Конвенція
про регулювання деяких особливих систем
вербування працівників
N 50
Генеральна конференція Міжнародної організації праці,що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 4 червня 1936 року на свою двадцяту сесію,постановивши ухвалити ряд пропозицій відносно регулювання деяких особливих систем вербування працівників, що є першим пунктом порядку денного сесії,вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,ухвалює цього двадцятого дня червня місяця тисяча дев'ятсот тридцять шостого року нижченаведену Конвенцію, яка називатиметься Конвенцією 1936 року про вербування місцевих працівників:
Стаття 1
Кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікував цю Конвенцію, бере на себе зобов'язання регулювати вербування місцевих працівників на кожній зі своїх територій відповідно до наведених нижче положень, де таке вербування існує або може існувати в майбутньому.
Стаття 2
Для потреб застосування цієї Конвенції:
а) термін "вербування" охоплює всі операції, які здійснюються з метою одержання або постачання іншим робочої сили осіб, які не пропонують свої послуги добровільно за місцем роботи, у державному бюро еміграції або зайнятості чи в установі, котра підпорядковується організації роботодавців та контролюється компетентними органами влади;
b) термін "місцеві працівники" охоплює всіх працівників, які належать до місцевого населення або прирівняні до них, що проживають на територіях, підпорядкованих членам Організації, а також працівників, які належать або прирівняні до залежного місцевого населення, що проживає у метрополіях членів Організації.
Стаття 3
Якщо обставини роблять ухвалення такої політики бажаним, компетентні органи можуть вилучати зі сфери застосування цієї Конвенції такі види операцій вербування, якщо тільки їх не здійснюють особи чи товариства, котрі займаються професійним вербуванням:
а) операції, що здійснюються роботодавцями або від імені роботодавців, які наймають не більше встановленої кількості працівників;
b) операції, що здійснюються на обмеженій, прилеглій до місця роботи території;
с) операції з працевлаштування осіб як особистої або домашньої прислуги або працівників нефізичної праці.
Стаття 4
Перед схваленням стосовно будь-якої території всякої програми економічного розвитку, яка може передбачати вербування робочої сили, компетентні органи влади повинні вжити таких заходів, котрі можуть бути корисними і потрібними:
а) з метою уникнення можливості тиску відносно населення, який чиниться з боку роботодавців або від їхнього імені для одержання потрібної робочої сили;
b) з метою забезпечення, наскільки це можливо, захисту політичної і соціальної організації населення та його здатності пристосовуватися до нових економічних умов від такого попиту на робочу силу;
с) з метою відвернення всіх інших можливих негативних наслідків такого розвитку для населення.
Стаття 5
1. Перш ніж надавати дозвіл на вербування робочої сили в будь-якому регіоні, компетентні уповноважені органи повинні взяти до уваги можливий вплив на соціальне життя заінтересованого населення виходу з нього дорослих чоловіків і, зокрема, повинні врахувати:
а) густоту населення, тенденції до зростання або зменшення його чисельності і ймовірний вплив виходу дорослих чоловіків на народжуваність;
b) можливий вплив виходу дорослих чоловіків на санітарні умови, добробут і розвиток заінтересованого населення, зокрема, на продовольче постачання;
с) ризик для сім'ї та моральних устоїв, який може виникнути через вихід дорослих чоловіків;
d) можливі наслідки виходу дорослих чоловіків відносно соціальної організації заінтересованого населення.
2. Де обставини роблять можливим і потрібним ухвалення такої політики з метою захисту заінтересованого населення від наслідків виходу дорослих чоловіків, компетентні органи влади повинні визначити максимальну кількість дорослих чоловіків, яких може бути завербовано в певній соціальній одиниці таким чином, щоб кількість дорослих чоловіків, які залишилися в згаданій одиниці, не була нижчою за певний процент від нормального відношення дорослих чоловіків до жінок і дітей.
Стаття 6
Особи, які не досягли дорослого віку, не вербуються. Проте компетентні органи влади можуть дозволити вербування осіб, що досягли певного віку, за згодою їхніх батьків для виконання легкої роботи, якщо буде встановлено гарантії їхнього добробуту.
