ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ
14.12.2007 N 01-8/973

Господарські суди України

Про деякі питання практики
застосування у вирішенні спорів
окремих норм процесуального права

Вищий господарський суд України, здійснивши узагальнення питань щодо застосування у вирішенні спорів деяких норм процесуального права, вважає за доцільне довести свої правові позиції із зазначених питань до відома господарських судів України.

1. Справи зі спорів про спростування недостовірної інформації, сторонами в яких є особи, зазначені в статті 1 ГПК ( 1798-12 ), належать до підвідомчості господарських судів.

Господарським судом на підставі статей 1, 12, пункту 1 частини першої статті 62 ГПК ( 1798-12 ) було відмовлено в прийнятті позовної заяви про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації з тих мотивів, що господарським судам непідвідомчі спори про спростування відомостей.

Касаційна інстанція, скасувавши відповідне судове рішення з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, зазначила, зокрема, про таке.

Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу і, зокрема, визначати відповідача за своїми вимогами тощо.

Таким чином, обраний позивачем у цій справі спосіб захисту його порушеного права відповідає способу, що встановлений у статті 277 ЦК України ( 435-15 ).

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 N 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" зазначено, зокрема, що відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.

Позивачами і відповідачами в судовому процесі у господарських судах можуть бути підприємства та організації, зазначені в статті 1 ГПК України ( 1798-12 ), у тому числі підприємства, установи, організації, інші юридичні особи.

Відповідно до статті 2 ГПК ( 1798-12 ) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно із статтею 12 ГПК ( 1798-12 ) господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, за винятком спорів, зазначених в абзацах другому-шостому пункту 1 частини першої цієї статті. При цьому спори про спростування недостовірної інформації до числа таких винятків не віднесено.

У пункті 9 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судам законодавства про інформацію" йдеться про те, що за змістом приписів статті 91 ЦК України ( 435-15 ) право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 цього Кодексу, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).

2. Ліквідаційна комісія не може бути учасником судового процесу й виступати в ньому від власного імені.

Відповідно до частин першої і другої статті 1 ГПК ( 1798-12 ):

- підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням;

- у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно з частиною першою статті 21 ГПК ( 1798-12 ) сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

Ліквідаційна комісія не має статусу ні юридичної, ні фізичної особи, ані державного чи іншого органу, а тому не може бути стороною (і взагалі учасником) судового процесу й виступати в ньому від власного імені.

За приписом частини третьої статті 105 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) з моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, і названа комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (частина п'ята статті 111 названого Кодексу ( 435-15 ).

Частиною сьомою статті 59 Господарського кодексу України ( 436-15 ) також передбачено, що суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності, а такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього Кодексу.

Відтак у період роботи ліквідаційної комісії підприємство, яке ліквідується, не втрачає статусу юридичної особи і отже може бути учасником процесу на загальних підставах. Таку правову позицію викладено і в абзаці другому пункту 21 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.09.1996 N 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств". Таким чином, підприємство чи організація до дня внесення до єдиного державного реєстру запису про його (її) припинення не позбавлено права брати участь в судовому процесі. Відповідні процесуальні документи (заяви, скарги, відзиви тощо) підписуються особами, повноваження яких визначено законодавством або установчими документами; зокрема, такою особою може бути й голова ліквідаційної комісії.

3. Апеляційна і касаційна інстанції не вправі розглядати збільшений розмір позовних вимог, який не був заявлений позивачем в установленому порядку в суді першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 22 ГПК ( 1798-12 ) позивач вправі, зокрема, збільшити розмір позовних вимог до прийняття рішення у справі.

Отже, якщо збільшені за розміром позовні вимоги не заявлені в установленому порядку в суді першої інстанції, вони не підлягають розглядові в апеляційній і в касаційній інстанціях.

4. Неподання або несвоєчасне подання стороною у справі доказів з неповажних причин, спрямоване на затягування судового процесу, може розцінюватися господарським судом як зловживання процесуальними правами.

