КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 29 лютого 1996 р. N 272
Київ
( Постанова втратила чинність на підставі Постанови КМ
N 1174 від 28.07.2003 )
Про Концепцію державної промислової
політики України
( Із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ
N 1469 від 27.09.2000 )
Кабінет Міністрів України постановляє:
1. Затвердити Концепцію державної промислової політики України (додається).
2. Міністерству економіки разом з Міністерством фінансів, Міністерством машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії, Міністерством промисловості, Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі, Державним комітетом з питань науки, техніки та промислової політики, Державною службою з питань спеціальної інформації та критичних технологій, іншими заінтересованими міністерствами і відомствами, Національною академією наук розробити у тримісячний термін конкретні заходи та механізм реалізації положень Концепції державної промислової політики України.
Прем'єр-міністр України Є.МАРЧУК
Міністр Кабінету Міністрів України В.ПУСТОВОЙТЕНКО
Затверджено
постановою Кабінету Міністрів України
від 29 лютого 1996 р. N 272
Концепція
державної промислової політики України
Вступ
Державна промислова політика - це діяльність Уряду, спрямована на збереження, підтримку і розвиток вітчизняних товаровиробників у галузях і виробництвах, що забезпечують життєві інтереси країни, насамперед її економічну безпеку, а також соціальний та культурний рівень життя народу.
Актуальність розроблення та реалізації Концепції державної промислової політики України (далі - Концепція) обумовлена необхідністю визначення шляхів і методів активізації промислового та науково-технічного потенціалу, а також кризовим станом промисловості, необхідністю запобігти процесу деіндустріалізації.
У цій ситуації Уряд бере на себе відповідальність за підтримку промислового комплексу, створюючи комплексний механізм здійснення структурної перебудови, поліпшення інвестиційного клімату з метою розвитку високих і ресурсозберігаючих технологій та виробництва конкурентоспроможних промислових товарів.
Враховуючи невідкладність розв'язання багатьох проблем промислового розвитку України, основний комплекс заходів передбачено здійснити за період до 2000 року, який розглядається як початковий етап.
Стратегічні положення Концепції, що мають визначити майбутню промислову модель України, розраховано на 15-20 років.
Концепція базується на основних засадах економічної і соціальної політики держави і узгоджується з Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, затвердженою Верховною Радою України. Концепцію розроблено з урахуванням реального стану промисловості у 1994-1995 роках і тенденцій, що виникають в результаті реформування відносин власності та структурної перебудови галузей промисловості, з метою вжиття рішучих заходів для оновлення промисловості, підвищення її ефективності, для оздоровлення економічного становища держави.
Концепція повинна стати основою для всіх інших програм органів державної виконавчої влади в галузі реформування і розвитку промислового комплексу, фундаментальних і прикладних досліджень у сфері промислового виробництва, стратегічним орієнтиром діяльності Уряду у забезпеченні економічної та військової безпеки, зростання соціального і культурного рівня життя народу.
I. Аналіз стану промислового комплексу України
Україна має великий інтелектуальний і технологічний потенціал майже в усіх основних галузях промисловості.
Проте цей потенціал створювався не як єдиний комплекс України, а як частина народногосподарського комплексу колишнього СРСР. Це призвело до величезних диспропорцій між окремими галузями і підгалузями промисловості, високого рівня мілітаризації та концентрації виробництва, відсутності замкнутих технологічних виробництв і багатьох видів сировини, необхідних для функціонування промисловості незалежної України.
За останні роки намітилися нові негативні тенденції.
Не здійснено переорієнтацію підприємств військово-промислового комплексу (далі - ВПК) на випуск товарів широкого вжитку, незважаючи на те, що виробництво військової техніки за останніх чотири роки скоротилося більш як на 90 відсотків.
Різко зменшилося фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (далі - НДДКР) промислового виробництва, яке в 1994 році становило 17 відсотків від обсягів 1990 року, а фінансування фундаментальної та прикладної науки становило близько 0,4 відсотка внутрішнього валового продукту (далі - ВВП).
Знижується інноваційна активність, втрачається інтелектуальний потенціал країни.
Значні структурні перекоси у матеріальному виробництві та ціноутворенні створили величезну нішу для накопичення потенціалу інфляції витрат.
Зберігається негативна тенденція підвищення кредиторської та дебіторської заборгованості, заборгованості підприємств перед бюджетом, збільшується дефіцит власних обігових коштів підприємств, однією з причин якого стала жорстка кредитна політика.
Триває спад інвестиційної активності. Протягом 1991-1993 років обсяг капітальних вкладень зменшився на 47,6 відсотка, причому найбільший спад є характерним для виробничих інвестицій. Існуюча законодавчо-нормативна база не стимулює інвестицій в промислове виробництво з боку внутрішніх і зовнішніх інвесторів. Механізм "сертифікаційної" приватизації не тільки не дає необхідних інвестиційних ресурсів, але й веде до дроблення капіталу і власності.
Дуже повільно здійснюються структурні перетворення у промисловості, особливо в галузях, спрямованих на виробництво товарів кінцевого споживання, триває некерована конверсія, що призводить до зменшення високотехнологічних виробництв.
