РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
Справа "Кучеренко проти України"
(Заява N 27347/02)
Страсбург, 15 грудня 2005 року
(Стане остаточним відповідно до умов з 2 ст. 44 Конвенції.
Текст може зазнати редакторських правок)
У справі "Кучеренко проти України"
Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, після наради за зачиненими дверима 15 листопада 2005 року постановляє таке рішення, винесене в цей день:
Процедура
1. Справу було розпочато за заявою (N /02) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод українкою Людмилою Андріївною Кучеренко (далі - заявниця) 3 липня 2002 року.
2. Заявниця була представлена в Суді Петром Петровичем Куктою, активістом із захисту прав людини з Дніпропетровська. Уряд був представлений його уповноваженими особами - Зоряною Бортновською, яку заступила Валерія Лутковська.
3. 02.07.2003 Суд вирішив передати скаргу урядові-відповідачеві. Згідно з параграфом 3 ст. 29 Конвенції Суд прийняв рішення про застосування та розгляд прийнятності й суті заяви одночасно.
4. Заявниця та уряд (кожен зі свого боку) надали коментарі по суті (параграф 1 правила 59).
5. 01.11.2004 Суд змінив склад секцій (параграф 1 правила 25 . Цю справу було передано до новоствореної третьої секції (параграф 1 правила 52).
Факти
6. Заявниця народилася в 1936 році. Зараз проживає у Дніпродзержинську Дніпропетровської області. Є колишнім працівником підприємства громадського транспорту "Дніпродзержинськелектротранс" (далі - ПГТ).
I. Обставини справи
7. 05.07.2000 заявниця ініціювала в Заводському районному суді Дніпродзержинська справу проти ПГТ, вимагаючи компенсації невиплаченої зарплати. 18.07.2000 Заводський районний суд Дніпродзержинська задовольнив її скаргу і призначив ПГТ виплатити заявниці 2970 грн. компенсації.
8. 10.08.2000 виконавча служба розпочала виконавчі процедури щодо рішення від 18.07.2000.
9. У червні 2001 року заявниця ініціювала справу проти ПГТ, вимагаючи компенсації за зволікання з виплатою зарплати та компенсацією моральної шкоди. 04.07.2001 Заводський районний суд частково задовольнив скаргу заявниці і зобов'язав ПГТ виплатити їй 990 грн. та 800 грн. компенсації матеріальної та моральної шкоди відповідно.
10. Виконавчі процедури щодо цього рішення були розпочаті 16.07.2001.
11. 03.09.2001 виконавча служба Заводського району поінформувала заявницю, що вищевказані рішення не можуть бути виконані через брак коштів на рахунках ПГТ.
12. 04.02.2002 виконавча служба запропонувала, щоб майно ПГТ (трамваї, технічне обладнання та адміністративні споруди) були передані боржникам.
13. 14.06.2002 Дніпропетровське обласне управління юстиції також поінформувало заявницю, що рішення не може бути виконане через брак коштів на рахунках ПГТ.
14. 06.09.2002 виконавча служба повернула невиконані виконавчі листи заявниці. 20.09.2002 заявниця поінформувала Суд, що виконавчі процедури все ще тривали.
15. 07.06.2003 заявниця отримала 1380 грн., що було частковим виконанням рішень проти ПГТ. 17.06.2003 Донецький обласний арбітражний суд проголосив ПГТ банкрутом.
16. 14.10.2004 заявниця поінформувала Суд, що невиплачений борг становив 1436 грн.
17. 16.12.2004 ПГТ припинила своє існування після ліквідації.
18. 01.02.2005 заявниця поінформувала Суд, що невиплачений борг становив 800 грн.
II. Відповідне національне право
19. Відповідне національне право викладене в рішенні у справі "Ромашов проти України" від 27.07.2004, заява N 67534/01, параграфи 16-19.
20. Заявниця нарікала на стверджувану неспроможність державних органів виконати рішення Заводського районного суду Дніпродзержинська від 18.07.2000 та від 04.07.2001, прийняті на її користь. Вона посилалася на параграф 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції , ст. 1 Протоколу N 1, в яких зазначається таке:
параграф 1 статті 6 Конвенції
"Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом".
Стаття 13 Конвенції
"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи".
Стаття 1 Протоколу N 1
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Попередні положення, однак, жодним чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів".
А. Прийнятність
21. Суд робить висновок, що скарги заявниці щодо тривалості невиконання остаточних рішень Заводського районного суду Дніпродзержинська від 18.07.2000 та 04.07.2001 не є головним чином необгрунтованими в розумінні параграфа 3 ст. 35 Конвенції . Далі Суд зазначає, що ці скарги не є неприйнятними на будь-яких інших підставах. Таким чином, вони мають бути проголошені прийнятними.
В. Суть
22. Уряд стверджував, що він ужив усіх необхідних заходів на виконання рішень, прийнятих на користь заявниці. Представники уряду доводили, що зволікання з моменту прийняття рішень до моменту отримання заявницею частини коштів, призначених їй рішенням, не порушили її прав і були спричинені тяжким фінансовим становищем підприємства.
23. Заявниця не погодилася.
24. Суд зазначає, що рішення Заводського районного суду від 18.07.2000 та від 04.07.2001 до цього часу залишаються частково невиконаними. Частину боргу було сплачено заявниці лише після того, як справу було передано урядові. На даний час відповідно до матеріалів, наданих сторонами, невиплачена сума становить 800 грн.
25. Суд часто встановлював порушення параграфа 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1 у справах, що порушували подібні питання, коли боржником було державне підприємство (див. рішення у справі "Ромашов проти України", згадане вище, параграфи 46-47; рішення у справі "Михайленки та інші проти України", параграфи 55 та 64, ECHR-2004).
26. Проаналізувавши надіслані матеріали, Суд зауважує, що уряд не запропонував для розгляду жодного факту чи аргументу, які б переконали Суд дійти іншого висновку у поточній справі. Суд робить висновок, що своєю неспроможністю впродовж майже п'яти років і трьох місяців виконати остаточні рішення від 18.07.2000 та 04.07.2000 відповідно, прийняті на користь заявника, українські органи влади перешкоджали заявниці в отриманні грошей, на які вона мала право. Крім того, вона не мала ефективного національного засобу захисту, завдяки якому могла б компенсувати шкоду, спричинену їй зволіканням у поточній справі.
27. Таким чином, сталося порушення параграфа 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1.
III. Інші стверджувані порушення
28. Стосовно скарги за ст. 2 Конвенції Суд вважає, що вона є абсолютно необгрунтованою (див. рішення у справі "Ромашов проти України", згадане вище, параграф 36).
Суд також зауважує, що скарги стосовно порушення Європейської соціальної хартії є поза межами компетенції Суду.
Отже, ці скарги є головним чином необгрунтованими і мають бути відхилені відповідно до параграфів 3, 4 ст. 35 Конвенції .
IV. Застосування статті 41 Конвенції
29. Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода та судові витрати
30. Заявниця вимагала $10000 компенсації моральної шкоди. Початково заявниця вимагала 1436 грн. компенсації матеріальної шкоди. Пізніше вона змінила свою вимогу на 800 грн. компенсації матеріальної шкоди, оскільки відповідно до її свідчень ця сума залишилася невиплаченою. Вона не висувала окремих вимог щодо судових витрат у провадженні справи в Суді.
31. Уряд запропонував, що встановлення порушення буде достатньою сатисфакцією.
32. Оскільки заявниця вимагала суму, призначену їй судовими рішеннями, про які йдеться в рішенні, Суд вказує, що не виконане державою рішення не підлягає обговоренню. Відповідно Суд вважає, що, якби уряд виплатив заборговані заявниці кошти, справу було б повністю вирішено.
33. Щодо моральної шкоди Суд, зробивши оцінку на справедливій основі, як того вимагає ст. 41 Конвенції , призначає заявниці 3000 євро компенсації моральної шкоди.
В. Відсотки в разі несвоєчасної сплати
34. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати грунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3%.
На цих підставах суд одностайно:
1. Проголошує скарги заявниці за параграфом 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1 прийнятними; інші скарги - неприйнятними.
2. Постановляє, що було порушено параграф 1 ст. 6 Конвенції .
3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції .
4. Постановляє, що було порушено ст. 1 Протоколу N 1.
5. Постановляє:
а) держава-відповідач має сплатити заявниці впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до параграфа 2 ст. 44 Конвенції , невиплачений борг за рішенням та 3000 (три тисячі) євро моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом, що діє на день винесення цього рішення та будь-які податки, що можуть вимагатися;
b) після спливу вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3% за офіційним курсом Європейського центрального банку.
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Викладено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 15 грудня 2005 року згідно з параграфами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .