Постанова : Про стягнення коштів

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА
12.11.2014

Справа N 922/2528/14

Про стягнення коштів

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Білоусова Я.О., суддя Гетьман Р.А.,

при секретарі Литвиновій К.О.,

за участю представників:

позивача - Пивоварова Р.В., за довіреністю N 06-14 від 15.06.2014 року;

відповідача - Нікуліна І.В., за довіреністю б/н від 28.08.2014 року;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція", м. Харків (вх. N 2360Х/2-7) на рішення господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року по справі N 922/2528/14,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція", м.Харків,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нью Системс АМ", м.Харків,

про стягнення коштів,-

встановила:

Рішенням господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року по справі N 922/2528/14 (суддя Прохоров С.А.) позов задоволено частково.

Визнано недійсною як таку, що суперечить закону, умову, яка викладена у пункті 16.3 договору генерального підряду N 27, укладеному 24.01.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нью Системс АМ", за якою гарантійний строк експлуатації триває 1 рік з моменту прийняття завершеного будівництвом об'єкта в експлуатацію.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нью Системс АМ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" заборгованість в розмірі 5492,82 грн., 641,65 грн. інфляційних втрат, 356,06 грн. пені та 129,12 грн. 3% річних, 1827,00 грн. судового збору.

В іншій частині вимог у задоволенні позову відмовлено.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" з вказаним рішенням господарського суду першої інстанції не погодилося та звернулося до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, просить:

- рішення господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року по справі N 922/2528/14 в частині визнання недійсною умову, що викладена у п. 16.3 договору генерального підряду N 27, укладеному 24.01.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нью Системс АМ", за якою гарантійний строк експлуатації триває 1 рік з моменту прийняття завершеного будівництвом об'єкта в експлуатацію, а також в частині відмови у задоволені позову в частині стягнення 497086,38 грн. основного боргу, 32399,14 грн. пені, 10745,24 грн., 58067,82 грн. інфляційних втрат;

- прийняти в зазначених частинах нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю;

- судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що сума основної заборгованості, яка заявлена до стягнення по даній справі становить 502579,20 грн. і складається із частин перших 50% гарантійного фонду, що повертаються відповідачем у порядку, визначеному п.п. 13.4.2. п.13.4 ст. 13 договору в розмірі 5492,82 грн. та повної суми других 50% гарантійного фонду, що підлягають поверненню у порядку п.п. 13.4.5. п.13.4. ст. 13 договору.

На думку апелянта, приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а саме не з'ясував зміст п. 16.5. п. 16.7. договору, укладеного між сторонами, неправильно застосував норми матеріального права - ч. 1 ст. 884 Цивільного кодексу України, п. 103 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду у капітальному будівництві, а також ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, які встановлюють підстави для визнання недійсними правочинів.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 29.08.2014 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" прийнято до провадження та призначено до розгляду.

30.09.2014 року від відповідача через канцелярію суду надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. N 8324), в якому просить відмовити ТОВ "Стальконструкція" у задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року у справі N 922/2528/14.

Свою позиції відповідач обґрунтовує тим, що пункт 16.3 договору генерального підряду N 27 від 24.01.2011 року, яким визначено, що гарантійний строк експлуатації починається з моменту прийняття завершеного будівництвом об'єкта в експлуатацію і триває 1 (один) рік - суперечить приписам чинного законодавства і в силу статей 203 і 215 Цивільного кодексу України вірно визнаний судом недійсним.

До початку судового засідання 01.10.2014 року позивач надав через канцелярію суду заяву (вх. N 8377), в якій просить суд застосувати наслідки спливу строків позовної давності до визнання недійсним пункту 16.3 договору генерального підряду N 27, укладеному 24.01.2011 року, за яким гарантійний строк експлуатації триває 1 рік з моменту прийняття завершеного будівництва в експлуатацію.

Так, позивач вказує, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Укладаючи договір генерального підряду 24.01.2011 року сторонам були відомі, або мали бути відомі умови договору, зокрема, положення пункту 16.3. Таким чином, як зазначає позивач, відповідач мав право звернутися з вимогою про визнання будь-якого пункту договору у тому числі і пункту 16.3. до 25.01.2014 року включно, однак відповідного не зробив. Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване судове рішення на вказане уваги не звернув та не дослідив обставини спливу позовної давності та не дослідив причин, з яких відповідач у належні строки з відповідною вимогою не звертався. При цьому, апелянт зазначає, що в нього була відсутня можливість заявити про сплив строку позовної давності, оскільки вимога про визнання недійсним пункту договору відповідачем не заявлялась, а позивач не знав та не міг знати, що місцевий господарський суд визнає пункт договору недійсним за власною ініціативою.