Стан промислового комплексу визначається такими негативними рисами:
недостатня орієнтація на виробництво продукції кінцевого споживання;
домінування видобувних і базових галузей з низьким ступенем переробки сировини;
застарілі технологіі у більшості галузей (за наявності унікальних високотехнологічних виробництв), технологічний розрив у рівнях розвитку цивільних і оборонних галузей, надмірна мілітаризація за відсутності завершених технологічних циклів військового виробництва;
висока матеріало- та енергоємність виробництва при майже монопольній залежності від імпорту енергоресурсів;
втрата традиційних ринків збуту в СНД і країнах східної Європи;
розрив кооперованих зв'язків у межах СНД;
високий ступінь зношеності основних фондів;
деформована структура виробництва;
неконкурентоспроможність більшої частини вітчизняної продукції через низьку якість і моральну застарілість, що поглибилась у зв'язку із встановленням світових цін на енергоносії;
відсутність платоспроможного споживчого попиту і недосконалість пропозицій через недорозвиненість системи дослідження кон'юнктури ринку і маркетингу.
Існуюча система реалізації промислової політики не дає можливості зберегти наявний промисловий потенціал і його науково-технічну базу, здійснювати структурні зміни, свідомо захищати і підтримувати вітчизняних виробників, тому ця Концепція визначає нові пріоритети і підходи у справі відновлення і розвитку промислового комплексу з урахуванням умов перехідного періоду.
II. Основні завдання та пріоритети промислової політики
1. Мета, основні завдання та принципи
Основна ідея державної промислової політики - забезпечення економічної могутності, незалежності і безпеки країни на основі розвитку високотехнологічних та конкурентоспроможних виробництв.
Мета державної промислової політики - призупинення спаду виробництва, забезпечення модернізації, структурної перебудови і сталого розвитку промисловості України в умовах переходу до ринку як основи економічної незалежності держави, зростання добробуту народу та інтеграції країни у систему світових господарських зв'язків.
На початковому етапі (1996 - 2000 роки) основні зусилля держави спрямовуватимуться відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України на розв'язання таких найважливіших завдань:
якнайшвидше подолання кризових явищ у промисловому виробництві, активізація відтворювальних процесів, у тому числі шляхом створення промислово-фінансових груп та інших виробничо-технологічних комплексів, реструктуризації великих підприємств;
збереження науково-технічного і технологічного потенціалу, створення умов для його подальшого розвитку з орієнтацією на створення конкурентоспроможних кінцевих продуктів;
прискорення структурної перебудови промисловості з підвищенням її ефективності та соціальної спрямованості;
подолання енергетичної кризи із загальним зниженням ресурсоємності промислового виробництва;
конверсія і диверсифікація військово-промислових виробництв, що втратили оборонне значення;
пом'якшення соціальних наслідків модернізації промисловості.
Стратегія державної промислової політики грунтується на таких основних принципах:
визначення найбільш пріоритетних для України напрямів промислового та науково-технічного розвитку, які сприятимуть забезпеченню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на зовнішньому і внутрішньому ринках;
всебічна мобілізація інтелектуальних, фінансових і матеріальних ресурсів держави для створення у пріоритетних напрямах промисловості конкурентоспроможних виробництв як шляхом використання вітчизняних наукових досягнень, так і закупівлі ліцензій на новітні технології, матеріали та вироби;
максимальне збереження кадрового і науково-технічного потенціалу держави, забезпечення високого рівня підготовки науково-технічної інтелігенції, в тому числі шляхом направлення талановитої молоді на навчання і стажування до провідних університетів і наукових центрів за кордоном за рахунок держави;
посилення регулюючої функції держави у здійсненні промислової політики, особливо під час переходу до ринкових відносин, створення відповідної законодавчої бази в цій галузі;
державне програмне регулювання ринкових перетворень, особливо у формуванні ринку промислової продукції та послуг, поглибленні його сегментації, забезпеченні попиту на внутрішньому і зовнішньому ринках, посиленні вимог до якісних параметрів і вартісних співвідношень продукції в умовах конкурентних пропозицій;
створення сприятливих умов для залучення і використання вітчизняних та іноземних інвестицій;
збалансованість розвитку зовнішньоекономічного підприємництва, забезпечення юридичної рівності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, захист їх інтересів на основі загальновизнаних норм і принципів участі у міжнародних інтеграційних процесах із забезпеченням економічної незалежності України шляхом захисту українського ринку, підтримка вітчизняного товаровиробника.
2. Головні науково-технічні і виробничі пріоритети
Основними групами науково-технічних і виробничих пріоритетів промислової політики на цей період вважаються:
визначальні фундаментальні наукові дослідження;
галузі і виробництва, за рахунок розвитку яких Україна здатна вийти на рівень світових досягнень, що забезпечать конкурентні переваги на світовому ринку. До них належать науково-технічні і виробничі напрями розробки нових матеріалів і технологій їх обробки , біотехнології , фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, космічної технології, нових джерел енергії, екологічного захисту, технології комунікацій тощо;
наукоємні та високотехнологічні галузі і виробництва експортної орієнтації, де Україна вже зарекомендувала себе як лідер світового науково-технічного прогресу і має певний науково-виробничий потенціал для забезпечення і посилення ринкових позицій у міжнародному розподілі праці. Пріоритетними слід вважати також галузі та виробництва з розробки ракетно-космічної техніки та літакобудування, особливо важких транспортних літаків і авіаційних двигунів, суднобудування, верстатобудування, а також мікроелектроніки, систем зв'язку (особливо оптоволоконних і телеграфії), електротехніки, приладобудування, виробництво деяких видів продукції легкої і харчової промисловості тощо;
заходи щодо підвищення енергетичної безпеки України шляхом розширення джерел і видів енергоресурсів і застосування ресурсозберігаючих технологій;
заходи, спрямовані на науково-технічне та інфраструктурне забезпечення промислового комплексу та економіки в цілому, розробка нових технологій, засобів модернізації й оснащення традиційних галузей промисловості, а саме розробка та організація виробництва засобів автоматизації, зв'язку, контролю за дозуванням, вимірювальної та лічильної техніки, науково-дослідного та лабораторного обладнання, складського і холодильного обладнання, енергозберігаючих машин та устаткування, спеціальних видів транспорту, фасувально-пакувального і маркувального устаткування та відповідних матеріалів, уловлювального і утилізаційного устаткування тощо.