Стаття 7
1. Вербування голови сім'ї не повинно вважатися приводом для вербування будь-якого іншого члена його родини.
2. Там, де обставини роблять ухвалення такої політики можливим і бажаним, компетентні органи влади повинні заохочувати завербованих працівників забирати свої сім'ї, особливо коли працівники вербуються для сільськогосподарських або подібних до них робіт, що проводитимуться далеко від їхнього дому, і на періоди, які перевищують визначену тривалість.
3. Інакше як на спеціальне прохання заінтересованих осіб, завербовані працівники не можуть бути розлучені зі своїми дружинами та неповнолітніми дітьми, які мають право супроводжувати їх та залишатися з ними за місцем їхньої роботи.
4. За відсутністю угоди щодо протилежного, дозвіл на супроводження працівника від місця вербування є також і дозволом залишатися з ним протягом усього періоду його роботи.
Стаття 8
Там, де обставини роблять ухвалення такої політики можливим та бажаним, компетентні уповноважені органи влади можуть обумовити вербування працівників вимогою згрупування їх на місці роботи за відповідними етнічними категоріями.
Стаття 9
Державні службовці не можуть прямо чи опосереднено проводити вербування для приватних організацій, за винятком, коли завербованих працівників використовують для виконання громадських робіт приватні організації, які є підрядчиками органу державної влади.
Стаття 10
Вожді або інші представники місцевої влади не можуть:
а) виступати як агенти з вербування;
b) здійснювати тиск на потенційних вербованих осіб;
с) одержувати з будь-якого джерела будь-яку спеціальну винагороду або іншу спеціальну вигоду за сприяння у вербуванні.
Стаття 11
Жодна особа або асоціація не може здійснювати професійне вербування, якщо згадана особа або асоціація не дістала дозволу від компетентних органів влади і не вербує працівників для державних відомств або для одного чи кількох певних роботодавців чи організації роботодавців.
Стаття 12
Роботодавці, агенти роботодавців, організації роботодавців, організації, які фінансуються роботодавцями, та агенти організацій роботодавців і організацій, які фінансуються роботодавцями, мають право проводити вербування тільки отримавши дозвіл від компетентних органів влади.
Стаття 13
1. Перед виданням ліцензії на вербування компетентні органи влади повинні:
а) упевнитися, що претендент на одержання ліцензії, якщо це фізична особа, відповідає всім неодмінним вимогам та володіє потрібними якостями;
b) вимагати від претендента на одержання ліцензії, якщо згаданий претендент не є організацією роботодавців або організацією, що фінансується роботодавцями, надання фінансової або іншої гарантії щодо відповідного виконання своїх зобов'язань як особи, що отримує ліцензію;
с) вимагати від претендента на одержання ліцензії, якщо це роботодавець, надання фінансових або інших гарантій щодо виплати відповідної заробітної плати;
d) упевнитися, що відповідні заходи були запроваджені для гарантії здоров'я і добробуту працівників, які вербуються.
2. Особи, що одержали дозвіл повинні у формі, визначеній компетентними органами влади, вести реєстр, який дасть змогу перевірити правильність кожної вербувальної операції і встановити особистість кожного завербованого працівника.
3. Кожний власник ліцензії, який є агентом іншого власника ліцензії, повинен, коли це можливо, отримувати фіксовану заробітну плату, і у разі, коли він отримує винагороду пропорційно до кількості завербованих працівників, винагорода не повинна перевищувати максимуму, встановленого компетентними органами влади.
4. Термін дії ліцензії обмежується певним періодом, який визначається компетентними органами влади і не перевищує одного року.
5. Поновлення ліцензії залежить від того, яким чином власник ліцензії виконав умови, встановлені для отримання такої ліцензії.
6. Компетентні органи влади мають право:
а) відмінити рішення про поновлення дозволу, якщо власник ліцензії виявиться винним у будь-якому порушенні або проступку, які роблять його непридатним для виконання вербувальних операцій;
b) припинити дію дозволу до остаточних результатів будь-якого розслідування стосовно вчинків власника цього дозволу.
Стаття 14
1. Жодна особа, яка займає підпорядковану посаду, не може допомагати власнику ліцензії у проведенні самих вербувальних операцій, якщо вона не отримала на те згоду державного службовця та дозволу від згаданого власника ліцензії.
2. Власники ліцензій несуть відповідальність за правильність дій своїх помічників.
Стаття 15
1. Там, де обставини роблять ухвалення такої політики потрібним чи бажаним, компетентні органи влади можуть звільнити від зобов'язання отримувати дозвіл працівників, зайнятих вербуванням, які:
а) працюють як найняті працівники на підприємствах, для котрих вони вербують інших працівників;
b) отримали офіційний письмовий дозвіл від роботодавця вербувати інших працівників;
с) не отримують винагороди або іншої вигоди за вербування.
2. Працівники-вербувальники не повинні видавати особам, що вербуються, аванси в рахунок заробітної плати.
3. Працівники-вербувальники можуть вербувати тільки на території, визначеній компетентними органами влади.
4. Операції працівників-вербувальників повинні контролюватись у спосіб, встановлений компетентними органами влади.
Стаття 16
1. Завербовані працівники повинні представлятися державному службовцеві, який має пересвідчитися, що закони і постанови відносно вербування були дотримані і, зокрема, що працівники не зазнали нелегального тиску або не були завербовані обманним шляхом чи помилково.
2. Завербовані працівники представляються цьому службовцеві у місці, якомога ближчому до місця вербування, або, якщо працівники вербуються на одній території для роботи на території під іншою адміністрацією, принаймні у місці від'їзду з території вербування.
Стаття 17
Там, де обставини роблять ухвалення такої політики можливим і потрібним, компетентні органи влади повинні вимагати видачі кожному завербованому працівникові, який не наймається для роботи у самому місці вербування або поблизу нього, документа в письмовій формі, як, наприклад, посвідчення про найм, трудової книжки або попереднього контракту, який містить дані, що можуть бути передбачені компетентними органами влади, як от: подробиці стосовно особистості працівника, можливих умов роботи і будь-яких авансів у рахунок заробітної плати, наданих працівникові.
Стаття 18
1. Кожний завербований працівник повинен пройти медичний огляд.
2. Коли працівник вербується, щоб працювати на певній віддалі від місця вербування або вербується на одній території для роботи на території під іншою адміністрацією, медичний огляд здійснюється у місці, якомога ближчому до місця вербування, або, якщо працівники вербуються на одній території для роботи на території під іншою адміністрацією, принаймні в місці від'їзду з території вербування.
3. Компетентні органи влади можуть уповноважити державних службовців, яким завербовані працівники представляються відповідно до статті 16, надавати право працівникам від'їджати без проведення медичного огляду за умови, якщо вони впевнені в тому,
а) що було і залишається неможливим проведення медичного огляду працівника біля місця вербування або в місці від'їзду;
b) що кожний працівник придатний для переїзду до місця роботи і майбутньої роботи;
с) що працівник пройде медичний огляд після прибуття на місце роботи або якомога скоріше після прибуття.
4. Компетентні органи влади можуть, зокрема, коли переїзд завербованих працівників є тривалим і відбувається за таких умов, які можуть вплинути на стан їхнього здоров'я, вимагати, щоб завербовані працівники пройшли медичний огляд двічі - до від'їзду і після прибуття на місце роботи.
5. Компетентні органи влади мають перевіряти, що вжито всіх потрібних заходів акліматизації та адаптації завербованих працівників, а також для проведення профілактичних щеплень.
Стаття 19
1. Коли це можливо, вербувальник або роботодавець повинні забезпечувати завербованих працівників транспортом до місця роботи.
2. Компетентні органи влади повинні вжити всіх потрібних заходів для того, щоб:
а) перевозні засоби або судна, які використовуються для транспортування працівників, були придатні для цього, перебували в доброму санітарному стані і не були переповнені;
b) було надано відповідні приміщення для відпочинку, якщо працівники повинні переночувати в дорозі;
с) було вжито всіх потрібних заходів для забезпечення медичної допомоги та благополуччя працівників, якщо мова йде про довготривалі переїзди.
3. Коли завербовані працівники мають пройти пішки велику відстань до місця роботи, компетентні органи влади повинні вжити всіх потрібних заходів для того, щоб:
а) тривалість щоденних переходів була сумісною із збереженням здоров'я і сил працівників;
b) коли цього вимагають масштаби переміщення робочої сили, в зручних пунктах головних маршрутів, було створено табори або місця відпочинку, які підтримуються у відповідній чистоті та мають належні засоби для подання медичної допомоги.
4. Коли завербовані працівники пересуваються до місця роботи групами і мають подолати великий шлях, їх повинна супроводжувати відповідальна особа.
Стаття 20
1. Витрати на переїзд завербованих працівників до місця роботи, серед них і ті, що пов'язані з їхнім захистом під час переїзду, повинні нести вербувальник або роботодавець.
2. Вербувальник або роботодавець повинні забезпечити завербованих працівників усім потрібним для їхнього благополуччя під час переїзду до місця роботи, включаючи, зокрема, якщо того вимагають місцеві умови, відповідні і придатні для вживання запаси провізії, питної води, палива і кухонний посуд, одяг і покривала.
3. Ця стаття застосовується до працівників, завербованих працівниками-вербувальниками, тією мірою, якою це визнають можливим компетентні органи влади.
Стаття 21
Будь-який завербований працівник:
а) який стає непрацездатним через хворобу або нещасний випадок під час переїзду до місця роботи;
b) який внаслідок медичного огляду визнаний непридатним для роботи;
с) з яким не буде підписана угода з причин, незалежних від нього;
d) відносно якого компетентні органи влади встановлять, що він був завербований внаслідок обману чи помилки,
повинен бути репатрійований за рахунок вербувальника або роботодавця.
Стаття 22
Компетентні органи влади повинні визначити граничну суму, що може бути виплачена завербованому працівникові як аванс в рахунок заробітної плати, а також повинні регулювати умови, на яких здійснюється така виплата.
Стаття 23
Коли сім'ям завербованих працівників дозволяється супроводжувати працівників до місця роботи, компетентні органи влади повинні вжити всіх потрібних заходів для охорони їхнього здоров'я та благополуччя під час переїзду, зокрема:
а) до таких сімей повинні застосовуватися статті 19 і 20;
b) у разі репатріації працівника на підставі статті 21 його сім'ю має бути репатрійовано разом з ним;
с) у разі смерті працівника під час переїзду до місця роботи його сім'ю має бути репатрійовано.
Стаття 24
1. Перш ніж дозволити вербування працівників для роботи на території під іншою адміністрацією, компетентні органи влади території, на якій відбувається вербування, повинні перевірити, що було вжито всіх потрібних заходів захисту завербованих працівників відповідно до положень цієї Конвенції, починаючи з моменту, коли працівники виходять з-під юрисдикції цієї влади.
2. Коли працівники вербуються на одній території для роботи на території під іншою адміністрацією, і коли компетентні органи влади обох заінтересованих територій вважають, що обставини й масштаби вербування роблять впровадження таких заходів конче потрібним, ці органи влади можуть укласти договір, який визначає дозволені масштаби вербування та співробітництво у справі контролю за виконанням умов вербування та праці.
3. Вербування працівників на одній території для роботи на території під іншою адміністрацією відбувається тільки за наявності ліцензії, виданої компетентними органами влади тієї території, де відбувається вербування. Проте ці компетентні органи влади можуть вважати ліцензію, надану компетентними органами влади іншої території, де виконуватиметься робота, рівноцінною своїй ліцензії.
4. Коли компетентний орган влади території, на якій відбувається вербування, вважає, що обставини і масштаби вербування працівників для роботи на території під іншою адміністрацією роблять такі заходи конче потрібними, він може встановити правила, за якими вербування можуть здійснювати організації, схвалені цим органом влади.
Стаття 25
1. Щодо територій, згаданих у статті 35 Статуту Міжнародної організації праці , кожний члена Організації, який ратифікував цю Конвенцію, повинен додати до ратифікаційного документа заяву із зазначенням:
а) територій, відносно яких він зобов'язується застосовувати положення Конвенції без змін;
b) територій, відносно яких він зобов'язується застосовувати положення Конвенції зі змінами, і деталей цих змін;
с) територій, відносно яких Конвенція не буде застосовуватися, та причин, через які вона не буде застосовуватись;
d) територій, відносно яких він резервує своє рішення.
2. Зобов'язання, згадані в пунктах а) і b) параграфа 1 цієї статті, вважаються невід'ємною частиною документа про ратифікацію та спричиняють однакові наслідки.
3. Будь-який член Організації може через нову заяву відмовитися від усіх або від частини застережень, зроблених у своєї попередній заяві на підставі пунктів b), с) і d) параграфа 1 цієї статті.
Стаття 26
Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції надсилаються Генеральному директорові для реєстрації.
Стаття 27
1. Ця Конвенція зв'язує тільки тих членів Міжнародної організації праці, чиї документи про ратифікацію зареєстрував Генеральний директор.
2. Вона набуває чинності через дванадцять місяців після того, як Генеральний директор зареєструє документи про ратифікацію від двох членів організації.
3. Надалі ця Конвенція набуває чинності щодо кожного члена Організації через дванадцять місяців від дати реєстрації його документа про ратифікацію.
Стаття 28
Як тільки в Міжнародному бюро праці буде зареєстровано документи про ратифікацію від двох членів Міжнародної організації праці, Генеральний директор Міжнародного бюро праці сповіщає про це всіх членів Міжнародної організації праці. Він також сповіщає їх про реєстрацію всіх документів про ратифікацію, отриманих ним згодом від інших членів Організації.
Стаття 29
Будь-який член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може після закінчення десятирічного періоду з моменту, коли вона початково набула чинності, денонсувати її актом про денонсацію, надісланим Генеральному директорові Міжнародного бюро праці та зареєстрованим ним. Денонсація набуває чинності через рік після реєстрації акта про денонсацію.
Кожний член Організації, що ратифікував цю Конвенцію, який протягом року після закінчення згаданого у попередньому параграфі десятирічного періоду не скористається своїм правом на денонсацію, передбаченим у цій статті, буде зв'язаний на наступний період тривалістю десять років і надалі зможе денонсувати цю Конвенцію після закінчення кожного десятирічного періоду в порядку, встановленому в цій статті.
Стаття 30
Кожного разу, коли Адміністративна рада Міжнародного бюро праці вважає це за потрібне, вона подає Генеральній конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішує, чи слід вносити до порядку денного Конференції питання про її повний або частковий перегляд.
Стаття 31
1. Якщо Конференція ухвалить нову конвенцію, що повністю або частково переглядає цю Конвенцію, і якщо нова конвенція не передбачає іншого, то:
а) ратифікація будь-яким членом Організації нової, переглянутої конвенції спричиняє автоматично, незалежно від положень статті 29, негайну денонсацію цієї Конвенції за умови, що нова, переглянута конвенція набула чинності;
b) починаючи від дати настання чинності нової, переглянутої конвенції, цю Конвенцію закрито для ратифікації її членами Організації.
2. Ця Конвенція залишається в усякому разі чинною за формою та змістом для тих членів Організації, які її ратифікували, але не ратифікували нової, переглянутої конвенції.
Стаття 32
Французький і англійський тексти цієї Конвенції мають однакову силу.
Дата набуття чинності: 8 серпня 1939 року.
Конвенції та рекомендації, ухвалені
Міжнародною організацією праці
1919-1964, Том I
Міжнародне бюро праці, Женева