РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа "Трихліб проти України"
(Заява N 58312/00)

Страсбург, 20 вересня 2005 року

Неофіційний переклад.

У справі "Трихліб проти України",

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, після наради за зачиненими дверима 30 серпня 2005 року постановляє таке рішення, винесене в цей день:

Процедура

1. Справу було розпочато за заявою (N 58312/00) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, українцем Володимиром Івановичем Трихлібом (заявник) 19 листопада 1999 року.

2. Український уряд був представлений його уповноваженою особою Валерією Лутковською.

3. 03.07.2003 Суд прийняв рішення про передання скарги урядові-відповідачеві. Суд прийняв рішення про застосування параграфа 3 ст. 29 Конвенції й розгляд прийнятності та суті заяви одночасно.

Факти

4. Заявник народився в 1961 році. Нині проживає в Новій Каховці Херсонської області.

I.Обставини справи

5. Обставини справи, як вони подані сторонами, можуть бути викладені стисло таким чином.

А. Справа щодо повернення боргів із зарплати

6. Між 1997 та 2000 роками заявник ініціював велику кількість справ проти заводу "Південелектромаш" (державне підприємство, далі - підприємство), вимагаючи повернення боргів із зарплати. Два провадження були відкриті в Новокаховському міському суді, решту справ було передано до комісії з трудових спорів (КТС) заводу. Рішення, прийняті судом та КТС, призначали заявникові виплату тих сум, яких він вимагав. Ці рішення були надіслані для виконання до Новокаховської міської виконавчої служби.

7. Рішення на користь заявника були поступово виконані до 05.06.2000, коли арбітражний суд Херсонської області відкрив провадження у справі про банкрутство підприємства й ухвалив запровадити мораторій на задоволення вимог кредиторів.

8. 20.07.2000 виконавча служба припинила виконавчі процедури проти підприємства до закриття справи про банкрутство.

9. Листом від 10.08.2000 Вищий арбітражний суд повідомив, що виконавчі процедури щодо виплати боргів із зарплати можуть тривати під час провадження у справі про банкрутство та санації.

10. У листі від 11.12.2000 виконавча служба попросила в арбітражного суду дозволу на продовження виконавчих процедур 12.01.2001. суддя В. поінформував виконавчу службу, що претензії, які грунтуються на судових рішеннях, у яких йдеться про виплату боргів із зарплати, можуть бути виплачені з доходів від продажу кінцевих продуктів та сировини, що належать підприємству. Суддя вказав, що наказ, виданий відповідно до ст. 12 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) (далі - Закон про банкрутство) не стосується виплати боргів із зарплати.

11. 11.01.2001 виконавча служба наказала здійснити арешт рахунків підприємства.

12. 15.01.2001 арбітражний суд підтримав пропозиції щодо санації та призначив керуючого санацією для проведення процедури санації підприємства-банкрута з метою покращення бізнес-показників компанії.

13. 22.03.2001 виконавча служба, посилаючись на лист судді від 12.01.2001, попросила керуючого санацією поінформувати її про наявність готової продукції та сировини, які можна вилучити.

14. Однак 17.01.2002 суддя В. змінив свою думку щодо вилучення і продажу майна підприємства, оскільки тривали процеси санації, успіх яких, на його думку, міг опинитися під загрозою, якби дії виконавчої служби тривали.

15. 23.01.2002 Промінвестбанк, в якому знаходилися рахунки підприємства, відмовився заморозити їх на вимогу виконавчої служби. Банк серед іншого відхилив як невідповідне посилання виконавчої служби на розпорядження Вищого арбітражного суду від 10.08.2000 (див параграф 9 вище).

16. 14.08.2002 Херсонська обласна виконавча служба повідомила заявнику, що до грудня 1999 року йому було виплачено загальну суму 3477 грн. На перешкоді виплаті залишку призначених коштів стало провадження у справі про банкрутство і набрання чинності Законом "Про запровадження мораторію на примусовий продаж майна" ( 2864-14 ), який був прийнятий у 2001 році й забороняв накладання арешту і продаж активів підприємства.

17. У своїх коментарях від 01.09.2003 уряд стверджував, що до 2003 року всі, крім двох, рішення КТС (від 15.03.2000 та 29.03.2000) й обидва рішення суду на користь заявника були виконані, невиплачений борг становив 1277,51 грн. (200,41 євро) із загальної суми 13301688,24 грн. (2085352,89 євро), яку заборгувало підприємство своїм кредиторам. У своїх коментарях від 01.06.2004 уряд, водночас підтверджуючи вищезазначену суму, посилався на рішення КТС від 23.02.2000 та 29.03.2000 як такі, що залишалися невиконаними.

18. Заявник заперечив ці твердження, вказуючи, що уряд не згадав рішення КТС від 12.04.2000, яке не було виконане також. Він стверджував, що невиплачена йому сума становила 3783,57 грн. (593,62 євро).

19. 09.12.2003 Міністр юстиції видав роз'яснення, в якому інформував виконавчу службу, що мораторії на задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство не поширювалися на виконавчі листи у справах щодо повернення боргів із зарплати.

20. 15.01.2004 виконавча служба знову відкрила виконавчі процедури у справі заявника. 23.01.2004 та 10.02.2004 вона наказала арештувати рахунки підприємства-боржника. Однак 27.02.2004 на вимогу керуючого санацією господарський суд Херсонської області скасував ці рішення, оскільки Закон про банкрутство ( 2343-12 ) передбачав обов'язкове призупинення виконавчих процедур на час провадження у справі про банкрутство. Звільнення від виплати боргів із зарплати відповідно до мораторію на задоволення вимог кредиторів стосувалося лише поточних витрат підприємства.

21. Уряд надав Судові копію довідки, виданої 02.02.2004 головним бухгалтером підприємства, яка засвідчує, що заявник відмовився отримати суму в розмірі 2000 грн., запропоновану йому підприємством як компенсацію боргів із зарплати. Заявник указував, що виплата цієї суми проводилася за умови відкликання його заяви до Євросуду.

В. Провадження проти виконавчої служби

22. З 1998 до 1999 року заявник кілька разів безуспішно намагався ініціювати кримінальну справу проти службовців виконавчої служби за бездіяльність. 08.02.99 Новокаховська міська прокуратура нарешті відхилила скаргу заявника через брак доказів для відкриття кримінальної справи проти виконавчої служби. 07.05.99 Новокаховський міський суд підтримав це рішення.

23. 12.01.2000 Новокаховський міський суд проголосив скарги заявника щодо бездіяльності виконавчої служби неприйнятними через недотримання заявником процедурних вимог. 15.03.2000 вимогу заявника щодо дозволу подати апеляцію було також відхилено, оскільки він не дотримався процедурних вимог, передбачених законодавством.

24. У грудні 2000 року заявник звернувся до Новокаховського міського суду з клопотанням, де вимагав визнання виконавчих процедур у його справі, проведених виконавчою службою, неадекватними. 08.05.2001 суд відхилив скаргу заявника, не вбачаючи вини виконавчої служби, оскільки зволікання з виконанням рішень КТС відбулося через брак коштів у підприємства-боржника. Суд також узяв до відома запровадження мораторію від 05.06.2000, який забороняв задоволення вимог кредиторів.

Іі. Відповідне національне право

1. Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) від 14.05.92

25. За параграфом 4 ст. 12 Закону ( 2343-12 ) арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зазначається про запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів підприємства, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство. З мораторію випливає заборона виконавчій службі на виконання рішень проти такого підприємства За цією ж статтею впродовж дії мораторію не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). Однак параграф 6 ст. 12 Закону передбачає, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється серед іншого на виплату заробітної плати.

26. Стаття 16 Закону ( 2343-12 ) передбачає, що розпорядник майна повинен скликати збори кредиторів у десятиденний термін після початку процедури банкрутства. На зборах кожен кредитор має голос, пропорційний його частці вимог.

27. Відповідно до ст. 17 Закону ( 2343-12 ) арбітражний суд може схвалити пропозиції комітету кредиторів і призначити процедуру санації на період не більше одного року. Тією ж постановою суд повинен призначити керуючого санацією.

28. Стаття 31 Закону ( 2343-12 ) встановлює порядок черговості задоволення претензій кредиторів. Борги банкрута своїм працівникам виплачуються у другу чергу після задоволення вимог, забезпечених заставою, та витрат, яких він зазнав під час процедур банкрутства/санації.

2. Лист Вищого арбітражного суду від 10.08.2000

29. У параграфі 2.5 листа суд вказав, що мораторій на задоволення вимог кредиторів підприємства, що перебуває у стані банкрутства, не стосується боргів із зарплати і, таким чином, не може перешкоджати виконанню судових рішень щодо повернення боргів із зарплати.

3. Закон "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) від 21 квітня 1999 року

30. Згідно зі ст. 2 Закону ( 606-14 ) виконання рішень покладається на державну виконавчу службу. Згідно зі ст. 85 Закону стягувачем може бути подана скарга до начальника відповідного відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядковується виконавець, або до суду. Стаття 86 Закону надає стягувачеві право на звернення з позовом проти юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї особи. Збитки, заподіяні державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.

31. Стаття 44 Закону ( 606-14 ) гарантує, що претензії працівників за судовими рішеннями у трудових спорах виплачуються під час виконавчих процедур у третю чергу, після того, як виплачені борги, забезпечені заставою, та задоволені вимоги щодо стягнення аліментів, компенсації шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

32. Відповідні частини Закону "Про запровадження мораторію на примусовий продаж майна" ( 2864-14 ) від 29.11.2001 та Рішення Конституційного Суду від 10.06.2003 щодо цього мораторію викладені в рішенні у справі "Сокур проти України" від 26.04.2005 (заява N 29439/02, параграфи 18 та 22).

Право

I. Прийнятність скарг

А. Стверджуване порушення статей 13 та 14 Конвенції

33. Заявник нарікав, що його право на ефективний правовий засіб було порушено відмовою прокурора на відкриття кримінальної справи проти судових виконавців, які займалися виконанням рішень у його справі. Він посилався на ст. 13 Конвенції . Суд нагадує, що право ініціювати кримінальне провадження проти третьої особи та покарання винних як таке, не передбачене Конвенцією (див. рішення у справі "Kubiszyn v. Poland" від 21.09.99, заява N 37437/97). Таким чином, Суд робить висновок про несумісність ratione materiae скарги з вимогами Конвенції та відхиляє її відповідно до параграфи 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

34. Далі заявник посилався на ст. 14 (заборона дискримінації) без будь-якого подальшого обгрунтування. Суд не вбачає абсолютно ніяких фактів у матеріалах справи, які б могли стосуватися проявів будь-якого порушення цієї гарантії. Таким чином, Суд відхиляє цю частину заяви відповідно до параграфи 3 та 4 Конвенції як такі, що головним чином необгрунтовані.

В. Стверджуване порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції

35. Заявник вказував на неспроможність органів державної влади виконати рішення КТС, що призначали йому виплату боргів із зарплати. Він посилався на параграф 1 ст. 6, яка зазначає таке:

"Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом".

1. Коментарі сторін

36. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав усіх національних засобів правового захисту, як того вимагає параграф 1 ст. 35 Конвенції, оскільки не скористався можливістю звернутися до арбітражного суду Херсонської області для реєстрації кредитором у процедурі банкрутства, що велася проти підприємства "Південелектромаш". Уряд доводив, що заявник не повинен був передавати свій виконавчий лист керуючому санацією до того часу, поки підприємство не було оголошено банкрутом (у цьому випадку виконавчий лист був би автоматично переданий виконавчою службою до ліквідаційної комісії). Однак уряд вважає, що залучення заявника до процедури банкрутства дало б йому додаткові переваги, оскільки його претензії не залежали б від ухваленого судом мораторію на задоволення вимог кредиторів підприємства і були б задоволені в другу чергу. Заявник зміг би також впливати на хід процедури санації, що проводилася керуючим санацією через збори кредиторів.

37. Заявник оспорив це твердження, вказуючи, що його реєстрація кредитором у процедурі банкрутства могла призвести до припинення виконавчих процедур у його справі. Він вважає, що статус кредитора у виконавчих процедурах є більш вигідним, ніж статус кредитора у процедурі банкрутства. Таким чином, він стверджував, що використання цього засобу було зайвим і неефективним.

2. Оцінка Суду

38. Суд наголошує, що метою параграфа 1 ст. 35 Конвенції є надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігання порушенню чи викладення стверджуваного порушення проти них із поданням своїх коментарів до Суду. Однак єдиними засобами, що можуть бути вичерпані, є ефективні. Уряд виконує свій обов'язок, стверджуючи про невичерпаність національних засобів, аби запевнити Суд, що засіб є ефективним, доступним у теорії і в практиці на відповідний період часу (див. рішення у справі "Хохлич проти України" від 29.04.2003, заява N 41707/98). Далі суд вказує: якщо вибір засобів залежить від заявника, ст. 35 повинна застосовуватися так, щоб відобразити практичні реалії становища заявника для забезпечення ефективного захисту прав та свобод, гарантованих Конвенцією (див. серед іншого рішення у справах "Airey v. Inland" від 09.10.79, серія А, параграф 23; "Hilal v. the United Kingdom" від 08.02.2000, заява N 45276/99).

39. Суд зазначає що в поточній справі заявник мав дві можливості щодо виконання рішень. З одного боку, він мав можливість (якою скористався) подати виконавчий лист до виконавчої служби, аби вона займалася ним у звичайній процедурі. З іншого боку, він міг відмовитися від виконавчих процедур і звернутися до суду за реєстрацією як кредитор відповідно до Закону "Про банкрутство" ( 2343-12 ) (що, на думку уряду, було більш прийнятним). Таким чином, Суд має визначити, чи останній засіб був ефективним і чи міг забезпечити кращий захист прав заявника.

40. По-перше, Суд зауважує, що уряд не спромігся надати жодного прикладу успішної справи для порівняння, в якій би працівникові в результаті реєстрації кредитором процедури банкрутства після відмови від виконавчих процедур виплатили його зарплату.

41. Крім того, стосовно пріоритетності претензій у виконавчій процедурі та процедурі банкрутства Суд зазначає, що і Закон "Про виконавче провадження" ( 606-14 ), і Закон "Про банкрутство" ( 2343-12 ) відносили борги заявника до другої черги. Отже, з цієї точки зору жодна з процедур не була кращою. Стосовно твердження уряду про можливість заявника впливати на хід процедури банкрутства Суд вказує, що вагомість голосу кредитора на зборах кредиторів залежить від суми боргу. Таким чином, незначна претензія заявника на суму 1277,51 грн. (близько 200 євро) дала б йому можливість несуттєвого впливу на будь-яке голосування відносно загальних боргів підприємства, що становили 1330168824 грн. (понад 2 млн. євро; параграф 17 вгорі).

42. За таких обставин Суд робить висновок, що, хоча і є правильним те, що заявник мав дві можливості, уряд не продемонстрував, що приєднання до провадження у справі про банкрутство як кредитор дало б заявникові такі переваги, як недопущення припинення звичайної виконавчої процедури. Отже, невикористання заявником засобу, згаданого урядом, виправдовується і, таким чином, узгоджується з гарантіями параграф 1 ст. 35. Відповідно, Суд відхиляє попередні заперечення уряду щодо скарги заявника за параграом 1 ст. 6 Конвенції.

43. У світлі коментарів сторін Суд висновує, що скарга заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції порушує вагоме питання факту та права за Конвенцією, визначення якого вимагає вивчення суті. Жодних підстав для визнання скарги неприйнятною встановлено не було.

Іі. Суть

1. Подання сторін

44. У своїх зауваженнях уряд стверджував, що невиконання рішення на користь заявника було спричинене процедурою банкрутства проти підприємства-боржника та його критичним фінансовим станом. Зокрема, уряд наголосив, що загальний борг підприємства сягнув 13301688,24 грн. і не міг бути виплачений одразу. Далі уряд стверджував, що виконавча служба вжила всіх необхідних заходів і не може бути звинувачена у зволіканні. Регулярність виконавчих процедур у поточній справі була підтверджена національними судами.

45. Заявник поставив під сумнів бажання виконавчої служби виконати рішення, прийняті на його користь. Він наполягав, що виконавчі процедури були спочатку заблоковані процедурами банкрутства проти боржника, а потім Законом "Про запровадження мораторію на примусовий продаж майна" ( 2864-14 ). Заявник вказав, що вжиті державою заходи були не достатніми для забезпечення його права на виконання судового рішення без зволікання.

2. Оцінка Суду

А. Попередні заперечення

46. По-перше, Суд зазначає, що рішення КТС у справі заявника є еквівалентом судових рішень, а держава несе відповідальність за їх невиконання (див. рішення у справі "Ромашов проти України" від 27.07.2004, заява N 67534/01, параграф 41). Суд також не вважає за необхідне дискутувати щодо точної суми боргів підприємства заявникові, це не важливо в даній справі, оскільки принциповим питанням, яке має бути з'ясовано, є: чи несе держава відповідальність за зволікання з виконанням рішень КТС (див. серед іншого рішення у справі "Сокур проти України", параграф 32). Для Суду є достатнім встановлення того, що в будь-якому випадку найдавніше невиконане рішення було прийнято в лютому 2000 року.

В. Щодо порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції

47. Суд нагадує, що право на доступ до суду включає й право на виконання судового рішення без надмірного зволікання (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi v. Italy" [GC], заява N 22774/93, параграф 66, ECHR 1999-V). Однак призупинення виконання судового рішення на такий період у зв'язку з нагальною необхідністю для знаходження задовільного вирішення проблем з громадським порядком може виправдовуватися винятковими обставинами (див. справу "Immobiliare Saffi v. Italy", з 69).

48. Суд бере до уваги аргументи уряду, що тривалість невиконання рішень у поточній справі була спричинена неможливістю вести виконавчі процедури під час процедури банкрутства та фінансовими труднощами підприємства-відповідача.

49. По-перше, Суд має звернутися до коментарів уряду щодо процедури банкрутства, яка тривала. Суд зауважує, що під час таких процедур арбітражний суд може блокувати будь-яке повернення боргів підприємством-боржником, і останній захищається законом від будь-яких штрафних санкцій за зволікання з виконанням своїх зобов'язань, за затягнення цих процедур. Суд нагадує, що в рішенні у справі "Сокур проти України" (параграфи 34 - 35) він уже встановив, що ця процедура, застосована в подібних обставинах, може призвести до порушення з 1 ст. 6 Конвенції. Крім того, в поточній справі ситуація і погіршувалася неузгодженістю національних органів влади щодо правильного тлумачення Закону про банкрутство. Суд вказує, що були дві невдалі спроби ДВС виконати рішення заявника щодо боргів. Дії виконавчої служби грунтувалися на інтерпретації ст. 12 Закону про банкрутство ( 2343-12 ), наданій Вищим арбітражним судом та Міністром юстиції, тлумачення якої дозволило паралельний розвиток процедури банкрутства і виконання рішення у справах щодо боргів із зарплати. Це тлумачення було спочатку підтримане арбітражним судом Херсонської області, який, проте, через рік змінив свою думку з цього питання і заборонив вилучення та примусовий продаж майна підприємства.

50. Суд наголошує, що найпершим завданням для національних владних органів, тобто судів, є вирішення проблем із тлумаченням національного законодавства (див. рішення у справі "Wate and Kennedy v. Germany" [GC], від 18.02.99, заява N 26083/94, параграф 54). Однак Суд зазначає, що параграф 1 ст. 6 Конвенції накладає на Високі Договірні Сторони обов'язок організувати свої правові системи таким чином, щоб їхні владні органи могли дотримуватися її вимог (див. серед іншого рішення у справі "Podbielski v. Poland" від 30.10.98, Reports and Decisions 1998-VIII, р. 3395, параграф 38). У поточній справі національні суди не обрали рішення, яке б дозволило державі виконати свої обов'язки за Конвенцією. Замість цього запровадження мораторію створило ситуацію, в якій вочевидь активне підприємство, де заявник досі працює повний день, є відповідальним за його борги із зарплати (див. параграфи 16 та 20 вище), однак виконавчій службі перешкоджали у здійсненні законного виконання судових рішень проти підприємства на користь заявника.

51. Оскільки уряд посилається на критичний фінансовий стан підприємства, Суд нагадує: підприємство є, безсумнівно, державною організацією. А отже, воно підпадає під дію Закону "Про запровадження мораторію на примусовий продаж майна" ( 2864-14 ), прийнятого в 2001 році (див. параграф 16 вище), який забороняв вилучення та продаж майна державних підприємств. Суд нагадує, що українське законодавство не пропонує кредиторам, таким як заявник, чи виконавчій службі жодної можливості оскаржити це обмеження у випадку зловживання ним чи неправильного його застосування. Так само не можна й вимагати компенсацію за зволікання у виконавчих процедурах, спричинені цим обмеженням (див. рішення у справі "Сокур проти України", цитоване вище, параграф 35).

52. Таким чином, Суд робить висновок, що своєю неспроможністю з лютого 2000 року, тобто понад п'ять років і чотири місяці, вжити необхідних заходів стосовно повного виконання рішень КТС владні органи позбавили гарантії параграф 1 ст. 6 Конвенції більшої частини корисної дії.

53. Таким чином, мало місце порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції.

III. Застосування статті 41 конвенції

54. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

55. Суд вказує, що відповідно до правила 60 Регламенту Суду будь-яка претензія стосовно справедливої сатисфакції має бути деталізована і подана письмово разом з відповідними документами на підтвердження претензії, невиконання чого може призвести до відхилення її Судом як у цілому, так і частково.

56. Заявник вимагав 56000 євро компенсації матеріальної та моральної шкоди.

57. Уряд стверджував, що заявник не уточнив природу спричиненої йому шкоди і не підтвердив тих сум, які вимагав.

58. Суд не встановив причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням і матеріальною шкодою; таким чином, він відхиляє претензію. Однак Суд вважає, що заявник зазнав певної моральної шкоди внаслідок встановленого порушення, що не може бути задоволена одним лише фактом встановлення порушення. Однак суми, яких вимагає заявник, є надмірними. Зробивши свою оцінку на справедливій основі, як того вимагає ст. 41 Конвенції, Суд призначає заявникові винагороду в розмірі 2560 євро щодо моральної шкоди.

В. Судові витрати

59. Заявник не зазначив жодної вимоги під цим заголовком у межах часового ліміту; таким чином, Суд не призначає ніякої винагороди.

С. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

60. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати грунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3 %.

На цих підставах суд одностайно:

1. Проголошує прийнятною скаргу заявника за параграфом 1 ст. 6 та іншу частину заяви неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушено параграф 1 ст. 6 Конвенції.

3. Постановляє:

а) держава відповідач має сплатити заявникові впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до параграфа 2 ст. 44 Конвенції, компенсацію моральної шкоди в розмірі 2560 (дві тисячі п'ятсот шістдесят) євро, що має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом, який діє на день винесення цього рішення, та будь-які податки, що можуть вимагатися;

b) після сплину вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3 % за офіційним курсом Європейського центрального банку.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Викладено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 20 вересня 2005 року згідно з параграфами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .