ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа “Олександр Шевченко проти України”
(Заява № 8371/02)
Страсбург 26 квітня 2007 року
Переклад офіційний
Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі “Олександр Шевченко проти України”
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
п. П. Лоренцен (P. Lorenzen), Голова,
п. К. Юнгвірт (К. Jungwiert),
п. В. Буткевич (V. Butkevych),
пані М. Цаца-Ніколовська (М. Tsatsa-Nikolovska),
п. Дж. Боррего Боррего (J. Borrego Borrego),
пані Р. Ягер (R.Jaeger),
п. М. Віллігер (М. Villiger), судді,
та пані К. Вестердік (С. Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення в нарадчій кімнаті 27 березня 2007 року, виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:
Процедура
1. Справа порушена проти України за заявою (№ 8371/02), поданою до Суду громадянином України п. Олександром Олександровичем Шевченком (далі - заявник) 31 січня 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
2. Заявник був представлений у Суді п. І. Погасієм, адвокатом, що працює у м. Кіровограді. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та п. Юрієм Зайцевим.
3. 21 січня 2005 року Суд вирішив направити скарги за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу стосовно тривалого невиконання рішення, винесеного на користь заявника, на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.
Щодо фактів
І. Обставини справи
4. Заявник народився у 1963 році та проживає у м. Кіровограді, Україна.
А. Перше провадження
5. У невстановлений день заявник подав позов до Ленінського районного суду м. Кіровограда до свого колишнього роботодавця, Кіровоградського военторгу № 72, вимагаючи виплати заборгованості по заробітній платі. 11 вересня 1998 року суд присудив заявнику 1834,92 грн(1).
-----------------------------
(1) На той час близько 396,08 евро.
6. Уряд зауважив, що 16 жовтня 2003 року боржник у справі заявника перерахував суму, присуджену рішенням від 11 вересня 1998 року, на банківський рахунок державної виконавчої служби.
Листом від 30 січня 2004 року до заявника звернулись з проханням надати інформацію для оформлення банківського або поштового переведення цієї суми з рахунку державної виконавчої служби заявнику. Оскільки заявник не надав такої інформації, ця сума залишається не виплаченою йому.
Б. Друге провадження
7. 28 жовтня 2001 року заявник подав адміністративний позов до Ленінського районного суду м. Кіровограда до державної виконавчої служби, вимагаючи компенсацію за невиконання рішення, винесеного на його користь. 9 листопада 2001 року суд повернув скаргу заявника, оскільки її слід було подати відповідно до процесуальних вимог. 21 грудня 2001 року той же суд повернув апеляційну скаргу заявника на рішення від 9 листопада 2001 року через невідповідність процесуальним вимогам.
В. Третє провадження
8. 31 січня 2002 року заявник подав позов до Ленінського районного суду проти свого колишнього роботодавця, Кіровоградського военторгу № 72, вимагаючи компенсацію за втрату заробітку, спричинену тривалим невиконанням рішення, винесеного на його користь. 5 вересня 2002 року суд залишив без розгляду скаргу заявника, оскільки сторони двічі не з'явились у судові засідання. Відповідно до тверджень заявника, його проінформували про це рішення тільки у відповідь на його запит, поданий до суду у грудні 2003 року. У лютому 2004 року заявник подав апеляційну скаргу на ухвалу суду від 5 вересня 2002 року. 2 червня 2004 року апеляційний суд Кіровоградської області скасував це рішення та направив справу на новий розгляд. 25 квітня 2005 року Ленінський районний суд прийняв рішення проти заявника. Заявник зазначив, що він дізнався про це рішення лише із зауважень Уряду, поданих до Суду у вересні 2005 року. Він не подав клопотання щодо продовження строку для подання апеляційної скарги проти цього рішення.
Г. Четверте провадження
9. 15 вересня 2003 року заявник подав позов до Ленінського районного суду проти державної виконавчої служби, Міністерства юстиції України та Державного казначейства, вимагаючи компенсації за матеріальну та нематеріальну шкоду, завдану невиконанням рішення, винесеного на його користь. 11 лютого 2004 року суд прийняв рішення, яким відмовив у задоволенні вимог заявника. 7 квітня 2004 року той же суд повернув касаційну скаргу заявника через несплату державного мита. 8 липня 2004 року апеляційний суд Кіровоградської області залишив без змін рішення від 7 квітня 2004 року. Заявник подав касаційні скарги на ці ухвали, провадження по яких досі тривають.
II. Відповідне національне законодавство та практика суду
10. Відповідне національне законодавство було викладене в рішенні у справі “Ромашов проти України” (№ 67534/01, пункти 16-18, рішення від 27 липня 2004 року).
Щодо права
11. Заявник скаржився на тривале невиконання рішення суду від 11 вересня 1998 року, винесеного на його користь, посилаючись на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу. Заявник також скаржився, що у нього не було ефективних засобів юридичного захисту стосовно викладених вище скарг відповідно до статті 13 Конвенції. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість та несправедливість другого, третього та четвертого проваджень. Заявник скаржився відповідно до статті 13 Конвенції на неефективність судової системи в цілому. У цих статтях, зокрема, зазначено таке:
Пункт 1 статті 6
“Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру^.
Стаття 13
“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження”.
Стаття 1 Першого протоколу
“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів”.
I. Невиконання рішення, винесеного на користь заявника
А. Щодо прийнятності
12. Уряд подав зауваження щодо статусу жертви заявника та використання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, які Суд уже відхилив у справі “Ромашов проти України” (див. рішення у справі “Ромашов проти України”, згадане вище, пункти 23-33). Уряд вважає, що ці зауваження повинні бути відхилені за тих же підстав.
13. Суд доходить висновку, що скарги заявника за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу піднімають питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає вивчення справи по суті. Він не вбачає підстав для оголошення їх неприйнятними.
Б. Щодо суті
1. Скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу
14. Уряд твердив, що рішення від 11 вересня 1998 року, винесене на користь заявника, було виконано повністю, оскільки відповідна сума боргу була переведена на рахунок державної виконавчої служби. Більше того, Уряд стверджував, що державна виконавча служба здійснила всі необхідні дії та не може бути звинувачена за затримку.
15. Заявник не погодився. Він наполягав на тому, що доступність сум, присуджених йому, на банківському рахунку державної виконавчої служби не могла вважатися виконанням рішення, винесеного на його користь.
1 б. Суд зазначає, що сума, присуджена заявнику рішенням від 11 вересня 1998 року, була доступною йому з 16 жовтня 2003 року, коли вона була переведена на банківський рахунок державної виконавчої служби. Отже, Суд вважає, що рішення, яке розглядається, може вважатися виконаним 16 жовтня 2003 року.
17. Суд, однак, зазначає, що рішення від 11 вересня 1998 року залишалося невиконаним більше п'яти років та одного місяця.
18. Суд нагадує, що він уже визнавав порушення пункту 1 статті б Конвенції та статті 1 Першого протоколу у справах, подібних до цієї заяви (див., з-поміж інших, рішення у справі “Ромашов проти України”, цитоване вище, пункти 42-46, рішення у справі “Шмалько проти України”, № 60750/00, пункти 55-57, рішення від 20 липня 2004 року).
19. Дослідивши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів чи доводів, що могли б переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
20. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу.
2. Скарги заявника за статтею 13 Конвенції'
21. Уряд послався на свої зауваження щодо невикористання заявником ефективних національних засобів юридичного захисту (див. п. 12 вище).
22. Заявник наполягав, що він не мав ефективного національного засобу юридичного захисту стосовно своїх скарг на невиконання рішення, винесеного на його користь.
23. Суд, з огляду на свою прецедентну практику, вважає, що заявник не мав ефективного національного засобу юридичного захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, для відшкодування шкоди, завданої затримкою у цьому провадженні (див. рішення у справі “Войтенко проти України”, № 18966/02, пункт 48, рішення від 29 червня 2004 року). Відповідно, було порушено це положення.
II. Інші скарги
А. Тривалість третього провадження
24. Уряд не надав жодних зауважень стосовно прийнятності скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості третього провадження (див. п. 8 вище).
25. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись відповідно до обставин справи та наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади та важливості для заявника питання, що розглядається (див., з-поміж багатьох інших, рішення у справі “Фрідлендер проти Франції”, [GC], № 30979/96, пункт 43, ECHR 2000-VII).
26. У цій справі Суд зазначає, що провадження розпочалося 31 січня 2002 року та закінчилося у вересні 2005 року, коли заявник дізнався про рішення від 25 квітня 2005 року. Отже, воно тривало протягом трьох років та восьми місяців та включало дві інстанції.
27. Суд доходить висновку, що предмет судового розгляду не був особливо складним. Більше того, Суд зазначає, що провадження, яке розглядалося, включало два періоди судової бездіяльності, спричинені тим, що суд у належний час не проінформував заявника про рішення, що приймались у його справі. Однак Суд зазначає, що заявник не зміг довести, що він вчиняв будь-які кроки між вереснем 2002 року та груднем 2003 року та після 2 червня 2004 року, щоб довідатись про стан провадження у його справі. Суд повторює, що лише затримки, спричинені державою, можуть дати підстави для визначення невідповідності вимозі “розумного строку” (див. рішення у справі “Гумен проти Польщі”, № 26614/95, пункт 66, рішення від 15 жовтня 1999 року). Отже, Суд доходить висновку, що тривалість провадження у цій справі не перевищила розумного строку у сенсі пункту 1 статті 6.
28. Отже, Суд робить висновок, що скарга є повністю необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
Б. Інші питання
29. Суд вивчив решту скарг заявника та вважає, що у світлі всіх наданих йому матеріалів та оскільки оскаржувані питання належать до його компетенції, вони не вказують на наявність порушення справ та свобод, визначених у Конвенції та Протоколах до неї.
Далі Суд доходить висновку, що ця частина заяви повинна бути відхилена як повністю необ-ґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
III. Застосування статті 41 Конвенції
30. Стаття 41 Конвенції зазначає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”.
А. Шкода
31. Заявник вимагав 67 002,10 грн(1) матеріальної шкоди, включно з заборгованістю за судовим рішенням, а також 92 400 грн(2) нематеріальної шкоди.
32. Уряд зазначив, що ці вимоги були надмірними та необґрунтованими.
33. Суд не вбачає жодного зв'язку між визнаним порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявнику 1600 евро нематеріальної шкоди.
Б. Судові витрати
34. Заявник також вимагав 18 650 грн(3) судових витрат та витрат на юридичне представництво у національних судах та у Суді.
35. Уряд стверджував, що відшкодовуватись повинні лише ті витрати, що були дійсно та необхідно понесені.
36. Суд повторює, що для того, щоб судові витрати були включені до суми, що присуджується за статтею 41, повинно бути встановлено, що вони були дійсно та необхідно понесені для того, щоб попередити або отримати відшкодування за те, що склало порушення Конвенції, та були обґрунтованими стосовно кількості (див., з-поміж інших, рішення у справі “Нільсен та Йонсен проти Норвегії”, [GC], № 23118/93, п. 62, ECHR 1999-VIII).
37. Суд вважає, що в цій справі не було дотримано цих вимог. Зокрема, він зазначає, що справа не була особливо складною, а заявник був звільнений від загального зобов'язання бути юридичне представленим. Однак, заявник міг зазнати певних судових витрат через своє представництво та провадження у Суді.
З огляду на надану йому Інформацію та викладені вище міркування, Суд присуджує заявнику 300 евро судових витрат.
---------------------------------
(1) 10 646,80 евро.
(2) 14 682,60 евро.
(3) 2010,12 евро.
В. Пеня
38. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.
За цих підстав суд одноголосно
1. Оголошує скарги заявника за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу стосовно тривалості невиконання рішення від 11 вересня 1998 року прийнятними, а решту заяви неприйнятною;
2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті б Конвенції;
3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу;
4. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1600 (тисячу шістсот) евро нематеріальної шкоди та 300 (триста) евро судових витрат, які повинні бути конвертовані в національну валюту відповідної держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;
6. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 26 квітня 2007 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
Пеер ЛОРЕНЦЕН (P. Lorenzen) Голова
Клаудія ВЕСТЕРДІК (С. Westerdiek) Секретар