Відповідно до частини другої статті 22 ГПК ( 1798-12 ) сторони мають право, зокрема, подавати докази та брати участь в їх дослідженні.

Водночас частиною першою статті 33 ГПК ( 1798-12 ) передбачено обов'язок доказування кожною стороною тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а статті 38 і 65 названого Кодексу уповноважують господарський суд в разі недостатності доказів витребувати їх, у тому числі в порядку підготовки справи до розгляду.

До того ж згідно з частиною третьою статті 22 ГПК ( 1798-12 ) сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Неподання або несвоєчасне подання доказів з неповажних причин, спрямоване на штучне затягування судового процесу, суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Відповідні дії або бездіяльність з урахуванням обставин конкретної справи може розцінюватись господарським судом як зловживання процесуальними правами і тягти за собою, зокрема, такі наслідки:

- покладення на особу, що припустилася зловживання, державного мита незалежно від результатів вирішення спору (частина друга статті 49 ГПК ( 1798-12 );

- стягнення штрафу з винної сторони в доход державного бюджету України (пункт 5 статті 83 ГПК ( 1798-12 );

- винесення у встановленому порядку окремої ухвали (стаття 90 ГПК ( 1798-12 ).

5. У разі якщо позивач у судовому засіданні змінив підставу або предмет позову, збільшив розмір позовних вимог, а відповідач, належним чином повідомлений про час і місце судового розгляду, в судове засідання не з'явився, розгляд справи слід відкласти.

Такий розгляд підлягає відкладенню на підставі частини першої частини першої статті 77 ГПК ( 1798-12 ), зокрема, пункту 1 цієї частини, оскільки інше означало б порушення засад рівності всіх учасників процесу перед законом і судом і змагальності в судочинстві (статті 4-2 і 4-3 ГПК).

6. Залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, громадянина, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не впливає на підвідомчість справи господарським судам.

У справі зі спору між підприємствами про визнання недійсним ліцензійного договору та про визнання права попереднього користування торговельною маркою господарський суд з посиланням на припис пункту 1 частини першої статті 80 ГПК ( 1798-12 ) припинив провадження у справі. Таке припинення мотивувалося тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, оскільки власником свідоцтв на спірні знаки для товарів і послуг (торговельні марки) є громадянин В. (що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності), за заявками якого й здійснено державну реєстрацію цих торговельних марок та з яким відповідач зі справи уклав ліцензійний договір на їх використання.

Водночас позов у справі не містить будь-яких вимог до фізичної особи (осіб).

Суд касаційної інстанції, зазначаючи про неправильне застосування судом нижчої інстанції пункту 1 частини першої статті 80 ГПК ( 1798-12 ) та безпідставність припинення провадження у справі, звернув увагу на таке.

Згідно із статтею 1 та частиною першою статті 21 ГПК ( 1798-12 ) сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути юридичні особи та громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а також у випадках, передбачених законодавчими актами України, - фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Однак третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, хоча й наділяється процесуальними правами (за певними винятками) і несе процесуальні обов'язки сторони (стаття 27 ГПК), не є стороною (позивачем чи відповідачем) зі справи, а виступає як окремий учасник судового процесу поряд зі сторонами, прокурором, іншими особами, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК (стаття 18 цього Кодексу).

Таким чином, господарський суд мав можливість залучити громадянина В. до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, що не вплинуло б на підвідомчість справи цьому суду.

6. Відособлений підрозділ юридичної особи може здійснювати повноваження сторони або третьої особи у справі від імені юридичної особи лише за умови, якщо таке право надано йому установчими або іншими документами.

Відповідачем і третьою особою в розглянутій господарським судом справі було визначено філії організацій - юридичних осіб.

Згідно ж з частиною четвертою статті 28 ГПК ( 1798-12 ) повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Господарським судом не було перевірено, чи надано згаданим філіям право здійснювати повноваження відповідно сторони та третьої особи в судовому процесі, і якщо надано, то згідно з якими документами.

Наведене стало однією з причин скасування судового рішення зі справи та передачі останньої на новий розгляд.

8. Призначивши судову експертизу зі справи, господарський суд не повинен самостійно робити висновок про неможливість надання експертного висновку в ній, оскільки це належить до повноважень судового експерта.

Господарський суд, призначивши у справі судову експертизу та зупинивши у зв'язку з цим провадження зі справи, в подальшому поновив таке провадження з мотивів наявності обставин, які, на думку суду, унеможливлюють проведення експертизи і надання експертом відповідного висновку.

Суд касаційної інстанції, переглядаючи судове рішення, прийняте за результатами розгляду справи, звернув увагу, зокрема, на таке.

За приписами статті 41 ГПК України ( 1798-12 ) для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Суд не повинен перебирати на себе не притаманні йому функції експерта.

Згідно з підпунктом 2.2.2 пункту 2.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 N 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30.12.2004 N 144/5) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 03.11.1998 за N 705/3145, експерт має право порушувати клопотання відповідно до процесуального законодавства про надання додаткових та інших матеріалів, необхідних для вирішення поставлених питань.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про судову експертизу" ( 4038-12 ) якщо судову експертизу необхідно провести на місці події або за місцезнаходженням об'єкта дослідження, особа або орган, який її призначив, повинні забезпечити судовому експертові безперешкодний доступ до об'єкта дослідження і належні умови праці.

Пунктом 4.10 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз передбачено, що висновок експерта (повідомлення про неможливість надання висновку) розглядається керівником експертної установи (або його заступником) і направляється особі або органу, яка призначила експертизу. Такий висновок складається експертом за правилами, передбаченими пунктом 4.20 названої Інструкції.

Отже, господарський суд, призначивши судову експертизу відповідно до вимог процесуального законодавства, повинен був забезпечити експертові можливість вивчити матеріали справи і подати суду або експертний висновок, або повідомлення про неможливість надання висновку, а потім оцінювати всі докази зі справи в їх сукупності. На порушення ж наведених приписів законодавства суд самостійно зробив висновок про неможливість надання експертного висновку і, виходячи з цього, прийняв рішення у справі. Таке рішення було скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

9. Ухвала місцевого господарського суду про призначення судової експертизи та про зупинення у зв'язку з цим провадження у справі може бути переглянута в апеляційному чи касаційному порядку лише в частині зупинення провадження.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційної інстанції, у справі було призначено судову експертизу та провадження у справі зупинено на підставі пункту 1 частини другої статті 79 ГПК ( 1798-12 ).

Ці ухвалу та постанову було оскаржено в касаційному порядку.

Відповідно до частини першої і другої статті 41 ГПК ( 1798-12 ) для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу, а остаточне коло таких питань встановлюється господарським судом в ухвалі.

У зазначеній статті та інших нормах цього Кодексу ( 1798-12 ) не передбачено можливості оскарження відповідної ухвали.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 79 ГПК ( 1798-12 ) господарський суд має право зупинити провадження у справі у випадку призначення судом експертизи.

Ухвалу про зупинення провадження може бути оскаржено (частина п'ята цієї ж статті ( 1798-12 ).

Ухвали господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку у випадках, передбачених ГПК ( 1798-12 ) та законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) (частина перша статті 106 і частина перша статті 111-13 ГПК).

Таким чином, положення ухвали господарського суду стосовно призначення судової експертизи не підлягають перегляду в апеляційному та касаційному порядку.

Водночас місцевий господарський суд, призначивши судову експертизу, правомірно (в межах своїх повноважень) зупинив провадження у справі.

Відтак касаційна інстанція залишила оскаржувані ухвалу та постанову попередніх судових інстанцій без змін.

10. Нормами процесуального права передбачено відшкодування як судових витрат сум, що були сплачені учасником судового процесу за отримання лише послуг адвокатів, а не інших представників такого учасника.

Стаття 28 ГПК ( 1798-12 ), визначаючи підстави представництва юридичних осіб та громадян у господарському суді, не обмежує їх у виборі тих осіб, які здійснюватимуть таке представництво.

