ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
08.05.2014 р. N 826/2908/14

Про визнання протиправними та скасування
рішень та розпоряджень

(Додатково див. Ухвалу
Окружного адміністративного суду міста Києва
N 826/2908/14 від 08.05.2014)

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі: головуючого - судді Саніна Б. В., при секретарі судового засідання - Борисовій Т. М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом 1. Генеральної прокуратури України, 2. прокуратури м. Севастополя до: 1. Севастопольської міської ради, 2. Координаційної ради з організації Севастопольського міського управління із забезпечення життєдіяльності міста про визнання протиправними та скасування рішень та розпоряджень встановив:

До Окружного адміністративного суду м. Києва надійшов адміністративний позов Генеральної прокуратури України (надалі - Позивач/ГП України) до Севастопольської міської ради (надалі - Відповідач-1/СМР), Координаційної ради з організації Севастопольського міського управління із забезпечення життєдіяльності міста (надалі - Відповідач-2/Координаційна рада), в якому просить суд (із врахуванням подання Позивачем неодноразових уточнень до адміністративного позову):

1. Визнати протиправним та скасувати рішення СМР, а саме:

- N 7146 від 23.02.2014 р. "Про проведення місцевого референдуму" (надалі - Рішення N 7146);

- N 7147 від 24.02.2014 р. "Про створення виконавчого органу Севастопольської міської ради Севастопольського міського управління із забезпечення життєдіяльності міста" (надалі - Рішення N 7147);

- N 7150 від 01.03.2014 р. "Про заяву депутатів Севастопольської міської ради про політичну ситуацію в Україні" (надалі - Рішення N 7150);

- N 7151 від 06.03.2014 р. "Про участь в проведенні загальнокримського референдуму" (надалі - Рішення N 7151);

- N 7152 від 07.03.2014 р. "Про забезпечення проведення загальнокримського референдуму 16.03.2014 р. в м. Севастополі" (надалі - Рішення N 7152);

- N 7153 від 07.03.2014 р. "Про затвердження кошторису видатків на підготовку і проведення загальнокримського референдуму 16.03.2014 р. в м. Севастополі" (надалі - Рішення N 7153);

- N 7154 від 07.03.2014 р. "Про затвердження Тимчасового положення про референдум в м. Севастополі" (надалі - Рішення N 7154).

2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Координаційної ради, а саме:

- N 1 від 26.02.2014 р. "Про створення спеціального підрозділу міліції "Беркут" (надалі - Розпорядження N 1);

- N 3 від 01.03.2014 р. "Про створення Міської служби Безпеки" (надалі - Розпорядження N 3);

- N 7 від 03.03.2014 р. "Про створення міської прокуратури" (надалі - Розпорядження N 7);

- N 8 від 03.03.2014 р. "Про створення Севастопольського морського торговельного порту" (надалі - Розпорядження N 8).

3. Визнати протиправною та скасувати постанову Відповідача-1 від 11.03.2014 р., якою затверджено Декларацію про незалежність Автономної республіки Крим і м. Севастополя (надалі - Постанова від 11.03.2014 р.).

05.03.2014 р. ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі та призначено попереднє судове засідання на 17.03.2014 р.

17.03.2014 р. ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Севастополя про об'єднання справ від 06.03.2014 р. по справі N 827/512/14 було об'єднано вимоги в адміністративній справі N 827/512/14 за позовом Прокурора м. Севастополя до СМР (третя особа, без самостійних вимог на стороні відповідача - Координаційна рада) з позовними вимогами в адміністративній справі N 826/2908/14.

В судове засідання з'явився представник ГП України, який позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить їх задовольнити в зв'язку із порушенням Відповідачами під час винесення спірних рішень та розпоряджень положень Конституції України, Закону України "Про всеукраїнський референдум" N 5475-IV від 06.11.2012 р. (в редакції, чинній на момент прийняття спірних рішень та розпоряджень) (надалі - Закон N 5475), Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на момент прийняття спірних рішень та розпоряджень) N 280/97-ВР від 21.05.97 р. (надалі - Закон N 280), Закону України "Про основи національної безпеки України" N 964-IV від 19.06.2003 р. (в редакції, чинній на момент прийняття спірних рішень та розпоряджень) (надалі - Закон N 964), Закону України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень) N 1789-XII від 05.11.91 р. (надалі - Закон N 1789), Закону України "Про Службу безпеки України" N 2229-XII від 25.03.92 р (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень) (надалі - Закон N 2229), Закону України "Про міліцію" (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень) N 565-XII від 20.12.90 р. (надалі - Закон N 565), Закону України "Про морські порти в Україні" N 4709-VI від 17.05.2012 р. (надалі - Закон N 4709).

В судове засідання не з'явились представники прокуратури м. Севастополя, Відповідача-1 та Відповідача-2, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, інформації про поважність причин неявки в судове засідання до суду не надано, заперечень щодо позовних вимог Позивача від Відповідачів до Окружного адміністративного суду м. Києва не надходило.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) розгляд справи було продовжено в письмовому провадженні.

Розглянувши наявні в матеріалах докази, заслухавши пояснення Позивача в судовому засіданні, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, на позачерговій сесії VI скликання Відповідачем-1 було прийнято ряд рішень, а саме:

- Рішення N 7146 - яким вирішено: призначити місцевий референдум щодо питання створення виконавчого комітету Севастопольської міської ради; затверджено форму, зміст запитання (що виноситься на розгляд місцевого референдуму) та відповіді на нього;

- Рішення N 7147 - яким вирішено: створити виконавчий орган СМР - Севастопольське міське управління із забезпечення життєдіяльності міста; створено Координаційну раду, якій доручено розробити Проект про виконавчий орган СМР - Севастопольське міське управління із забезпечення життєдіяльності міста; вказано Координаційній раді перелік організаційно-правових заходів по створенню виконавчого органу СМР - Севастопольське міське управління із забезпечення життєдіяльності міста; головою Координаційної ради призначено Чалого Олексія Михайловича;

- Рішення N 7150 - яким вирішено: затвердити заяву депутатів СМР щодо політичної ситуації у Україні; підтримано ініціативу Верховної Ради Криму про проведення референдуму щодо покращення статусу та повноважень Автономної Республіки Крим; доручено Відповідачу-2 виконувати функції виконавчої влади в м. Севастополі;

- Рішення N 7151 - яким вирішено: м. Севастополю війти до складу Російської Федерації в якості суб'єкту Російської Федерації; підтримали рішення Верховної Ради Автономної республіки Крим про проведення загальнокримського референдуму; прийняти участь в проведенні загальнокримського референдуму 16.03.2014 р.; затвердили міський склад комісії щодо проведення референдуму;

- Рішення N 7152 - яким вирішено: підприємствам, організаціям та установам забезпечувати по референдуму сприяння в забезпеченні їх повноважень, надавати необхідні для їх роботи матеріали та відомості; покладено персональну відповідальність на керівників підприємств, організацій та установ міста за виконання міської ради та комісії по проведенню референдуму, пов'язаних з процедурою референдуму у відповідності до Тимчасового положення про референдум в м. Севастополі;

- Рішення N 7153 - яким затверджено кошторис на підготовку та проведення загальнокримського референдуму 16.03.2014 р. в м. Севастополі та дозволено керівнику СМР по проведенню референдуму проводити корегування кошторису видатків, в рамках виділених коштів;

- Рішення N 7154 - яким затверджено Тимчасове положення про проведення референдуму в м. Севастополі.

Крім того, голова Координаційної ради прийняв розпорядження, а саме:

- Розпорядження N 1 - яким створено муніципальний підрозділ міліції "Беркут", до функцій якого віднесено підтримка громадського порядку, недопущення протиправних дій, провокацій, масових безладів та мародерства;

- Розпорядження N 3 - яким створено міську службу безпеки, до функцій якої віднесено попередження, виявлення та розкриття злочинів проти миру та безпеки населення, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності в сфері економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо зумовлюють загрозу життєво важливим інтересам м. Севастополя;

- Розпорядження N 7 - яким створено міську прокуратуру для представлення інтересів державного обвинувачення в суді, представлення інтересів громадян в судах у випадках, визначених законом, нагляду за дотриманням закону органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, нагляд за дотриманням законів при виконання судових рішень в кримінальних справах;

- Розпорядження N 8 - яким створено Севастопольський морський порт, якому було підпорядковано всю портову інфраструктуру, розташовану на території м. Севастополь та його акваторії.

Крім того, 11.03.2014 р. депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і м. Севастополя прийнято постанову про затвердження Декларації про незалежність Автономної Республіки Крим і м. Севастополя (надалі - Постанова від 11.03.2014 р.), якою передбачається про те, що у разі результатів референдуму 16.03.2014 р. прямим волевиявленням народу Криму буде прийнято рішення про входження Криму, включаючи Автономну Республіку Крим та м. Севастополь, у склад Російської Федерації, Крим буде проголошено незалежним та суверенним з республіканською формою правління.

Вважаючи, що Відповідачами вказані Рішення, Розпорядження та постанова від 11.03.2014 р. були винесені без дотриманням положень чинного законодавства, а також в зв'язку із тим, що Відповідачами були порушені охоронювані законом інтереси національної безпеки, Позивач оскаржив їх в судовому порядку.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" N 1207-VII від 15.04.2014 р. (в редакції чинній на момент розгляду адміністративної справи) у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя судам, та забезпечити розгляд адміністративних справ Окружного адміністративного суду міста Севастополя - Окружним адміністративним судом міста Києва.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи усіх форм дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Щодо правомірності винесення Відповідачем-1 Рішення N 7147 суд зазначає наступне.

