ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
06.12.2005 N 21-105

Про визнання недійсним рішення

Судова палата в адміністративних справах ВСУ, розглянувши скаргу підприємства про перегляд за винятковими обставинами постанови ВГСУ від 31.08.2005 р. у справі за позовом підприємства до ДПІ у м. Ужгороді про визнання недійсним рішення, встановила таке.

У грудні 2004 р. підприємство звернулось до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення ДПІ у м. Ужгороді від 25.11.2004 р., яким підприємству визначено суму податкового зобов'язання з ПДВ у розмірі 38280 грн., у тому числі: 25520 грн. - основний платіж, 12760 грн. - штрафні санкції.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що оспорюване рішення винесене відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 24.12.2004 р., залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 03.03.2005 р., позов задоволено частково: визнано недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ у м. Ужгороді від 25.11.2004 р. у частині визначення позивачу податкового зобов'язання з ПДВ у сумі 30080,10 грн. (20053,40 грн. - донарахована сума податку, 10026,70 грн. - штрафні санкції).

Судові рішення у цій частині мотивовані тим, що матеріалами справи та наданими позивачем податковими накладними підтверджується правомірність включення ним сум ПДВ до податкового кредиту.

У частині донарахування ПДВ у сумі 5466,60 грн. та застосування штрафних санкцій у сумі 2733,30 грн. рішення ДПІ у м. Ужгороді залишено у силі, а у позові відмовлено з огляду на те, що відповідач обґрунтовано виключив зі складу податкового кредиту на підставі пп. 7.4.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ), суму ПДВ у розмірі 466,59 грн. та 5000 грн. ПДВ за податковою накладною, не скріпленою печаткою виконавця робіт - контрагента позивача.

Постановою ВГСУ від 31.08.2005 р. зазначені судові рішення у частині визнання недійсним податкового повідомлення-рішення ДПІ у м. Ужгороді від 25.11.2004 р. щодо визначення позивачу податкового зобов'язання з ПДВ у сумі 30080,10 грн. скасовані, у позові у цій частині відмовлено.

Постанова суду касаційної інстанції у цій частині мотивована тим, що позивач, одержавши від продавців неправильно оформлені податкові накладні, не звертався до органу ДПС із заявою у порядку, передбаченому пп. 7.2.6 ст. 7 Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ), що обумовлює неправомірність включення підприємством до податкового кредиту сум ПДВ за такими накладними.

У решті частин рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій залишені без змін з тих само підстав.

10.11.2005 р. ВСУ допустив до розгляду в порядку провадження за винятковими обставинами скаргу підприємства, в якій ставиться питання про скасування постанови ВГСУ від 31.08.2005 р. та залишення у силі постанови Львівського апеляційного господарського суду від 03.03.2005 р. і рішення господарського суду Закарпатської області від 24.12.2004 р. В обгрунтування скарги зроблено посилання на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права та наведено постанови касаційного суду, в яких по-іншому застосована одна і та ж норма права.

Скарга підприємства підлягає задоволенню.

Перевіряючи постанову суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій, касаційний суд, у порушення вимог ст. 111-7 ГПКУ ( 1798-12 ), яка встановлює межі перегляду справи в касаційній інстанції, не взяв до уваги обставини, встановлені у згаданих судових актах, самостійно вирішив питання про достовірність доказів, чим перевищив межі власних повноважень.

У касаційного суду не було підстав для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки висновок суду першої та апеляційної інстанцій про підтвердження податковими накладними сум податку, попередньо включених до складу податкового кредиту, здійснено відповідно до норм матеріального та процесуального закону.

Недоліки в заповненні податкових накладних, виявлені ДПІ в результаті перевірки позивача, зокрема: відсутність у деяких з них порядкового номера, в інших - одиниці виміру, адреси одержувача (позивача у справі), не робили податкові накладні недійсними, не свідчили про їх неналежність та недопустимість як доказів. Ці накладні могли бути підставою для висновку суду першої та другої інстанцій, зробленого в результаті оцінки всіх доказів згідно з вимогами ст. 43 ГПКУ ( 1798-12 ), про можливість ідентифікації контрагентів позивача, про достовірність підтвердження фактичності здійснення господарських операцій, сплати ПДВ та його сум.

Недотримання позивачем порядку, встановленого пп. 7.2.6 ст. 7 Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ), не є підставою для висновку про неправомірність віднесення понесених позивачем витрат до податкового кредиту та не свідчить про обґрунтованість рішення ДПІ, позаяк згідно з абзацом другим пп. 7.4.5 ст. 7 Закону про ПДВ підставою для відповідальності платника податку є непідтвердження сум податку, включеного до податкового кредиту, на момент перевірки платника податку.

На підставі наведеного та керуючись ст. 241-244 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) колегія суддів Судової палати постановила скаргу підприємства задовольнити.

Постанову ВГСУ від 31.08.2005 р. скасувати, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 03.03.2005 р. та рішення господарського суду Закарпатської області від 24.12.2004 р. залишити у силі.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п.2 ст.237 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ).