ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА
28.07.2015 N К/800/19383/15

Про визнання нечинним розпорядження
та зобов'язання вчинити дії

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого - судді Маслія В. І., суддів - Розваляєвої Т. С., Голяшкіна О. В., при секретарі - Зубенко Д. В. (за участю: представника ТОВ "ТАР АЛЬЯНС" - К. С. М., представника Кабінету Міністрів України - К. А. М.), розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2015 року (Постанова N 826/18327/14) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2015 року (Ухвала N 826/18327/14) у адміністративній справі за позовом ТОВ "ТАР АЛЬЯНС" до Кабінету Міністрів України про визнання нечинним розпорядження та зобов'язання вчинити дії, встановив:

У листопаді 2014 року ТОВ "ТАР АЛЬЯНС" звернулось до суду з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання нечинним розпорядження та зобов'язання вчинити дії.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2015 року (Постанова N 826/18327/14), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2015 року (Ухвала N 826/18327/14), позов задоволено частково: визнано нечинним розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 року N 1079-р "Про зупинення дії розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року N 1053-р". У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, Кабінет Міністрів України оскаржив їх в касаційному порядку.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В запереченнях на касаційну скаргу, що надійшли до Вищого адміністративного суду України, представник ТОВ "ТАР АЛЬЯНС" - Н. О. В., просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позивач перебуває на обліку у Спеціалізованій державній податковій інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Донецьку ГУ Міндоходів у Донецькій області та є платником єдиного внеску.

Законом України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" від 02.09.2014 року N 1669-VII розділ VIII Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" доповнений пунктом 9-3, який передбачає, що платники єдиного внеску, визначені статтею 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" , де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14.04.2014 р. N 405/2014, звільняються від виконання своїх обов'язків, визначених частиною другою статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану".

Пунктом 5 ст. 11 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" передбачено обов'язок Кабінету Міністрів України у десятиденний строк з дня опублікування цього Закону затвердити перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14.04.2014 р. N 405/2014 у період з 14 квітня 2014 року до її закінчення.

На виконання абзацу 3 п. 5 ст. 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.10.2014 року N 1053-р затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Згідно з додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.10.2014 року N 1053-р до зазначених населених пунктів належить м. Донецьк.

В подальшому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 року N 1079-р зупинено дію розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.10.2014 року N 1053 "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція".

Листом від 14.11.2014 року N 17-701 позивач звернувся до АТ "Райффайзен Банк Аваль" з вимогою виконати зарахування грошових коштів, що не були зараховані банком 13.11.2014 року на карти працівників ТОВ "ТАР АЛЬЯНС" без перерахування ЄСВ, керуючись нормами чинного законодавства України.

Разом з тим, листом АТ "Райффайзен Банк Аваль" повідомило позивача, що відповідно до ст. ст. 1 , 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" Кабінет Міністрів України визначає перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. Проте, починаючи з 05.11.2014 року зупинено дію розпорядження Кабінету Міністрів України про затвердження вказаного переліку, що призводить до неможливості визначити перелік фізичних та юридичних осіб, на яких поширюються положення Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції.

Враховуючи викладене, позивач, вважає, що є суб'єктом правовідносин, в яких застосовано оскаржуване розпорядження, оскільки внаслідок його прийняття у нього немає можливості застосувати п. 9-3 розділу VIII Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо звільнення від виконання обов'язків, визначених частиною другою статті 6 цього Закону.

В свою чергу, заперечуючи проти позову, представник Кабінету Міністрів України наголошував, що оскаржуване розпорядження не втратило свою чинність, а його дія лише призупинена. Крім того, воно не має жодного відношення до умов, порядку та сплати єдиного внеску, оскільки наведені правовідносини врегульовані законом та позивач в силу п. 9-3 розділу VIII Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" звільнений від його сплати за умови дотримання процедури, визначеної законом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з доводами якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність у Кабінету Міністрів України права зупиняти прийняті ним акти, які є чинними, оскільки вони можуть бути зупинені лише Президентом України на підставі п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України та оскаржені до суду в порядку та у випадках, встановлених законом.

Колегія суддів вважає зазначені висновки судів попередніх інстанцій передчасними.

Спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності віднесено до компетенції адміністративних судів (п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України), а стаття 171 КАС України закріплює особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Право на таке оскарження мають особи, щодо яких застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (ч. 2 ст. 171 КАС України). Отже, коло осіб, які вправі звернутися з позовом у розглядуваних справах, є вужчим, ніж коло осіб, що окреслено в ст. 2 КАС України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Таким чином адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Аналіз наведених норм дає підстави дійти висновку, що обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі, а також невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Так, правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 р. N 2464-VI.

Відповідно до ст. 2 Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно до ч. 2 ст. 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платник єдиного внеску зобов'язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; виконувати інші вимоги, передбачені цим Законом.

З метою забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення прийнято Закон України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" від 02.09.2014 р. N 1669-VII .

Відповідно до ст. 11 "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону передбачено внесення змін до деяких законів України.

Зокрема, частиною 4 ст. 11 передбачено внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", а саме розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення" доповнено пунктом 9-3 такого змісту:

93. Платники єдиного внеску, визначені статтею 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" , де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14.04.2014 р. N 405/2014, звільняються від виконання своїх обов'язків, визначених частиною другою статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану.

Підставою для такого звільнення є заява платника єдиного внеску, яка подається ним до органу доходів і зборів за основним місцем обліку або за місцем його тимчасового проживання у довільній формі не пізніше тридцяти календарних днів, наступних за днем закінчення антитерористичної операції.

Відповідальність, штрафні та фінансові санкції, передбачені цим Законом за невиконання обов'язків платника єдиного внеску в період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції, до платників єдиного внеску, зазначених у цьому пункті, не застосовуються.

Недоїмка, що виникла у платників єдиного внеску, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" , де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року N 405/2014, визнається безнадійною та підлягає списанню в порядку, передбаченому Податковим кодексом України для списання безнадійного податкового боргу".

Згідно із ст. 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" протягом терміну дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.

Крім того, відповідно до ст. 101 Податкового кодексу України та наказу Міністерства доходів і зборів України від 10.10.2013 року N 577 "Про затвердження Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків" документом - підставою для прийняття керівником (заступником керівника) контролюючого органу рішення про списання безнадійного боргу, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), є відповідний сертифікат (висновок) Торгово-промислової палати України, що засвідчує настання форс-мажорних обставин у податкових правовідносинах та використовується при списанні безнадійного податкового боргу відповідно до статті 101 Податкового кодексу України.

З наведеного можна зробити висновок, що саме по собі включення того чи іншого населеного пункту до переліку населених пунктів, на території яких здійснювалась антитерористична операція, не є безумовною підставою для невиконання чи виконання не в повному обсязі платниками єдиного внеску своїх обов'язків, передбачених ч. 2 ст. 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".

В свою чергу слід зазначити, що оскаржуване розпорядження не регулює питання щодо умов та порядку сплати єдиного внеску. Зазначені правовідносини врегульовані Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", в силу п. 9-3 Розділу VIII якого, позивач звільнений від його сплати за умови дотримання відповідної процедури,- надання документу, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, а саме - є сертифікат Торгово-промислової палати України.

Як вже було зазначено, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Тобто, обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі, а також невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Таким чином, відсутність порушеного права, встановленого при розгляді справи по суті, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, навіть якщо цей акт прийнятий з порушенням.

Між тим, вирішуючи спір, суди вдалися до оцінки наявності повноважень Кабінету Міністрів України щодо зупинення дії виданих ним актів (постанов та розпоряджень), залишивши поза увагою доводи представника Кабінету Міністрів України та прийняли рішення про скасування оскаржуваного акта, при цьому не дослідили порушення прав позивача оскаржуваним розпорядженням та не навели порушених відповідачем норм права, які б встановлювали загальнообов'язкові правила поведінки по відношенню до позивача.

Статтею 159 КАС України передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Вказану норму слід розуміти так, що судове рішення є законним, якщо воно ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права, порушення яких є підставою для скасування чи зміни судового рішення судом вищої інстанції. Це випливає з конституційного принципу законності (пункт 1 частини третьої статті 129 Конституції України, стаття 9 КАС України). При цьому законність необхідно трактувати не суто формально - як дотримання вимог закону, а у ширшому значенні - у світлі верховенства права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог статті 70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.

Отже, обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами.

Також відповідно до КАС України під час прийняття судового рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або недоведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

Дотримання судами вказаних норм процесуального права є ніщо як гарантія для сторін на право на справедливий суд, принцип якого закріплений у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Неповнота у встановленні фактичних обставин справи не дає можливості суду касаційної інстанції визначитись в правильності правової позиції оцінки позовних вимог, проведеної судами попередніх інстанцій.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

У зв'язку з тим, що суд касаційної інстанції не може встановлювати нові обставини у справі, зокрема щодо порушеного права позивача, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд.

Оскільки під час вирішення справи по суті судами обох інстанцій допущені порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то скаргу відповідача слід задовольнити частково.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України - задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2015 року (Постанова N 826/18327/14) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2015 року (Ухвала N 826/18327/14) скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

Судді: