Консультація : Моральна (немайнова) шкода в нормах законодавства України

КОНСУЛЬТУЄ ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Моральна (немайнова) шкода в нормах законодавства України

Насамперед зауважимо, що захисту честі й гідності громадянина складової основних прав і свобод людини - в Україні, як і в інших демократичних державах, надається особливої ваги. Про це свідчить, зокрема, те, що в Конституції України захисту основних прав і свобод людини відведено цілу главу, а ст.32, 56, 62 гарантують фізичним та юридичним особам право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод.

Саме визнання пріоритету прав і свобод людини ще не свідчить про реальність їх реалізації. Держава має не лише декларувати, а й створювати відповідний правовий механізм їх реалізації. Наша Конституція зобов'язує всі органи влади і місцевого самоврядування діяти лише на підставі, в межах повноважень і способами, передбаченими Конституцією і законами України. Ці органи, а також їхні посадові особи зобов'язані беззастережно виконувати нор му Конституції і законів України про права й свободи людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку.

Нагадуючи ці загальні норми, хочу ще раз наголосити, що однією з найголовніших правових гарантій дотримання прав і свобод людини є її непорушне право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю цих органів у разі реалізації своїх повноважень. Проблема, пов'язана з процедурою відшкодування одного з видів цієї шкоди (моральної), - одна з найскладніших нині в практиці захисту прав людини.

Тут важливо все - і визначення поняття шкоди, і вивчення критеріїв визначення розмірів моральної (немайнової) шкоди, і встановлення кола осіб, що мають право на відшкодування, і умови відповідальності за завдану шкоду тощо.

Ця проблема існує давно і в багатьох країнах. Цікаво, що історія нашої держави і права свідчать про те, що її прагнули вирішити по-різному. Незаперечне, що сучасний правовий інститут відшкодування моральної (немайнової) шкоди бере початок з письмових пам'яток древніх слов'ян, правових актів Київської Русі, окремих положень Руської правди (XI-XII ст.), з так званих Судебників, збірок законів Малоросійських прав тощо. Ці документи нині становлять не лише інтерес, а й мають практичне значення.

Не зайве буде навести бодай один невеличкий уривок зі "Зводу законів Російської імперії". Ось як звучать там, приміром, деякі пункти: "Причинение вреда посредством нанесення личной обиду или оскорбленія, - безчестіе, которое по просьбе обиженного, может бьіть вознаграждаємо от одного до пятидесяти рублей..." або "Причинение вреда судьями, кои м.б. обязаны заплатить приговоренному сверх убытков еще за невинное осужденіе от ста до шестисот рублей или от десяти до шестидесяти...".

Наводжу ці повчальні приклади, аби ще раз наголосити, наскільки складною справою є визначення розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Тим, хто цікавиться історією, раджу звернутися до книги мого колеги заступника голови Миколаївського апеляційного суду В.Паліюка "Моральна шкода". Я ж розповім про нині чинне законодавство щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди, про судову практику і спроби вдосконалення механізму його застосування. Торкнемося коротко й не вирішених проблем, прокоментуємо зміни, котрі вніс Пленум Верховного Суду України (травень 2001 р.) до постанови "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995р.

Передусім Пленум Верховного Суду України зазначив, що, як засвідчує судова практика, суди здебільшого правильно застосовують норми законодавства, які регулюють зазначені проблеми. Поряд з цим іноді суди допускаються помилок, рідко застосовують чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України, неповно з'ясовують наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, недостатньо обґрунтовують її розмір, допускають порушення процесуальних норм.

Нагадаю, що ще 1995 р. було дано чітке визначення моральної (немайнової) шкоди, яку завдано фізичній особі. Зазначено, що моральна (немайнова) шкода може полягати в стражданнях чи переживаннях у зв'язку з втратою родичів, близьких осіб, неможливістю продовжувати активне громадське життя, втратою роботи, розкриттям сімейної, лікарської чи іншої таємниць, поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і принижують честь, гідність чи ділову репутацію особи, тимчасовим обмеженням або позбавленням інших прав, фізичним болем, пов'язаним з ушкодженням здоров'я чи в зв'язку з моральними стражданнями тощо.

Під немайновою шкодою, завданою юридичній особі, пропонується розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням ділової репутації (посягання на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошення комерційної таємниці, дії, спрямовані на приниження престижу органу влади чи громадської організації, що призвели до втрати до них довіри тощо).

Зважаючи на зміни, що відбулися в останні роки, Пленум у постанові від 25.05.2001 р. N5 звернув увагу судів на те, що встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, а тому вказав судам на необхідність забезпечення своєчасного, у повній відповідності із законом, вирішення справ, пов'язаних із відшкодуванням такої шкоди.

Наголошувалося також, що відповідно до ст.9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню в разі розгляду справ судами.

Пленум також роз'яснив, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема:

- коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено Конституцією або випливає з її норм;

- у випадках, передбачених ст.7, 440-1 Цивільного кодексу УРСР та іншим законодавством, що встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (приміром, ст.49 Закону "Про інформацію", ст.44 Закону "Про авторське право і суміжні права"):

- у разі порушення зобов'язань, які підпадають під чинність Закону "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: в приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях через ушкодження здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, через незаконне перебування під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, в разі настання інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали через приниження її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи втрату довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, крім інших вимог, передбачених ст.137 ЦПК, має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими протиправними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

В разі недотримання позивачем зазначених вимог суддя керуватиметься ст. 139 ЦПК.

Оскільки питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди регулюються законодавчими актами, що набрали чинності в різні терміни, наголошується на потребі в кожній справі з'ясовувати характер взаємовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної (немайнової) шкоди за певного виду правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови й порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли було вчинено дії, якими заподіяно таку шкоду.

Суд має також з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань, переживань або втрат немайнового характеру, за яких обставин і які дії (бездіяльність) їх спричинили, в якій грошовій сумі чи матеріальній формі позивач оцінює моральну (немайнову) шкоду, та з чого в такому разі виходить.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності щодо відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що вона заподіяна не з її вини.

За нормами ст.440-1 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній особі, права якої безпосередньо було порушено протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває в трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (ст. 13О, 132 - 134 КЗпП), якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого (наприклад, ст.47 Закону "Про телебачення і радіомовлення").

Чи не найбільше запитань щодо відшкодування моральної шкоди в листах, де йдеться про розмір відшкодування. В постанові Пленуму Верховного Суду України наголошуємо, що розмір відшкодування суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань позивача (фізичних, душевних, психічних тощо), переживань, характеру немайнових втрат (короткочасності чи довготривалості, можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин. Водночас наголошується, що суд має також виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. А в деяких випадках суд може вважати визнання самого факту правопорушення достатнім відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди.

Якщо в установленому порядку межі відшкодування моральної шкоди визначаються у відповідному кратному відношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, під час вирішення цього питання суд має виходити з розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Визнаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд має навести в рішенні відповідні мотиви.

При цьому слід мати на увазі, що в разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірними винними діями кількох осіб розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них. На осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром), відповідно до ст.174, 451 ЦК покладається солідарна відповідальність щодо її відшкодування. У разі заподіяння особі моральної шкоди обов'язок щодо її відшкодування покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона. Відповідно до ст.454 ЦК розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшено судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (тільки в тому випадку, коли ним є громадянин).

Розглядаючи справи за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст.56 Конституції, слід мати на увазі, що в разі встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб під час виконання ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Чинність цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Таку шкоду за наявності певних підстав може бути відшкодовано на підставі ст.440-1 ЦК чи іншого законодавства.

Особливу увагу в постанові приділено позовам до засобів масової інформації про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності й принижують ЇЇ честь, гідність та ділову репутацію.

Звертається увага на те, що в разі вирішення спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності і принижують її честь, гідність та ділову репутацію, потрібно враховувати роз'яснення, які дав Пленум Верховного Суду України в постанові від 28.09.90 р. N7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 04.06.93 р. N3, від 31.03.95 р. N4, від 25.12.96 р. N14 та від 03.12.97р. N12).

Зокрема, слід мати на увазі, що в справах про спростування відомостей, поширених засобами масової інформації (в пресі, по радіо і телебаченню), як відповідачі до участі притягуються автор, орган засобу масової інформації, що їх поширив, а в передбачених законом випадках - і відповідна службова особа цього органу, які і несуть обов'язок щодо відшкодування заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини кожного з них. Якщо позивач не бажає притягати когось із них до відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається обов'язок щодо відшкодування тієї її частини, яка відповідає ступеню їх вини. Якщо орган масової інформації не називає автора, суд виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе.

На відповідача може бути покладено обов'язок щодо відшкодування заподіяної моральної шкоди не лише тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно. Відповідно до ст.42 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" і ст.48 Закону "Про телебачення і радіомовлення" на органи масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов'язок щодо відшкодування моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств або прес-служб державних органів та органів об'єднань громадян, або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим засобом інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів, або містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.

При цьому звертається увага на те, що ст.17 Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" передбачено певні особливості їхньої відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду. При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за нормами ч.4 ст.17 зазначеного Закону з'ясуванню підлягають наявність злісного умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту загалом.

Під злісним умислом журналіста чи засобу масової інформації потрібно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо). Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК.

Як відомо, чинним законодавством передбачено відшкодування моральної шкоди споживачам, які придбали неякісну продукцію. Пленум Верховного Суду звернув увагу судів на те, що норми ст.24 Закону "Про захист прав споживачів" щодо одночасного вирішення судом вимог споживача про захист його прав і відшкодування моральної шкоди не позбавляють можливості подання окремого позову про відшкодування цієї шкоди (наприклад, коли вимоги було задоволене без судового розгляду, але допущено тяганину). Згідно з цим Законом ці справи можуть бути підсудні за вибором споживача районному (міському) суду за місцем проживання споживача, за місцем знаходження відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору.

Досі в судовій практиці часто по-різному вирішувалося питання про компенсацію моральної шкоди у випадках незаконного звільнення або несвоєчасної виплати заробітної плати. іноді суди відмовляли в таких позовах, мотивуючи це тим, що КЗпП, мовляв, такого права працівникам не надає. Нині чинне законодавство дає таке право громадянам, а суд може зобов'язати роботодавця всіх форм власності компенсувати моральні, фізичні страждання, завдані робітникові незаконним звільненням, переведенням на іншу роботу, необгрунтованим застосуванням дисциплінарного стягнення, відмовою в переведенні на іншу роботу відповідно до медичних рекомендацій тощо, оскільки такими діями роботодавці порушують особисті немайнові права працівника та інші нематеріальні блага.

У зв'язку з цим Пленум роз'яснив, що відповідно до ст.237-1 КЗпП, яка набрала чинності 13 січня 2000 р., за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), що призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок щодо відшкодування моральної {немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним сторонами контрактом, котрі погіршують становище працівника порівняно з нормами ст.237-1 КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі ст.9 КЗпП є недійсними.

У разі застосування норм КЗпП України щодо порядку розгляду трудових1 спорів у справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові під час виконання трудових обов'язків, суди мають виходити з того, що за змістом ст.124 Конституції потерпілий має право звернутися з такими вимогами до суду безпосередньо. Суддя не має права відмовити особі в прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.

За змістом ст.440-1 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, заподіяна моральна (немайнова) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої було безпосередньо порушено протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (ст.1ЗО, 132 - 134 КЗпП), якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого ( наприклад, ст.47 Закону " Про телебачення і радіомовлення").

Донедавна на практиці виникали труднощі у застосуванні ст.12 Закону "Про охорону праці", котра не визначала конкретного розміру моральної шкоди, а зазначала, що порядок і відшкодування визначається законодавством.

Тому визначаючи розмір моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я чи смертю працівника при виконанні ним трудових обов'язків, суди керувались п.11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, від 23 червня 1993 р. (зі змінами і доповненнями, затвердженими постановами Кабінету Міністрів України від 18.07.94р. N492 та від 03.10.97р. N1100), який обмежував розмір відшкодування моральної шкоди 150 неоподатковувани, ми мінімумами доходів громадян, тобто сумою у 2550 грн. (17 грн. х 150 = 2550 грн.).

Оскільки майже у всіх інших правовідносинах максимальний розмір моральної шкоди не обмежувався, зазначене обмеження порушувало права працівників, які втратили здоров'я на виробництві чи під час виконання інших трудових обов'язків.

Нині це порушення усунуто. Постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2001 р. N807 чинність Правил скасовано, тому слід керуватися нормою закону - ст.12 Закону "Про охорону праці", котра не містить обмежень розміру моральної шкоди.

Оскільки питання про відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, що набрали чинності в різні терміни, Пленум Верховного Суду особливо звернув увагу судів на потребі в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди за такого виду правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли було вчинено дії, якими заподіяно цю шкоду.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність дій її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, має з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) їх заподіяно, в якій грошовій сумі чи якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності щодо відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

У постанові зазначається також, що відповідно до ст.13 Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" питання про відшкодування моральної шкоди в зазначених випадках та її розмір вирішується за заявою громадянина ухвалою суду першої інстанції, що розглядав кримінальну справу або якому вона мала бути підсудна. Розмір моральної шкоди в цих випадках визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим від однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Моральна шкода відшкодовується в цих випадках за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду.

Крім того, звертаю увагу на те, що під час вирішення справ зазначеної категорії потрібно враховувати рішення Конституційного Суду України від 03.10.2001 р. (N12-рп) у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України окремих норм ст.32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та ст.25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою). Цим рішенням визнано неконституційними норми названих законів, якими було передбачено з 1 січня 2000 р. відшкодовувати шкоду, заподіяну громадянам незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду за рахунок коштів на утримання цих органів.

Слід також мати на увазі, що на правовідносини, котрі виникли до набрання чинності відповідним законодавчим актом про відшкодування моральної шкоди, обов'язок щодо її відшкодування не поширюється, в тому числі й на ті випадки, коли позивач після набрання чинності цим актом ще зазнає моральних чи фізичних страждань від раніше вчинених неправомірних дій. Однак моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо неправомірні дії (бездіяльність) відповідача, що завдають позивачеві моральних або фізичних страждань, почалися до набрання чинності актом законодавства, яким встановлено відповідальність за заподіяння такої шкоди, і продовжуються після набрання цим актом чинності.

До вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і принижують честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, згідно з ч.З ст.7 ЦК застосовується строк позовної давності в один рік, до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, - тримісячний строк (ст.233 КЗпП). До інших вимог про відшкодування моральної шкоди (як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав) строки позовної давності відповідно до ст.83 ЦК не застосовуються.

Виходячи з норм ст.4,5 ЦПК і ст.28,49,50 Кримінально-процесуального кодексу України потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну шкоду (внаслідок посягання на здоров'я, честь, гідність, знищення майна, позбавлення годувальника тощо), має право пред'явити позов про її відшкодування в кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства. У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються і вирішуються судом за умови, що особу, якій її заподіяно, визнано в установленому законом порядку потерпілим та цивільним позивачем і що в справі є письмова заява, що за змістом відповідає ст.137 ЦПК. У тих кримінальних справах, що відповідно до ст.27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, вимоги про відшкодування моральної шкоди може бути викладено в скарзі про порушення кримінальної справи. Якщо до надходження кримінальної справи до суду особу не було визнано потерпілим і цивільним позивачем, ці питання мають бути вирішено в стадії віддання обвинуваченого до суду або відповідно до вимог ст.296 КПК у підготовчій частині судового засідання.

Під час розгляду справ про відшкодування моральної шкоди суди мають виявляти і всебічно з'ясовувати причини й умови, що призводять до порушення прав фізичних і юридичних осіб та заподіяння їм моральної шкоди, реагувати на них окремими ухвалами. Судам рекомендовано також під час вирішення справ цієї категорії враховувати відповідні роз'яснення, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України (із внесеними до них змінами) від 27.03.92 р. N6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" та від 12.04.96 р. N5 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів".

Пленум вніс також деякі інші поправки, доповнення і роз'яснення до постанови "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди".

Гадаю, ми зможемо детальніше про них розповісти в наступних публікаціях, розглядаючи конкретні приклади застосування цих законодавчих норм у практиці роботи судів України. Безперечно, вони допоможуть піднести рівень захисту права кожної людини на відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Л.ГРИГОР'ЄВА,
суддя

"Праця і зарплата" N 40 (284), жовтень 2001 р.
Підписний індекс 30214