Під час вирішення питання щодо правомірності винесення Відповідачем-1 Рішення N 7147 суд приймає до уваги положення Європейської хартії місцевого самоврядування, прийнятої країнами - учасницями Ради Європи N ETS122 від 15.10.85 р., яка була ратифікована Україною Законом України "Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування" N 452/97-ВР від 15.07.97 р. (датою набрання чинності для України є 01.01.98 р.), в якій передбачено, що порядок діяльності місцевого самоврядування необхідно регулювати чинним законодавством та, у міру можливості, Конституцією.

В п. 15 ч. 1 ст. 92, ч. 4 ст. 141 та ст. 146 Конституції України передбачено, що виключно законами визначаються засади місцевого самоврядування, питання формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування, зокрема статус виконавчих органів ради та їх повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації, визначаються законом. Суд також приймає до уваги ст. 140 Конституції України в якій передбачено, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Таким чином, як в Європейській хартії місцевого самоврядування, що прийнята країнами-учасницями Ради Європи N ETS122 від 15.10.85 р., так і в Конституції України закріплено, що саме законом мають регулюватись засади діяльності органів місцевого самоврядування в Україні.

Суд звертає увагу, що таким нормативно-правовим актом, який визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування є Закон N 280.

Положеннями ч. 1 та ч. 2 ст. 2 Закону N 280 визначено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

В ч. 3 ст. 24 Закону N 280 врегульовано, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

В той же час, повноваження міських рад врегульовано в положеннях ст. 25 та ст. 26 Закону N 280, які передбачають можливість створення таких органів, як виконавчий комітет, постійні та інші комісії, відділи, управління.

Як вбачається із положень п. 1 Рішення N 7147 Відповідач-1 створив виконавчий орган - Севастопольське міське управління із забезпечення життєдіяльності міста. Додатково, п. 2 та п. 3 Рішення N 7147 Відповідачем-1 було створено Координаційну раду, та призначено на посаду Голови Координаційної ради Чалого О.М.

Однак, положеннями ст. 118 Конституції України визначено, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

В даному випадку, положення ст. 118 Конституції України є спеціальною нормою щодо регулювання діяльності органів місцевого самоврядування в м. Севастополі, а тому суд акцентує увагу що єдиним законним виконавчим органом СМР є Севастопольська міська державна адміністрація. Створення інших виконавчих органів СМР в м. Севастополі ні положеннями Конституції України, ні положеннями Закону N 280, ні положеннями Закону України "Про місцеві державні адміністрації" N 586-XIV від 09.04.99 р. не передбачено.

Додатково суд приймає до уваги посилання Позивача на ст. 141 Конституції України та ч. 5 ст. 51 Закону N 280, в яких передбачено, що голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

Відповідно до змісту мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України N 1-рп/2000 від 09.02.2000 р. "У справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 5 ст. 6, ч. 1 ст. 11, ч. 4 ст. 16, п. 3, п. 5, п. 6, п. 9, п. 10, п. 16 ч. 1 ст. 26, ч. 3 і ч. 4 ст. 41, ч. 6 ст. 42, ст. 51, ст. 52, ст. 53, ст. 54, ч. 4 ст. 61, ч. 1 ст. 62, ч. 1, ч. 6, ч. 7 ст. 63, ч. 4, ч. 5, ч. 6 ст. 78, ч. 3, ч. 5, ч. 7 ст. 79, абз. 3 п. 2 р. V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про місцеве самоврядування)", судді Конституційного Суду України вказали, що Закон N 280 визначає міського голову як посадову особу, яка очолює не тільки виконавчий комітет, а й всю систему виконавчих органів відповідної ради, керівники яких несуть перед головою персональну відповідальність, що узгоджується з ч. 2 ст. 141 Конституції України.

Таким чином, суд приймає до уваги, що очолювати створений виконавчий орган міської ради може виключно міський голова. Ні положення Конституції України, ні положення Закону N 280 не передбачають випадків самостійного делегування головою місцевої ради третім особам законодавчо врегульованих повноважень на керування виконавчим апаратом ради.

Суд також приймає до уваги посилання Позивача на ч. 1 ст. 56 Закону N 280, в якій визначено, що міська рада у межах затверджених нею структури і штатів може створювати відділи, управління та інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Однак, як вбачається із змісту оскаржуваного Рішення N 7147 та Типового штату апарату СМР, затверджений постановою Кабінету Міністрів України N 1349 від 03.12.97 р. "Про фінансове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування", створена Відповідачем-1 Координаційна рада не включена ні до структури, ні до штату СМР.

З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що Рішення N 7147 винесено із порушенням положень Європейської хартії місцевого самоврядування, прийнятої країнами - учасницями Ради Європи N ETS122 від 15.10.85 р., Конституції України та Закону N 280, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо правомірності винесення Відповідачем-1 Рішень N 7146, N 7150, N 7151, N 7152, N 7153, N 7154 та постанови від 11.03.2014 р. суд зазначає наступне.

