ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
07 вересня 2010 р.
м.Київ
Справа N 35/57
Про повернення до державного резерву пшениці,
стягнення відсотків, штрафу та пені
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді:Кузьменка М.В.,
суддів: Палій В.М., Подоляк О.А.,
розглянувши касаційну скаргу Державної акціонерної компанії "Хліб України" на рішення господарського суду міста Києва від 10.12.2007р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2010р. у справі N35/57 за позовом Державного комітету України з державного матеріального резерву до Державної акціонерної компанії "Хліб України" 3-тя особа Кабінет Міністрів України про повернення до державного резерву 57 000 тонн пшениці 3-го класу, стягнення відсотків у сумі 25 054 920,0 грн., 47 880 000 грн. штрафу та 102 708 157,94 грн. пені,
за участю представників:
від позивача: Брега Т.М. - довіреність у справі,
від відповідача: Хижняк І.О. - довіреність у справі,
від 3-тьої особи: не з'явився,
встановив:
У січні 2002 року Державний комітет України з державного матеріального резерву звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Державної акціонерної компанії "Хліб України" і просив суд, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, зобов'язати відповідача повернути до державного резерву 57 000 тонн пшениці третього класу, стягнути відсотки за користування матеріальними цінностями у сумі 25 054 920,0 грн., 47 880 000,0 грн. штрафу та 102 708 158,94 грн. пені (а.с.19-21 т.2).
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого зобов'язання за договором про позичання Nюр-2/204-98 від 23.11.1998р. щодо повернення до 01.10.1999р. відпущених позивачем на умовах позики матеріальних цінностей, у зв'язку з чим на підставі пунктів 2.3, 7.1 договору та у відповідності до п.8 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" відповідач зобов'язаний сплатити 2% за кожний місяць користування від вартості позиченого зерна, а також штраф та пеню за невиконання зобов'язання щодо повернення майна.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач посилається на відсутністю предмету спору і просить припинити провадження у справі. Зокрема, відповідач стверджує, що зобов'язання між сторонами припинені на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 16.10.2003р. N1637, якою зобов'язано позивача зменшити заборгованість відповідача на 214 408 426,0 грн., до яких входить заборгованість за договором про позичання Nюр-2/204-98 від 23.11.1998р. Відсутність заборгованості за договором свідчить про відсутність підстав для стягнення штрафних санкцій.
Також відповідач подав заяву про застосування строку позовної давності щодо вимог про стягнення штрафних санкцій (а.с.85 т.2).
Рішенням господарського суду міста Києва від 10.12.2007р. (суддя Ковтун С.А.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2010р. (головуючий, суддя Кондес Л.О., судді Михальська Ю.Б., Нєсвєтова Н.М.), позов задоволено частково: зобов'язано відповідача повернути до державного резерву 57000 тонн пшениці 3-го класу та присуджено до стягнення з відповідача 15 328 212,0 грн. плати за користування зерном, 27 001 171,73 грн. пені. В іншій частині позову відмовлено.
Вказані рішення та постанова мотивовані порушенням відповідачем свого зобов'язання щодо повернення позивачу матеріальних цінностей у визначений договором строк. При цьому судами зазначено, що Постанова КМ України N1637 від 16.10.2003р. "Про погашення заборгованості Державної акціонерної компанії "Хліб України" перед Державним комітетом з державного матеріального резерву" в силу глави 19 ЦК УРСР, чинного у 2003 році, не є підставою для припинення зобов'язання за договором. За висновком судів вказана постанова носить дозвільний характер щодо порядку використання цінностей державного матеріального резерву.
Відмова суду першої інстанції у задоволенні позову в частині стягнення 123 586 987,21 грн. штрафних санкцій мотивована пропуском позивачем позовної давності відповідно до п.1 ч.2 ст.72, ст.80 ЦК УРСР.
Що ж до вимог про стягнення 27 001 171,23 грн. пені, нарахованої позивачем за період з 01.06.2003р. по 31.05.2007р., то суди двох інстанцій визнали їх такими, що відповідають вимогам п.6 ч.1 ст.268 ЦК України та п.8 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Стосовно заявленої до стягнення плати за користування зерном, то суди визнали обґрунтованою цю вимогу лише у сумі 15 328 212,0 грн.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з таких підстав.
Статтею 2 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (у редакції, чинній до внесення змін Законом України від 12 травня 2004 року N 1713-ІV) визначено, що позичанням матеріальних цінностей з державного резерву є відпуск матеріальних цінностей з державного резерву на договірних засадах з наступним поверненням до державного резерву тієї ж кількості аналогічних матеріальних цінностей.
Відповідно до абзацу першого пункту 5 статті 12 названого Закону, відпуск матеріальних цінностей з державного резерву в порядку тимчасового позичання на строк понад шість місяців та з незнижуваного запасу провадиться за рішенням Кабінету Міністрів України, в якому визначаються одержувачі, строки та умови відпуску матеріальних цінностей із державного резерву, а також строки їх повернення.
Згідно з абзацом четвертим пункту 5 зазначеної статті за позичання матеріальних цінностей з державного резерву передбачається плата, розмір якої визначається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і не може перевищувати розміру облікової ставки Національного банку України.
Як вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.11.1998р. N 945-р дозволено Державному комітету по матеріальних резервах відпустити ДАК "Хліб України" 57 тис. тонн продовольчого зерна (пшениці м'якої третього класу). Відпуск зерна здійснити на договірних умовах у порядку тимчасового позичання із сплатою щомісяця 2 відсотків його вартості та за умови надання відповідних гарантій. Міністерству агропромислового комплексу та ДАК "Хліб України" забезпечити повернення до державного резерву еквівалентної кількості продовольчого зерна до 1 жовтня 1999 року (а.с.8 т.1).
На виконання вказаного розпорядження між Державним комітетом України по матеріальних резервах, правонаступником якого є позивач, та ДАК "Хліб України" укладено договір про позичання Nюр-2/204-98 від 23.11.1998р., за умовами якого комітет зобов'язується відпустити із державного резерву в порядку тимчасового позичання із сплатою щомісяця 2 відсотків його вартості за користування, на термін десять місяців до 1 жовтня 1999р., 57 тисяч тон зерна, а компанія зобов'язується повернути до державного резерву цю кількість зерна в термін до 1 жовтня 1999р. (а.с.9-11 т.1).
Відповідно до п.2.3. договору, компанія сплачує на поточний рахунок комітету 2 відсотки за кожний місяць користування від вартості позиченого зерна, що складає за десять місяців -2 530 800,00 грн. з помісячним перерахуванням - 253 080,0 грн.
Вказане зерно було передано, що підтверджується актом приймання-передачі (а.с.12 т.1).
Відповідно до ст.4 ЦК УРСР, діючого на час виникнення спірних правовідносин, цивільні права і обов'язки виникають, зокрема, з адміністративних актів та угод.
При цьому адміністративним актом є владно-організаційний акт. Специфікою цивільних правовідносин, породжуваних адміністративним актом, є те, що органи, які прийняли вказані акти, як правило, не є суб'єктами цих відносин. Акт породжує адміністративне правовідношення між органом управління, який прийняв акт, та особами, яким цей акт адресовано. Цивільні ж відносини, основані на цьому акті, складаються між указаними особами.
Частиною 3 ст.11 ЦК України також передбачено, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Між тим, розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.11.1998р. N945-р за своєю правовою природою є адміністративним актом, на підставі якого у позивача виникло право відпустити відповідачу матеріальні цінності з державного резерву на договірних засадах. Тобто цим розпорядженням позивачу надано право укласти договір про позичання матеріальних цінностей з державного резерву з дотриманням визначених цим розпорядженням умов щодо відпуску матеріальних цінностей із державного резерву та строку їх повернення.
Тому розпорядження КМ України від 16.11.1998р. N945-р не безпосередньо створило зобов'язання, а у сукупності з договором про позичання, на підставі якого сторони й вступили у цивільно-правові відносини, оскільки для виникнення цивільно-правових наслідків, передбачених цим розпорядженням, необхідне настання іншого юридичного факту у вигляді укладання договору про позичання, що передбачено Законом України "Про державний матеріальний резерв".
Відповідно до ст.374 ЦК УРСР, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
В силу ст.ст.161, 162 ЦК УРСР зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.
Аналогічні вимоги встановлені й у ст.ст.525, 526 ЦК України.
Судами двох інстанцій встановлено, що в порушення умов договору про позичання відповідач не повернув позивачу у визначений договором строк 57 тисяч тон пшениці.
Враховуючи встановлений судами двох інстанцій факт неналежного виконання відповідачем свого зобов'язання щодо повернення до державного резерву матеріальних цінностей у визначений договором строк, колегія суддів погоджується з висновком судів про наявність правових та фактичних підстав для задоволення позову щодо зобов'язання відповідача повернути матеріальні цінності та щодо стягнення з останнього договірної плати за користування та штрафних санкцій, строк позовної давності по яких не сплив.
Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, судами встановлено, що Постановою від 16 жовтня 2003р. N1637 "Про погашення заборгованості Державної акціонерної компанії "Хліб України" перед Державним комітетом з державного матеріального резерву" Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства аграрної політики, Державної акціонерної компанії "Хліб України" та Державного комітету з державного матеріального резерву щодо зарахування вартості цілісних майнових комплексів дочірніх підприємств Компанії, переданих згідно із розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 1999 року N 1174 до сфери управління Комітету, в погашення заборгованості, що виникла в результаті виконання Постанов Кабінету Міністрів України N598 від 05.05.1998р., N1338 від 25.08.1998р., N1962 від 11.12.1998 р., N2002 від 18.12.1998р. та розпоряджень Кабінету Міністрів України N 945 від 16.11.1988р. і N 312-рс від 19 квітня 1999 року на загальну суму 214 408 426, 0 грн.
Цією ж постановою вказано Державному комітету з державного матеріального резерву зменшити заборгованість Державної акціонерної компанії "Хліб України" на зазначену суму (а.с.80 т.2).
Між тим, вказану постанову КМ України суди не визнали підставою для припинення правовідносин між сторонами, які виникли в силу договору про позичання, посилаючись на те, що визначені главою 19 ЦК УРСР підстави припинення зобов'язань не передбачали можливість припинення зобов'язань, що виникли між учасниками цивільних відносин, внаслідок акту органу виконавчої влади. За висновком судів, вказана постанова носить лише дозвільний характер.
Колегія суддів погоджується з таким висновком судів з огляду на таке.
Відповідно до ст.220 ЦК УРСР зобов’язання може припинятися угодою сторін. Серед підстав припинення зобов’язання угодою сторін виділяють прощення боргу, відступне та новацію.
При цьому, відступне - це передача замість виконання зобов’язання кредиторові майна, сплати певної суми грошей. Оформляється відступне договором, в якому вказуються розмір відступного, порядок та строк його надання. Метою та наслідками відступного є припинення зобов’язання та всіх відносин між сторонами.
Статтею 600 ЦК України також передбачено, що зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.
Обов'язковість досягнення згоди щодо припинення зобов'язання відступним тягне за собою необхідність відповідної фіксації такої згоди. Тому до форми такої згоди слід застосовувати загальні правила про оформлення змін до цивільно-правових договорів, які передбачені ст.654 ЦК України, відповідно до якої зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Отже, відступне має бути оформлено договором, в якому вказуються розмір відступного, порядок та строк його надання.
Пунктом 8.1 договору про позичання сторони встановили, що всі зміни до цього договору дійсні і є невід'ємною його частиною тільки в тому випадку, коли вони виконані в письмовій формі і підписані обома сторонами за договором.
Постанова Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2003р. N1637 "Про погашення заборгованості Державної акціонерної компанії "Хліб України" є адміністративним актом, яким дозволено Державному комітету з державного матеріального резерву та ДАК "Хліб України" припинити зобов'язання, яке винили між ними в силу договору про позичання, укладеного на підставі розпорядження КМ України N945-р від 16.11.1998р., у визначений цією постановою спосіб, - шляхом відступного. Проте, для виникнення цивільно-правових наслідків, передбачених цією постановою, необхідне настання іншого юридичного факту у вигляді укладання договору про припинення зобов'язання відступним, враховуючи, що між сторонами існують саме цивільні відносини.
Проте, як доводять матеріали справи та встановлено судами, сторони не припинили зобов'язання, яке виникло в силу укладеного між ними договору про позичання, оскільки не оформили договір про відступне.
На підтвердження необхідності укладання між сторонами договору про припинення зобов'язання, свідчить й той факт, що Постановою КМУ від 16 жовтня 2003р. N1637 дозволено зарахувати вартість цілісних майнових комплексів відповідача в погашення заборгованості перед позивачем, яка виникла не тільки на підставі укладеного сторонами згідно розпорядження КМУ N945-р від 16.11.1998р. договору про позичання, невиконання якого є предметом розгляду у даній справі, а й заборгованості, яка виникла ще з 5-ти адміністративних актів та, відповідно, 5-ти договорів, на загальну суму 214 408 426, 00 грн. Оскільки цією постановою не визначено розмір відступного за кожним зобов'язанням, то визначити на яку суму дозволено позивачу зменшити заборгованість відповідача саме за договором про позичання Nюр-2/204-98 від 23.11.1998р. не уявляється можливим.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суди двох інстанцій повно та всебічно дослідили обставини справи, дали їм належну правову оцінку, дійшли правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, й ухвалили судові акти з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для їх зміни або скасування немає.
Керуючись ст.ст.111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
постановила:
Касаційну скаргу Державної акціонерної компанії "Хліб України" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2010р. у справі N35/57 - без змін.
Судді