непотрібні йому послуги (оплатити вартість поточної технічної інвентаризації всього домоволодіння), що, в свою чергу, порушує, закріплене ст. 21 Закону України "Про захист прав споживачів", право споживача на вільний вибір послуг.

Оцінюючи такі зауваження позивача з урахуванням норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про захист прав споживачів" та положень Інструкції суд зазначає наступне.

Зі змісту п. 1.2 Інструкції вбачається, що технічна інвентаризація передбачає первинну технічну інвентаризацію об'єктів та поточні інвентаризаційно-оцінювальні роботи для встановлення змін за певний період часу після первинної інвентаризації (зокрема, як вказано у розд. 11 такої Інструкції, у разі виявлення змін щодо складу, технічного стану, власників будинків тощо, суб'єкти господарювання вносять до інвентаризаційних документів відповідні виправлення та доповнення. При наявності змін технічний паспорт замінюється на новий з позначкою про це в старому технічному паспорті, який залишається у замовника).

Пунктом 2 Інструкції визначені об'єкти, що підлягають технічній інвентаризації:

- багатоквартирні житлові будинки, гуртожитки;

- одноквартирні (садибні) житлові будинки;

- багатофункціональні будинки і комплекси;

- будинки і споруди громадського та виробничого призначення, інженерні мережі, елементи благоустрою тощо;

- господарські будівлі (сараї /хліви/, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції, сміттєзбірники тощо);

- господарські споруди (колодязі, вигрібні ями, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо);

- садові та дачні будинки, гаражі (що не відносяться до господарських: багатоповерхові, підземні, одноповерхові-блокові).

Підпунктом 2.2 п. 2 Інструкції конкретизовано, що одноквартирні (садибні) житлові будинки складаються із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень. При цьому на присадибних ділянках, крім житлових будинків, розміщуються господарські будівлі (сараї/хліви, літні кухні, гаражі, майстерні, навіси, вбиральні тощо) та господарські споруди (колодязі, вигрібні ями, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо).

Правовідносини з організації та порядку виконання робіт з технічної інвентаризації (які включають обмірювальні роботи) регламентовані п. 3.1 Інструкції. Так, абз. 2 п. 3.1 Інструкції встановлено, що технічній інвентаризації підлягають об'єкти (згідно з розділом 2) всіх форм власності, розташовані на земельних ділянках (за окремими поштовими адресами), незалежно від того, побудовані вони за відповідно оформленими документами чи самочинно: будинки, включаючи прибудови та надбудови, громадські та виробничі будинки, господарські будівлі та споруди, а також вбудовані та окремо розташовані захисні споруди.

Зокрема, положеннями абз. 3, 5, 10 - 13 п. 3.1 Інструкції передбачено, що під час інвентаризації повинні бути обстежені основні конструктивні елементи будинків.

Роботи з інвентаризації всіх об'єктів повинні здійснюватися на замовлення та за обов'язковою участю замовника (замовників), у присутності якого (яких) проводиться обстеження, що фіксується в абрисі чи ескізі, з обов'язковим підписанням ним (ними) цих документів. При проведенні технічної інвентаризації визначення вартості об'єктів виконується за бажанням замовника.

Під час виконання технічної інвентаризації необхідно дотримуватися такої черговості робіт: вивчення документів, що стосуються інвентаризації; виконання обстеження, обмірів, складання схематичних креслень земельних ділянок, будинків, допоміжних будівель та споруд.

На кожний об'єкт (у тому числі на захисні споруди) заводиться окрема інвентаризаційна справа і запроваджується літерування та нумерація будинків, допоміжних будівель та споруд

Порядок здійснення обмірювальних робіт визначено у п. 3.2 Інструкції.

Відповідно до розд. 5 Інструкції (пункт 5 в Інструкції відсутній), яким визначено порядок складання абрису та схематичного плану земельної ділянки, під час обмірювальних робіт складаються абриси на земельну ділянку з нанесенням усіх наявних будинків, господарських будівель і споруд, меж та угідь (двору, саду, городу тощо /додаток 1.13/).

В абрисі зазначається номер будівельного кварталу, номер житлового будинку, назва вулиці, найменування власника, підстава права власності, дата зйомки, контролю та підписи виконавців.

В абрисі скорочено вказуються поверховість та призначення будинків, матеріал стін, літерування будинків і господарських будівель, найменування угідь.