Крім того, 01.10.2014 року позивач надав до суду клопотання (вх. N 8378), в якому просить рішення господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року в частині стягнення заборгованості у сумі 502579,20 грн., 32755,20 грн. пені, 10874,36 - 3% річних, 58709,47 грн. інфляційних втрат скасувати, провадження у справі в цій частині припинити, посилаючись на те, що вказані суми були сплачені боржником ще до прийняття судом першої інстанції рішення по справі. Разом з тим, апелянт просить рішення господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року в частині визнання недійсною умови, викладеної у пункті 16.3 договору генерального підряду N 27 від 24.01.2011 року - скасувати.

Представник відповідача щодо клопотання про припинення провадження зазначив, що підприємство добровільно не виконувало зобов'язань з повернення гарантійного фонду за договором N 27 від 24.01.2011 року, що є предметом спору, а платіж на суму 635972,92 грн. з призначенням платежу "Передоплата за виконані роботи по будівництву згідно дог N 27 від 24.01.2011 року у т.ч. ПДВ 105995,49 грн." здійснений 04.08.2014 року було спрямовано на виконання рішення господарського суду Харківської області у справі N 922/1342/14 і на адресу позивача направлявся лист про вірно відображення платежу, однак був залишений останнім поза увагою.

Ухвалою суду від 01.10.2014 року розгляд справи відкладено з метою забезпечення повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи.

У судовому засіданні 22.10.2014 року оголошувалась перерва до 12.11.2014 року.

28.10.2014 року представник відповідача надав до суду письмові пояснення з додатками (вх. N 9621), які долучені до матеріалів справи та, в яких виклав свою позицію щодо неправомірності зарахування платежу в розмірі 635972,92 грн. у рахунок сплати грошових сум за договором генерального підряду N 27 від 24.01.2011 року.

29.10.2014 року позивач надав через канцелярію суду клопотання про долучення документів до матеріалів справи (вх. N 9700), а саме копії ухвали господарського суду Харківської області від 05.09.2014 року та постанови Харківського апеляційного господарського суду від 01.10.2014 року, в якій встановлено, що платіж на суму 635972,92 грн. не було здійснено на виконання рішення суду по справі N 922/1342/14, а лист про зміну призначення платежу не є належним доказом.

У судовому засіданні 12.11.2014 року представник апелянта підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги з урахуванням клопотання про припинення провадження та заяви про застосування наслідків позовної давності у повному обсязі та просив її задовольнити.

Представник відповідача проти позиції скаржника заперечував з підстав викладених у відзиві та письмових поясненнях і просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та докази на їх підтвердження, їх юридичну силу та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, заслухавши у судовому засіданні пояснення представників сторін, дослідивши правильність застосування господарським судом Харківської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

24.01.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Нью Системc АМ" (замовник, відповідач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" (генеральний підрядник, позивач у справі) було укладено договір генерального підряду N 27.

Відповідно до умов вказаного договору, генпідрядник (позивач) зобов'язався на умовах договору та згідно вимог чинного законодавства, за завданням замовника на свій ризик виконати та здати замовникові (відповідачу) в установлений договором строк всі роботи за цим договором, визначені у протоколі узгодження договірної ціни (додаток N 1 до договору), а також закупівлю та поставку всіх необхідних матеріалів та обладнання, організацію та виконання всіх необхідних будівельно-монтажних та інших робіт, отримання необхідної дозвільної документації для виконання робіт, проходження всіх необхідних комісій та експертиз, передачу замовнику в обумовлений у цьому договорі строк (термін) завершених належним чином робіт, а також усунення дефектів під час гарантійного строку експлуатації, а замовник зобов'язався надати підряднику будівельний майданчик, проектну документацію, прийняти від генерального підрядника належним чином та відповідно до умов цього договору роботи та оплатити виконані належним чином та у відповідності до умов цього договору роботи (пункт 2.1. договору).

Згідно пункту 1.1.3 з метою однакового застосування та запобігання розбіжностей при тлумаченні термінів сторони погодили, що "Роботи" - це всі види робіт з улаштування Ангару для ПС, які повинні бути виконанні генеральним підрядником у відповідності з умовами цього договору, та виконання генеральним підрядником своїх зобов'язань за цим договором, обсяг та склад яких визначено протоколом узгодження договірної ціни (додаток N 1 до договору).

Відповідно до пункту 4.1 цього договору генеральний підрядник зобов'язується виконати своїми силами і коштами, зі свого матеріалу, якісно та у встановлені строки та терміни передбачені цим договором роботи відповідно до загального кошторису та умов цього договору і здати об'єкт будівництва за актом здавання-приймання об'єкту в строк, який вказано в договорі, а також виконати інші передбачені договором роботи.

У пункті 4.4.1 цього договору зазначено, що підрядник має право отримувати оплату за належним чином виконану роботу в розмірі і у строки, обумовлені в цьому договорі.

Замовник зобов'язаний сплатити генеральному підряднику ціну договору у відповідності до його умов (п. 4.5.3 договору підряду).

У пункті 13.1 договору, з урахуванням додаткової угоди N 5 від 12.12.2011 року про зміну договору генерального підряду зазначено, що підрядник отримає в якості оплати за роботи, виконані відповідно до умов договору належним чином оплату, що становить 35952266,42 грн. з урахуванням ПДВ. ПДВ - 20% від вартості робіт та послуг за цим договором становить 5992044,40 грн.

Згідно із пунктом 13.2.1 цього договору, платежі здійснюються в безготівковому порядку шляхом банківського переказу замовником відповідної суми грошових коштів на поточний рахунок генерального підрядника на підставі належним чином оформленого та затвердженого замовником платіжного пакету, що складається з: рахунку - фактури генерального підрядника; акту прийняття виконаних підрядних робіт, в якому також наведено розрахунок вартості виконаних підрядних робіт та суми оплати за розрахунковий місяць; довідки про вартість виконаних підрядних робіт типової форми N КБ-3 (форма передбачена чинним законодавством). Генеральний підрядник надає замовнику зазначений в цьому пункті платіжний пакет за звітний місяць щомісячно в строк до 5-го числа місяця, наступного за звітним.

Пунктом 13.2.3 цього договору визначено, що замовник перераховує генеральному підряднику кошти згідно затвердженого замовником розрахунку вартості виконаних підрядних робіт та суми оплати за розрахунковий місяць протягом 10 (десяти) календарних днів з дати затвердження замовником платіжного пакету підрядника та з урахуванням положень пункту 13.3 цього договору.

Відповідно до пункту 13.4.1 договору, гарантійний фонд за цим договором встановлюється у розмірі 4% від ціни договору та формується шляхом щомісячного утримання замовником (залишення у замовника) 4% вартості фактично виконаних робіт з урахуванням ПДВ. Замовник перераховує підряднику 50% суми гарантійного фонду після підписання комісією актів приймання-передачі етапу та виконання пункту 13.4.3 цього договору та отримання замовником відповідного рахунку-фактури від генерального підрядника (п. 13.4.2 цього договору).

Згідно пункту 13.4.3 договору платіж, передбачений пунктом 13.4.2 має здійснюватися за умови виконання генеральним підрядником наступних умов: передачі генеральним підрядником і прийняття замовником виконавчої документації, планів, схем, інструкцій з експлуатації обладнання та технічних описів, паспортів, сертифікатів у відповідності до умов законодавства, місцевого ДАБІ та інших документів, передбачених цим договором; усунення на об'єкті повного обсягу недоліків та дефектів виконаних робіт; підписання сторонами остаточного акту приймання-передачі робіт за договором.

При цьому, замовник після здійснення оплати згідно пункту 13.4.2 договору утримує у себе 50% гарантійного фонду, на умовах, викладених у статті 16 договору.

У пункті 13.4.5 договору підряду від 24.01.2011 року зазначено, що перерахування замовником на рахунок генерального підрядника решти коштів гарантійного фонду у розмірі 50% здійснюється, зокрема, протягом 30 календарних днів з моменту закінчення гарантійного строку експлуатації (з урахуванням положень п. 16.8 цього договору), вказаного у статті 16 договору, та отримання замовником від генерального підрядника відповідного рахунку-фактури.

Розділ 16 договору підряду визначає гарантійні зобов'язання.

Так, у пункті 16.3 сторони погодили, що гарантійний строк експлуатації за договором починається з моменту прийняття завершеного будівництвом об'єкта в експлуатацію і триває 1 (один) рік.

У суді першої інстанції, до прийняття рішення по справі, а саме 05.08.2014 року представник відповідача надав до суду письмові пояснення, в яких просив суд керуючись п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України визнати недійсним пункт 16.3 договору підряду в частині встановлення гарантійного строку експлуатації 1 (один) рік.

