Деякі питання правого регулювання
договорів про сумісну діяльність

Сумісна діяльності без створення юридичної особи має певні особливості правового регулювання і обліку. Практика свідчить, що такі договори подекуди використовуються для ухилення від оподаткування і перекручення обліку або ж для здійснення незаконної підприємницької діяльності.

Суб'єкти, зміст і особливості

Визначення договору про сумісну діяльність дається у ст. 430 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) - за таким договором сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети (будівництво і експлуатація якогось спільного об'єкту тощо). У податковому законодавстві аналогом сумісної діяльності є поняття спільної діяльності без створення юридичної особи. Загальне визначення цього поняття дається у п.7.7. 1 ст.7 Закону України від 02.05.97 р. N 283/97 "Про оподаткування прибутку підприємств " (з наступними змінами і доповненнями) - договір, що передбачає об'єднання коштів або майна учасників для досягнення спільної господарської мети. Можна дійти висновку, що фактично йдеться про договори про сумісну діяльність, що передбачена у главі 38 ЦК. Збігаються й інші суттєві риси цих понять.

Чинне законодавство не встановлює вичерпного переліку цілей учасників сумісної діяльності та її об'єктів. Крім будівництва або експлуатації об'єктів на практиці найчастіше зустрічається спільне виробництво певної продукції. Наприклад, один учасник спільної діяльності надає свій цех, а інший учасник розміщує там своє обладнання та забезпечує його сировиною і вони разом починають спільне виробництво відповідно до умов договору. Слід зазначити, що спільна мета учасників такої діяльності повинна мати саме господарський характер. Отже, наприклад, сумісна благодійна або наукова діяльність не є спільною діяльністю відповідно до цивільного або податкового законодавства. Згідно з ч.2, 3 ст.430 ЦК суб'єктами спільної господарської діяльності не можуть бути громадяни, втім на думку більшості вчених-правників таке положення вже суперечить ст.5, 6 Закону України від 7.02.91 р. N 698-XII "Про підприємництво" та іншим нормам чинного законодавства. Тим більше коли йдеться про громадян - суб'єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи. У податковому законодавстві це питання вже вирішено. У п.3.2. Порядку ведення податкового обліку та складання податкової звітності результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи, затв. наказом ДПАУ від 16.01.98 р. N 24 (з наступними змінами, далі - Порядок) передбачене подання інформації крім юридичних, також і про фізичних осіб - учасників спільної діяльності. Суб'єктами сумісної діяльності можуть бути як резиденти, так і нерезиденти. В залежності від цього відрізняється і комплекс законодавчих актів, що регулюють ці види діяльності.

На практиці непоодинокі випадки, коли договори про сумісну діяльність використовують для прикриття господарських операцій по оренді, купівлі-продажу, бартеру тощо. Йдеться про випадки, коли відсутні відповідні ліцензії або ж про здійснення незаконної діяльності чи про ухилення від оподаткування. З урахуванням цього актуальним є визначення особливостей договору саме про спільну (сумісну) діяльність. Отже, подібні договори мають такі відмінності від інших видів цивільно-правових угод:

- Від установчих договорів про створення господарських товариств, господарських об'єднань, кооперативів тощо - результатом спільної діяльності не може бути створення юридичної особи (можливе створення цілостних майнових комплексів, окремих цехів, філій, магазинів без прав юридичної особи тощо)

- Від купівлі-продажу, поставки, бартеру - спільна діяльність не передбачає передачу права власності на майно від одного єє учасника іншому, можливе лише утворення спільної часткової (рос. - долевой) власності на результати сумісної діяльності або внески учасників

- Від оренди - при спільній діяльності іі учасник не може отримувати і використовувати майно іншого учасника у власній господарській діяльності, що не пов'язана з їхньою спільною діяльністю.

Специфіка сумісної діяльності, з точки зору податкового законодавства, полягає у тому, що вона може включати деякі з вищенаведених господарських операцій, якщо вони здійснюються для досягнення спільної мети і відповідно до умов договору про спільну діяльність (детальніше у наступному розділі).