Цифри та умовні позначки на абрисі робляться дрібним, чітким почерком, без підкреслень та без затемнень креслення, а в разі необхідності - з примітками на полях креслення.

Абриси складаються на земельні ділянки, які входять до складу кварталу (району), або на кожну земельну ділянку окремо. Першому віддається перевага.

Зняті контури ситуації наносяться на абрис у довільному масштабі. Лінії викреслюються від руки. Ведення абрису виконується тільки чорним олівцем.

У процесі виконання абрису застосовуються умовні знаки, прийняті для складання планів відповідних масштабів.

За потреби контури будинків та споруд забезпечуються пояснювальними написами. До об'єктів, призначення яких виконавцю невідоме, в абрисі дається короткий їх опис.

Унесення поточних змін, перемальовування абрису, підчищання і нанесення одних цифр на інші забороняється.

Неправильні розміри в абрисі перекреслюються олівцем, а правильні розміри проставляються над ними.

Складання плану земельної ділянки полягає у:

- перевірці польових журналів, обробці кутових та лінійних вимірів;

- вирахуванні координат точок зйомочних (теодолітних) ходів, створених та інших допоміжних точок;

- нанесенні точок за їх координатами на планшети;

- складанні (накладанні) плану за даними абрисів;

- коригуванні (контролі) накладання;

- підрахунку площ окремих земельних ділянок, кварталів;

- накресленні плану тушшю (додаток 1.4);

- коригуванні накресленого плану (тушшю);

- знятті необхідних копій із складених планів.

На плані земельної ділянки кожен будинок та господарська будівля, починаючи з основної, літерується великими буквами алфавіту.

Якщо літерується велика кількість будинків та господарських будівель, розміщених на земельній ділянці, то після закінчення алфавіту застосовуються літери з штрихом.

Господарські будівлі літеруються слідом за основними. Паркани та огорожі нумеруються арабськими цифрами, тротуари та замощення - римськими.

У разі знесення будинку чи господарської будівлі, що мала присвоєну літеру, у подальшому така літера більше не присвоюється.

Зі змісту наведених положень пунктів та розділів Інструкції (а саме п. 2.2 і п. 3.1 Інструкції) слідує, що порядок здійснення технічної інвентаризації господарських будівель (в тому числі сараю), що розташовані на земельній ділянці разом з одноквартирним (садибним) житловим будинком, якому присвоєно окрему поштову адресу, окремо від такого будинку не врегульований.

Згідно письмових пояснень представника відповідача, оформлених у вигляді заперечень проти позову, встановлений в Інструкції порядок інвентаризації відповідає вимогам ст. 186 і 381 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

За ст. 181 ЦК України до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Відповідно рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

До об'єктів нерухомого майна ЦК України віднесено житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно (ст. 331, 376 цього Кодексу). Відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) об'єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення (ст. 5). Визначення "житловий будинок", "квартира", "садиба" містяться у гл. 28 ЦК України.

Стаття 381 ЦК України дає юридичне визначення садиби як об'єкта права власності, яке є земельною ділянкою разом з розташованими на ній житловим будинком (поняття якого наведено у ст. 380 цього Кодексу), господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

У законодавстві України радянського періоду протягом тривалого часу використовувався термін "домоволодіння". Так, відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої наказом Міністерства комунального господарства УРСР від 31.01.66, яка втратила чинність 13.12.1995, під домоволодінням розумілося два і більше будинків із приналежними до них надвірними будівлями (чи без таких), що розташовані на одній земельній ділянці під одним порядковим номером по вулиці, провулку, площі.

Поняття домоволодіння наведено в наказі Держкомстат "Про затвердження Інструкції з ведення погосподарського обліку в сільських, селищних та міських радах" від 08.12.2010 N 491, що діяв до 27.05.2016) як житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями.

Таким чином, поняття "садиба" є дещо ширшим за своїм змістом, ніж поняття "домоволодіння", оскільки до складу садиби належать не лише житловий будинок і земельна ділянка, на якій він розташований, а й господарсько-побутові будівлі (які забезпечують власника необхідними для проживання засобами благоустрою, наприклад, сарай, гараж, санвузол та ін.) та комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), а також багаторічні насадження.

Статтею 186 ЦК України дано визначення головної речі і приналежності. Відповідно, річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приналежність не має самостійного значення та за призначенням без головної речі використовуватись не може, у зв'язку з чим є залежною від головної речі і має допоміжний статус. Визначення речі приналежністю визначається її природними властивостями, а також характером відносин, що виникають з приводу господарської призначення речі.

Поняття та співвідношення головної речі та приналежності у світлі питання державної реєстрації права власності на нерухоме майно, також розкривалося у п. 1.2 ("Деякі акценти державної реєстрації права власності на нерухоме майно") Методичних рекомендацій стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації", що були затверджені наказом Міністерства юстиції України N 660/5 від 14.09.2009 та діяли до квітня 2014 року). Так, Методичними рекомендаціями визначено, що приналежність не має самостійного значення та за призначенням без головної речі використовуватись не може, а тому, є залежною від головної речі і має допоміжний статус. За загальним правилом приналежність наслідує долю головної речі. Визначення речі приналежністю визначається її природними властивостями, а також характером відносин, що виникають з приводу господарського призначення речі.

І приналежність, і головна річ є фізично самостійними речами, але головна річ має самостійне значення, а приналежність - допоміжне і служить найбільш повному і найкращому використанню головної речі. Головна та приналежна речі утворюють одне ціле, яке передбачає їх використання за єдиним призначенням, а тому вони розглядаються як одна річ.

Державній реєстрації підлягає право власності на головну річ, а витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно має містити інформацію про приналежну річ у розділі "опис нерухомого майна".

Так, основним призначенням будинку є забезпечення власника і членів його сім'ї житлом. Відповідно до Будівельних норм і правил жиле приміщення (квартира) повинно складатися з жилої кімнати та інших допоміжних приміщень, а в умовах індивідуального жилого будинку - також інших господарських будівель (до яких, зокрема, відноситься сарай), розташованих на одній земельній ділянці з жилим будинком.

Те, що надвірні приміщення, огорожі та інші надвірні споруди, що обслуговують будівлю (сарай, паркан, колодязь), становлять разом з нею один інвентарний об'єкт, було визначено в Інструкції з бухгалтерського обліку необоротних активів бюджетних установ (затверджено наказом Державного казначейства України від 17.07.2000 N 64 (у редакції наказу Державного казначейства України від 21.02.2005 N 30)). Даний наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства фінансів України від 26.06.2013 N 611.

Таким чином, садибу можна визначити як певний цілісний майновий комплекс, покликаний забезпечувати житлові інтереси громадян та ведення ними побутово-господарської діяльності. Правове значення визнання садиби самостійним об'єктом права власності полягає, зокрема, в тому, що в разі відчуження житлового будинку вважатиметься, що відчужується вся садиба, якщо інше прямо не передбачено договором або законом (про що зазначено в ч. 2 ст. 381 ЦК України). Це означає, що в садибі головною річчю є житловий будинок, а інші складові елементи (зокрема господарські будівлі та споруди) є його приналежністю.

Враховуючи норми ст. ст. 186, 380, 381 ЦК України, господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв'язку з чим право власності на такі будівлі як на окремі об'єкти визнаватися не може. Дане твердження міститься у листі Верховного Суду України від 01.07.2013 "Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ".

Отже, господарська будівля (сарай), що розташована в межах садиби та призначена безпосередньо для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою (обслуговування житлового будинку), є приналежністю головної речі - житлового будинку, а тому не являється самостійною нерухомою річчю (об'єктом) для надання послуг технічної інвентаризації та державної реєстрації права власності.

Таке обмеження прав замовників (споживачів) на отримання послуг з технічної інвентаризації окремих елементів одноквартирних (садибних) житлових будинків не суперечить основам цивільного законодавства, що визначають правовий статус головної речі - садибного житлового будинку та її приналежностей - господарських будівель, право власності на таке нерухоме майно.

Таким чином, спірні пункти Інструкції, на думку суду, не містять положень про надання переваг окремим замовникам послуг технічної інвентаризації нерухомого майна, дискримінації та обмежень прав споживачів таких послуг, крім тих, що передбачені чинним законодавством (в даному випадку нормами ст. 186 і 381 Цивільного кодексу України), а тому, відповідно, не суперечать ст. 633 Цивільного кодексу України та ст. ст. 10, 17, 21 і 22 Закону України "Про захист прав споживачів" та не можуть порушувати права, свободи та інтереси позивача.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, у зв'язку з чим адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 94, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі в Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня її проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.

Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Головуючий, суддя Є. В. Аблов

Суддя І. М. Погрібніченко

Суддя В. П. Шулежко