ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
15.01.2008 N 2-13/12828.1-2006
Щодо розгляду касаційного подання
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
Головуючого: Барбари В.П.,
Суддів: Гуля В.С., Карпечкіна П.Ф., Новікової Т.О., Потильчака О.І., Черногуза Ф.Ф., Ніццького І.Б., Щотки С.О.,
за участю представників:
Фонду майна Автономної Республіки Крим - Голубєвої Н.А.,
Фонду державного майна України - Уланова І.В.,
товариства з обмеженою відповідальністю "Інститут "Шельф" - Кондрашової Т.В., Якубова Я.А.,
Генеральної прокуратури України - Баклан Н.Ю.,
розглянувши касаційне подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України від 4 вересня 2007 року у справі N 2-13/12828.1-2006, встановила:
У жовтні 2003 року колективне підприємство "Велком" (далі - Підприємство) пред'явило в господарському суді Автономної Республіки Крим позов до Фонду майна Автономної Республіки Крим (далі - Фонд майна АРК) про зобов'язання виконати наказ Фонду майна АРК від 31 жовтня 2001 року N 817 "Про прийняття рішення щодо приватизації державного майна, яке знаходиться на балансі інституту "НДПІшельф", розташованого за адресою: м. Феодосія, вул. Кірова, 6" (далі - Наказ N 817), а саме здійснити приватизацію шляхом викупу орендованих Підприємством приміщень за вказаною адресою.
Позивач зазначав, що на підставі укладеної з державним науково-дослідним та проектно-вишукувальним інститутом "НДПІшельф" (далі - Державний інститут) 20 липня 2001 року додаткової угоди до договору оренди від 27 грудня 1993 року Підприємство орендувало виробниче приміщення площею 250 кв.м по вул. Кірова, бум. Феодосії, яке перебувало на балансі Інституту; за експертною оцінкою вартість орендованого майна складала 73 132 грн. 68 коп. Позивач вказував, що за згодою орендодавця Підприємство за рахунок власних коштів здійснило поліпшення орендованого майна на суму 89 975 грн. 95 коп., які неможливо відокремити та які значно перевищують 25 відсотків балансової вартості орендованого приміщення. За цих обставин позивач вважав, що Підприємство набуло право викупу орендованого приміщення згідно з пунктом 42 Державної програми приватизації на 1999 рік, затвердженої Указом Президента України від 24 лютого 1999 року N 209/99. Проте Фонд майна АРК, видавши відповідний Наказ N 817, не став його виконувати, чим порушив права та законні інтереси Підприємства.
Відповідач пояснював, що Наказ N 817 не може бути виконаний до того часу, поки Феодосійський міськвиконком не видасть свідоцтво про право власності на частку домоволодіння по вул. Кірова, бум. Феодосії, яка належить державі. До вирішення цього питання Фонд майна АРК наказом від 12 червня 2001 року N 445 зупинив приватизацію зазначеного об'єкта.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 11-22 грудня 2003 року позов задоволено. Суд виходив з того, що у відповідача відсутні причини для невиконання Наказу N 817. Натомість позивач на законних підставах має привілеєве право на викуп спірного майна, а тому обґрунтовано пред'явив позов про спонукання відповідача до виконання Наказу N 817.
У липні 2006 року виконуючий обов'язки прокурора Автономної Республіки Крим вніс подання про перегляд зазначеного рішення суду першої інстанції за нововиявленими обставинами.
Під час розгляду зазначеного подання ухвалами господарського суду Автономної Республіки Крим від 14 вересня 2006 року та від 17 жовтня 2006 року до участі у справі залучено Фонд державного майна України (далі ФДМУ), товариство з обмеженою відповідальністю "Інститут "Шельф" (далі - ТОВ "Інститут "Шельф") та товариство з обмеженою відповідальністю "Камерата" (далі - ТОВ "Камерата") третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Переглянувши рішення від 11-22 грудня 2003 року за нововиявленими обставинами, господарський суд Автономної Республіки Крим рішенням від 25 грудня 2006 року скасував його, в позові відмовив. Суд визнав, що фактичні дані, викладені в поданні виконуючого обов'язки прокурора Автономної Республіки Крим, є нововиявленими обставинами, які спростовують обставини, покладені в основу судового рішення в даній справі. Зокрема суд виходив з того, що за актом приймання-передачі від 17 липня 2003 року спірне майно у складі цілісного майнового комплексу Державного інституту передано до статутного фонду ТОВ "Інститут "Шельф" на підставі наказу ФДМУ N 1230 від 16 липня 2003 року щодо участі ФДМУ в цьому товаристві з часткою держави у статутному фонді в розмірі 6 129 000 грн., що становить 45% статутного фонду товариства. Суд умотивував рішення посиланням на статтю 85 Господарського кодексу України ( 436-15 ), статтю 115 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) та статтю 12 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ), якими визначаються підстави набуття господарським товариством майна у власність.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 10 травня 2007 року рішення суду першої інстанції від 25 грудня 2006 року залишено без змін.
Постановою Вищого господарського суду України від 4 вересня 2007 року зазначену постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції від 25 грудня 2006 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Вищий господарський суд України виходив з того, що прокурор може внести подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами лише у справах, в яких стороною є держава в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Проте суди не звернули уваги на те, що подання виконуючого обов'язки прокурора Автономної Республіки Крим цим вимогам не відповідає. В обґрунтування мотивів постанови суд касаційної інстанції посилався на статтю 121 Конституції України ( 254к/96-ВР ), статтю 36-1 Закону України "Про прокуратуру" ( 1789-12 ), статті 2, 29 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ). Суд касаційної інстанції зауважив також на неправильне застосування статті 27 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом.
13 грудня 2007 року колегією суддів Верховного Суду України за касаційним поданням Генерального прокурора України порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 4 вересня 2007 року. У касаційному поданні ставиться питання про скасування оскарженої постанови Вищого господарського суду України та залишення в силі постанови суду апеляційної інстанції з мотивів виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників, розглянувши доводи касаційного подання, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.
Підставами скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалених за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, Вищий господарський суд України зазначив неправильне застосування судами норм процесуального права, зокрема статті 2 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).
Проте з цим погодитись не можна.
Частиною першою статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" ( 1789-12 ) передбачено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Слід зазначити, що згідно з частиною третьої цієї статті звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб є лише однією з форм такого представництва. Саме на випадок реалізації прокуратурою даної форми представництва інтересів держави в суді частиною другою статті 2 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) встановлено, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача (частина друга статті 29 цього Кодексу).
Водночас частиною першою статті 29 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) передбачено, що прокурор може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. Аналогічні положення містять частина перша статті 35 Закону України "Про прокуратуру",( 1789-12 ) відповідно до якої прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, та частина третя статті 36-1 цього Закону, відповідно до якої формою представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді є внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.
Відтак, суд касаційної інстанції помилково поширив положення частини другої статті 2 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) щодо вимог до позовної заяви прокурора на іншу стадію судового процесу - перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, ініційованого прокурором шляхом внесення відповідного подання. Крім того, Вищий господарський суд України не звернув уваги на те, що виконуючий обов'язки прокурора Автономної Республіки Крим, керуючись вимогами статті 121 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" ( 1789-12), у поданні про перегляд рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 11 -22 грудня 2003 року за нововиявленими обставинами визначав, у чому саме відбулося порушення майнових інтересів держави.
Не можна також погодитись з мотивами оскарженої постанови Вищого господарського суду України щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень статті 27 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), на підставі якої на стадії судового процесу з перегляду рішення за нововиявленими обставинами суд залучив до участі у справі ФДМУ, ТОВ "Інститут "Шельф" та ТОВ "Камерата" третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Такого висновку суд касаційної інстанції дійшов без урахування положень частини восьмої статті 114 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої у разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Отже в такому випадку немає ніяких процесуальних перешкод для вирішення судом питання про допущення або залучення до участі у справі третіх осіб, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.
Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України не навів законного обґрунтування для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалених за результатами перегляду рішення в даній справі за нововиявленими обставинами. Немає й інших підстав для скасування зазначених рішень цих судів, які дійшли правильного висновку щодо наявності нововиявлених обставин, як їх визначено у статті 112 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), та розглянули справу з урахуванням цих обставин, ухваливши законні й обґрунтовані рішення. Тому оскаржену постанову Вищого господарського суду України слід скасувати, а скасовані нею рішення судів першої й апеляційної інстанцій - залишити в силі.
Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статті 125 Конституції України, статей 2, 39 Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законних рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У зв'язку з цим наведений у статті 111-18 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України зазначеного рішення.
Керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:
Касаційне подання Генерального прокурора України задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 4 вересня 2007 року у справі N 2-13/12828.1-2006 скасувати, а постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 10 травня 2007 року залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.