III. Стратегічні напрями промислової політики
1. Структурна та інвестиційна політика
Структурно-інвестиційні пріоритети промислової політики грунтуються на положеннях Програми структурної перебудови економіки України (концептуальний варіант).
Структурна перебудова промислового комплексу здійснюватиметься за такими напрямами:
формування структури промислової продукції шляхом збільшення частки виробництв, що мають завершений технологічний цикл , поліпшують використання природно-ресурсного потенціалу держави , мають кінцевого покупця на внутрішньому або зовнішньому ринку;
науково-технічне оновлення і модернізація виробництв, впровадження більш ефективних і екологічно безпечних технологій, поліпшення якості та дизайну, підвищення технологічного рівня продукції, матеріалів, освоєння їх прогресивних видів, конкурентоспроможних для експорту та імпортозаміщення;
розвиток виробництва з урахуванням потреб власної міжгалузевої кооперації та системи виробничого сервісу, що сприятиме підвищенню збалансованості економіки та зменшенню зовнішньоекономічної залежності України.
Загальні пріоритети повинні бути конкретизовані в галузевих і регіональних програмах розвитку, окремих проектах та прогнозах.
Структурну перебудову промислового комплексу слід розпочати з подолання інвестиційної кризи. Для цього необхідно створити відповідний інвестиційний потенціал, використовуючи заощадження населення, спеціальні бюджетні та позабюджетні інвестиційні та інноваційні фонди, ресурси пенсійних, страхових, профспілкових та інших фондів, кошти від реалізації продукції, виготовленої з використанням державних ресурсів, та від реалізації основних фондів підприємств, що конверсуються, тощо, підвищуючи ефективність використання інвестиційних ресурсів, створюючи сприятливі умови для недержавних інвесторів, у тому числі іноземних, ефективного перерозподілу капіталу між секторами промисловості.
Необхідно проводити політику сприяння інвестиціям, зокрема створити сприятливу систему помірних і стимулюючих податків, спеціальних заохочень і пільг для інвестицій та реінвестицій, конкурсного розміщення кредитних ресурсів.
Потрібно регулювати темпи інфляції як один з важелів інвестиційної активності, застосовувати право власності на землю під об'єкти інвестування, заставне право, використовувати можливості фондового ринку, особливо вторинного.
Необхідно переглянути принципи амортизаційної політики, зокрема законодавчо гарантувати, що амортизаційні фонди не підлягають вилученню, запровадити нарахування на фінансування капітального ремонту.
Потрібно застосовувати податкові та інші пільги щодо прибутків і кредитів, які спрямовуються на виробничі інвестиції, особливо у пріоритетних напрямах.
Одним із важливих заходів захисту капіталу від інфляційного знецінення є систематична індексація основних фондів. Система фінансової стабілізації повинна тісно узгоджуватися із структурними змінами і політикою підвищення конкурентоспроможності виробництва.
Бюджетні кошти слід спрямовувати на фінансування пріоритетних загальнодержавних програм і проектів тільки на конкурсній основі шляхом проведення незалежної експертизи. Фінансування з бюджету на незворотній основі може проводитися тільки в окремих випадках, а саме у разі форсування фундаментальних наукових досліджень у перспективних проривних напрямах, підтримки незалежного рівня вищої та спеціальної освіти у необхідних для держави сферах, здійснення заходів, що забезпечують державну безпеку або зменшують соціальну напруженість, пов'язану з реалізацією нової промислової політики.
Держава виступатиме гарантом при отриманні інвестицій та кредитів, спрямованих на реалізацію державних програм структурної перебудови, сприятиме діяльності страхових фондів та компаній з наданням їм пільг за умови страхування позик і кредитів під проекти, пов'язані з реалізацією державної структурної політики.
Для концентрації інвестиційних ресурсів, особливо на початковому етапі, доцільним є створення Українського банку розвитку і реструктуризації.
Частка бюджетного фінансування скорочуватиметься при збільшенні довгострокових кредитів для фінансування капітальних вкладень на технічне переоснащення, реконструкцію та розвиток існуючих виробництв, особливо такої їх форми, як іпотечний кредит.
2. Конверсія і диверсифікація оборонної промисловості
Державна промислова політика визначає лише загальні принципи техніко-економічної і соціальної адаптації військовоорієнтованих підприємств до умов ринку і узгоджується з Воєнною доктриною України.
Обвальна некерована конверсія без обгрунтованої системи пріоритетів і механізмів її реалізації поставила на грань руйнування військово-промисловий комплекс України.
Тому основними завданнями державної промислової політики у цій галузі повинні стати:
впорядкування конверсійних процесів відповідно до умов структурної перебудови і загального реформування економіки, збереження науково-технічного і кадрового потенціалу військово-промислового комплексу;
формування на базі підприємств оборонної орієнтації життєздатних і конкурентоспроможних цивільних або змішаних військово-цивільних структур, пристосованих до умов ринку, створення замкнутих циклів виробництва продукції спеціального призначення.
Освоєння принципово нових виробів і технологій, що грунтуються на результатах великомасштабних НДДКР, фундаментальних дослідженнях та новітніх розробках у військовій сфері і не мають подібних аналогів на світовому ринку, дають можливість підприємствам ВПК не тільки зберегти науково-технічний і кадровий потенціал, а й компенсувати економічні витрати, пов'язані із скороченням військових замовлень.
Головним аспектом адаптації підприємств авіаційної промисловості, ракетно-космічного комплексу, суднобудування, радіопромисловості та приладобудування є не перепрофілювання, а їх диверсифікація, тобто розширення сфери діяльності за рахунок випуску продукції цивільного призначення. Світовий досвід конверсії (зокрема у США) свідчить, що найбільш ефективним шляхом диверсифікації військових виробників є їх участь у розвитку галузей виробничої інфраструктури.
Максимально використовуючи науково-технічний та кадровий потенціал військової сфери, основну увагу необхідно зосередити на розвитку наукоємних видів продукції для відповідних галузей інфраструктури - новітніх засобів зв'язку, високошвидкісного пасажирського транспорту, медичної, особливо діагностичної, техніки, телекомунікаційного устаткування комерційного використання, енергозберігаючого обладнання, приладів контролю за витратою пального (особливо приладів, що забезпечують можливість попередньої оплати використання пального), устаткування для використання нетрадиційних джерел енергії, виробництва комплектуючих виробів і вузлів для цивільної техніки, будівельної індустрії, агропромислового комплексу, виробництва екологічно-захисної техніки.
3. Удосконалення структури науково-технічного потенціалу
Для активної участі науково-технічного потенціалу України в реалізації промислової політики необхідно збільшити частку фінансування науки у ВВП - з 0,7 у 1996 році до 1,7 відсотка.
Організаційна та функціональна структура науково-технічного потенціалу повинна бути приведена у відповідність з вимогами ринку.
Національні наукові центри мають формуватися на базі науково-дослідних інститутів, які ведуть фундаментальні дослідження. Вони становлять близько 25 відсотків всього наукового потенціалу України. До цієї групи належать інститути Національної академії наук і галузевих академій, навчально-наукові центри, НДІ незалежно від форм власності. Діяльність зазначених установ та організацій забезпечується за рахунок державного бюджету в обсягах, передбачених відповідними національними, державними і міждержавними програмами та за рахунок замовників відповідних фундаментальних досліджень, а також за рахунок надходжень від реалізації науково-технічної продукції та іншої господарської діяльності.
Головні галузеві науково-технологічні центри по розвитку пріоритетних напрямів техніки і технології створюються для комплексного розв'язання найважливіших науково-технічних проблем на основі комплексного проведення фундаментальних і прикладних досліджень і розробок на базі великих галузевих інститутів. Вони мають міжгалузевий характер, тому їх доцільно створювати відповідно до довгострокових національних науково-технічних пріоритетів.
Значного розвитку повинна набути "заводська" або "фірмова" наука. Вона охоплює державні і недержавні науково-дослідні та дослідно-конструкторські інститути і підрозділи підприємств, концернів, промислових, аграрних та інших виробничих асоціацій, самостійні науково-технічні фірми, які мають виробниче призначення. Частка потенціалу "фірмової" науки має бути доведена до 25-30 відсотків.
Для створення ринкових умов, які сприятимуть прискоренню науково-технічного розвитку країни, важливе значення має перетворення структур, які об'єднують науково-дослідний процес, виробництво і реалізацію нової продукції в єдине ціле. У перспективі для розв'язання цього завдання буде створено 10-15 міжгалузевих науково-технічних комплексів, 20-25 навчально-науково-виробничих комплексів та інженерних центрів на базі політехнічних, будівельних та інших технічних і технологічних вищих навчальних закладів та проектних інститутів, підприємств, комерційних банків, фондів і бірж.
Проблема створення технополісів і технопарків як локального оточення на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку і загальною сучасною інфраструктурою, розв'язуватиметься з урахуванням конкретної необхідності та наявності потрібних для цього коштів під час розроблення та реалізації регіональних програм за погодженням з Національною академією наук, Мінекономіки, галузевими міністерствами та відомствами.
Реалізація цієї моделі організації інноваційної діяльності обмежена декількома значними науковими напрямами, найдоцільнішими з яких можуть бути розв'язання проблематики щодо нових матеріалів, зварювального виробництва, електронної техніки та біотехнологій.
Одним із головних завдань державної науково-технічної політики є регулювання за допомогою прямої і опосередкованої фінансової підтримки НДДКР, потенціалу фундаментальних, прикладних досліджень і розробок. У найближчі 5-7 років доцільно здійснити фінансування фундаментальних, прикладних досліджень і розробок у співвідношенні приблизно 15:25:60.
Доцільно скоротити кількість галузевих інститутів, суттєво зміцнивши за рахунок цього "заводський" сектор науки. Частина великих наукових установ може бути перетворена в наукові центри, на базі інших - створені самостійні наукові установи проблемно-орієнтованого напряму. Активно будуть розвиватися малі форми науково-інноваційної діяльності і різні форми кооперованих навчально-науково-виробничих формувань. У цілому мережа організацій науково-технічної сфери може стати більш гнучкою в тематичному плані і більш адаптованою до ринкових вимог.
Складовою частиною державної промислової політики є сфера критичних технологій , яка охоплює систему організації, міжвідомчої координації та управління в галузі державної технічної політики , що грунтується на розвитку і захисті національних критичних технологій.
В Україні, яка прагне досягти рівня розвинутих країн світу і забезпечити національну безпеку, до сфери критичних технологій треба віднести розв'язання першочергових державних проблем , які пов'язані із забезпеченням добробуту та здоров'я населення , енергозабезпеченням і енергозбереженням, забезпеченням конкурентоспроможності української промисловості на світовому ринку, достатнього рівня оборони, завантаження вільних виробничих потужностей, а також із захистом вітчизняних виробників.
Розв'язання найважливіших державних проблем і виконання завдань у сфері критичних технологій здійснюються програмно-цільовим методом через діючу Національну програму України "Критичні технології".
Внаслідок організаційно-функціональної реконструкції наукового потенціалу повинна сформуватися нова модель НДДКР, яка буде поєднувати елементи ринкової економіки та одночасно збереже важелі державного регулювання.
Найважливішим завданням підвищення ефективного використання науково-технічного потенціалу є створення системи захисту інтелектуальної власності.
4. Створення виробничо-технологічних комплексів
Виробничо-технологічні комплекси повинні розглядатися як механізм поєднання на міжгалузевому рівні виробничих можливостей і науково-технічного потенціалу підприємств різної спеціалізації, підпорядкування та форм власності для виготовлення ними кінцевої промислової продукції, ресурсозбереження та поліпшення умов працезабезпечення населення. Суттєвою особливістю виробничо-технологічних комплексів є те, що вони сприяють поєднанню фінансового, виробничого та торгового капіталу, активізуючи інвестиційні та інноваційні процеси, прискоренню структурної перебудови виробництва та підвищенню його конкурентоспроможних можливостей.
Ефективною формою організації виробництва повинні стати фінансово-промислові групи (ФПГ) - об'єднання технологічно і коопераційно пов'язаних підприємств, науково-дослідних установ, банків, інвестиційно-фінансових і страхових компаній, торговельних організацій, які ставлять за мету отримання прибутку шляхом виготовлення конкурентоспроможної продукції внаслідок швидкого нагромадження, концентрації та переливання коштів через централізовані інвестиційні фонди цих об'єднань з використанням їх для реконструкції , модернізації та створення нових виробництв.
У пріоритетних напрямах, визначених Концепцією, держава створює сприятливі умови для функціонування виробничо-технологічних комплексів, які створюються за ініціативою держави або їх учасників на основі регіонально-програмного принципу.
У процесі антимонопольного регулювання, створення конкурентного середовища необхідно дуже обережно ставитися до існуючих природних монополістів (особливо в машинобудуванні, хімічній та металургійній галузях), поділ яких є економічно недоцільним, оскільки це може призвести до послаблення конкурентоспроможності на світовому ринку.
Слід прискорити розроблення і затвердження законодавчих і нормативно-правових актів щодо створення і діяльності різних форм виробничо-технологічних комплексів, укладення міждержавних угод з регулюванням їх правового поля.
IV. Галузевий аспект промислової політики
Стратегія промислової політики, крім загальних принципів індустріального розвитку, повинна враховувати особливості галузевого розподілу потенціалу держави, насамперед співвідношення між видобувними і переробними галузями.
Завдяки наявності власних природних ресурсів Україна традиційно мала досить розвинуту видобувну промисловість. Проте з розвитком переробної промисловості і через вичерпання багатьох власних родовищ та погіршення їх економічних показників економіка України дедалі більше потрапляє в залежність від імпорту сировинних ресурсів, особливо енергоносіїв. Тому Україні доцільніше здійснювати розробку лише тих родовищ, що є унікальними за вмістом та властивостями, мають переваги порівняно з імпортною сировиною або визнані стратегічно важливими для безпеки держави.
Замість вкладання коштів у розробку малопродуктивних, розпорошених і бідних за вмістом корисних речовин власних родовищ потрібно активізувати геологічну розвідку, шукати альтернативні джерела постачання сировини та енергоресурсів критичного імпорту, розширювати коло країн-експортерів, знижувати ціновий монопольний тиск на власну економіку.
Треба всіляко підтримувати тенденцію прискореного розвитку галузей переробної промисловості, поглиблювати їх міжнародну орієнтацію, конкурентоспроможність та збільшувати ефективний внесок у національну економіку.
1. Паливно-енергетичний комплекс
Економіці України потрібно гарантувати стабільне енергозабезпечення як передумову пожвавлення і піднесення розвитку промисловості. Слід ефективно використовувати власну базу енергоресурсів. З цією метою потрібно провести реконструкцію підприємств вугільної промисловості, вжити заходів для створення власного паливно-ядерного циклу. Потрібно розширити розвідку запасів нафти і газу. Одночасно з цим для послаблення зовнішньоекономічної залежності слід вишукувати альтернативні канали постачання енергоносіїв із-за кордону.
Поряд з цим головним питанням енергетичної політики є енергозбереження, спрямоване на ефективне й економічне використання палива та енергії. Енергозбереження має стати вирішальним фактором у задоволенні потреб народного господарства в паливно-енергетичних ресурсах. Основними напрямами розв'язання проблем енергозбереження мають бути:
заміна технологій, модернізація і реконструкція, що сприятиме зменшенню енерговитрат;
розробка і впровадження механізмів стимулювання економії енергії, в тому числі удосконалення цінової політики;
розроблення системи державних стандартів енергоспоживання;
впровадження систем і приладів обліку та контролю.
У вугільній промисловості потрібно істотно поліпшити структуру шахтного фонду за рахунок закриття малопродуктивних і затухаючих шахт та розрізів, реконструкції найбільш перспективних діючих шахт та введення в дію потужностей на нових шахтах.
Забезпечити стабілізацію і нарощування видобутку нафти і газу можна за рахунок розвитку Південного нафтогазоносного району та впровадження на діючих родовищах нових технологій і методів видобутку - сайклінг-процесу, гідродинамічних, теплових, фізико-хімічних та інших методів, що підвищують продуктивність пластів.
У перспективі збільшенню власних ресурсів нафти і газу сприятиме освоєння Азово-Чорноморського нафтогазоносного району із залученням до співробітництва іноземних компаній.
В електроенергетиці принципове значення має формування раціональної в умовах України структури виробництва електроенергії, а також підвищення технічного рівня і економічності електростанцій.
Внаслідок дефіциту органічного палива доцільно розвивати власну паливну базу АЕС, створювати потужності й інженерні споруди з переробки, зберігання відпрацьованого палива, поховання радіоактивних відходів.
У теплоенергетиці необхідно прискорено впроваджувати нові прогресивні технології спалювання вугілля із застосуванням високоефективного парогазового устаткування, оснащувати електростанції сучасним очисним обладнанням та агрегатами нової конструкції для спалювання низькосортного вугілля, поступово переорієнтовуватися на локальні системи теплопостачання.
Заслуговує на увагу розвиток нетрадиційної енергетики - будівництво вітроелектростанцій, використання сонячної енергії, геологічна розвідка та технологічне освоєння родовищ геотермальних ресурсів, розробка та впровадження біоенергетичних установок, використання шахтного метану.
2. Комплекс з виробництва матеріалів
Важливою складовою частиною промислового виробництва є галузі, що виробляють матеріали. Вони дають 1/3 загального обсягу промислової продукції. Проте структура матеріалів є вкрай застарілою. Частка продукції, що виробляється металургійною промисловістю, в загальній структурі виробництва матеріалів дорівнює 54,4 відсотка, тоді як хімічної і нафтохімічної, рівень розвитку якої визначає прогресивне матеріаловикористання, становить лише 17,6 відсотка. У світі ефективними вважаються протилежні пропорції.
До актуальних галузевих аспектів промислової політики слід віднести реформування ідеології виробництва і використання матеріалів. Основна увага повинна приділятися стимулюванню виробництва прогресивних видів матеріалів, що дасть можливість підвищити якість та конкурентоспроможність виробів і на цій основі позбутися залежності від імпорту.
У чорній металургії доцільно інвестувати тільки виробництво високолегованих видів металопрокату, прокату тонкого листа, особливо холоднокатаного, білої бляхи, високоміцних насосно-компресорних, обсадних, бурильних, водогазопровідних труб з металевим та неметалевим покриттям, високоефективних конструкційних видів металопродукції, а також проводити заходи, спрямовані на підвищення технічного рівня галузі на основі застосування ресурсо- та енергозберігаючих і екологічно захисних технологій.
У кольоровій металургії проблема полягає у створенні виробництва алюмінієвого і титанового прокату, забезпеченні комплексного використання вітчизняної сировинної бази кольорових металів, включаючи переробку відпрацьованих металоємних виробів та розробку техногенних родовищ, створення галузей з видобутку і обробки дорогоцінних та рідкісноземельних металів.
У хімічній та нафтохімічній промисловості найбільш пріоритетними напрямами слід вважати розвиток виробництва і поліпшення асортименту мінеральних добрив та хімічних засобів захисту рослин, розширення асортименту та збільшення виробництва хімічних матеріалів для легкої промисловості, зокрема хімічних волокон, барвників, допоміжних речовин для текстильної промисловості тощо.
На особливу увагу заслуговує розвиток виробництва перспективних хімічних матеріалів, що відповідають досягненням науково-технічного прогресу, задовольняють потреби високотехнологічних виробництв машинобудування та інших галузей переробної промисловості, а саме: поліпропілену, поліетилену низького тиску, епоксидних смол і компаундів різного призначення, поліуретанових та інших композицій, які раніше в Україні не вироблялися. Слід прискорити нарощування виробництва полімерних матеріалів конструкційного і функціонального призначення, а також композиційних матеріалів на полімерній матриці скло-, вугле-, метало-, органопластиків, а також препрегів і преміксів.
