ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РIШЕННЯ

Справа «Мироненко і Мартенко проти України»

(Заява N 4785/02)

10 грудня 2009 року

Стислий виклад

У лютому 2000 року заявників було заарештовано за підозрою у причетності до викрадення дитини. 7 червня 2000 року слідчим було винесено постанову про закриття кримінальної справи стосовно заявників на підставі Закону України «Про амністію», заявників було звільнено з-під варти.

17 серпня 2000 року Дарницький районний судом. Києва направив справу на додаткове розслідування у зв'язку з тим, що викрадення дитини було обтяжене вимаганням, а це позбавляло заявників права на амністію.

У жовтні 2000 року заявників було повторно заарештовано та заступником прокурора м. Києва санкціоновано тримання їх під вартою. 8 листопада 2000 року заявники звернулися до Московського районного суду м. Києва зі скаргою на зазначену санкцію прокурора. 17 січня 2001 року Московський суд за відсутності заявників та їхнього захисника закрив провадження за скаргою заявників щодо санкціонування прокурором їхнього арешту, у зв'язку із закінченням попереднього слідства у справі, як це було передбачено Постановою Пленуму Верховного Суду України від 30 вересня 1994 року N 10.

16 листопада 2000 року, під час проведення слідчих дій, батько дитини ідентифікував записаний голос першого заявника, як голос особи, яка телефонувала з вимогою викупу. 13 лютого 2001 року прокурор направив матеріали справи до Дарницького районного суду м. Києва, який згодом виніс постанову про тримання заявників під вартою під час розгляду справи в суді.

8 січня 2002 року Дарницький районний судом. Києва визнав заявників винними у вимаганні та незаконному позбавленні волі. Вирок суду було постановлено тим самим суддею, який виніс ухвалу від 17 серпня 2000 року.

Апеляційний судом. Києва та Верховний Суд України залишили вирок від 3 січня 2002 року без змін.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявники скаржилися за пунктом 4 статті 5 та пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на те, що після затримання їх не було негайно доставлено до судді. Заявники також скаржилися на те, що районний суд протягом кількох місяців не розглядав їхнє клопотання про звільнення з-під варти і що рішення цього суду про закриття провадження щодо їхнього скарги ґрунтувалося не на законі, а на постанові Пленуму Верховного Суду України. За пунктом 5 статті 5 Конвенції заявники скаржилися на те, що вони не мали забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв'язку зі порушеннями статті 5 Конвенції. Також за пунктом 1 статті 6 Конвенції заявники скаржилися на те, що суд першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок в їхній справі, не був безстороннім, оскільки справу розглядав суддя Б., який повернув справу на додаткове розслідування.

Крім того, за статтею 6 Конвенції заявники скаржилися на те, що ідентифікацію голосу було призначено і проведено з порушенням відповідних процесуальних норм. Вони також скаржилися, що суд першої інстанції відмовився допитати додаткових свідків і дослідити додаткові речові докази. Також заявники стверджували, що розгляд їхніх касаційних скарг на обвинувальні вироки у Верховному Суді України здійснювався без дотримання принципу рівності сторін. Другий заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що під час тримання його у відділі міліції він зазнав поганого поводження.

У своєму рішенні Європейський суду зазначив, що тримання заявників під вартою протягом кількох місяців без відповідного судового контролю виходить поза суворі часові рамки, встановлені пунктом 3 статті 5 Конвенції. Крім того, Європейський суд зауважив, що ухвалюючи рішення про закриття провадження за скаргою заявників щодо санкціонування прокурором їхнього арешту у зв'язку із закінченням попереднього слідства у справі національний суд керувався постановою Пленуму Верховного Суду України, але, як Європейський суд встановив раніше, постанови Пленуму Верховного Суду України не мають сили закону і не є обов'язковими до виконання судами та правоохоронними органами. Також Європейський суд зазначив, що оскільки національними судами не було вирішено питання законності позбавлення заявників свободи, то, відповідно, заявники виявилися позбавленими навіть теоретичної можливості вимагати відшкодування в національних судах.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

« 1. Оголошує скарги, за пунктами 3, 4 і 5 статті 5 та пунктом 1 статті 6 Конвенції (брак безсторонності), прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що мало місце порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з браком безсторонності.

6. Постановляє:

a) що упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникам зазначені нижче суми з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначених сум:

i) п. Мироненку: 5000 (п'ять тисяч) євро - відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

ii) п. Мартенку: 5000 (п'ять тисяч) євро - відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

b) що зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на названі вище суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського Центрального банку, чинної у період несплати, плюс три відсоткові пункти.

7. Відхиляє одноголосно решту вимог заявників стосовно справедливої сатисфакції.»