Водночас у вирішенні питань, пов'язаних з розглядом вимог сторін та третіх осіб про відшкодування їх витрат на послуги представників у господарському суді, слід враховувати таке.

За приписом частини третьої статті 48 ГПК ( 1798-12 ) витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру" ( 2887-12 ). Дія цього Закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про адвокатуру" ( 2887-12 ) адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Таким чином, стаття 44 ГПК ( 1798-12 ) передбачає відшкодування як судових витрат сум, що були сплачені стороною за отримання лише послуг адвокатів, а не будь-яких представників.

11. Суд може обмежити розмір сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, з огляду на розумну необхідність відповідних судових витрат для даної справи.

Частина п'ята статті 49 ГПК ( 1798-12 ) відносить до числа судових витрат суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката.

У пункті 12 роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (з наступними доповненнями і змінами) зазначено: "Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи".

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна надавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

12. Суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката, в разі задоволення позову, поданого до відповідача, якого звільнено від сплати державного мита, можуть бути стягнуті на користь позивача.

З системного аналізу приписів статті 49 ГПК ( 1798-12 ) вбачається, що суми, сплачені за послуги адвоката особою, на користь якої ухвалено судовий акт, покладаються на іншу особу, яка бере участь у справі, і в тих випадках, коли цю іншу особу звільнено від сплати державного мита.

13. Оскарження ухвали про повернення зустрічної позовної заяви можливе на загальних підставах.

Відповідно до частини другої статті 60 ГПК ( 1798-12 ) подання зустрічного позову провадиться за загальними правилами подання позовів. Оскільки ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено (частина друга статті 63 ГПК), то може бути оскаржена й ухвала про повернення зустрічної позовної заяви. В разі оскарження ухвали про повернення зустрічної позовної заяви до прийняття рішення за первісним позовом розгляд первісного позову може бути відкладений до розгляду скарги на названу ухвалу (частина перша статті 77 ГПК).

14. Господарський суд за наявності у нього сумнівів щодо повноважень посадової особи підприємства (організації) на підписання позовної заяви не позбавлений права і можливості витребувати відповідні додаткові докази, але не мав законних підстав для повернення такої заяви без розгляду.

Місцевий господарський суд повернув позовну заяву підприємства з посиланням на те, що останню підписано громадянином З. як директором підприємства без подання доказів наявності у нього відповідних повноважень (протоколу загальних зборів чи наказу про призначення директором).

Апеляційним господарським судом було встановлено, що позовну заяву було підписано директором (керівником) підприємства-позивача, який діяв відповідно до покладених на нього повноважень, що підтверджено доданою до заяви довідкою з єдиного держаного реєстру.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 63 ГПК ( 1798-12 ) суддя повертає позовну заяву і додані до неї додатки без розгляду, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано.

Згідно з частиною п'ятою статті 65 Господарського кодексу України ( 436-15 ) керівник підприємства без доручення дії від імені підприємства, представляє його інтереси, зокрема, в органах державної влади, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами.

Водночас за наявності у місцевого господарського суду сумнівів щодо повноважень зазначеної посадової особи він не позбавлений був права і можливості витребувати з урахуванням приписів частини другої статті 28 і частини першої статті 38 ГПК ( 1798-12 ) додаткові докази, але не мав законних підстав для повернення позовної заяви без розгляду.

15. Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може унеможливити або утруднити виконання рішення по суті позовних вимог.

Товариство "А." звернулося до низки підприємств з позовом про визнання недостовірною поширеної одним з відповідачів інформації про те, що торговельна марка "N." знаходиться в трійці світових лідерів з виготовлення певного товару.

Відповідне товариство звернулося до господарського суду також із клопотанням про забезпечення позову, зокрема, шляхом заборони відповідачам та будь-яким суб'єктам господарювання замовляти, виготовляти та розповсюджувати в будь-якій спосіб рекламу торговельної марки "N." з посиланням на: друковані засоби масової інформації, в тому числі їх інтернет-версії; світовий та міжнародний статус названої торговельної марки; будь-яке місце цієї торговельної марки на ринку відповідного товару; "трійку світових лідерів" у даній галузі виробництва, "згідно з рейтингами друкованих та будь-яких інших засобів масової інформації".

