ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
16.04.2015
Справа "Галь проти України"
(Заява N 6759/11)
Стислий виклад
З листопада 2010 року слідчим відділом управління по боротьбі з організованою злочинністю в Полтавській області Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області (далі - відділ міліції) щодо заявника було порушено кримінальну справу в межах провадження щодо незаконного завищення цін при постачанні продуктів харчування. Через два дні (5 листопада 2010 року) заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочину у сфері господарської діяльності.
8 листопада 2010 року заявника було допроваджено до Октябрського районного суду м. Полтави (далі - районний суд). На момент, коли заявник постав перед судом, пройшло 72 години і 10 хвилин з моменту його затримання. У судовому засіданні, яке тривало близько години, районний суд на підставі статті 165-2 Кримінально-процесуального кодексу України продовжив строктримання заявника під вартою до десяти діб, не навівши жодних конкретних підстав для свого рішення. Того ж дня захисник заявника звернувся до суду із скаргою на незаконне затримання та взяття заявника під варту, проте цю скаргу було розглянуто лише 15 листопада 2010 року і у її задоволенні відмовлено.
Під час судового засідання 15 листопада 2010 року районний суд також обрав заявникові запобіжний захід у вигляді взяття під варту, не вказавши строку тримання та навівши стандартне обгрунтування, посилаючись на серйозність обвинувачень, ризик перешкоджання слідству, атакож на особисті характеристики без будь-якого подальшого пояснення.
29 грудня 2010 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою на строк до трьох місяців, тобто до 5 лютого 2011 року, навівши таке ж стандартне обгрунтування.
З лютого 2011 року матеріали кримінальної справи щодо заявника було передано до районного суду. Через двадцять днів органи прокуратури відкликали справу з суду для виправлення деяких недоліків. 25 лютого 2011 року районний суд повернув матеріали справи прокурору, який того ж дня направив їх назад до суду.
25 березня 2011 року Ленінський районний суд м. Полтави розглянув клопотання про звільнення заявника з-під варти, подане його захисником, та задовольнив його. Запобіжний захід щодо заявника у вигляді тримання під вартою було замінено на підписку про невиїзд.
До Європейського суду заявник скаржився за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції, що тримання його під вартою було незаконним та безпідставним, та що він не постав негайно після свого затримання перед судом. Він також скаржився за пунктом 4 статті 5 та статтею 13 Конвенції, що його скаргу на незаконність тримання під вартою не було розглянуто без зволікань. Європейський суд вирішив розглядати останню скаргу лише за пунктом 4 статті 5 Конвенції.
Розглянувши скаргу заявника за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції, Європейський суд зазначив, що відповідними положеннями Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України чітко передбачено, що максимальний строк тримання під вартою без рішення суду становить сімдесят дві години і протягом цього строку відповідні органи влади повинні доставити затриману особу до судді. У цій справі органи влади не забезпечили доправлення заявника до суду впродовж передбаченого законодавством строку, а також не надали жодного обгрунтування відповідної затримки. У зв'язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою протягом періоду, який перевищував сімдесят дві години без рішення суду, зробило таке тримання свавільним та незаконним, а тому було порушення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції у зв'язку із триманням заявника під вартою до обрання судом запобіжного заходу.
Розглядаючи законність тримання заявника під вартою з моменту обрання йому запобіжного заходу, Європейський суд розділив увесь відповідний строк на окремі періоди.
Аналізуючи період з 8 до 15 листопада 2010 року, Європейський суд звернув увагу на те, що раніше він вже встановлював, що продовження строку затримання на підставі статті 165-2 Кримінально-процесуального кодексу України може бути виправданим тільки за конкретних обставин, і підстави для того, щоб не звільняти особу з-під варти, мають бути вагомі. Однак національний суд у своїй постанові від 8 листопада 2010 року не навів жодних підстав для продовження затримання заявника, а отже зазначена постанова має вважатися свавільною та невиправданою. Таким чином, Європейський суд констатував, що у період з 8 до 15 листопада 2010 року заявник перебував під вартою у порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Щодо законності тримання заявника під вартою у період з 15 листопада до 29 грудня 2010 року Європейський суд зазначив, що відповідна постанова національного суду (15 листопада 2010 року) не встановлювала кінцевий строк застосування цього запобіжного заходу і повторювала стандартні підстави тримання заявника під вартою без розгляду правдоподібності таких підстав у контексті обставин конкретної ситуації заявника. Європейський суд відзначив, що невстановлення судом чіткого строку, навіть якщо максимально можлива тривалість застосування відповідного запобіжного заходу встановлена законодавством, не усуває елементи свавільності та невизначеності, в умовах яких заявник опинився у зазначений період. Відповідно, Європейський суд встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції також і у зв'язку з цим періодом тримання заявника під вартою.
Розглянувши питання законності тримання заявника під вартою з 5 лютого до 25 березня 2011 року, Європейський суд нагадав, що він вже неодноразово розглядав та встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах щодо практики тримання обвинувачених під вартою виключно на тій підставі, що обвинувальний висновок передано до суду першої інстанції, У зв'язку з цим Європейський суд вкотре наголосив, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя несумісна з принципом юридичної визначеності та захисту від свавілля, які є наскрізним питанням Конвенції та принципу верховенства права. Таким чином, Європейський суд констатував, що період тримання заявника під вартою з 5 лютого до 25 березня 2011 року не відповідав пункту 1 статті 5 Конвенції.
У відповідь на скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції Європейський суд зазначив, що захисник заявника подав скаргу того ж дня, коли заявника було допроваджено до судді та коли мала розглядатися законність його затримання та взяпя під варту. Проте його скаргу було розглянуто судом не того дня, а через сім днів. Європейський суд вказав на відсутність особливих обставин, які б дали підстави вважати, що цей період був надто тривалим або що розгляд питання стосовно тримання заявника під вартою не відповідав вимозі щодо оперативності. У зв'язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що не було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
За цих підстав суд одноголосно
"1. Оголошує решту скарг у заяві прийнятними;
2. Постановляє, що було порушення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції щодо початкового періоду тримання заявника під вартою;
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою з 8 листопада до 29 грудня 2010 року та з 5 лютого до 25 березня 2011 року;
4. Постановляє, що не було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 4500 (чотири тисячі п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; (іі) 2032 (дві тисячі тридцять два) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; (о) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції."