ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА
24.11.2015 р. N К/800/24829/15

Про визнання нечинною і скасування постанови

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого - Мойсюка М. І., суддів - Іваненко Я. Л., Ліпського Д. В., при секретарі - Борілло Ю. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Кабінету Міністрів України, треті особи - Нотаріальна палата України, ОСОБА_6, про визнання нечинною і скасування постанови, за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України і Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року (Постанова N 826/20084/14) і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року (Ухвала N 826/20084/14), установила:

У грудні 2014 року ОСОБА_4 і ОСОБА_5 звернулися з позовом до Кабінету Міністрів України за участю третіх осіб - Нотаріальної палати України, ОСОБА_6 про визнання нечинними і скасування пунктів 1, 11 і 2 постанови Кабінету Міністрів України N 662 від 26 листопада 2014 року (далі - спірний акт).

Позовні вимоги обґрунтовували тим, що оскаржуваною постановою доповнено перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. На думку позивачів оскаржувані положення постанови суперечать вимогам чинного законодавства України щодо доведеності безспірності заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов'язання. Такі прийняті з перевищенням повноважень відповідача та із порушенням порядку прийняття постанов Кабінету Міністрів України, призвели до порушення існуючого необхідного балансу прав та інтересів суб'єктів правовідносин, до яких застосовується цей акт та несприятливих наслідків прав та інтересів осіб, що є позичальниками, зокрема і позивачів.

Вважаючи це порушенням своїх прав, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, з урахуванням уточнених позовних вимог просили визнати нечинними і скасувати пункти 1, 11 і 2 постанови Кабінету Міністрів України N 662 від 26 листопада 2014 року.

Постановою Окружного адміністративного сулу міста Києва від 20 березня 2015 року (Постанова N 826/20084/14), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року (Ухвала N 826/20084/14) позов задоволено частково.

Визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України N 662 від 26 листопада 2014 року, у частині пунктів 1, 1-1 і 2, в решті позову відмовлено.

У касаційних скаргах Кабінет Міністрів України і Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просять рішення судів скасувати та відмовити у позові.

В запереченнях позивач ОСОБА_5 вважаючи, що суди встановили дійсні обставини справи та правильно застосували норми матеріального і процесуального права просить касаційні скарги залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна постанова відповідача суперечить нормам Цивільного кодексу України, законів України "Про іпотеку", "Про захист прав споживачів", "Про нотаріат".

Проте до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права з таких підстав.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто, за змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_4 і ОСОБА_5 звертаючись до суду з позовом про скасування спірної постанови відповідача виходили з наявності укладених ними кредитних договорів з відповідними банками.

Дійсно, відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи чи інтереси.

Згідно з приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Проте до спірних правовідносин статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень, відповідно до частини другої якої право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Системний аналіз наведеного дає підстави дійти висновку, що у спірних правовідносинах особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта

В порушення зазначених приписів норм процесуального права, досліджуючи питання предмету спору суди не з'ясували яким чином застосування до позивачів спірного акта порушить їх права та законні інтереси.

Зокрема, суди першої та апеляційної інстанцій не вказали які саме конкретні права та свободи позивачів порушені та правові норми, якими вони закріплені.

Пославшись у рішенні на наявність в матеріалах справи копій кредитних договорів, укладених позивачами з банківськими установами, суди не навели відповідних мотивів, яким чином застосування до них спірного акту порушить їх права та законні інтереси, тобто чому стягнення з них боргів на користь банку за виконавчим написом нотаріуса буде неправомірним.

Суди також залишили поза увагою і дослідження питання чи являється ОСОБА_5 суб'єктом даних правовідносин, з огляду на додане до справи рішення Індустріального суду м. Дні пропетровська від 19 листопада 2013 року, яким з останнього було стягнуто кредитну заборгованість.

Тому для з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін щодо наявності кредитних відносин судам слід було обговорити питання про залучення до участі у справі банківські установи, з якими у позивачів наявні кредитні договори.

Помилковими є висновки судів і в частині невідповідності положень пунктів 1 і 2 змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів нормам Цивільного кодексу України, законів України "Про іпотеку", "Про захист прав споживачів".

Так, згідно статті 1 ЦК України цей Кодекс регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" - відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг, тобто такі регулюють питання матеріального права.