Місцевий господарський суд, приймаючи оскаржуване рішення, скористався наданим йому ст. 83 Господарського процесуального кодексу України правом і встановив, що умови пункту 16.3 договору підряду N 27 від 24.01.2011 року суперечать вимогам ст. 884 Цивільного кодексу України і п. 103 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві та на підставі ст. 203 і ст. 215 Цивільного кодексу України визнав його недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Стаття 215 Цивільного кодексу України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно до ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

На спірному договорі міститься відбитки печаток позивача та відповідача. Колегією суддів також перевірено повноваження представників сторін спірного договору (з урахуванням усіх умов договору) на його підписання: від імені позивача (генерального підрядника) - генеральним директором Євелем С.М., який діяв на підставі статуту та ліцензії серії АВ N 408909 від 09.09.2008 року, зі сторони відповідача (замовника за спірним пунктом договору) - директором Васильченко В.В. та фінансовим директором Ратай О.В., які діяли на підставі статуту та Рішення Засідання Наглядової Ради.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду зазначає, що у відповідності до статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Згідно ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним

Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 06.11.2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. При цьому суд повинен встановити наявність тих обставин з якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків.

У постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними (із змінами і доповненнями)" зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Чинність правочину означає визнання за ним якостей юридичного факту, який породжує правовий результат, настання якого бажали суб'єкти правочину.

З аналізу ст. 203 Цивільного кодексу України вбачається, що дійсність правочину визначається встановленою законодавцем системою умов, а саме: законністю змісту, можливістю фізичних та юридичних осіб до участі у правочині, відповідність волі та волевиявлення, дотримання форми правочину.

Законність змісту правочину означає його відповідність вимогам законодавства.

Відповідно до ст. 837 Цивільного кодексу України, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Згідно ст. 839 Цивільного кодексу України, підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 884 Цивільного кодексу України підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом.

У пункті 16.3 договору підряду сторони погодили, що гарантійний строк експлуатації за договором починається з моменту прийняття завершеного будівництвом об'єкта в експлуатацію і триває 1 (один) рік. Якщо гарантійний строк виробника матеріалів, конструкцій чи гарантійний строк виробника матеріалів, конструкцій чи обладнання триває довше одного року, то генеральний підрядник переуступає замовнику право вимоги за такими гарантійними зобов'язаннями виробника, що входить до ціни договору.

Пунктом 16.5 договору підряду визначено, що, після закінчення гарантійного строку експлуатації генеральний підрядник гарантує підтримування об'єктом визначених в проектній документації показників і можливість експлуатації об'єкту в подальшому. Гарантійний строк об'єкту становить 10 (десять) календарних років з дати прийняття об'єкту замовником.

Відповідно до пункту 16.8 договору замовник має право використовувати кошти гарантійного фонду протягом дії гарантійного строку експлуатації для усунення недоліків та дефектів робіт генерального підрядника у разі, якщо генеральний підрядник не усуває такі недоліки за власний рахунок протягом встановленого замовником строку. У разі використання замовником коштів гарантійного фонду, він поінформовує генерального підрядника про обсяг витрат та надасть відповідні документальні підтвердження. Розмір гарантійного фонду, а також відповідно ціни договору та суми, що залишається до виплати генеральному підряднику за договором, зменшується на суму коштів, які були витрачені замовником на усунення недоліків виконаних за договором робіт.

З аналізу зазначених пунктів договору підряду вбачається, що сторонами договору було встановлено всього 10 календарних років гарантійного строку об'єкту: гарантійний строк експлуатації - 1 календарний рік (п. 16.3 договору підряду) та 10 календарних років гарантійного строку об'єкту (п. 16.5 договору підряду), що, в свою чергу, не тільки не суперечить вимогам ч. 1 ст. 884 Цивільного кодексу України щодо встановлення десятирічного гарантійного строку виконаних робіт за договором будівельного підряду, тобто не обмежую відповідальність виконавця робіт та права відповідача.

Водночас, слід зазначити, що закон (ч. 1 ст. 884 Цивільного кодексу України) містить вимогу лише про загальний гарантійний строк виконаних робіт за договором будівельного підряду, який становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом, але не забороняє сторонам договору поділяти цей строк на частини, пов'язуючи з їх спливом самостійні правові наслідки.

Тобто, гарантійний строк - це строк протягом якого підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору.

