ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
16.01.2014

Справа N 826/15150/13-а

Про встановлення відсутності компетенції, визнання
нормативно-правового акта у певній частині незаконним
та таким, що не відповідає нормативно-правовим актам
вищої юридичної сили, визнання нормативно-правового
акта таким, що прийнятий з порушенням
процедури прийняття

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії суддів: головуючої - судді Пісоцької О. В., суддів - Донця В. А., Шейко Т. І. (за участю секретаря судового засідання - Тимчук М. Д.), розглянувши у приміщенні суду у місті Києві у відкритому судовому засіданні справу за позовною заявою ОСОБА_5 до Кабінету Міністрів України (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерства соціальної політики України) про встановлення відсутності компетенції, визнання нормативно-правового акта у певній частині незаконним та таким, що не відповідає нормативно-правовим актам вищої юридичної сили, визнання нормативно-правового акта таким, що прийнятий з порушенням процедури прийняття, встановив:

ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовною заявою до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), в якій просить:

- встановити відсутність компетенції (повноважень) на встановлення відповідачем в абзаці третьому підпункту 1 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2013 року N 149 "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" розмір разової грошової допомоги до 5 травня у 2013 році для інвалідів війни II групи в сумі 2110 гривень, замість встановленого частиною п'ятою статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" розміру (далі - позовна вимога N 1);

- визнати незаконним абзац третій підпункту 1 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2013 року N 149 "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" та таким, що не відповідає нормативно-правовим актам вищої юридичної сили, а саме: статтям 2, 13 (ч. 5) Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; статті 53 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - позовна вимога N 2);

- визнати незаконним абзац третій підпункту 1 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2013 року N 149 "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" та постанову в цілому, як таку, що прийнята з порушенням процедури її прийняття, передбаченої Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року N 950 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 09 листопада 2011 року N 1156) (далі - позовна вимога N 3).

Вказані вимоги обґрунтовано тим, що позивач є інвалідом 2 групи та має право на встановлені законом відповідні пільги. У той же час, постанова Кабінету Міністрів України "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" від 13 березня 2013 року N 149 зменшує встановлені Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" розміри соціальних виплат, всупереч Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ряду рішень Конституційного Суду України, Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", оскільки зміст і обсяг існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не може бути звужений.

Крім того, позивач зазначає, що під час прийняття вказаного спірного нормативно-правового акта не було проведено консультацій з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та не здійснено погодження з керівниками юридичних служб Державної служби з питань інвалідів та ветеранів війни, Міністерства соціальної політики України, а також відсутня експертиза Міністерства юстиції України на відповідність проекту оскаржуваної Постанови міжнародним актам.

У судовому засіданні представник ОСОБА_5, який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, наполягав на задоволенні позову у повному обсязі.

Кабінет Міністрів України заперечує стосовно задоволення позову у повному обсязі. У судовому засіданні представник відповідача вказував на те, що оскаржуваний нормативно-правовий акт прийнятий відповідно до вимог Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року N 950. Зауважував на тому, що згідно з пунктом 4 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" у 2013 році норми статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", статей 6-1, 6-2, 6-3 та 6-4 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2013 рік. Конституційність пункту 4 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" встановлена Конституційним Судом України у Рішенні N 20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року.

Міністерство соціальної політики України, залучене ухвалою суду від 30 жовтня 2013 року до участі у справі як третя особа (далі - Мінсоцполітики, третя особа), з вимогами позову ОСОБА_5 не погоджується.

У письмових поясненнях від 13 листопада 2013 року N 1284/0/14-13/014 третьою особою вказано на те, що відповідач регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України. Водночас, Мінсоцполітики як головний розпорядник коштів, керуючись вимогами чинного законодавства, забезпечує через місцеві органи соціального захисту населення виплату щорічної разової грошової допомоги ветеранам війни у розмірах, визначених Верховною Радою України у законі про Державний бюджет України на відповідний календарний рік. Посилаючись на вимоги, зокрема, статей 19, 95 Конституції України, статті 4 Бюджетного кодексу України та на висновки Конституційного Суду України, викладені в Рішенні від 25 січня 2012 року N 3-рп/2012, третя особа просить у позові відмовити у зв'язку з його безпідставністю.

Відповідно до частин 3, 4, 5 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України оголошення про відкриття провадження у даній адміністративній справі опубліковано 18 листопада 2013 року в офіційному періодичному виданні "Офіційний вісник України" за N 87.

