РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
Справа "Чижов проти України"(Заява N 6962/02)
Страсбург, 17 травня 2005 року
У справі "Чижов проти України"
Європейський Суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, після наради за зачиненими дверима 26 квітня 2005 року постановляє рішення, винесене в цей день:
Процедура
1. Справу було розпочато за заявою (N 6962/02) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, українцем Сергієм Васильовичем Чижовим (заявник) 16 травня 2001 року.
2. Український уряд був представлений його уповноваженими особами - Валерією Лутковською та Зоряною Бортновською.
3. Заяву було направлено до другої секції Суду (параграф 1 правила 52 Регламенту Суду. У секції відповідно до параграфу 1 правила 26 було сформовано палату, що мала розглядати справу (параграф 1 ст. 27 Конвенці.
4. 06.05.2003 друга секція Суду проголосила скаргу заявника частково прийнятною. Вона вирішила також поєднати розгляд скарги заявника щодо невиконання рішення та стверджуваної відсутності ефективного національного засобу правового захисту стосовно цієї скарги (параграф 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції та передати ці нарікання урядові-відповідачу для коментарів.
5. Заявник і уряд, кожен зі свого боку, подали заперечення по суті (правило 54-а ).
Факти
6. Заявник Сергій Васильович Чижов, українець, народився в 1962 році і проживає в Запоріжжі.
I. Обставини справи
7. 06.10.97 заявника заарештували працівники міліції. В той же день ті самі працівники міліції доставили заявника до медичного витверезника. Під час арешту правоохоронці завдали заявникові тілесних ушкоджень, що мали наслідком короткотермінове погіршення стану здоров'я.
8. 07.10.97 заявника звинуватили в нападі та спробі підкупу правоохоронців.
9. 21.10.97 Ленінський районний суд м. Запоріжжя виправдав заявника.
10. Заявник звертався до обласної прокуратури та до Генеральної прокуратури, вимагаючи порушення кримінальної справи проти працівників правоохоронних органів, які незаконно його заарештували і завдали шкоди його здоров'ю.
11. 12.02.98 заявник ініціював у Ленінському районному суді Запоріжжя цивільну процедуру проти Запорізького міського відділка міліції, вимагаючи компенсації за завдання моральної шкоди.
12. 09.03.98 прокуратура Запоріжжя порушила кримінальну справу проти працівників міліції.
13. 29.01.99 Ленінський районний суд Запоріжжя засудив міліціонерів до 3 років ув'язнення умовно, визнавши їх винними у зловживанні службовим становищем та заподіянні тілесних ушкоджень заявникові. Суд також наказав Запорізькому міському відділку міліції виплатити заявникові 3709,13 грн. (837,51 євро) компенсації матеріальної та моральної шкоди.
14. 22.03.99 Запорізький обласний суд підтримав це рішення.
15. 01.04.99 Ленінський районний суд Запоріжжя ініціював виконавчі процедури за рішенням від 29.01.99.
16. 14.04.99 виконавча служба Ленінського району Запоріжжя отримала виконавчий лист.
17. 20.05.99 відповідач у справі був змінений - із Запорізького міського відділка міліції на Запорізьке обласне управління міліції, оскільки останнє несло відповідальність за стан справ у медвитверезниках.
18. 27.07.99 виконавчий лист було переслано до виконавчої служби Орджонікідзевського району для подальшого виконання.
19. У серпні 1999 року міське відділення казначейства підтвердило брак коштів у обласного управління міліції.
20. 14.09.99 заявник подав клопотання про відчуження майна обласного управління міліції.
21. 14.09.99 виконавча служба Орджонікідзевського району Запоріжжя поінформувала заявника, що відчуження майна державної установи заборонено законом.
22. 03.11.99 виконавча служба Орджонікідзевського району поінформувала заявника про брак коштів на рахунку Запорізького обласного управління міліції. Виконавча служба також указувала, що обласне управління міліції не може відповідати за борг своїм майном і, таким чином, його відчуження неможливе.
23. Упродовж 1999-2000 років заявник подавав численні клопотання до прокуратури Запоріжжя, Генеральної прокуратури, Служби безпеки України, Верховного Суду та уповноваженого з прав людини, вимагаючи розпочати кримінальні процедури проти різноманітних службовців Запорізького обласного управління міліції, працівників виконавчої служби, судді Ленінського районного суду та приватної особи, яка нібито напала на заявника.
