ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
N 3 від 28.04.78
м.Київ
(Постанова втратила чинність на підставі Постанови
Пленуму Верховного Суду України
N 9 від 06.11.2009)
Про судову практику в справах про
визнання угод недійсними
( Із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму
Верховного Суду України
N 13 від 25.12.92
N 15 від 25.05.98 )
Обговоривши матеріали узагальнення судової практики в справах про визнання угод недійсними, Пленум Верховного Суду України відмічає, що суди республіки в основному правильно вирішують справи цієї категорії.
Разом з тим суди не завжди всебічно і повно з'ясовують суть угоди, дійсне волевиявлення її учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, який виник.
У ряді випадків суди неправильно визначають наслідки недодержання форми угоди, не розмежовують підстав і наслідків визнання угоди недійсною, допускають інші помилки у застосуванні норм матеріального права.
Окремі суди не враховують, що питання про визнання угоди недійсною і застосування пов'язаних з цим наслідків повинні вирішуватися в одному процесі, у зв'язку з чим при задоволенні позовів не зазначають у рішенні про наслідки визнання угоди недійсною або постановляють рішення про застосування їх без визнання угоди недійсною. При визнанні угоди недійсною на підставі ст. 49 ЦК ( 1540-06 ) у рішенні не відображають, в чому конкретно полягає завідомо суперечна інтересам держави та суспільства мета укладення угоди. ( Абзац четвертий преамбули із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 13 від 25.12.92 )
Деякими судами не приділяється належна увага виявленню та усуненню причин, що сприяють укладенню недійсних угод, а також неправильно визначається розмір державного мита.
З метою усунення недоліків, що мають місце в судовій практиці, і забезпечення однакового застосування судами законодавства про угоди Пленум Верховного Суду України постановляє:
1. Звернути увагу судів на те, що правильне вирішення справ про визнання угод недійсними має важливе значення у забезпеченні законності у сфері майнових відносин, охорони інтересів суспільства, прав громадян і організацій, у запобіганні цивільним правопорушенням. ( Пункт 1 із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України N 13 від 25.12.92, N 15 від 25.05.98 )
2. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
При задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків.
3. Судам належить мати на увазі, що за загальним правилом, встановленим ст. 46 ЦК ( 1540-06 ), недодержання передбаченої законом простої письмової форми угоди не тягне визнання її з цих підстав недійсною, а тільки виключає можливість доказування сторонами наявності угоди показаннями свідків.
Порушення вимог закону про укладення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною лише у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (наприклад, статті 180, 191 ЦК ( 1540-06 ).
4. З підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.
Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114 ЦК ( 1540-06 ).
Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов. ( Пункт 4 із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України N 13 від 25.12.92, N 15 від 25.05.98 )
5. За правилами ст. 48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції.
Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45 - 47, 49 - 58 ЦК). ( Абзац другий пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 13 від 25.12.92 )
Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена.
У разі визнання угоди недійсною за ст. 48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.
6. При розгляді справ про визнання угоди недійсною на підставі ст. 49 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) судам слід мати на увазі, що дія цієї норми поширюється на угоди, які укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, тобто порушують основні принципи існуючого суспільного ладу. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам і гідності громадян інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених у обігу.
Задовольняючи позов у такій справі, суд повинен у рішенні вказати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди і хто з її учасників мав умисел на досягнення цієї мети. ( Пункт 6 в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду N 13 від 25.12.92, із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 15 від 25.05.98 )
7. Встановивши при розгляді справи, що угода, на яку сторони посилаються в обгрунтування своїх цивільних прав і обов'язків, укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, суд згідно з ч. 7 ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ) визнає таку угоду недійсною на підставі ст. 49 ЦК (1540-06), незалежно від змісту позовних вимог.
У зазначених випадках суд повинен притягати до участі в справі відповідно на стороні позивача чи відповідача усіх учасників угоди та інших осіб, на права і обов'язки яких може вплинути рішення в справі. ( Пункт 7 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду N 13 від 25.12.92 )
8. Оскільки юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених статутом (положенням) цілей її діяльності, угода, укладена нею в суперечності з цими цілями, є в силу ст. 50 ЦК недійсною, незалежно від наявності і форми вини її учасників.
Якщо така угода була укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, до сторони, яка діяла умисно, застосовуються наслідки, передбачені ст. 49 ЦК. При відсутності умислу застосовуються наслідки, передбачені ст. 48 цього Кодексу.
Зазначені наслідки визнання угоди недійсною застосовуються і в тому разі, коли стороною в угоді є громадянин.
9. При розгляді справ про визнання угоди недійсною на підставі статей 51 - 54 ЦК судам слід мати на увазі, що вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з недієздатністю її учасників можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікунами неповнолітнього, який не досягнув п'ятнадцяти років, і особи, визнаної недієздатною, так і дієздатним учасником угоди. Вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з обмеженням дієздатності учасника угоди або укладення її неповнолітнім віком від 15 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами.
З урахуванням всіх обставин такої справи суд повинен встановити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона в угоді про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про зазначені обставини, то при визнанні угоди недійсною, крім приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов'язати дієздатну сторону відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.
10. Роз'яснити судам, що правила ст. 55 ЦК ( 1540-06 ) поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу.
Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
11. Відповідно до ст. 56 ЦК угода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони (громадянина чи організації), що діяла під впливом помилки.
Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Правила ст. 56 ЦК не поширюються на випадки, коли помилка стосується до мотивів укладення угоди.
12. При вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі ст. 57 ЦК суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.
Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається.
Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.
Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т.ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах.
Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце на момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
13. Роз'яснити судам, що мнима угода, тобто угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є в силу ч. 1 ст. 58 ЦК недійсною, незалежно від мети її укладення.
Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд у таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.
14. Встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі.
У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі. ( Пункт 14 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду N 13 від 25.12.92 )
15. Згідно зі ст. 60 ЦК ( 1540-06 ) угода не може бути визнана повністю недійсною, якщо не відповідають законові лише її окремі частини і обставини справи свідчать про те, що вона була б укладена і без включення до неї недійсної її частини.
Питання про ці частини угоди вирішується за загальними правилами визнання угод недійсними.
Якщо у недійсній частині угода була виконана ким-небудь із сторін, суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, з яких вона визнана недійсною.
16. При вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно враховувати таке:
а) недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених ст. 27 ЦПК ( 1501-06 ) засобами доказування, якщо інше не передбачено законом (наприклад, ст. 376 ЦК ( 1540-06 ). Однак ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінальнокараних діянь;
б) невиконання або неналежне виконання угоди (в тому числі договору довічного утримання) не може бути підставою для визнання її недійсною. У цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків, а не визнання угоди недійсною;
в) у разі посвідчення угоди не тим органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних функцій, угода не може вважатися укладеною з додержанням встановленої нотаріальної форми;
г) саме по собі недодержання вимог ст. 114 ЦК ( 1540-06 ) при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. У даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеній угоді;
д) відсутність згоди другого (дружини) на відчуження спільного майна може бути підставою для визнання недійсною угоди в тому випадку, коли угода потребувала обов'язкового нотаріального посвідчення (ст. 23 КпШС ( 2006-07 ) або судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно;
е) визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцями померлого, іншими заінтересованими особами та прокурором.
По пред'явлених у таких випадках позовах до спадкоємців останні відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна при умові додержання вимог про пред'явлення претензії (статті 556, 557 ЦК ( 1540-06 ).
17. Визнаючи угоду недійсною, суд, якщо інше не передбачено законом, своїм рішенням зобов'язує кожну із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі (у разі втрати, псування, значного зносу майна, істотної його зміни та ін.) повернути його вартість у грошах.
У тих випадках, коли сторона діяла умисно в угоді, що укладалася з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, або уклала угоду шляхом обману, насильства, погрози, зловмисної угоди з представником другої сторони або з використанням збігу тяжких для останньої обставин, суд на виняток із зазначених загальних правил все виконане такою стороною і належне з неї другій стороні у відшкодування одержаного звертає в доход держави. При неможливості передати майно в доход держави в натурі - постановляє рішення про стягнення його вартості. ( Абзац другий пункту 17 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду N 13 від 25.12.92 )
Суд постановляє рішення про відшкодування зазнаних стороною витрат, втрати або пошкодження її майна в тих випадках, коли це прямо передбачено законом (статті 51 - 56 ЦК ( 1540-06 ).
Перелічені наслідки визнання угоди недійсною суд застосовує, якщо вона була виконана хоч би однією із сторін у будь-якій її частині.
18. Оскільки цивільне процесуальне законодавство не встановлює винятків із загальних правил для розгляду справ за позовами про визнання угод недійсними, по цих справах сторони вправі укласти мирову угоду, якщо це не суперечить законові і не порушує чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.
Позови про визнання недійсними угод оплачуються державним митом залежно від вартості відшукуваного майна або розміру грошових сум, обумовлених угодою.
Позови про визнання недійсними договорів найму або обміну жилими приміщеннями, що не є власністю сторін, безоплатного користування майном, доручення тощо оплачуються державним митом за ставками, встановленими для оплати позовних заяв немайнового характеру до підпункту "д" п. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року "Про державне мито" (7-93) у даному випадку державне мито стягується у розмірі 0,05 мінімальної заробітної плати (без індексації) (Голос України, 12 лютого 1993 року)." ( Пункт 18 із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України N 13 від 25.12.92 ) N 15 від 25.05.98 )
19. Звернути увагу судів на необхідність з'ясовувати причини і умови, що сприяють укладенню недійсних угод, і реагувати на них в усіх необхідних випадках окремими ухвалами з метою запобігання подібним правопорушенням.
20. Судовій колегії в цивільних справах Верховного Суду України, судам обласного рівня слід посилити судовий нагляд за розглядом в судах справ про визнання угод недійсними. ( Пункт 20 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 15 від 25.05.98 )