Є необхідним зауважити на тому, що 16 січня 2014 року у судовому засіданні представником позивача зазначено про неактуальність клопотання позивача від 20 грудня 2013 року в частині роз'яснення ухвали суду від 11 грудня 2013 року у справі N 826/15150/13-а, оскільки порушене ОСОБА_5 питання про забезпечення участі останнього в режимі відеоконференції вирішено ухвалою суду від 27 грудня 2013 року.

Також ухвалами суду від 16 січня 2014 року (протокольними), врахувавши вимоги статей 71 - 72, 171 Кодексу адміністративного судочинства України та межі позову ОСОБА_5, відмовлено у задоволенні вимог, викладених у пунктах 4 та 6 прохальної частини клопотання позивача від 20 грудня 2013 року.

Згідно з частиною 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України 16 січня 2014 року о 16 год. 03 хв. у відкритому судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, судом встановлено наступне.

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідно до статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статті 22 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" отримував пенсію як інвалід війни II групи. Позивачем надано засвідчену копію посвідчення серії НОМЕР_1 від 02 грудня 2002 року, за яким він має другу групу інвалідності та право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.

13 березня 2013 року Кабінетом Міністрів України видано постанову "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" N 149 (Урядовий кур'єр, 19.03.2013, N 51, Офіційний вісник України, 26.03.2013, N 21, ст. 702) (далі - Постанова N 149), абзацом 3 підпункту 1 пункту 1 якої встановлено, що інвалідам II групи у 2013 році виплата разової грошової допомоги до 5 травня, передбачена законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" виплачується у розмірі 2110 гривень.

Згідно з пояснювальною запискою заступника Міністра соціальної політики України до проекту постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" метою цього проекту було встановлення розміру та порядку виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня учасникам бойових дій, інвалідам війни, учасниками війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також жертвам нацистських переслідувань, реалізація проекту акта здійснювалась за рахунок і в межах коштів, передбачених Міністерству соціальної політики за бюджетною програмою 2501150 "Щорічна разова грошова допомога ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань", обсяг видатків на зазначену мету в 2013 році становить 821,3 млн. грн.

Як вбачається з розрахунку виплати грошової допомоги до 5 травня ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань у 2013 році, прогнозувалось здійснити виплату 1715269 особам в розмірі 821296,5 тис. грн., у тому числі - 47513 інвалідам II групи на суму 100252,4 тис. грн.

Проект постанови Кабінету Міністрів України погоджено без зауважень Міністром фінансів України, першим заступником Міністра економічного розвитку і торгівлі України, погоджено із зауваженнями Міністром юстиції України.

Відповідно до висновку Міністерства юстиції України від 15 лютого 2013 за результатами правової експертизи проекту постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" вказаний проект відповідає Конституції України, узгоджується з актами такої ж юридичної сили. Разом з тим, наявний висновок Міністерства юстиції України, за яким пункти 3 та 4 проекту постанови не відповідають вимогам статті 17-1 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в частині передбачення проектом виплати разової грошової допомоги відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення місцевих державних адміністрацій. Також зроблено зауваження щодо нормопроектувальної техніки.

Згідно з протоколом узгодження позицій щодо проекту постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виплати у 2013 році разової грошової допомоги, передбаченої законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" наведені зауваження Міністерства юстиції України були враховані.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення щодо їх задоволення, оцінивши, відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору в межах заявлених вимог, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини 2 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 є інвалідом II групи за посвідченням серії НОМЕР_1 від 02 грудня 2002 року та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.

Таким чином, оскільки оскаржуваним абзацом 3 підпункту 1 пункту 1 Постанови N 149 визначено розмір разової грошової допомоги інвалідам II групи, є наявним те, що позивач є особою, до якої засовуються положення вказаного нормативно-правового акта, а тому ОСОБА_5 набув права на його оскарження в суді.

Водночас, врахувавши положення статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про те, що дана категорія спорів не може вирішуватись у площині позовних вимог щодо встановлення судом відсутності компетенції відповідача на визначення в оскаржуваному нормативно-правовому акті розміру разової грошової допомоги до 5 травня інвалідам II групи у 2013 році, що вказує на правову безпідставність позовної вимоги N 1. Аналогічної позиції суд додержується й стосовно позовної вимоги N 3 в частині визнання Постанови N 149 в цілому як такої, що прийнята з порушенням процедури її прийняття, передбаченої Регламентом Кабінету Міністрів України.

Разом з тим, оцінка встановлених обставин стосовно видання нормативно-правового акта в межах повноважень та у відповідності до процедури, передбачених законодавством, може визначати у сукупності з іншими обставинами його законність та відповідність правовим актам вищої юридичної сили або навпаки.

За статтею 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, а також Указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. У статті 116 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, та інше.

Відповідно до частини 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Згідно зі статтею 50 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 07 жовтня 2010 року N 2591-VI Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження (частина 1). Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України (частина 2).

Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року N 950 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 09 листопада 2011 року N 1156, з наступними змінами та доповненнями; далі - Регламент Кабінету Міністрів України) передбачено, що акти Кабінету Міністрів нормативного характеру видаються у формі постанов (пункт 1 параграфу 29).

Відповідно до параграфу 33 Регламенту Кабінету Міністрів України головним розробником проекту акта Кабінету Міністрів є орган, який вносить проект акта до Кабінету Міністрів (пункт 1). Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції (пункт 2). Проект акта Кабінету Міністрів підлягає обов'язковому погодженню усіма заінтересованими органами, а також Мінфіном та Мінекономрозвитку (за винятком проекту розпорядження з кадрових питань) (пункт 5).

Судом встановлено, що проект Постанови N 149 внесено Міністерством праці та соціальної політики України, погоджено без зауважень Міністерством фінансів України, Міністерством економічного розвитку і торгівлі, з зауваженнями, які були враховані - Міністерством юстиції України.

Отже, суд дійшов висновку, що відповідачем дотримано вимог вказаних правових актів щодо форми та порядку видання Постанови N 149.

Згідно з частиною 2 статті 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05 жовтня 2000 року N 2017-III до числа основних державних соціальних гарантій включаються розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Стаття 2 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII (у редакції Закону України від 25 грудня 1998 року N 367-XIV; далі - Закон України N 3551) містить положення щодо законодавства про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту, а стаття 13 цього Закону - щодо пільг інвалідам війни.

Так, згідно з частиною 5 статті 13 Закону України N 3551 щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах: інвалідам I групи - десять мінімальних пенсій за віком; II групи - вісім мінімальних пенсій за віком; III групи - сім мінімальних пенсій за віком.

Рішеннями Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007 та від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008 визнано неконституційними відповідні положення законів України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" від 19 грудня 2006 року N 489-V та "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2007 року N 107-VI, якими частина 5 статті 13 Закону України N 3551 викладалась в редакції: "щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України".

Таким чином, станом на час видання Постанови N 149 Законом України N 3551 встановлювалась щорічна виплата разової грошової допомоги до 5 травня, в тому числі - інвалідам II групи в розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.

Відповідно статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року N 1058-IV (з урахуванням відповідних змін; далі - Закон України N 1058) мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (абзац перший частини першої). Мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом 1 частини 1 цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом (частина 3).

Іншими нормативно-правовими актами мінімального розміру пенсії за віком не встановлено.

Разом з тим, в Ухвалі Конституційного Суду України від 19 травня 2009 року N 27-у/2009 у справі за конституційним поданням Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення терміну (словосполучення) "мінімальна пенсія за віком", що міститься у статті 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни", тлумачення терміну (словосполучення) "мінімальний розмір пенсії за віком", використаного в частині 1 статті 28 Закону України N 1058, статті 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" висловлено правову позицію, за якою непоширення мінімального розміру пенсії за віком, встановленого в абзаці 1 частини 1 статті 28 ЗУ "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", на правовідносини, що виникають на підставі інших законів, крім цього Закону, дає підстави стверджувати про наявність прогалини у законодавчому регулюванні виплат дітям війни, передбаченої у статті 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" від 18 листопада 2004 року N 2195-IV. Ця прогалина полягає у відсутності механізму вирахування мінімальної пенсії за віком, на 30 відсотків якої мають підвищуватися дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії. Заповнення прогалин має здійснюватися законодавцем, а тому вирішення цього питання не належить до повноважень Конституційного Суду України.

Пунктом 4 розділу "Прикінцевих положень" Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" від 06 грудня 2012 року N 5515-VI передбачено, зокрема, що у 2013 році норми і положення статті 13 Закону України N 3551 застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2013 рік.

У преамбулі Постанови N 149 вказано, що остання видана на підставі пункту 4 розділу "Прикінцевих положень" Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік".

Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено те, що міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори" від 29 червня 2004 року є частиною національного законодавства.

Основним міжнародним договором є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, за статтею 53 якої ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Конституційним Судом України в Рішенні від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011, ухваленого за наслідками розгляду конституційного поданнями 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік", висловлено правову позицію, за якою передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Отже, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист (абзаци 10 - 11 підпункту 2.1 (Рішення N 20-рп/2011)).

Також Конституційним Судом України враховано положення актів міжнародного права. Так, згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, щоздійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12 жовтня 2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень (абзаци 6 - 7 підпункту 2.1 (Рішення N 20-рп/2011)).

З огляду на наведене, враховуючи те, що Законом України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" Уряду України надано право встановлювати розмір разової грошової допомоги до 5 травня, зокрема, інвалідам II групи, зважаючи на правову позицію Конституційного Суду України щодо можливості зміни державою механізму реалізації, передбачених законами України соціально-економічних прав, у тому числі шляхом встановлення законом про Державний бюджет України на відповідний рік певних обмежень, суд дійшов висновку, що Постанова N 149 видана відповідачем в межах повноважень.

Відповідно до статті 95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами (частина перша). Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків (частина 2). Держава прагне до збалансованості бюджету України (частина 3). Статтею 96 Конституції України встановлено, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.

Зазначені норми Основного закону України вказують на те, що затвердження Державного бюджету України, в якому визначаються і видатки на виплату разової допомоги до 5 травня відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", належить до виключної компетенції Верховної Ради України, яка під час затвердження державного бюджету на відповідний рік повинна враховувати такий критерій як збалансованість.

Кабінет Міністрів України на підставі пункту 4 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік" уповноважений визначити, зокрема, розмір разової грошової допомоги до 5 травня для інвалідів II групи, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2013 рік.

Згідно з додатком N 3 Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" обсяг видатків за кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 2501150 Міністерству соціальної політики України на фінансування щорічної разової грошової допомоги ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань виділено 821296,5 тис. грн.

Як вище судом встановлено, кошти у розмірі 821296,5 тис. грн. для виплати грошової допомоги до 5 травня ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань у 2013 році прогнозувалось розподілити серед 1715269 осіб, у тому числі - кошти у розмірі 100252,4 тис. грн. виділялись для 47513 інвалідів II групи.

Враховуючи наведене вище та відсутність встановленого розміру мінімальної пенсії за віком у фіксованому розмірі для розрахунку соціальних виплат, а також правову позицію Конституційного Суду України (Рішення від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011), за якою важливим елементом у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері єдодержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, суд вважає, що визначений відповідачем розмір 2110 гривень разової грошової допомоги до 5 травня для інвалідів II групи на підставі пункту 4 розділу "Прикінцевих положень" Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" з урахуванням наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України на 2013 рік, не суперечить статті 13 Закону України N 3551.

Таким чином, є необґрунтованим твердження позивача та його представника про невідповідність оскаржуваних положень Постанови N 149 статтям 2, 13 Закону України N 3551, статті 53 Конвенції про захист прав та основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Стосовно зауважень позивача та його представника про те, що під час прийняття оскаржуваної постанови не було здійснено громадського обговорення проекту Постанови N 149, суд звертає на їх безпідставність.

Так, відповідно до пункту 42 Регламенту Кабінету Міністрів України розробник організовує громадське обговорення проектів актів Кабінету Міністрів, що мають важливе суспільне значення і стосуються прав та обов'язків громадян, а також проектів, які передбачають надання пільг, переваг окремим суб'єктам господарювання, делегування функцій, повноважень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, зокрема, організаціям недержавної форми власності. Громадське обговорення проектів актів Кабінету Міністрів проводиться відповідно до законодавства.

Водночас, проект Постанови N 149 не потребував узгодження з громадськістю, оскільки його прийнято виключно на виконання пункту 4 Перехідних положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" та прийняттю вказаного проекту не передують обов'язкові консультації з громадськістю у формі громадського обговорення, підстави для яких встановлені у пункті 12 постанови Кабінету Міністрів України "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" від 03 листопада 2010 року N 996.

Відсутні докази стосовно того, що обговорення проекту Постанови N 149 було передбачено також орієнтовним планом проведення консультації з громадськістю, або інститути громадянського суспільства (в розумінні пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 року N 996) ініціювали проведення відповідних консультацій з громадськістю.

Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Частина 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б свідчили про обґрунтованість вимог позивача, останній суду не надав, тоді як відповідачем спростовано доводи позивача у повному обсязі.

Таким чином, враховуючи вище наведене, положення, зокрема, статей 2, 11, 162, 171 Кодексу адміністративного судочинства України, межі заявлених ОСОБА_5 вимог, суд дійшов висновку про те, що останньому у задоволені позову необхідно відмовити у повному обсязі.

Керуючись статтями 7, 9, 11, 69 - 72, 86, 158 - 163, 167, 171 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва постановив:

ОСОБА_5 у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча, суддя О. В. Пісоцька

Судді:

В. А. Донець

Т. І. Шейко