Як вбачається із матеріалів адміністративної справи оскаржувані Рішення N 7146, N 7150 та N 7151 стосуються питань призначення та проведення місцевого (загальнокримського) референдуму: щодо створення виконавчого органу СМР - Севастопольське міське управління із забезпечення життєдіяльності міста, та щодо приєднання до республіканського (місцевого) референдуму з питань удосконалення статусу і повноважень Автономної Республіки Крим.

Так, в ст. 1 Закону N 280 надано визначення поняттю місцевого референдуму, під яким розуміють форму прийняття територіальною громадою рішень з питань, що належать до відання місцевого самоврядування, шляхом прямого голосування.

В ч. 1, ч. 2 та ч. 5 ст. 7 Закону N 280 передбачено, що місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим та іншими законами до відання місцевого самоврядування. Порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначаються законом про референдуми

Під час вирішення питання щодо правомірності винесення спірних рішень, якими визначається питання проведення місцевого референдуму, суд приймає до уваги положення ст. 5, ст. 38, ст. 69, ст. 73 Конституції України, в яких зокрема передбачено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами; ніхто не може узурпувати державну владу; народне волевиявлення здійснюється в тому числі і через референдум.

Водночас, в Україні діє єдиний нормативно-правовий акт, який регулює правові засади, організацію та порядок проведення всеукраїнського референдуму - Закон N 5475. Натомість, інших законодавчих актів, які б визначали правові засади, організацію та порядок проведення місцевих референдумів (референдуму в окремій адміністративно-територіальній одиниці країни) в правовому полі України не має.

Більше того, ні Конституція України, ні положення Закону N 280, в межах яких функціонує СМР, не наділяють повноваженнями місцеву раду оголошувати та проводити місцеві референдуми, без прийняття відповідного закону.

Таким чином, Рішення N 7146, N 7150 та N 7151, що передбачають проведення місцевого референдуму прийняті з порушенням положень Конституції України та Закону N 280.

Крім того, як вбачається із матеріалів справи, Відповідач-1, приймаючи Рішення N 7150, приєднався до ініціативи Верховної Ради Автономної Республіки Крим про проведення загальнокримського референдуму щодо покращенню статусу та повноважень Автономної Республіки Крим та погодили створення робочої групи щодо приєднання до загальнокримського референдуму.

Постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим N 1702-6/14 від 06.03.2014 р. "Про проведення загальнокримського референдуму" (надалі - Постанова N 1702-6/14) було постановлено увійти до складу Російської Федерації як суб'єкт Російської Федерації та призначити на 16.03.2014 р. загальнокримський референдум (включаючи м. Севастополь), на який винесено такі альтернативні питання:

1. Ви за возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації?

2. Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?

Рішенням N 7151 Відповідач-1 вирішив увійти до складу Російської Федерації як суб'єкт Російської Федерації та підтримали рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим про проведення загальнокримського референдуму та прийняття участі в загальнокримському референдумі 16.03.2014 р., на який винесено такі альтернативні питання:

1. Ви за возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації?

2. Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?

Вирішуючи питання щодо правомірності винесення оскаржуваних Рішень N 7150 та N 7151, суд приймає до уваги положення ст. 1 та ст. 2 Конституції України в яких визначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, а суверенітет України поширюється на всю її територію. В ч. 1 ст. 17 Конституції України визначено, що складовою державного суверенітету є цілісність і недоторканність території України в межах існуючих кордонів; захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу.

В ст. 73 Конституції України передбачено, що питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених вказаною статтею Конституції України, належить до повноважень Верховної Ради України (п. 2 ч. 1 ст. 85 Основного Закону України). Організація і порядок проведення виборів і референдумів визначаються виключно законами України (п. 20 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Тобто, суд приймає до уваги, що Конституція України не передбачає права окремої частини громадян України на одностороннє самовизначення, в результаті якого відбудеться зміна території України як унітарної держави. Натомість, Конституцією України передбачено, що суверенітет країни належить всьому народу України, а не лише його частині, а тому рішення про відокремлення має приймати більшість від мешканців держави.

Більше того, під час вирішення спору по даній адміністративній справі суд приймає до уваги п. 12 Висновку Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) N 763/2014 від 14.03.2014 р. "Чи відповідає проект Федерального конституційного закону N 462741-6 про внесення змін до Федерального конституційного закону Російської Федерації про порядок приєднання до Російської Федерації та створення нового суб'єкта у складі Російської Федерації нормам міжнародного права" CDL (2014)020 (надалі - Висновок N 763/2014) в якому акцентується увага, що принцип територіальної цілісності, державної єдності та/або неподільності держави входить до числа найбільш фундаментальних принципів, визнаних як у рамках міжнародного права, так і в національних правових порядках переважної більшості членів Ради Європи. Декларація щодо дружніх відносин, що є додатком до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2625 від 24.10.70 р., нагадує у своїй преамбулі, що "будь-яка спроба, спрямована на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності держави або країни або її політичної незалежності, несумісна з цілями і принципами Статуту" (пар. 14).

Більше того, в п. 13 Висновку N 763/2014 вказано, що у Декларації також підтверджується, що недоторканність територіальної цілісності та політичної незалежності є одним із проявів принципу суверенної рівності держав, як закріплено у пар. 1 ст. 2 Статуту ООН. Крім того, визнаючи принцип самовизначення народів, Декларація підкреслює, що "ніщо у наведених вище пунктах не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового або повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що дотримуються у своїх діях принципу рівноправності і самовизначення народів, як цей принцип викладений вище, і, внаслідок цього, мають уряди, що представляють незалежно від раси, віросповідання чи кольору шкіри весь народ, що проживає на даній території."

Таким чином, суд приймає до уваги, що принцип територіальної цілісності держави, не лише зафіксований в Конституції України, але й декларується низкою міжнародних угод та визнається одним із основоположних принципів міжнародного права.

В той же час, при вирішенні даної адміністративної справи, суд приймає до уваги, що Конституційним Судом України було розглянуто питання конституційності Постанови N 1702-6/14, за результатами чого винесено Рішення N 2-рп/2014 від 14.03.2014 р. "У справі за конституційними поданнями виконуючого обов'язки Президента України, Голови Верховної Ради України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим "Про проведення загальнокримського референдуму" (справа про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим)" (надалі - Рішення N 2-рп/2014).

У мотивувальній частині Рішення N 2-рп/2014 визначено, що Постанова N 1702-6/14 суперечить основоположним принципам суверенності та територіальної цілісності держави, закладеним у міжнародно-правових актах, зокрема принципу взаємної поваги до суверенної рівності кожної держави, що включає політичну незалежність, можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права мирним шляхом і за домовленістю. Внаслідок дії зазначених принципів держави-учасниці повинні утримуватися від порушення територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави шляхом застосування сили чи погрози силою або в інший спосіб, несумісний із цілями Організації Об'єднаних Націй, а також від дій, що спрямовані проти територіальної цілісності чи єдності будь-якої держави-учасниці (Статут Організації Об'єднаних Націй, Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 року).

Конституційний Суд України в Рішенні N 2-рп/2014 наголосив, що принципи цілісності і недоторканності території України в межах існуючого кордону, поширення суверенітету України на всю її територію встановлені Конституцією України. Звуження меж існуючого кордону України, виведення будь-якого суб'єкта адміністративно-територіального устрою України з її складу, зміна конституційно закріпленого статусу адміністративно-територіальної одиниці, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, як невід'ємної складової частини України шляхом проведення місцевого референдуму суперечать зазначеним конституційним принципам.

Як наслідок, Конституційний Суд України визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), Постанову N 1702-6/14, та вказав, що дана постанова визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Тобто, Конституційним Судом України визнано неконституційною Постанову N 1702-6/14, що стала основою для прийняття Відповідачем-1 Рішення N 7151.

Крім того, суд приймає до уваги, що відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 3 Закону N 5475 виключно на всеукраїнському референдумі може бути вирішено питання про зміну території України (ратифікаційний референдум). В ч. 1 ст. 4 Закону N 5475 передбачено, що Президент України проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою, якщо його ініційовано з додержанням встановлених Конституцією та законами України вимог щодо організації і порядку проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Однак, як вбачається із матеріалів справи, уповноваженими Законом N 5475 особами, не приймалось жодного рішення про проведення всеукраїнського референдуму щодо зміни території України. Натомість, як вже зазначалось вище, рішення щодо проведення місцевого (загальнокримського) референдуму по відокремленню від України було прийнято СМР, яке не є уповноваженим Законом N 5475 органом до повноважень якого відноситься питання призначення референдуму про зміну території України.

Відповідно до положень ст. 1 Закону N 964 загрози національній безпеці - наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України (життєво важливих матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток).

З врахуванням положень ст. 3 Закону N 964, в яких визначено, що об'єктом національної безпеки є, зокрема і держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність), в ст. 6 Закону N 964 передбачено, що одним із пріоритетів національних інтересів України є захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України.

В ст. 8 Закону N 964 зафіксовано, з урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності України, безпеки її прикордонного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України у світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

В ч. 1 ст. 10 Закону N 964 передбачено, що основними функціями суб'єктів забезпечення національної безпеки є прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву; запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси.

Водночас, прийняті Відповідачем-1 Рішення N 7150 та N 7151 є дестабілізуючими чинниками, що прямо загрожують національному інтересу України, а саме цілісності країни (її суверенітету).

Як насідок, суд погоджується із доводами Позивача, що Рішення N 7150 та N 7151 порушують основи національної безпеки України, а тому є протиправними.

