А ми так не вважаємо або
зміна призначення платежу під час судового розгляду

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Історія процесу доведення бере свій початок ще з часів Давнього Рима, про що свідчать Юстиніанівські кодификації права. Сучасна правова база України ґрунтується на правах особистості, у тому числі й на праві на змагальність під час судового засідання.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення переданими суду доказами, саме в цьому знаходить своє відображення процес змагальності.

Так, підприємство “П” звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до підприємства “Б” про стягнення 20 798, 60 грн.

Рішенням господарського суду Харківської області позовні вимоги задоволені частково. Постановою Харківського апеляційного господарського суду рішення першої інстанції залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду постанову Харківського апеляційного господарського суду та рішення господарського суду Харківської області скасовано, справа передана на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

При новому розгляді справи позивач скористався правом, передбаченим ст. 22 ГПК України, і подав до суду заяву про збільшення позовних вимог до 59 128,69 грн, з яких за договором б/н від 02.12.2002 р. 33 800 грн - сума основного боргу, 12 910, 88 грн - інфляційних, 1014 грн - 3% річних, 3201,38 - пеня і за вексельним зобов'язанням 5500 грн - основний борг, 1683 грн - інфляційні, 81,90 грн - 3% пені, 937,53 грн - річні.

Відповідач позов не визнав. У наданому відкликанні і доповненнях відповідач просив суд припинити провадження у справі згідно з п. 1-1 ст. 80 ГПК України у частині позовних вимог щодо поставки товару за видатковою накладною, № “...” від 26.09.2003 p., і повністю відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог щодо стягнення грошової суми основного боргу і штрафних санкцій за вексельним зобов'язанням (вексель № “...”).

Розглянувши надані суду докази, вислухавши пояснення представників сторін, суд установив, що між позивачем і відповідачем було укладено Договір № б/н від 02.12.2002 p., строк дії якого сторони продовжили, про що уклали Додаткову угоду від 05.01.2004 р.

Згідно з п. 1.1. Договору позивач зобов'язався передати відповідачу товар, а відповідач зобов'язався прийняти товар і розрахуватися у кількості, за цінами та у строки відповідно до навантажувальних накладних.

Судом установлено, що між сторонами, відповідно до Договору було кілька поставок товару, про що свідчить перелік операцій та взаєморозрахунків, що містяться в матеріалах справи.

Так, 26.09.2003 р. відповідно до видаткової накладної № “...” відповідачу було передано товар на загальну суму 37 800 грн, а 02.04.2004 р. відповідно до видаткової накладної № “...” передана пробка на загальну суму 25 200 грн. Відповідач товар за зазначеними накладними отримав, що підтверджується довіреностями: № “...” від 24.09.2003 р. та № “...” від 01.04.2004 р.

Доводи відповідача про те, що поставка товару за видатковою накладною № “...” від 26.09.2003 р. була здійснена позивачем не на виконання умов Договору, а за іншими угодами з відповідачем, факт висновку яких підтверджується посиланням у видатковій накладній № “...” від 26.09.2003 р. на зміст господарської операції, є неправильними і суперечать матеріалам справи.

Як установлено судом, поставка від 26.09.2003 р. є договірною (Договір № “...” від 02.12.2002 p.), оскільки періоди дії Договору та дата поставки збігаються, поставлений товар збігається з товаром, про який домовилися сторони у Договорі. Крім того, у платіжних дорученнях від 12.07.2006 р. та від 13.07.2006 р. відповідач указує “сплата за товар за договором № “...” від 02.12.2002 p.”.

Відповідно до п. 3.1. Договору оплату за товар відповідач здійснює на підставі рахунка позивача протягом тридцяти календарних днів з моменту відвантаження.

Відповідач у відкликанні на позовну заяву зазначає, що пред'явлена позивачем рахунок-фактура № “...” від 26.09.2003 р. не є “рахунком” у розумінні п. 3.1. Договору.

Однак суд вважає, що відповідно до правовідносин, які склалися між позивачем і відповідачем, і “рахунок-фактура”, і “рахунок” є документами пред'явлення до сплати належної суми боргу. Тобто пред'явлення позивачем рахунка-фактури № “...” від 26.09.2003 p., який збігається з періодом поставки товару й в якому мова йде про один й той самий товар та його кількість, що і у довіреності № “...” від 24.09.2003 p., породжує у відповідача обов'язок сплати суми боргу за поставку пробки від 26.09.2003 р. за видатковою накладною № “...”.

Звертаємо ваша увагу на спосіб, обраний відповідачем при доведенні своєї правової позиції суду!

У роз'ясненнях від 20.04.2007 р. відповідач указує, що за видатковою накладною № “...” від 26.09.2003 р. він розрахувався повністю. При цьому посилається на платіжні доручення, що є в матеріалах справи, і зазначає, що 19.04.2007 р. шляхом надіслання електронним зв'язком Листа до банківської установи відповідач змінив призначення платежу в платіжних дорученнях № № “...”, “...” тощо за період з 08.06.2004 р. по 06.01.2004 р. (сплата за рахунком-фактурою №“...”від 21.05.2003 р.), і просить правильним вважати таке призначення платежу “оплата за товау згідно з рахунком-фактурою № “...” від 26.09.2003 p.”.

Згідно з п. 1.19 глави 1 Інструкції про безготівкові розрахунки спори між платниками та одержувачами коштів з питань проведення розрахунків вирішуються ними без участі банків.

Як свідчать матеріали справи, питання щодо внесення змін до реквізиту “призначення платежу” вищезазначених платіжних доручень не було узгоджено і вирішено між позивачем і відповідачем. Отже, зміна відповідачем реквізиту “призначення платежу” не є належним доказом сплати боргу за поставку пробки від 26.09.2003 р. за видатковою накладною № “...”.

Таким чином, позивач свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі і належним чином, але відповідач оплату товару здійснив лише частково. Під час розгляду справи по першій інстанції відповідач сплатив на користь позивача грошову суму в розмірі 4000 грн. У встановлений Договором строк і на час розгляду справи відповідач свої зобов'язання в повному обсязі не виконав, заборгованість не спростував, відповідних доказів не надав.

Враховуючи Постанову ВГСУ, суд досліджував матеріали справи, у тому числі Договір № “...” від 02.12.2002 p., видаткові накладні, рахунки-фактури, довіреності, і вважає, що розмір заборгованості відповідача перед позивачем складає 33 800 грн.

Згідно зі ст.ст. 193, 198 ГК України, ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та порядку, встановленого законом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань з урахуванням інтересів другої сторони і забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених законом або договором.

Згідно зі ст. 629 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за увесь час прострочення і 3% річних.

Суд вважає, що вимоги позивача щодо стягнення суми основного боргу з урахуванням індексу інфляції за договором № “...” від 02.12.2002 р. за поставку пробки від 26.09.2003 р. за видатковою накладною № “...” є такими, що підлягають задоволенню.

Таким чином, стягненню підлягає сума основного боргу з урахуванням індексу інфляції у розмірі 46 710, 88 грн.

Позовна вимога позивача у частині стягнення 3% річних у сумі 1014 грн (33 800 (сума основного боргу) х 3%) за увесь час прострочення грошового зобов'язання є правомірною та обґрунтованою, отже, підлягає задоволенню.

Позивачем нарахована пеня, згідно із Законом № 543, у розмірі 3201,38 грн. Однак сторони не домовилися й у Договорі № “...” від 02.12.2002 р. не передбачили можливість стягнення пені у разі несвоєчасного виконання грошового зобов'язання. Отже, суд вважає вимоги позивача щодо стягнення пені незаконними і такими, що не підлягають задоволенню.

Вимоги позивача про стягнення до простого векселя № “...” не ґрунтуються на представлених ним матеріалах справи. Згідно зі ст. 44 Закону № 826 протест у неплатежі за переказним векселем, що підлягає оплаті на визначену дату або у визначений строк від дати складання або від пред'явлення, повинен бути здійснений в один з двох робочих днів, наступних за днем, у якому вексель підлягає оплаті.

Позивач не надав суду докази про належне виконання процедури пред'явлення векселя № “...” до оплати і не надав Акт пред'явлення векселя до оплати, у позивача не виникло право на стягнення грошових коштів за зазначеним векселем.

Враховуючи викладене і те, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і у встановлений строк, відповідно до умов договору, у порядку, встановленому законом, беручи до уваги викладені обставини, суд визнає вимоги позивача частково правомірними та обґрунтованими і такими, що підлягають частковому задоволенню.

Додатково повідомляємо, що Харківський апеляційний господарський суд правову позицію, викладену Господарським судом Харківської області, вважає законною та обґрунтованою, і, відповідно, рішення першої інстанції набуло чинності.

Список використаних нормативно-правових актів

ЦК України - Цивільний кодекс України

ГК України - Господарський кодекс України

ГПК України - Господарський процесуальний кодекс України

Закон № 543 - Законом України від 22.11.1996 р. № 543/96-ВР “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань”

Закон № 826 - Закон України від 07.06.1999 p. № 826-XIV “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою введено Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі”

Постанова ВГСУ - Постанова ВГСУ від 30.11.2006 р.

Інструкція про безготівкові розрахунки - Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті”, затверджена постановою Правління НБУ від 21.01.2004 р. № 22

“Консультант бухгалтера” № 40-41 (424-425) 1 жовтня 2007 року
Передплатні індекси: 21946 (українською мовою), 22789 (російською мовою)