ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
26 жовтня 2010 р.
м. Київ

Справа N П-279/10

Про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди

О 14 годині 49 хвилин в приміщенні Вищого адміністративного суду України за адресою у м. Києві по вул.. Московській, 8, корпус 5 Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

представників сторін:

відповідача: Лаптієва А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди,

встановив:

ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом про визнання неправомірною бездіяльності Верховної Ради України щодо тривалого неприведення норм Кримінально-процесуального кодексу України у відповідність до пункту 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 та стягнення з відповідача на його користь моральної шкоди в розмірі 200 000 гривень, спричиненої неправомірною бездіяльністю відповідача.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на Конституцію України і Кримінально-процесуальний кодекс України, та зазначає, що після прийняття Конституційним Судом України рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 були визнані неконституційними положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

Вважає, що бездіяльністю Верховної Ради України, яка виразилася у тривалому неприйнятті закону про внесення до Кримінально-процесуального кодексу України змін щодо можливості оскарження в судовому порядку постанови про порушення кримінальної справи, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003, спричинило суттєву шкоду його конституційним правам та свободам внаслідок відсутності своєчасного судового контролю.

Ухвалою суду від 30 вересня 2010 року позовну заяву в частині вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди повернуто ОСОБА_5.

Представник відповідача надав до суду письмове заперечення на позов, в якому вказує на пропущення позивачем строків звернення до суду та просить суд застосувати відповідні правові наслідки, встановлені ст. 100 КАС України. Також зазначає на те, що Верховна Рада України, як орган законодавчої влади не є суб'єктом законодавчої ініціативи, тому твердження про бездіяльність парламенту є безпідставним. Оскільки Верховна Рада України не здійснювала владних управлінських функцій по відношенню до позивача, вважає, що між сторонами відсутній публічно-правовий спір.

Заслухавши пояснення представника відповідача та дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступних висновків.

Пунктом другим рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи" від 14 грудня 2006 року N 462-V Кримінально-процесуальний кодекс України доповнено статтею 236-7, відповідно до якої постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності.

Позивач зазначає, що Верховна Рада України, відповідно до своїх повноважень щодо прийняття законів, наданих їй пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України, зобов'язана була виконати рішення Конституційного Суду України N 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року шляхом внесення у Кримінально-процесуальний кодекс України відповідних змін, згідно до конституційно встановленої законодавчої процедури, у зв'язку із визнанням неконституційними окремих його положень. Оскільки, з моменту прийняття Конституційним Судом України свого рішення до внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України пройшло майже чотири роки, вважає такий тривалий термін виконання рішення суду необґрунтованим і пов'язує його з незаконною бездіяльністю відповідача.

Проте суд не приймає доводи позивача щодо незаконності дій (бездіяльності) відповідача з огляду на наступне.

У разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку (частина друга статті 70 Закону N 422/96).

У резолютивній частині рішення N 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року Конституційний суд України визначив, що положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

При цьому, питання про порядок і строки виконання рішення, зобов'язання будь-якого державного органу забезпечити певним чином його виконання, Конституційним Судом України не вирішувалися, а тому посилання позивача щодо обов'язку Верховної Ради України виконати рішення шляхом внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України, колегією суддів не приймаються у зв'язку з їх необґрунтованістю.

Щодо інших підстав для внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає, що частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якої пунктом третім статті 85 Конституції віднесено прийняття законів.

Згідно із статтею 93 Конституції України (в редакції, що діяла на момент прийняття рішення Конституційного суду України N 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року), право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить наступним суб’єктам: Президентові України, народним депутатам України, Кабінетові Міністрів України і Національному банку України.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України (стаття 82 Конституції України).

В період з 30 січня 2003 року по 14 грудня 2006 року порядок роботи Верховної Ради України, в різні проміжки часу, був врегульований Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 року N 129/94-ВР та Регламентом Верховної Ради України, введеним в дію Постановою Верховної Ради України від 16 березня 2006 року N 3547-V.

Проаналізувавши зазначені закони та нормативні акти, колегія суддів зазначає, що Верховна Рада України є представницьким органом державної влади, який здійснює законодавчу владу в державі шляхом прийняття законів, поданих на її розгляд конкретно визначеним колом суб'єктів, до якого відповідач, як орган державної влади, не відноситься. Тому, відповідач позбавлений можливості самостійно, як окремий суб'єкт владних повноважень, ініціювати законодавчу процедуру. З огляду на це, суд погоджується із позицією представника відповідача, що в разі відсутності законопроектів, які б врегульовували питання внесення змін до кримінально-процесуального законодавства щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи, бездіяльність Верховної Ради України не може вважатися незаконною.

Крім того, колегія суддів прийшла до висновку, що жодного законодавчо визначеного обов’язку Верховної Ради України, як окремого суб'єкта владних повноважень, прийняти зміни до закону, у випадку визнання неконституційними окремих його положень, не передбачено.

Визначивши у якості предмету позову бездіяльність Верховної Ради України щодо прийняття спеціального закону, ОСОБА_5 не навів, яка норма встановлює зазначений позивачем обов’язок парламенту, а тому позов в цій частині є необґрунтованим.

Також, колегія суддів не приймає посилання позивача на порушення його конституційних прав: а саме права особи на судовий захист - з огляду на відсутність такого порушення з боку відповідача.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 161-163, 171-1 КАС України, Вищий адміністративний суд України, -

постановив:

У позові ОСОБА_5 до Верховної Ради України про визнання неправомірною бездіяльності Верховної Ради України щодо тривалого неприведення норм Кримінально-процесуального кодексу України у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 відмовити.

Постанова є остаточною і не підлягає перегляду в апеляційному чи касаційному порядку.

Судді