В той же час відповідно до статті 18 ЦК України вчинення виконавчого напису нотаріусом є процедурою захисту цивільних прав на борговому документі у випадках, передбачених законом, а затверджений спірною постановою перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Перелік), через призму пункту 19 частини 1 статті 34, статей 87, 88 Закону України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) врегульовує порядок цього захисту, тобто за своєю правовою природою є підзаконним актом процесуального права.

На думку колегії суддів, встановлений відповідачем Перелік не може суперечити нормам матеріального права, які встановлюють не процедуру, а самі права та обов'язки суб'єктів права.

При цьому слід враховувати, що процесуальні норми, частиною яких є Перелік, повинні базуватися на основоположних принципах, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності.

Не звернули уваги суди і на ту обставину, що приписи статей 87, 88 Закону N 3425-XII, передбачають вказаний вище позасудовий процесуальний порядок вчинення виконавчих написів нотаріуса.

Ці норми закону не зобов'язують нотаріуса перевіряти безспірність заборгованості боржника перед кредитором, а також наявності спору.

За їх змістом, як і Порядку нотаріус має перевірити тільки наявність документів, що свідчать про таку безспірність, перелік яких затверджує Кабінет Міністрів України.

Відповідно до статті 18 ЦК України, статей 87, 88 Закону N 3425-XII вчинення виконавчого напису - це захист нотаріусом прав кредитора за допомогою спрощеної, позасудової процедури, яка полягає у вчиненні на боргових документах напису про стягнення грошей або майна на його користь, за наявності між боржником і кредитором правовідносин, які визначаються Кабінетом Міністрів України шляхом встановлення переліку документів, що підтверджують ці правовідносини.

Тому безспірність в розумінні статті 88 Закону N 3425-XII є не доведеність боргу, а факт існування між кредитором та боржником правовідносин, за яких визнається безспірна наявність боргу.

При цьому, згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року N 282/20595), нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Що ж до можливості оскарження факту наявності заборгованості, її розміру та захисту громадянських прав перед банківською установою саме через суд, то на думку колегії суддів нотаріусу для підтвердження реальності відносин, наявності боргу, тобто тієї ж таки безспірності, разом з вищезазначеними документами при вчиненні виконавчого напису має бути надано банком графік погашення заборгованості та виписка по рахунку клієнта із зазначенням усіх платежів по кредиту та прострочення по виплаті.

У випадку ненадання банком таких документів, нотаріус відповідно до частини 1 статті 46 Закону N 3425-XII має право самостійно витребувати такі документи, адже пряма заборона на витребування додаткових документів для вчинення нотаріусом будь-якої нотаріальної дії відсутня, або ж, відповідно до статті 49 цього Закону відмовити у вчиненні нотаріальної дії.

За приписами частини 2, 4 статті 42 Закону N 3425-XII вчинення нотаріальної дії може бути відкладено в разі необхідності витребування додаткових відомостей або документів від фізичних та юридичних осіб або надсилання документів на експертизу, а також якщо відповідно до закону нотаріус повинен впевнитись у відсутності у заінтересованих осіб заперечень проти вчинення цієї дії. За обґрунтованою письмовою заявою заінтересованої особи, яка звернулася до суду та на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження позовної заяви заінтересованої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша заінтересована особа, вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом.

При цьому за змістом частини 1 статті 43 і 10 статті 44 Закону N 3425-XII при вчиненні нотаріальної дії нотаріуси встановлюють особу учасників цивільних відносин, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, а також зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.

Окрім того, вже після вчинення такої дії, сторона не позбавлена права на судовий захист - частини 1 і 2 статті 50 Закону N 3425-XII, що кореспондується зі статтею 16 ЦК України.

Системний аналіз зазначених норм права дають підстави дійти висновку, що нотаріус у таких відносинах стає гарантом захисту громадянських прав, а відповідно, збільшує його відповідальність.

Таким чином, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Неповне з'ясування судами дійсних обставин справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості.

Тому судові рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судових рішеннях.

За приписами частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ухвалила:

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України і Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року (Постанова N 826/20084/14) і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року (Ухвала N 826/20084/14) скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Мойсюк

Судді:

Я. Л. Іваненко

Д. В. Ліпський