Згадане клопотання у відповідній частині місцевим господарським судом було задоволено.

Переглядаючи ухвалу місцевого господарського суду про вжиття заходів до забезпечення позову, касаційна інстанція звернула увагу, зокрема, на таке.

Місцевий господарський суд: не обґрунтував, яким чином невжиття цих заходів до забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду; не надав належної оцінки тому факту, що зазначені заходи до забезпечення позову за своїм змістом не адекватні заявленим позовним вимогам, оскільки предметом спору зі справи є лише визнання недостовірною інформації про те, що торговельна марка "N." знаходиться у трійці світових лідерів з виробництва певного товару. Разом з тим, місцевим господарським судом не враховано, що факт недостовірності інформації, поширеної в оспорюваному рекламному сюжеті, входить до предмету доказування зі справи та підлягає доведенню під час вирішення спору по суті, а також судом не зазначено, чому заборона замовлення, виготовлення та розповсюдження в будь-який спосіб недостовірної, на думку позивача, інформації, стосується і тих суб'єктів господарювання, яких не залучено до участі в даній справі.

З урахуванням наведеного та з огляду на неправильне застосування місцевим господарським судом приписів статті 66 ГПК ( 1798-12 ) зазначену ухвалу у відповідній частині було скасовано, а в задоволенні заяви товариства "А." про вжиття заходів до забезпечення позову в цій частині - відмовлено.

Отже, у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснювати оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності їх вжиття з урахуванням такого:

розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника;

забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

наявності зв'язку між конкретним видом заходів до забезпечення позову і предметом відповідної позовної вимоги;

імовірності настання обставин, зазначених у статті 66 ГПК ( 1798-12 );

запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.

16. У невідкладних випадках учасники судового процесу можуть повідомлятися господарським судом про час і місце судового засідання, про необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду тощо із застосуванням інших, ніж надіслання судового акта поштовим відправленням, засобів зв'язку.

За загальним правилом, визначені ГПК ( 1798-12 ) процесуальні документи надсилаються сторонам та іншим учасникам судового процесу у встановлені для цього строки.

Водночас названий Кодекс не містить припису про те, що зазначені документи мають обов'язково надсилатися поштовими відправленнями (як листи в конвертах). Тому в невідкладних випадках, особливо коли йдеться про стислі строки вчинення процесуальних дій (наприклад, для розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів, - частина перша статті 43-4 ГПК ( 1798-12 ), про витребування документів і матеріалів у порядку підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК) і т. ін., учасники судового процесу можуть повідомлятися господарським судом про час і місце судового засідання, про необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду тощо із застосуванням телефонограм, телеграм, факсимільного зв'язку, електронної пошти, інших засобів зв'язку. При цьому слід мати на увазі, що на копії переданого з використанням таких засобів зв'язку тексту, що залишився в господарському суді, зазначаються прізвище особи, яка його передала, та час його передачі, а так само прізвище особи, яка його прийняла.

17. Норма пункту 3 статті 83 ГПК ( 1798-12 ) є процесуальною і може бути застосована лише разом з відповідною нормою закону матеріального.

Господарським судом у вирішенні спору, пов'язаного із стягненням пені на підставі Закону України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ), було зменшено розмір відповідної пені з посиланням на пункт 3 статті 83 ГПК ( 1798-12 ).

За приписом цієї норми господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Господарський суд, обґрунтовуючи своє рішення про зменшення розміру стягуваної пені, не взяв до уваги, що наведена норма є процесуальною і може бути застосована лише разом з відповідною нормою закону матеріального. Проте норм матеріального права ним в обґрунтування прийнятого рішення не наведено. Між тим названий Закон, на підставі якого нараховано пеню, не містить норм, які надавали б суду право зменшувати розмір стягуваної пені (у разі її правомірного нарахування).

