КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА
07.08.2014

Справа N 826/19034/13-а

Про визнання незаконним та нечинним положення
Порядку, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України
N 437 від 27 травня 2013 року

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - Хрімлі О. Г., суддів - Кобаля М. І., Федотова І. В., при секретарі - Архіповій Л. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Сирії ОСОБА_1, громадянина Сирії ОСОБА_2, громадянина Сирії ОСОБА_3, громадянина Сирії ОСОБА_4, ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 березня 2014 року (Постанова N 826/19034/13-а) у справі за адміністративним позовом громадянина Сирії ОСОБА_1, громадянина Сирії ОСОБА_2, громадянина Сирії ОСОБА_3, громадянина Сирії ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Міністерство соціальної політики України, про визнання незаконним та нечинним положення Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, в частині, встановила:

Громадянин Сирії ОСОБА_1, громадянин Сирії ОСОБА_2, громадянин Сирії ОСОБА_3, громадянин Сирії ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України про визнання незаконним та нечинним положення Порядку видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, в частині абз. 6 п. 2, п. 8, п. 20.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 березня 2014 року (Постанова N 826/19034/13-а) у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивачі звернулися до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаються на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, та просять скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та задоволенню не підлягає.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, позивачі 1, 2, 3 та 4 є шукачами притулку з Сирії, які не можуть повернутись до Сирії, поки там триває громадянська війна, чиї заяви про звернення за захистом знаходяться на розгляді в Державній міграційній службі Україні, а відмови у наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, знаходяться в процесі судового оскарження.

Крім того, позивачі 1, 2, 3 та 4 є шукачами роботи на території України.

Позивач 5 також є шукачем притулку з Сирії, проте останній вже зареєстрований фізичною особою-підприємцем 28 серпня 2013 року, згідно з Випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, та готовий взяти до себе на роботу також позивачів 1, 2, 3 та 4.

Як зазначено в позовній заяві та апеляційній скарзі, оскаржуваними положеннями Порядку видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, а саме: абз. 6 п. 2, п. 8 та п. 20 Порядку визначено занадто короткий строк, на який видається дозвіл на працевлаштування іноземців та осіб без громадянства, передбачено подання документів, можливість отримання яких законодавчо не передбачена, тривалу процедуру та строки одержання дозволу на працевлаштування, які унеможливлюють його отримання шукачами притулку, враховуючи неможливість продовження строку дозволу на працевлаштування, дискримінацію шукачів притулку у зв'язку з високою економічно необґрунтованою вартістю отримання дозволу на працевлаштування, що порушує права та інтереси позивачів, які шукають притулку та працевлаштування на території України, відповідно до чого, такі положення оскаржуваного нормативно-правового акта, на думку позивачів, мають бути визнані незаконними та нечинними, як такі, що порушують міжнародні зобов'язання Держави України щодо забезпечення біженцям якомога ширшого користування основними правами та свободами, в даному випадку, правом на працевлаштування.

Не погоджуючись з положеннями Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, в частині абз. 6 п. 2, п. 8, п. 20 та вважаючи його незаконним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Перевіряючи обґрунтованість позовних вимог та їх відповідність чинному законодавству, колегія суддів виходить з наступного.

За змістом ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Згідно зі ст. 113 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

За змістом ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України: 1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; 2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону; 6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; 7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; 8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; 10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Згідно зі ст. 50 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, щорічного послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів України, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

Скасування акта Кабінету Міністрів України Президентом України на підставі пункту 16 частини першої статті 106 Конституції України має наслідком припинення вчинення будь-якими органами, особами дій, спрямованих на виконання скасованого акта Кабінету Міністрів України, здійснення повноважень, визначених цим актом.

Акт Кабінету Міністрів України може бути оскаржений до суду в порядку та у випадках, установлених законом.

Відповідно до ст. 52 вказаного Закону постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону. Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини посадового складу Кабінету Міністрів України і за цей проект проголосував Прем'єр-міністр України, рішення вважається прийнятим.

Після підписання акта Кабінету Міністрів України внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних і стилістичних помилок, здійснюється в порядку, передбаченому частиною першою цієї статті.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За змістом ч. ч. 1, 2, 8, 9 ст. 171 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.

Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.

Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі, які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їх окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

Відповідно до ст. 42 Закону України "Про зайнятість населення" (Закон N 5067-VI) підприємства, установи та організації мають право на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на території України на підставі дозволу, що видається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, на строк до одного року, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Дозвіл роботодавцю на застосування праці іноземця або особи без громадянства видається за умови, що в Україні (регіоні) відсутні кваліфіковані працівники, які спроможні виконувати відповідний вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності застосування їх праці, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Дозвіл видається також на застосування праці: іноземців, які направлені закордонним роботодавцем в Україну для виконання певного обсягу робіт (послуг) на підставі договорів, укладених між вітчизняним та іноземним суб'єктом господарювання, за умови, що відсоток кваліфікованих іноземців, які залучаються в рамках договору, не перевищує половини загальної чисельності осіб, що працюватимуть на умовах договору; іноземців, які відповідно до графіка специфічних зобов'язань у секторі послуг Протоколу про вступ України до СОТ (стаття II Генеральної угоди про торгівлю послугами) належать до категорії "внутрішньокорпоративні цесіонарії"; осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Порядок видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства і розмір плати за видачу дозволу, яка зараховується до бюджету Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Іноземці та особи без громадянства мають право провадити в Україні інвестиційну, зовнішньоекономічну та інші види діяльності відповідно до законодавства.

Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на посаду або займатися трудовою діяльністю у разі, коли відповідно до законодавства призначення на відповідну посаду або провадження відповідного виду діяльності пов'язане з належністю до громадянства України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Без передбаченого цією статтею дозволу здійснюється працевлаштування: 1) іноземців, які постійно проживають в Україні; 2) іноземців, які набули статусу біженця відповідно до законодавства України або одержали дозвіл на імміграцію в Україну; 3) іноземців, яких визнано особами, що потребують додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист в Україні; 4) представників іноземного морського (річкового) флоту та авіакомпаній, які обслуговують такі компанії на території України; 5) працівників закордонних засобів масової інформації, акредитованих для роботи в Україні; 6) спортсменів, які набули професійного статусу, артистів та працівників мистецтва для роботи в Україні за фахом; 7) працівників аварійно-рятувальних служб для виконання термінових робіт; 8) працівників іноземних представництв, які зареєстровані на території України в установленому законодавством порядку; 9) священнослужителів, які є іноземцями і тимчасово перебувають в Україні на запрошення релігійних організацій для провадження канонічної діяльності лише у таких організаціях з офіційним погодженням з органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації; 10) іноземців, які прибули в Україну для участі у реалізації проектів міжнародної технічної допомоги; 11) іноземців, які прибули в Україну для провадження викладацької діяльності за фахом у державних вищих навчальних закладах на їх запрошення; 12) інших іноземців у випадках, передбачених законами та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залучення висококваліфікованих іноземних спеціалістів і робітників, потреба в яких є відчутною для національної економіки, здійснюється на підставах, визначених Законом України "Про імміграцію".

Згідно з п. 2 Порядку видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, територіальні органи Державної служби зайнятості в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) видають за юридичною адресою підприємства, установи, організації (далі - роботодавець) дозволи на застосування на конкретних посадах праці: іноземців чи осіб без громадянства за умови, що в Україні (регіоні) відсутні кваліфіковані працівники, спроможні виконувати відповідний вид роботи; іноземців чи осіб без громадянства за умови достатнього обґрунтування доцільності застосування їх праці, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; іноземців, які направлені закордонним роботодавцем в Україну для виконання певного обсягу робіт (послуг) на підставі договорів (контрактів), укладених між вітчизняним та іноземним суб'єктом господарювання, за умови, що чисельність кваліфікованих іноземців, які залучаються в рамках таких договорів (контрактів), не перевищує половини загальної чисельності осіб, що працюватимуть на умовах договорів (контрактів); іноземців, які відповідно до графіка специфічних зобов'язань у секторі послуг Протоколу про вступ України до СОТ (стаття II Генеральної угоди про торгівлю послугами) належать до категорії "внутрішньокорпоративні цесіонарії"; іноземців чи осіб без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом п. 8 вказаного Порядку для отримання дозволу на застосування праці іноземців чи осіб без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, роботодавець подає: заяву згідно з додатком до цього Порядку; копії рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та довідки про звернення за захистом в Україні; дві кольорові фотокартки іноземця чи особи без громадянства розміром 3,5 х 4,5 сантиметра.

Згідно з п. 20 наведеного Порядку дозвіл на застосування праці іноземців чи осіб без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видається на строк дії довідки про звернення за захистом в Україні, але не більш як на один рік. Дія дозволу може бути продовжена у разі продовження дії такої довідки.

Крім того, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (Закон N 3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

За змістом ч. 1 ст. 5 вказаного Закону (Закон N 3671-VI) особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" (Закон N 3671-VI) особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 вказаного Закону (Закон N 3671-VI) оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно з ч. 1 ст. 8 наведеного Закону (Закон N 3671-VI) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з ч. ч. 4 - 7 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" (Закон N 3671-VI) рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону (Закон N 3671-VI), а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 вказаного Закону (Закон N 3671-VI) особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на: тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України; проживання у родичів, у готелі, піднаймання житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців; безоплатну правову допомогу в установленому порядку; конфіденційне листування з УВКБ ООН та право на відвідання співробітниками УВКБ ООН; інші права, передбачені Конституцією та законами України для іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України.

Крім того, згідно з п. п. 4.3, 4.4 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України N 649 від 07 вересня 2011 року, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи органу міграційної служби щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, передбачені пунктом 4.3 цього розділу, оформлюються наказом органу міграційної служби (додаток 15).

Проаналізувавши викладені законодавчі норми, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що відповідач під час прийняття постанови Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, якою затверджено Порядок видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, діяв на підставі, в межах наданих повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією України, Законом України "Про Кабінет Міністрів України", Законом України "Про зайнятість населення" (Закон N 5067-VI), а тому оскаржуваний нормативно-правовий акт є законним та таким, що відповідає правовому акту вищої юридичної сили, в оскаржуваній частині.

За змістом ст. 70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Колегія суддів вважає, що позивачами не обґрунтовано належними та допустимими доказами у справі порушення оскаржуваними пунктами Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, прав та свобод кожного з позивачів, та не надано доказів неможливості реалізувати право позивачів на працевлаштування на території України у порядку, визначеному Законом України "Про зайнятість населення" (Закон N 5067-VI) та положеннями оскаржуваного Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів вважає, що відповідачем надано достатньо доказів правомірності дій з прийняття постанови Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, якою затверджено Порядок видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, в оскаржуваній частині, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами та наведеними законодавчими нормами.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги громадянина Сирії ОСОБА_1, громадянина Сирії ОСОБА_2, громадянина Сирії ОСОБА_3, громадянина Сирії ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Кабінету Міністрів України про визнання незаконним та нечинним положення Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 437 від 27 травня 2013 року, в частині, є необґрунтованими та не засновані на нормах права.

Доводи апелянтів спростовуються вищенаведеним, матеріалами справи та не відповідають вимогам чинного законодавства.

Згідно зі ст. ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів ухвалила:

Апеляційну скаргу громадянина Сирії ОСОБА_1, громадянина Сирії ОСОБА_2, громадянина Сирії ОСОБА_3, громадянина Сирії ОСОБА_4, ОСОБА_5 залишити без задоволення, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 березня 2014 року (Постанова N 826/19034/13-а) - без змін.

Повний текст ухвали виготовлений 08 серпня 2014 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий, суддя: О. Г. Хрімлі

Судді: М. І. Кобаль

І. В. Федотов