Умовами договору сторони погодили право відповідача (замовника) утримувати протягом першого року гарантійного строку кошти гарантійного фонду, які замовник має право використовувати для самостійного усунення недоліків у випадку, якщо генеральний підрядник не усуває їх за власний рахунок у визначений замовником строк.

Як вже зазначалося, пунктом договору 13.4.4 сторони погодили право відповідача (замовника), протягом визначеного в оспорюваному пункті 16.3 договору 1-річного строку, названого сторонами гарантійним строком експлуатації, утримувати кошти гарантійного фонду та використовувати їх у разі необхідності для усунення недоліків та дефектів робіт.

Таке право замовника відповідає положенням пункту 37 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, яким передбачено, що сторони на власний розсуд можуть погодити у договорі право замовника під час проведення розрахунків за виконані роботи утримувати частину коштів. Зазначені кошти використовуються для забезпечення виконання договірних зобов'язань підрядника. У договорі підряду сторони визначають порядок використання та повернення підряднику утриманих коштів. За згодою сторін частина цих коштів може бути повернена після закінчення робіт та їх прийняття замовником, друга частина - після закінчення гарантійного строку якості робіт (експлуатації об'єкта будівництва) чи протягом цього строку (у разі відсутності недоліків).

Таким чином, саме право замовника утримувати під час проведення розрахунків за виконані роботи кошти гарантійного фонду є диспозитивним, не передбачене жодною імперативною нормою чинного законодавства та здійснюється виключно у випадку погодження сторонами відповідної умови у договорі.

Право утримання коштів гарантійного фонду за своєю правовою природою є додатковою гарантією забезпечення виконання договірних зобов'язань підрядника.

Колегія суддів вважає, що оспорюваний відповідачем пункт 16.3 договору встановлює строк користування ним додатковими гарантіями (правом утримання коштів гарантійного фонду) порівняно з імперативно передбаченим законодавством комплексом прав замовника та за своїм змістом не порушує його прав та законних інтересів.

На протязі дії гарантійного строку експлуатації пов'язане право замовника використовувати кошти гарантійного фонду для усунення недоліків та дефектів робіт (п. 16.8 договору), а з його спливом - обов'язок замовника здійснити оплату частини вартості виконаних за договором робіт (гарантійного фонду) (п. 13.4.5 договору), тоді як положення п. 16.5 договору, я кому йдеться про гарантійний строк об'єкту містять визначення строку, тотожне наведеному у абзаці першому п. 103 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду у капітальному будівництві. При цьому, п. 16.7 договору встановлено обов'язок генерального підрядника ліквідувати недоліки (дефекти) у роботах, виявлені протягом гарантійного строку, тобто будь-якого з них, що вказує на те, що сторони передбачили право замовника вимагати від генерального підрядника усунення таких недоліків загалом протягом десяти календарних років з моменту прийняття об'єкту.

Виходячи з системного тлумачення положень договору, укладеного між сторонами, поняття гарантійного строку експлуатації, введене договором, слід розуміти як визначення строку, зі спливом якого пов'язаний обов'язок відповідача сплатити на користь позивача частину вартості виконаних робіт за договором - гарантійний фонд.

Саме по собі найменування цього строку гарантійним не може бути підставою вважати його правову природу тотожною правовій природі гарантійного строку у розумінні Цивільного кодексу України. У той же час, таке найменування зумовлене тим, що протягом цього строку сторони погодили існування у замовника додаткових порівняно із передбаченими чинним законодавством гарантій його прав, що стосуються дотримання підрядником вимог щодо належної якості робіт, що виконуються за договором, а саме права утримувати в себе частину вартості виконаних за договором робіт (гарантійний фонд) та використовувати його для усунення недоліків у роботах.

Разом з тим, зі спливом гарантійного строку експлуатації, передбаченого пунктом 16.3 договору, гарантійний строк передбачений ст. 884 Цивільного кодексу України та п. 103 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду у капітальному будівництві продовжує тривати, а право замовника вимагати усунення виявлених у роботах недоліків зберігається протягом строку, визначеного п. 16.5 договору - 10 (десять) років.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що оспорюваний відповідачем пункт 16.3 договору відповідає вимогам чинного законодавства, не порушує його права та відсутні підстави для визнання його недійсним. Суд першої інстанції безпідставно визнав його недійсним ототожнивши за наслідками поняття гарантійного строку передбаченого ст. 884 Цивільного кодексу України та п. 103 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду у капітальному будівництві з поняттям гарантійного строку експлуатації визначеного сторонами на диспозитивних засадах і який за змістом є додатковою гарантією забезпечення виконання договірних зобов'язань підрядника та зі спливом якого гарантійні зобов'язання не припиняються, а з'являється обов'язок у замовника сплати 50% гарантійного фонду.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним пункту 16.3 договору підряду, оскільки місцевий господарський суд визнаючи зазначений пункт договору недійсним неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та дійшов до висновків, які не відповідають обставинам справи.

Щодо заяви позивача застосувати наслідки спливу строків позовної давності до визнання недійсним пункту 16.3 договору генерального підряду N 27, укладеному 24.01.2011 року, за яким гарантійний строк експлуатації триває 1 рік з моменту прийняття завершеного будівництва в експлуатацію, колегія суддів відхиляє її з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 256, 257 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. У відповідності до положень ч.ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем надано заяву про застосування строків позовної давності у суді апеляційної інстанції, тобто вже після винесення судом першої інстанції рішення.

У свої заяві позивач зазначає про те, що в нього була відсутня можливість заявити про сплив строку позовної давності, оскільки вимога про визнання недійсним пункту договору відповідачем не заявлялась, а він не знав і не міг знати про те, що місцевий господарський суд визнає пункт договору недійсним за власною ініціативою.

Проте, такі твердження спростовуються матеріалами справи, а саме, відповідачем 05.08.2014 року, тобто до моменту прийняття судом першої інстанції рішення (07.08.2014 року), було надано додаткові письмові пояснення, які містили вимогу, керуючись п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, визнати недійсним пункт 16.3 договору.

Отже, позивач міг знати про вимогу відповідача до суду визнати недійсним пункт договору та не був позбавлений права звернутися до суду з заявою у належні строки про застосування строків позовної давності.

Щодо позовних вимог про стягнення 502579,20 грн. заборгованості, 32755,20 грн. пені, 10874,36 грн. 3% річних та 58709,47 грн. інфляційних втрат колегія суддів зазначає наступне.

Спірні правовідносини сторін виникли з виконання договору підряду від 24.01.2011 року N 27 і регулюються умовами цього договору, нормами Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом України та Загальними умов укладення та виконання договорів підряду у капітальному будівництві.

Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є укладення господарського договору та інших угод. Зі змістом зазначеної норми кореспондуються приписи частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно зі статтею 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 875 Цивільного кодексу України за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Частиною 5 статті 884 Цивільного кодексу України встановлено, що договором будівельного підряду може бути встановлено право замовника сплатити передбачену договором частину ціни робіт, визначеної у кошторисі, після закінчення гарантійного строку.

З аналізу зазначеної правової норми передбачено, що її вимоги не є імперативними, а можуть бути встановлені стонами договору за їх погодженням в якості забезпечення їх гарантії.

Замовник перераховує підряднику 50% суми гарантійного фонду після підписання комісією актів приймання-передачі етапу та виконання пункту 13.4.3 цього договору та отримання замовником відповідного рахунку-фактури від генерального підрядника (п. 13.4.2 цього договору).

При цьому, замовник після здійснення оплати згідно пункту 13.4.2 договору утримує у себе 50% гарантійного фонду, на умовах, викладених у статті 16 договору (пункт 13.4.4 договору).

Позивачем виконанні роботи за договором підряду. Факт здачі-приймання сторонами будівельних робіт підтверджуються актами приймання виконаних робіт, довідками про вартість будівельних робіт, та відомостями ресурсів, складеними та підписаними сторонами без зауважень.

При цьому, відповідачем при підписанні актів приймання виконаних робіт не заявлено жодних вимог щодо не передання або необхідності передання йому виконавчої або іншої документації, планів, схем. Доказів витребування такої документації, направлення і отримання позивачем вимог щодо усунення недоліків надано не було. Відтак, об'єкт будівництва був прийнятий відповідачем до експлуатації.

Проте, відповідачем частково виконано зобов'язання з оплати гарантійного фонду.

Як зазначає позивач та не спростовано відповідачем неоплачена сума гарантійного фонду становить 502579,20 грн. і складається з прострочення повернення перших 50% гарантійного фонду за договором у частині 5492,82 грн. та повної суми других 50% гарантійного фонду у розмірі 497086,38 грн.

З матеріалів справи вбачається, що суми часткової оплати сплати і заборгованості за договором зафіксовані сторонами в акті взаємної звірки від 06.06.2014 року і підтверджують розмір вимог позивача щодо заборгованості.

За змістом п. 13.4.2 договору підряду перші 50% гарантійного фонду підлягають поверненню у невстановлений строк, але у будь-якому разі після підписання актів приймання-передачі робіт та отримання замовником від підрядника відповідного рахунку-фактури.

