ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

ЛИСТ
22.09.2008 N 9071/6/16-1116

Щодо норм примірного порядку
взаємодії органів Державної податкової служби
при опрацюванні розшифровок податкових зобов'язань
та податкового кредиту у розрізі контрагентів,
затвердженого наказом Державної податкової
адміністрації України від 18.04.2008 N 266,
стосовно визнання правочинів недійсними

Державна податкова адміністрація України розглянула лист Одеської міської асоціації роботодавців від 06.08.2008 р. N 87/1 щодо норм Примірного порядку взаємодії органів державної податкової служби при опрацюванні розшифровок податкових зобов'язань та податкового кредиту у розрізі контрагентів, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 18.04.2008 N 266, стосовно визнання правочинів недійсними та повідомляє наступне.

Статтями 626, 629 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК) передбачено, що договором є домовленість двох спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 655 ЦК ( 435-15 ) за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ст. 656 ЦК). За ст. 662 ЦК продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 658 ЦК ( 435-15 ) право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Моментом виконання обов'язку продавця щодо передачі товару згідно ст. 664 ЦК ( 435-15 ) є: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Відповідно до п. 2 ст. 215 ЦК ( 435-15 ) недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно п. 1 ст. 215 ЦК ( 435-15 ) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 ЦК ( 435-15 ) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст. 228 ЦК ( 435-15 ) правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно п. 19 ст. 2 Бюджетного кодексу України ( 2542-14 ) доходи бюджету - усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).

Згідно ст. 9 Бюджетного кодексу України ( 2542-14 ) доходи бюджету класифікуються за такими розділами: податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, трансферти.

Згідно ч. 2 ст. 9 вказаного Кодексу ( 2542-14 ) податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

Підпунктом 3.2.1 п. 3.2 ст. 3 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" ( 2181-14 ) визначено, що у випадках коли платник податків згідно із законами з питань оподаткування уповноважений утримувати податок, збір (обов'язковий платіж), якими оподатковуються інші особи, у тому числі податок на додану вартість, а також будь-які інші податки, що утримуються з джерела виплати, сума таких податків, зборів (обов'язкових платежів) вважається бюджетним фондом, який належить державі або територіальній громаді та створюється від їх імені.

Таким чином, несплачений підприємством податок на прибуток, податок на додану вартість внаслідок порушення встановленого порядку формування валових доходів, валових витрат, податкового зобов'язання та податкового кредиту, є дохідною частиною державного бюджету, власністю держави.

Отже, якщо підприємством перераховуються кошти контрагенту без мети реального настання правових наслідків, з метою формування податкового кредиту та, як наслідок заниження об'єкту оподаткування, несплати податків, такі його дії призводять до втрат дохідної частини Державного бюджету України.

Таким чином, підприємством укладено правочин, який суперечить моральним засадам суспільства та відповідно до ст. 228 ЦК ( 435-15 ) порушує публічний порядок, оскільки він був спрямований на заволодіння майном держави, дохідної частини бюджету, а отже є нікчемним.

Згідно із частиною 1 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а тому також не створює інших наслідків крім тих, що пов'язані із його недійсністю.

В зв'язку з тим, що договори поставок товарів є нікчемними, нікчемний правочин є недійсним в силу закону, такий нікчемний правочин не створює інших юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (далі - ГК) особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК ( 435-15 ) законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником яких є суб'єкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК. По такому шляху йде сьогодні, в цілому, і судова практика.

Віднесення правочинів, які порушують публічний порядок, до нікчемних, означає безумовне позбавлення правового захисту осіб, яких цим правочином передбачалося наділити правами. Таке позбавлення диктується необхідністю збереження публічного порядку, що є важливим для суспільства в цілому. Наявність істотного публічного інтересу виключає можливість встановлення залежності позбавлення правового захисту особи від волевиявлення іншої особи або органу державної влади. Тому правило про нікчемність таких правочинів не може мати винятків, а правило про можливість їх оспорювання не можна розглядати як спеціальне, тобто таке, що виключає застосування загальної норми, бо це призвело б до руйнування засадничого регулювання. Відтак відсутні підстави стверджувати, що в сфері дії ГК ( 436-15 ) в будь-якій мірі обмежується застосування положень ЦК ( 435-15 ) про нікчемні правочини.

Заступник Голови С.В.Чекашкін