18. Резолютивна частина судового рішення, прийнятого по суті спору, має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог.

Господарським судом за результатами розгляду позову про спростування недостовірної інформації та про стягнення компенсації за заподіяну у зв'язку з поширенням такої інформації моральної шкоди в задоволенні позову відмовлено з мотиву відсутності підстав для стягнення суми зазначеної компенсації, оскільки відсутні докази заподіяння моральної шкоди.

У прийнятті такого рішення суд не взяв до уваги, що:

- за приписом пункту 4 частини першої статті 84 ГПК ( 1798-12 ) резолютивна частина рішення господарського суду має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог;

- в абзаці другому пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 N 11 "Про судове рішення" зазначено, що при об'єднанні в одному провадженні кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме постановив суд по кожній позовній вимозі;

- така позиція кореспондується зі змістом абзацу другого пункту 9 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 N 02-5/422 "Про судове рішення", в якому викладено, що у резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду;

- предметом судового розгляду зі справи було декілька вимог, а саме: стягнення компенсації за заподіяну моральну шкоду та зобов'язання відповідачів спростувати недостовірну інформацію, а остаточна відповідь судом була надана лише щодо однієї з них (відшкодування заподіяної моральної шкоди), отже, інша позовна вимога (спростування недостовірної інформації), по суті, залишилася без розгляду всупереч приписам пункту 4 частини першої статті 84 ГПК ( 1798-12 ).

В абзаці другому пункту 4 названого роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України зазначено, що, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.

До того ж у прийнятті рішення про відмову у позові щодо стягнення з відповідачів у солідарному порядку компенсації за заподіяну ними моральну шкоду суд обмежився викладенням думки позивача та відповідачів без належних обґрунтувань, заснованих на законі, та без встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Наведене стало підставою для скасування прийнятого судового рішення та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

19. Розгляд апеляційною інстанцією додаткових доказів без обґрунтування заявником неможливості їх подання суду першої інстанції не може вважатися підставою для спростування законної та обґрунтованої постанови.

Відповідно до частини першої статті 101 ГПК ( 1798-12 ) у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу; додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

З урахуванням наведеного законодавчого припису суд апеляційної інстанції, приймаючи додаткові докази, має викладати мотивувальну частину своєї постанови із зазначенням відповідного обґрунтування заявником неможливості їх подання суду першої інстанції та з оцінкою апеляційною інстанцією такого обґрунтування.

Водночас якщо прийнята апеляційною інстанцією постанова є по суті законною і обґрунтованою, то самі лише прийняття і розгляд апеляційною інстанцією додаткових доказів без обґрунтування заявником неможливості їх подання суду першої інстанції не можуть вважатися підставами для скасування зазначеної постанови. До того ж і частина друга статті 111-10 ГПК ( 1798-12 ) не відносить відповідне порушення до числа тих, які в будь-якому випадку є підставою для скасування постанови апеляційного господарського суду.

20. Відсутність у матеріалах справи положення чи іншого нормативно-правового акта, що визначає повноваження міністерства чи відомства, не є підставою для скасування рішення чи постанови господарського суду і передачі справи на новий розгляд, оскільки касаційна інстанція може самостійно з'ясувати це питання з відповідного нормативно-правового акта.

В обґрунтування касаційної скарги на рішення суду першої інстанції відповідач зі справи зазначив, що названим судом у розгляді справи не було з'ясовано статус міністерства-позивача у цій же справі і в матеріалах останньої відсутні документи, що підтверджують повноваження міністерства стосовно подання позову. Касаційна інстанція, з'ясувавши в засіданні, що повноваження міністерства закріплено в положенні про нього, згідно з яким міністерство є юридичною особою і вправі подавати позови, пов'язані з предметом спору зі справи, залишила оскаржуване рішення без змін, а скаргу - без задоволення.

Заступник Голови Вищого
господарського суду України В.Москаленко