24. 05.04.2000 виконавча служба Орджонікідзевського району припинила виконавчі процедури у справі заявника через брак коштів на рахунку Запорізького обласного управління міліції. Уряд стверджував, що заявник зберігав право на поновлення виконавчого листа у виконавчій службі упродовж терміну до трьох років.
25. 17.11.2000 заступник Голови Верховного Суду відмовився ініціювати протест у порядку нагляду у справі заявника. Верховний Суд направив скаргу заявника щодо невиконання рішення суду до Міністерства юстиції.
26. 09.06.2003 виконавча служба Орджонікідзевського району видала наказ щодо початку виконавчих процедур за рішенням від 29.01.99. Виконавча служба також запропонувала боржникові добровільно виконати рішення, прийняте на користь заявника. В той же день наказ щодо початку кримінальної процедури було направлено до Запорізького обласного управління міліції та заявникові.
27. 20.06.2003 виконавча служба звернулася до Державного казначейства з вимогою про переказ на рахунок заявника коштів, призначених судом відповідно до рішення від 29.01.99.
28. 07.08.2003 заявник звернувся з вимогою про переказ коштів на його рахунок.
29. 14.08.2003 рішення від 29.01.99 було виконано і заявник отримав 3709,13 грн. (634,44 євро).
30. 20.11.2003 виконавча служба Орджонікідзевського району припинила виконавчі процедури у справі з огляду на факт повного виконання рішення від 29.01.99.
II. Відповідне національне право та практика
31. Відповідне національне право викладене в рішенні "Ромашов проти України" від 27.07.2004:
1. Конституція України 1996 року ( 254к/96-ВР )
16. Стаття 124 ( 254к/96-ВР ) зазначає таке: "Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України".
2. Закон України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) від 21 квітня 1999 року
17. Згідно зі ст. 2 виконання рішень покладається на державну виконавчу службу. Згідно зі ст. 85 стягувачем може бути подана скарга до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядковується виконавець, або до суду. Стаття 86 ( 606-14 ) надає стягувачеві право на звернення з позовом проти юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, в разі невиконання рішення з вини цієї особи. Збитки, заподіяні державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.
3. Закон України "Про державну виконавчу службу" ( 202/98-ВР ) від 24 березня 1998 року
18. Стаття 11 ( 202/98-ВР ) гарантує відповідальність судових виконавців за діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення. Згідно зі ст. 13 "дії чи бездіяльність судового виконавця можуть бути оскаржені до вищої посадової особи або до суду".
Право
32. Заявник нарікав на невиконання державними органами рішення в належний термін. Він покладався на параграф 1 ст. 6 Конвенції, що проголошує таке:
"Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом".
33. Далі заявник стверджував, що невиконання рішення, прийнятого на його користь, становило порушення ст. 13 Конвенції. Ця стаття гарантує таке:
"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи".
I. Прийнятність
А. Попередні заперечення уряду
34. Уряд доводив, що заявник при поданні заяви не дотримався шестимісячного терміну, оскільки подав заяву до Суду 16.05.2001. Уряд стверджував, що шестимісячний період для подання заяви має рахуватися з 05.04.2000 (див. параграф 24 вгорі). Інакше заявник не може більше вважатися жертвою порушення Конвенції, оскільки отримав повністю виплати, що становили борг відповідно до рішення суду. Уряд наполягав, що заявник не вичерпав національних засобів захисту щодо виконавчої служби та прискорення процедури.
35. Заявник не погодився.
36. Суд зазначає, що на день подання заяви рішення не було виконано. Шестимісячний термін не має застосування до цієї ситуації, що затяглася.
Щодо інших заперечень, то Суд також завважує, що подібні питання вже були відхилені в багатьох рішеннях Суду (див. згадане вище рішення у справі Ромашова, параграф 41. У таких справах Суд установив, що заявники можуть претендувати на статус жертви стверджуваного порушення параграфа 1 ст. 6 стосовно періоду, впродовж якого рішення, щодо якого була подана скарга, залишається невиконаним, та що незастосування заявниками вказаних урядом національних засобів виправдовувалося. Суд не знаходить приводу робити інший висновок у поточній справі і, таким чином, відхиляє заперечення Уряду.
37. У світлі подань сторін Суд висновує, що скарга заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції порушує важливе питання факту та права згідно з Конвенцією, визначення яких вимагає вивчення суті. Суд не знаходить підстав для визнання справи неприйнятною. З тих же причин скарга заявника за ст. 13 Конвенції не може бути проголошена як неприйнятна.
II. Суть
А. Нарікання заявника згідно з параграфом 1 ст. 6 Конвенції
38. Уряд доводив, що з огляду на виконання рішення порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції не було. Крім того, уряд стверджував, що заявник не поновив виконавчі листи впродовж трирічного періоду, передбаченого законом, і, таким чином, не виявив зацікавленості у виконанні рішення, прийнятого на його користь.
39. Заявник не погодився.
40. Суд нагадує, що зволікання з виконанням рішення не може бути таким, що завдає шкоди суті прав, які захищаються параграфом 1 ст. 6 (див. рішення у справі "Itnmobiliare Saffi v. Italy" [GC], заява N 22774/93, параграф 74, ECHR 1999-V). Однак у даній справі заявникові не повинні були перешкоджати в отриманні винагороди згідно з рішенням суду проти Запорізького обласного управління міліції, прийнятим на його користь, яке було дуже важливим для заявника та його сім'ї, на підставі стверджуваних фінансових труднощів установи. Крім того, Суд вважає, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично. Таким чином, Суд вважає, що заперечення уряду щодо непоновлення заявником виконавчого листа є безпідставним, оскільки доведено фактом, що виконавча служба розпочала процедуру виконання незалежно від заявника, 23.07.2003 і 14.08.2003 заявникові були зроблені виплати. Однак це було зроблено лише після передання заяви уряду-відповідачу.
41. Суд вважає, що рішення від 29.01.99, залишене без змін Запорізьким обласним судом 22.03.99, залишалося невиконаним упродовж 4 років і майже 5 місяців. Суд зазначає, що нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення від 29.01.99 впродовж вищевказаного періоду позбавляє гарантії параграф 1 ст. 6 Конвенції більшої частини корисної дії. Суд також бере до відома, що під час виконання рішення чітко простежується зволікання з 05.04.2000 до 23.06.2003, щодо якого уряд не запропонував жодного виправдання.
42. Таким чином, мало місце порушення параграфу 1 ст. 6 Конвенції.
В. Нарікання заявника згідно зі ст. 13 Конвенції
43. Уряд стверджував, що порушення ст. 13 Конвенції не було.
44. Заявник не погодився.
45. Суд посилається на свої попередні рішення, в яких встановлювався брак ефективного правового засобу щодо скарг відповідно до параграфу 1 ст. 6 Конвенції стосовно довготривалого невиконання рішень. На підставах, викладених у прецедентному праві, Суд робить висновок, що заявник не мав ефективного національного засобу захисту, як того вимагає ст. 13 Конвенції, для відшкодування шкоди, спричиненої зволіканням у поточній процедурі. Відповідно, мало місце порушення цієї гарантії.
III. Застосування статті 41 Конвенції
46. Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода та судові витрати
47. Заявник вимагав відшкодування матеріальної шкоди відповідно до суми, призначеної йому рішенням національного суду. Спочатку він стверджував, що його моральна шкода становила 500000 євро. Він також вимагав компенсувати 20000 грн. гонорарів, які сплатив своїм представникам.
48. Уряд оспорив вимоги заявника, вважаючи їх безпідставними й надмірними.
49. Суд не встановив причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням і моральною шкодою, стверджуваною заявником. Зробивши її оцінку на справедливій основі, як того вимагає ст. 41 Конвенції, Суд призначає заявникові 2500 євро компенсації моральної шкоди та витрат, понесених під час представництва його інтересів у Суді.
В. Відсотки в разі несвоєчасної сплати
50. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати ґрунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3%.
На цих підставах суд одностайно:
1. Проголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено параграф 1 ст. 6 Конвенції.
3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції .
4. Постановляє:
а) держава-відповідач має сплатити заявникові впродовж 3 місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до параграфу 2 ст. 44 Конвенції, 2500 (дві тисячі п'ятсот) євро моральної шкоди та судових витрат, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом, який діє на день винесення цього рішення, та будь-які податки, що можуть вимагатися;
b) після сплину вищевказаних 3 місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3% за офіційним курсом Європейського центрального банку.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Викладено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 17 травня 2005 року згідно з параграфами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.