Рахунки на оплату заборгованості за гарантійним фондом виставлялись позивачем неодноразово., зокрема рахунок-фактура N 12 від 11.02.2013 року, який був виставлений разом з листом-вимогою N 96 від 11.02.2013 року. Зазначений лист отриманий відповідачем 15.02.2013 року. В подальшому позивач також звертався з вимогою про оплату заборгованості за гарантійним фондом та виставляв рахунок на оплату, а саме листом вих. N 399 від 02.09.2013 року був виставлений рахунок N 191 від 02.09.2013 року на виплату гарантійного фонду за договором підряду N 27 від 24.01.2011 року.

Згідно ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Отже, відповідач мав сплатити позивачу перші 50% гарантійного фонду за договором не пізніше ніж у семиденний строк з моменту отримання листа-вимоги N 399 від 02.09.2014 року. Однак відповідач свій обов'язок виконав частково та прострочив повернення перших 50% гарантійного фонду за договором у розмірі 5492,82 грн.

Підставою для оплати решти гарантійного фонду (другі 50% у розмірі 497086,38 грн.), згідно із п. 13.4.5 є настання відповідних подій - прийняття об'єкту будівництва в експлуатацію, закінчення гарантійного строку експлуатації передбаченого пунктом 16.3 договору, надання рахунку-фактури, а також закінчення строку - 30 календарних днів після виставлення відповідного рахунку.

Матеріалами справи підтверджується, що об'єкт будівництва за договором підряду був прийнятий до експлуатації на підставі сертифікату відповідності N ХК 16412013918 від 30.01.2012 року, що, в свою чергу, підтверджує виконання робіт по улаштуванню Ангару ПС у відповідності із стандартами та будівельними нормами.

Для здійснення оплати другої частини гарантійного фонду є той же рахунок фактура N 191, який було виставлено позивачем 02.09.2013 року разом з листом-вимогою вих. N 399, який отримано відповідачем 02.09.2013 року.

Таким чином, відповідач зобов'язаний був повернути другу частину гарантійного фонду за договором у розмірі 497086,38 грн. не пізніше ніж протягом 30 календарних днів з моменту отримання рахунку-фактури, тобто до 02.10.2013 року. Проте, відповідач таких дій не вчинив, суму заборгованості перед позивачем не сплатив.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем не надано доказів, які б спростовували наявність заборгованості перед позивачем. Натомість, матеріалами справи підтверджено факт порушення відповідачем свого зобов'язання за договором щодо проведення повного та своєчасного розрахунку із позивачем за виконані останнім роботи.

Отже, позовні вимоги ТОВ "Стальконструкція" про стягнення 502579,20 грн. заборгованості які складаються із боргу по частковій несплаті перших 50% гарантійного фонду та несплаті у повному обсязі других 50% гарантійного фонду підтвердженими, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача.

Крім того, позивачем пред'явлено до стягнення пеню за несвоєчасну сплату відповідачем заборгованості щодо повернення залишкових коштів гарантійного фонду у розмірі 32755,20 грн.

Згідно з ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, встановлених змістом зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 611 Цивільного кодексу України одним із наслідків порушення зобов'язання названо сплату боржником неустойки.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Статтею 3 цього ж закону встановлено, що розмір пені, погоджений сторонами у договорі, не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до ч. 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Пунктом 17.5 договору сторони погодили, що у випадку, якщо замовник безпідставно прострочив виконання свого грошового зобов'язання, встановленого цим договором, затримує оплату заборгованості генеральному підряднику після розірвання цього договору, то замовник сплачує генеральному підряднику пеню у розмірі 0,01% від суми простроченого платежу, а у випадку розірвання цього договору - від суми заборгованості - за кожен календарний день прострочення, але в будь-якому випадку не більше 10% від суми простроченого платежу.

З наданого позивачем розрахунку ціни позову вбачається, що фактично він просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 32755,20 грн., нараховану відповідно до п. 17.5 договору у розмірі 0,01% від суми простроченого грошового зобов'язання - 497086,38 грн. за кожен день прострочення за період з 03.10.2013 року по 03.04.2014 року та на суму простроченого грошового зобов'язання - 5492,20 грн. за кожен день прострочення за період з 10.09.2013 року по 10.03.2014 року.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок, колегія суддів встановила, що розмір пені, яка підлягає стягненню з відповідача не суперечить положенням чинного законодавства та вірно визначений позивачем, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню повністю.

Позивач у позовній заяві просив суд у зв'язку з порушенням відповідачем умов договору щодо своєчасної та належної оплати стягнути на його користь з відповідача суму інфляційних втрат та 3% річних.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

На підставі вказаної норми закону позивачем зроблений розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, які становлять 58709,47 грн. - інфляційних збитків та 10874,36 грн. - 3% річних.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та індексу інфляції, колегія суддів дійшла висновку, що даний розрахунок не суперечить вимогам чинного законодавства, нарахований вірно, з урахуванням чого позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем всупереч приписів ст. 33 господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних та допустимих доказів у підтвердження обставин належного виконання ним покладеного на нього обов'язку щодо своєчасної та у повному обсязі оплати виконаних позивачем робіт з урахуванням повернення гарантійного фонду.

Щодо вимоги позивача, викладеної у клопотанні (вх. N 8378 від 01.10.2014 року) про припинення провадження у справі в частині стягнення заборгованості у сумі 502579,20 грн., 32755,20 грн. пені, 10874,36 - 3% річних, 58709,47 грн. інфляційних втрат, посилаючись на те, що вказані суми були сплачені боржником ще до прийняття судом першої інстанції рішення по справі, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідач у своїх письмових поясненнях, а також у судових засіданнях заперечує проти зарахування грошових сум, які були сплачені платіжним дорученням N 2371 з призначенням платежу: "передоплата за виконані роботи по будівництву згідно дог. N 27 від 24.01.2011 року у т.ч. ПДВ 105995,49", оскільки такий платіж зроблено помилково і вірним призначенням платежу слід вважати: "оплата за договором підряду N 722 від 22.12.2010 року згідно рішення господарського суду Харківської області від 10.06.2014 року у справі N 922/1342/14", про що було направлено на адресу позивача повідомлення.

Колегія суддів зазначає, що станом на момент апеляційного провадження по справі N 922/2528/14 триває розгляд заяви ТОВ "Нью Системс АМ" про визнання наказу в межах справи N 922/1342/14 таким, що не підлягає виконанню, посилаючись на те, що ним платіжним дорученням N 2371 було сплачено заборгованість, а отже рішення виконано в повному обсязі, а підстави вважати, що грошові кошти, сплачені зазначеним платіжним дорученням слід зараховувати в рахунок виконання договору N 27 від 24.01.2011 року - відсутні.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку, щодо відсутності підстав для задоволення клопотання позивача про припинення провадження у справі, оскільки докази в обґрунтування зазначеного клопотання є суперечливими, і надані до суду апеляційної інстанції з порушенням вимог ст. 101 Господарського процесуального кодексу України.

У той же час, дослідження питання про зарахування коштів сплачених платіжним дорученням N 2371 не впливає на розгляд справи N 922/2528/14 по суті, оскільки, по-перше, такі обставини не виникали і не досліджувалися під час розгляду справи у суді першої інстанції та не були покладені в основу оскаржуваного рішення, а по-друге, у випадку встановлення факту того, що вказаним платіжним дорученням слід вважати сплату заборгованості за договором N 27 від 24.01.2011 року - сторони не позбавлені права звернутися на стадії виконавчого провадження та надати належні докази в підтвердження факту вже відсутності спору між ними по даній справі.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, а висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, через що рішення господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року по справі N 922/2528/14 підлягає скасуванню, а апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" - задоволенню.

Враховуючи, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги а також про задоволення позовних вимог, витрати позивача (апелянта) по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача у відповідності до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 44, 49, 99, 101, п. 2 ст. 103, п. 1, п. 3 ст. 104, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,-

постановила:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" задовольнити.

Рішення господарського суду Харківської області від 07.08.2014 року по справі N 922/2528/14 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" задовольнити в повному обсязі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нью Системс АМ" (м.Харків, пр. Косіора, 81, код 35133822) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" (м. Харків, пр. Московський, 283, код 21191412) заборгованість в розмірі 502579,20 грн., 32755,20 грн. пені, 10874,36 грн. 3% річних, 58709,47 грн. інфляційних втрат та 12098,36 грн. судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нью Системс АМ" (м.Харків, пр. Косіора, 81, код 35133822) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Стальконструкція" (м. Харків, пр. Московський, 283, код 21191412) 6591,98 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Харківської області видати відповідні накази.

Повний текст постанови складено 17 листопада 2014 року.

Головуючий суддя Хачатрян В.С.

Суддя Білоусова Я.О.

Суддя Гетьман Р.А.