Як наслідок, враховуючи що Постанова N 1702-6/14 визнана неконституційною, приймаючи до уваги що Рішення N 7151 приймалось саме на підтримку Постанови N 1702-6/14 та з метою підтримання проведення загальнокримського референдуму щодо вирішення питання про входження до складу Російської Федерації, приймаючи до уваги що Відповідачем-1 на розгляд місцевого референдуму винесено питання, яке має вирішуватись на всеукраїнському референдумі, зважаючи на відсутність нормативно-правового акту, який регулює питання проведення місцевих референдумів, а також приймаючи порушення Відповідачем-1 основ національної безпеки, суд погоджується із доводами Позивача щодо протиправності Рішення N 7150 та N 7151.

При цьому, зважаючи, що Рішення N 7152, N 7153 та N 7154 є похідними від Рішень N 7146, N 7150 та N 7151, тобто були прийняті з метою організаційного забезпечення проведення місцевого (загальнокримського) референдуму, а також приймаючи до уваги протиправність Рішень N 7146, N 7150, N 7151, суд дійшов висновку що Рішення N 7152, N 7153 та N 7154 також є протиправними та підлягають скасуванню.

Крім того, щодо правомірності винесення постанови від 11.03.2014 р. суд звертає увагу, що ні положеннями Конституції України, ні положеннями Закону N 280, ні іншими нормативно-правовими актами України, не передбачається можливість міській раді приймати постанови щодо підтримання декларацій про незалежність певної адміністративно-територіальної одиниці України.

Таким чином, суд дійшов висновку, що постанова від 11.03.2014 р. є протиправною та підлягає скасуванню.

Більше того, суд приймає до уваги Резолюцію Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй N 68/262 від 27.03.2014 р. "Територіальна цілісність України" в якій зазначено, що референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, не має законної сили і не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (пункт 5).

Щодо правомірності винесення Відповідачем-2 Розпоряджень N 1е N 3, N 7 та N 8 суд зазначає наступне.

Як вже зазначалось вище, питання діяльності виконавчого органу місцевої ради регулюється положеннями Конституції України та Закону N 280.

Повноваження виконавчого органу місцевої ради визначені в ст. 27 - ст. 40 гл. 2 р. 2 Закону N 280, до яких зокрема відноситься: повноваження у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку; повноваження в галузі бюджету, фінансів і цін; повноваження щодо управління комунальною власністю; повноваження в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку; повноваження у галузі будівництва; повноваження у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту; повноваження у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища; повноваження у сфері соціального захисту населення; повноваження в галузі зовнішньоекономічної діяльності; повноваження в галузі оборонної роботи; повноваження щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою; повноваження щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; повноваження у сфері надання безоплатної первинної правової допомоги; Інші повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Натомість, положеннями ст. 1 Закону N 565 передбачено, що міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. В ст. 7 Закону N 565 передбачено, що міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінальну процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, не передбачених законодавством України. Начальники головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті, їх заступники призначаються на посаду і звільняються з посади Міністром внутрішніх справ України без погодження з органами місцевого самоврядування, місцевими органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

При цьому ст. 85 Конституції України врегульовано, що до повноважень Верховної Ради України віднесено питання затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Міністерства внутрішніх справ України.

Таким чином, суд погоджується із доводами Позивача, що міліція є єдиною системою, що входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, загальну структуру та чисельність якого затверджує Верховна Рада України, а структуру міліції затверджує Міністр внутрішніх справ України, який призначає керівний склад регіональних органів внутрішніх справ.

Натомість, ні положеннями Конституції України, ні Закону N 280, ні Закону N 565 до повноважень виконавчого органу місцевої ради не віднесено право на створення муніципальних підрозділів міліції.

Більше того, ст. 1 Закону N 2229 передбачено, що Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. В ст. 9 Закону N 2229 визначено, що організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України, а систему Служби безпеки України складають: Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Таким чином, суд погоджується із доводами Позивача, що Служба безпеки України є державним правоохоронним органом спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, підпорядкований Президенту України, до повноважень якого належить визначення організаційної структури Служби відповідно до закону та призначення керівників регіональних органів.

Натомість, ні положеннями Конституції України, ні Закону N 280, ні Закону N 2229 до повноважень виконавчого органу місцевої ради не віднесено право на створення міської служби безпеки.

Крім того, в ст. 121 Конституції України передбачено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Відповідно до положень ст. 123 Конституції України, організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються Законом N 1789.

В п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону N 1789 передбачено, що органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 13 та п. 1, п. 3 ч. 1 ст. 15 Закону N 1789 систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур. Структуру та штатну чисельність прокуратури, а також її координацію здійснює Генеральний прокурор України.

Таким чином, суд погоджується із доводами Позивача, що прокуратура є конституційним органом, система якої визначена Законом N 1789, а повноваження щодо затвердження структури і штатної чисельності, призначення керівного складу, створення спеціалізованих прокуратур належать виключно до повноважень Генерального прокурора України.

Водночас, ні в положеннях Конституції України, ні в положеннях Закону N 280, ні в положеннях Закону N 1789 не міститься жодного посилання щодо права виконавчого органу місцевої ради самостійно створювати прокуратуру міста.

Більше того, нормативно-правовим актом, який визначає правові, економічні та організаційні основи діяльності в морських портах України є Закон N 4709. Цей Закон регулює відносини у сфері портової діяльності, зокрема встановлює основи державного регулювання діяльності в морських портах, порядок будівництва, відкриття, розширення та закриття морських портів в Україні, порядок провадження на їх території господарської діяльності, у тому числі надання послуг, визначає правовий режим об'єктів портової інфраструктури (ч. 1 ст. 2 Закону N 4709).

В ч. 1 ст. 1 Закону N 4709 визначено, які об'єкти відносяться до об'єктів портової інфраструктури, зокрема:

- до об'єктів портової інфраструктури відносяться рухомі та нерухомі об'єкти, що забезпечують функціонування морського порту, у тому числі акваторія, гідротехнічні споруди, доки, буксири, криголами та інші судна портового флоту, засоби навігаційного обладнання та інші об'єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення морських шляхів, системи управління рухом суден, інформаційні системи, перевантажувальне обладнання, залізничні та автомобільні під'їзні шляхи, лінії зв'язку, засоби тепло-, газо-, водо- та електропостачання, інші засоби, обладнання, інженерні комунікації, розташовані в межах території та акваторії морського порту і призначені для забезпечення безпеки мореплавства, надання послуг, забезпечення державного нагляду (контролю) в морському порту;

- до об'єктів портової інфраструктури загального користування відноситься акваторія, залізничні та автомобільні під'їзні шляхи (до першого розгалуження за межами території порту), лінії зв'язку, засоби тепло-, газо-, водо- та електропостачання, інженерні комунікації, інші об'єкти, що забезпечують діяльність двох і більше суб'єктів господарювання у морському порту;

- до стратегічних об'єктів портової інфраструктури відносяться об'єкти права державної власності гідротехнічні споруди, об'єкти портової інфраструктури загального користування, засоби навігаційного обладнання та інші об'єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення морських шляхів, системи управління рухом суден.

В той же час, в п. 8 ч. 1 ст. 4 Закону N 4709 функціонування та розвиток морських портів здійснюються за принципами збереження у державній власності стратегічних об'єктів портової інфраструктури морського порту.

Положеннями ч. 1 та ч. 2 ст. 23 Закону N 4709 врегульовано, що існуючі на день набрання чинності цим Законом стратегічні об'єкти портової інфраструктури не підлягають передачі в оренду чи концесію (крім причалів, залізничних та автомобільних під'їзних шляхів (до першого розгалуження за межами території порту), ліній зв'язку, засобів тепло-, газо-, водо- та електропостачання, інженерних комунікацій), приватизації та/або відчуженню у будь-який інший спосіб. Причали можуть бути об'єктами оренди на строк до 49 років. Причали, залізничні та автомобільні під'їзні шляхи (до першого розгалуження за межами території порту), лінії зв'язку, засоби тепло-, газо-, водо- та електропостачання, інженерні комунікації можуть передаватися у концесію у складі єдиних майнових комплексів. Створені після набрання чинності цим Законом стратегічні об'єкти портової інфраструктури є об'єктами державної власності, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.

В ч. 3 та ч. 4 ст. 23 Закону N 4709 визначено, що державні стратегічні об'єкти портової інфраструктури та інше державне майно, закріплене за адміністрацією морських портів України, належать їй на праві господарського відання. Адміністрація морських портів України володіє, користується та розпоряджається закріпленим за нею державним майном з урахуванням його цільового призначення, а також обмежень правомочностей щодо розпорядження таким майном, визначених цим Законом, іншими законодавчими актами, її статутом. Держава гарантує право приватної власності на об'єкти портової інфраструктури, у тому числі гідротехнічні споруди, набуті на законних підставах до набрання чинності цим Законом.

При цьому, в ч. 2 ст. 5 Закону N 4709 міститься відсильна норма, що передбачає право Кабінету Міністрів України визначати порядок відкриття та закриття морських портів.

В Порядку про відкриття морських портів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 495 від 11.07.2013 р., визначено, що рішення про відкриття морського порту приймається Міністерством інфраструктури України за поданням Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", погодженим Укрморрічінспекцією, після: прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про визначення меж акваторії морського порту та надання її у користування Державному підприємству "Адміністрація морських портів України", а також визначення меж території морського порту; утворення адміністрації морського порту, що відкривається, яка забезпечуватиме його функціонування; відповідного обладнання території та акваторії морського порту та здійснення заходів, визначених законодавством та необхідних для безпечного обслуговування вантажів, пасажирів та транспортних засобів, а також проведення інших пов'язаних з цим робіт.

Таким чином, суд приймає до уваги, що станом на дату винесення спірного Розпорядження N 8, право приймати рішення про відкриття морських портів належало саме Міністерству інфраструктури України. При цьому, ні Законом N 4709, ні Положенням про відкриття морських портів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 495 від 11.07.2013 р., жодному іншому суб'єкту не делегувалось повноваженням приймати рішення про відкриття морських портів.

Більше того, при вирішенні питання правомірності винесення Розпорядження N 8 слід звернути увагу на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50 р. та Протокол N 1 від 20.03.52 р. до даної Конвенції, які були ратифіковані Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97 р. "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" та набрали чинності 11.09.97 р.

В ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зафіксовано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Базові принципи права власності також закріплено і в Основному Законі України - Конституції України. Так, ст. 13 та ст. 41 Конституції України визначають, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Таким чином, і ст. 1 Протоколу N 1 від 20.03.52 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50 р. та Конституція України забороняють будь-яке невиправдане втручання державних органів, та фіксують, що втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону (нормативно-правового акту), що має бути "доступним" (accessible) та "передбачуваним" (forseable).

Водночас, в національному законодавстві України також було закріплено вказаний принцип, зокрема в ст. 321 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) зафіксовано: право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом; примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 цього Кодексу.

В ст. 346 ЦК України визначені вичерпні випадки, в яких право власності припиняється, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника; в інших випадках, встановлених законом.

Проте, суд зважає, що Відповідач-2 не наділений чинним законодавством України повноваженнями приймати рішень про припинення права приватної та/або державної власності.

Таким чином, суд акцентує увагу, що ні положеннями Конституції України, ні положеннями Закону N 4709, ні положеннями ЦК України ні іншого нормативно-правового акту Відповідач-2 не наділений повноваженнями створювати морські порти в Україні та не наділений повноваженнями розпоряджатись приватним та/або державним майном, що не було передано Відповідачу-2 в управління/користування/власність. Як наслідок, Відповідач-2 вирішивши питання про створення Севастопольського морського порту та підпорядкувавши йому всю портову інфраструктуру, розташовану на території м. Севастополь та його акваторії порушив не лише положення Закону N 4709, але й принцип непорушності права власності.

З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку про протиправність винесення Відповідачем-2 Розпорядження N 8.

Як наслідок, суд погоджується із доводами Позивача, що прийняті Головою Координаційної ради Розпорядження N 1, N 3, N 7 та N 8 є протиправними, а тому підлягають скасуванню.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам, відповідачі, як суб'єкти владних повноважень, не довели правомірності прийнятих ними спірних рішень, розпоряджень та постанови.

Статтею 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, у сукупності вищенаведених встановлених обставин, суд дійшов висновку що позовні вимоги ГП України є обґрунтованими, доведеними матеріалами справи, і такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись положеннями ст. 2, ст. 9, ст. 10, ст. 11, ст. 17, ст. 69, ст. 70, ст. 71, ст. 86, ст. 158 - ст. 163, ст. 167, ст. 254 КАС України, суд постановив:

1. Позовні вимоги Генеральної прокуратури України до Севастопольської міської ради та Координаційної ради з організації Севастопольського міського управління із забезпечення життєдіяльності міста задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Севастопольської міської ради N 7146 від 23.02.2014 р. "Про проведення місцевого референдуму", N 7147 від 24.02.2014 р. "Про створення виконавчого органу Севастопольської міської ради Севастопольського міського управління із забезпечення життєдіяльності міста", N 7150 від 01.03.2014 р. "Про заяву депутатів Севастопольської міської ради про політичну ситуацію в Україні", N 7151 від 06.03.2014 р. "Про участь в проведенні загальнокримського референдуму", N 7152 від 07.03.2014 р. "Про забезпечення проведення загальнокримського референдуму 16.03.2014 р. в м. Севастополі", N 7153 від 07.03.2014 р. "Про затвердження кошторису видатків на підготовку і проведення загальнокримського референдуму 16.03.2014 р. в м. Севастополі", N 7154 від 07.03.2014 р. "Про затвердження Тимчасового положення про референдум в м. Севастополі"

3. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Координаційної ради з організації Севастопольського міського управління із забезпечення життєдіяльності міста N 1 від 26.02.2014 р. "Про створення спеціального підрозділу міліції "Беркут", N 3 від 01.03.2014 р. "Про створення Міської служби Безпеки", N 7 від 03.03.2014 р. "Про створення міської прокуратури", N 8 від 03.03.2014 р. "Про створення Севастопольського морського торговельного порту".

4. Визнати протиправною та скасувати постанову Севастопольської міської ради від 11.03.2014 р., про затвердження Декларації про незалежність Автономної республіки Крим і м. Севастополя.

Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. 185 - 187 КАС України.

Суддя: Б. В. Санін