Характерною особливістю саме договорів про сумісну діяльність є визначення сторонами одного з учасників на якого покладається керівництво і ведення спільних справ учасників договору (ст.431 ЦК). Для здійснення своїх повноважень такий учасник має отримати відповідну довіреність від решти учасників. Чинне податкове законодавство покладає на нього також ведення податкового обліку результатів спільної діяльності, окремо від обліку власної діяльності такого учасника - п.7.7.2. ст.7 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств", п.2.1.1 Порядку.

Крім цього, договори про спільну (сумісну) діяльність мають включати такі положення:

- чітке визначення спільної господарської мети учасників договору

- склад і розмір внесків (майно, майнові права, кошти, бази даних, тощо), порядок їх використання і можливості розпорядження ними учасниками договору

- порядок покриття спільних витрат і збитків

- частки учасників у об'єкті, що створюється внаслідок спільної діяльності, порядок його подальшого використання.

На відміну від цивільно-правової категорії сумісної діяльності у спільній діяльності, як об'єкту оподаткування, майнові або грошові внески є обов'язковими (п.7.7.1 ст.7 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств"). Крім цього, можна дійти висновку, що такі внески не можуть здійснюватись у вигляді надання певних послуг або виконання робіт.

Відповідно до п.4 роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 28.04.95 р. N 02-5/302 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням та виконанням договорів про сумісну діяльність" така діяльність може також здійснюватись шляхом інвестування, Отже, тут можливе застосування Закону України від 18.09.91 р. N 1560-XII "Про інвестиційну діяльність" і законодавство про іноземні інвестиції.

Аналіз можливих порушень

Сумісна діяльність (її мета) у якій бере участь суб'єкт господарювання має відповідати його статутним цілям. Для з'ясування цього питання слід порівняти цілі визначені статутом і відповідним договором про сумісну діяльність. Виявлення факту явної невідповідності може бути підставою для позову з боку податкових органів про визнання укладеної угоди про спільну діяльність недійсною на підставі ст.50 ЦК. Причому тут за певних умов можливе стягнення усього одержаного сторонами у доход держави, тобто подання таких позовів перебуває у компетенції податкових органів (п.11 ст.10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"). Для застосування стягнення в доход держави слід довести у суді умисел хоча б одного з учасників укласти угоду про сумісну діяльність, що суперечить статутним цілям його або іншого учасника. При цьому слід також керуватись п.12 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними". Варто врахувати і те, що окремі господарські операції у межах єдиного недійсного договору про сумісну діяльність можуть відповідати статутним цілям її учасників. Проте це не змінює протиправного в цілому характеру угоди. Так, наприклад, фірма, що не має права займатись торгівлею укладає договір про спільну торгівельну діяльність з іншою фірмою, що таке право має. Якщо мету угоди сформульовано саме так, то це може бути підставою для визнання іі недійсною з вищезгаданими наслідками.

Складніше вирішуються проблеми із спільною діяльністю, яка потребує відповідних ліцензій і така ліцензія є лише у одного учасника. Так, згідно до п.5 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. N15-93 " Про систему валютного регулювання і валютного контролю" - наявність ліцензії у однієї зі сторін валютної операції означає також дозвіл на іі здійснення іншою стороною. На мою думку це положення за аналогією можна застосувати і до угод про спільну діяльність. Суттєвою умовою цього є безпосереднє здійснення тим учасником, що не має необхідної ліцензії, операцій, які самі по собі такої ліцензії не потребують. Наприклад, сторони домовились про спільну діяльність у сфері медичних послуг. Відповідно до умов договору одна сторона, що має відповідну ліцензію, зобов'язується забезпечити таку діяльність належним медперсоналом, ліками, обладнанням тощо. Друга сторона, що такої ліцензії не має, здійснює лише необхідне фінансування (інвестування), тобто безпосередньо займається лише дозволеній їй діяльністю.. Подібна угода відповідає вимогам чинного законодавства. Втім, за умов відсутності певної судової практики з цих питань вони потребують роз'яснень Вищого арбітражного суду України.

Сергій Теньков,
директор юридичного департаменту
Правничого центру "Профконсалтинг"