ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
26 березня 2008 року
м. Київ
Справа № К-5405/06
Про стягнення матеріальної шкоди
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі суддів:
Бутенка В.І., Панченка О.І., Лиски Т.О., Сороки М.О., Штульмана І.В.,
провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою К. на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 29 березня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 23 червня 2005 року у справі за скаргою К. на дії та рішення Відділу державної виконавчої служби Вишгородського районного управління юстиції, - ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2004 року К. звернулася до суду зі скаргою на дії Відділу державної виконавчої служби Вишгородського районного управління юстиції (далі – ВДВС Вишгородського району, суб’єкт оскарження) пов’язані з виконанням рішення Вишгородського районного суду від 14.12.1998 р. про стягнення з Г. на користь Т. 105390,72 грн. матеріальної шкоди.
Скаржниця просила визнати недійсним акт опису майна її сім’ї від 14.04.1999 р., постанову про відновлення виконавчого провадження та акт вилучення майна і передачу його на зберігання від 31.01.2000 р.
Посилалася на те, що вчинені державною виконавчою службою дії та названі документи суперечать Закону України "Про виконавче провадження" та вимогам Цивільного процесуального кодексу України (в редакції 1963 року).
Також К. просила визнати законною угоду членів її сім’ї про виділення боржнику Г. із спільного вилученого майна належну йому частину вартістю 11900 грн. та повернути решту майна з виплатою неустойки у розмірі 84448 грн. за незаконне позбавлення її на термін більше ніж 1885 днів частки в спільному майні.
Після уточнення скарги у березні 2005 року К. також просила визнати незаконними дії ВДВС Вишгородського району щодо опису майна її сім’ї в листопаді 1997 року та просила зобов’язати суб’єкта оскарження відшкодувати їй матеріальну та моральну шкоду в розмірі 15000 грн.
Ухвалою Вишгородського районного суду від 29 березня 2005 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 23 червня 2005 року, скаргу К. було залишено без розгляду у зв’язку з пропуском строку на звернення до суду, встановленого ч.1 ст. 248-22 ЦПК України 1963 року.
Не погоджуючись із ухваленими по справі судовими рішеннями, К. звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою в порядку визначеному ЦПК України 1963 року в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Листом Верховного Суду України від 10.10.2005 р. на підставі п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України зазначену касаційну скаргу зі справою було передано до Вищого адміністративного суду України для вирішення в порядку касаційного провадження.
Заслухавши доповідача, проаналізувавши правильність застосування судами норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Правовідносини між заявницею та суб’єктом оскарження виникли у зв’язку з примусовим виконанням останнім рішення суду про стягнення з Г. матеріальної шкоди, а тому на них поширюється дія Закону України "Про виконавче провадження" та глави 31-Г ЦПК України 1963 року.
Відповідно до вимог статті 248-20 ЦПК України (в редакції 1963 року) чинній на момент розгляду скарги) учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їх права чи свободи.
Відповідно до частини 1 статті 248-22 зазначеного Кодексу скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод.
Судами встановлено, що К. оскаржує дії посадових осіб Відділу державної виконавчої служби, вчинені 25 листопада 1997 року, 14 квітня 1999 року, 9 листопада 2001 року та постанову про відновлення виконавчого провадження від 31 січня 2000 року.
Оскільки заявниця звернулася зі скаргою з пропуском встановленого законом строку, поважних причин пропуску строку не навела, суд обґрунтовано залишив скаргу без розгляду, з чим вірно погодилась колегія суддів апеляційного суду.
Крім цього слід зазначити, що відповідно до статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.
Згідно роз’яснень, наданих у п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 27.08.1976 р. "Про судову практику у справах про виключення майна з опису" визначено, що за правилами, установленими для розгляду позовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян та організацій, що ґрунтуються на праві власності на описане майно або на праві володіння ним.
За таких обставин, оскільки заявниця в скарзі заявляла вимоги, які підлягають розгляду в порядку позовного провадження, то суд першої інстанції обґрунтовано залишив ці вимоги без розгляду і роз’яснив заявниці право пред’явлення позову.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які наведені у статтях 225-229 Кодексу адміністративного судочинства України.
Посилання К. на незаконність ухвали Вишгородського районного суду від 29 березня 2005 року у зв’язку з повторною участю судді у розгляді справи після скасування його рішення в апеляційному порядку ґрунтуються на помилковому розумінні змісту статті 21 ЦПК України 1963 року оскільки вказаною нормою судді, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, заборонено брати участь у її новому розгляді у першій інстанції лише після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження у справі.
Скасованою ухвалою Вишгородського районного суду від 05 листопада 2004 року вирішувалось питання не по суті чи про закриття провадження, як помилково вважає К., а лише про прийняття до розгляду скарги, яку у зв’язку з неусуненням недоліків було в порядку ст. 139 ЦПК України 1963 року визнано неподаною і повернуто заявниці.
З урахуванням викладених фактів, судом апеляційної інстанції було зроблено обґрунтований висновок про те, що висновки суду першої інстанції є правильними і такими, що відповідають вимогам процесуального закону.
Суди постановили ухвали з додержанням норм процесуального права і підстави для їх скасування відсутні.
Відповідно до частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчинення процесуальних дій.
Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА:
Касаційну скаргу К. – залишити без задоволення, а ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 29 березня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 23 червня 2005 року – залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 237 КАС України.
Судді