Цьому значною мірою сприятиме розвиток власної сировинної бази, зокрема поглиблення переробки нафти та широке використання продуктів нафтопереробки як хімічної сировини, а також комплексне використання унікальних запасів природної хімічної сировини, а саме полімінеральних руд Прикарпаття, природної сірки, ільменітів, рапи кримських озер тощо.
У лісовій, деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості через обмеженість власних лісосировинних ресурсів провідною тенденцією повинна стати економія та комплексне використання деревних матеріалів. Це потребує, з одного боку, істотних змін у структурі випуску продукції за рахунок пріоритетного розвитку її ефективних видів - целюлозно-паперового і плитного виробництв , а з другого, збільшення обсягів переробки малоцінної сировини, деревних відходів та нетрадиційних ресурсів, зокрема соломи, відповідним технічним забезпеченням ресурсозберігаючої стратегії.
У промисловості будівельних матеріалів у найближчі роки треба розв'язати принаймні дві проблеми: істотно поліпшити якість і асортимент продукції з урахуванням потреб ринку, а також технічно оновити і впровадити енергозберігаючі технології в галузі. Для цього пропонується приріст виробництва цементу здійснювати лише за рахунок високомарочних і спеціальних його видів, перейти переважно на сухий спосіб його виробництва з використанням твердого палива, створення пакувальних засобів, що відповідають світовим стандартам.
Необхідно розширити асортимент стінових матеріалів. Це можливо за рахунок збільшення випуску порожнистої цегли, ніздрюватого бетону, перлитових виробів і композиційних матеріалів, утеплювачів з базальтових волокон, полістиролбетону та інших прогресивних матеріалів. Необхідно підвищити технічний рівень скляної промисловості, налагодити виробництво скла для всіх видів автомобілів і міського електротранспорту.
У нерудній промисловості дуже важливо прискорити впровадження технологій обробки природного каменю, що значно підвищить ефективність експорту виробів з нього. На вимоги світового ринку слід орієнтувати асортимент і якість керамічних виробів - облицьовувальної плитки і санітарно-гігієнічного обладнання. Особливої уваги заслуговують наукові розробки та організація виробництва спеціальних видів кераміки та виробів на її основі.
3. Машинобудівний комплекс
Машинобудівний комплекс - основна ланка в індустріальній системі держави. Йому належить особлива роль у розв'язанні соціальних проблем, утвердженні позицій України на міжнародному ринку, в широкомасштабному переоснащенні народного господарства на основі сучасної техніки і технологій.
Слід сприяти розвиткові наукоємних та високотехнологічних галузей машинобудування, зокрема авіаційної промисловості (транспортних літаків); ракетно-космічного комплексу (ракетоносіїв); суднобудування; мікроелектроніки та радіоелектронної промисловості; верстато- і приладобудування; електротехнічної та оборонної підгалузей; важкого машинобудування (енергетичного обладнання); виробництва засобів зв'язку та телекомунікацій, що дасть можливість, використовуючи їх науково-технічний і кадровий потенціал, істотно змінити структуру виробництва, наблизити її до потреб ринку, збільшити обсяги експортної продукції і тим самим забезпечити посилення позицій України на світовому ринку.
Одним із центральних завдань реструктуризації машинобудування і виходу його на світовий ринок повинно стати збільшення випуску виробів загальномашинобудівного призначення. Збереження і розвиток цієї підгалузі дасть змогу державі зайняти сталу позицію на ринку СНД та вийти на світовий ринок.
Доцільним є створення в Україні сучасної конкурентоспроможної на зовнішньому ринку продукції автомобілебудування, орієнтованої на випуск основних типів автомобілів цивільного і військового призначення як для власних потреб, так і на експорт, проведення широкомасштабної заміни автомобільного парку з бензиновими двигунами на дизельні за рахунок освоєння виробництва міні- та середньогабаритних дизелів і дизель-генераторів на їх основі. З використанням світового досвіду і вітчизняних науково-технічних досягнень необхідно модернізувати всі основні процеси автомобілебудування, підвищити якісний рівень експлуатації та сервісного обслуговування автомобільного парку. Актуальним є також розширення науково-дослідних і проектно-конструкторських досліджень з розробки екологічно чистого транспорту.
Враховуючи вимоги аграрного сектора економіки, необхідно істотно збільшити потужності та розширити асортимент продукції сільськогосподарського машинобудування для задоволення як власних потреб держави в основних типах сільськогосподарської техніки, так і експорту окремих її видів, що визначатимуть спеціалізацію України.
Виробничий потенціал машинобудування для медичної, харчової і легкої промисловості, громадського харчування і торгівлі зростатиме значною мірою за рахунок конверсії та диверсифікації оборонних підприємств. Має бути створено виробництво сучасних видів технологічного устаткування для комплексного оснащення переробної промисловості, що сприятиме істотному поліпшенню якості і асортименту продукції харчової і легкої промисловості, забезпеченню комплексності переробки сільськогосподарської сировини, скороченню її втрат у процесі зберігання і транспортування, підвищенню культури обслуговування у сфері торгівлі і громадського харчування.
В умовах структурної перебудови економіки досить значна роль відводиться машинобудуванню, що забезпечує базові галузі промисловості. Необхідно переорієнтувати виробництво на повніше задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації, створити матеріально-технічні умови для широкого оновлення виробничого апарату в багатьох галузях економіки, поліпшити економічні показники машин і устаткування, особливо щодо матеріало- й енергоспоживання та екологізації виробництва.
4. Соціально значущі галузі промисловості
Перспективи розвитку легкої промисловості значною мірою пов'язані з подоланням залежності виробництва від імпортної сировини і послідовним переходом до використання в основному власних сировинних ресурсів, особливо таких, як льон, вовна, шкіра тощо. Необхідно прискорити створення нових видів тканин, зокрема комбінованих на базі волокна льону, налагодження виробництва нових моделей одягу і взуття, що не поступалися б імпортним. Все це потребує також технічного переоснащення підприємств галузі.
До найважливіших пріоритетів розвитку підгалузей легкої промисловості треба віднести:
зміцнення сировинної бази галузі шляхом реконструкції, модернізації та технічного переозброєння базових підприємств легкої промисловості (текстильних і підприємств, що виробляють натуральні та синтетичні шкіри);
створення виробництва високоякісних, конкурентоспроможних льняних тканин;
виготовлення спеціальних медичних виробів (перев'язочні матеріали, фіксуючі пов'язки, імплантанти для хірургії, нові шовні матеріали тощо).
Природно-кліматичні умови України сприяють успішному розвиткові харчової промисловості, перетворенню її на провідну експортну галузь промислового комплексу. Для цього слід оновити основні фонди, запровадити нові технології, поліпшити інфраструктуру підприємств та підгалузей, зокрема рибної промисловості.
Найважливішими завданнями на найближчу перспективу є: забезпечення стабільного нарощування виробництва основних видів продуктів харчування та їх експорту; розширення асортименту і поліпшення якості продукції та підвищення ефективності виробництва, впровадження повнішої і глибшої переробки сільськогосподарської сировини.
До найактуальніших проблем галузі слід віднести розвиток складського і холодильного господарства, перехід переважно на випуск фасованої продукції з використанням сучасних пакувальних технологій та матеріалів, забезпеченням якісного маркування, а також поліпшення екології виробництва за рахунок впровадження уловлюючого й утилізаційного устаткування.
Значну увагу треба приділити медичній галузі та виробництву медичних препаратів, зокрема застосовуючи їх виробництво на конверсійних підприємствах.
V. Територіальний, соціальний і екологічний
аспекти промислового виробництва
1. Регіональні аспекти
Основна мета територіальної організації промислового комплексу полягає в забезпеченні раціонального використання переваг територіального поділу праці, органічному поєднанні галузевого і територіального принципів організації виробництва.
У Концепції враховані основні принципи регіональної організації виробництва, визначені в Основних напрямах державної регіональної економічної політики України, що передбачають:
врахування відмінностей у рівнях економічного і соціального розвитку територій, а також історичних, природно-географічних, демографічних та етнічних особливостей регіонів;
органічну єдність розвитку продуктивних сил регіонів і соціально-економічного розвитку країни з дотриманням пріоритетів загальнодержавного значення;
раціональне використання природно-ресурсного потенціалу з урахуванням вимог екологічної безпеки у процесі реформування структури промислового комплексу і розміщення нових підприємств;
підвищення ефективності промислового комплексу за рахунок територіального поділу праці, створення раціональної системи природокористування, налагодження міжрегіональних зв'язків у межах єдиного ринкового простору України, а також розвитку зовнішньо-економічних відносин;
поступову децентралізацію процесів управління промисловістю, створення відповідних умов для подальшого підвищення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також розширення участі місцевих органів влади в управлінні майном, що перебуває у загальнодержавній власності.
До першочергових завдань у регіональному аспекті державної промислової політики треба віднести створення ефективного механізму галузево-регіонального управління промисловістю, особливо корпоратизованим сектором, і використання конкурентних переваг кожного регіону з урахуванням особливостей перехідного періоду.
З цією метою необхідно:
1) визначити групи підприємств, які:
у виробничо-кадровій і адміністративній сфері безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади, оскільки мають загальнодержавне значення виходячи з видів продукції, яку вони виробляють. Відносини цих підприємств з регіонами визначаються на підставі окремих угод між центральними та регіональними органами влади;
випускають продукцію приблизно в рівній пропорції для країни і регіону, мають подвійне підпорядкування в адміністративній сфері;
випускають продукцію, основна частина якої спрямовується для потреб регіону. В адміністративному плані ці підприємства підпорядковані місцевим органам влади, а центральні органи здійснюють проведення загальнотехнічної політики;
2) визначити групи конкурентних переваг або природних монополій регіонів, на основі яких розроблятимуться державні програми соціально-економічного розвитку окремих регіонів;
3) створити сприятливі умови для налагодження міжрегіональної та регіональної кооперації, створення міжрегіональних і регіональних виробничо-технологічних комплексів для утворення замкнутих технологічних циклів випуску конкурентоспроможної продукції;
4) розробити систему інфразабезпечення міжрегіональних і регіональних ринків промислової продукції, сприяти створенню та розвиткові вільних економічних зон і промисловому підприємництву.
У стратегічному плані регіональні аспекти державної промислової політики повинні включати:
досягнення природно-господарської збалансованості у соціально-економічному розвитку регіонів;
раціоналізацію промислової структури регіонів з урахуванням особливостей їх природно-ресурсного, науково-технічного і виробничого потенціалу та цілей, що постали перед Україною як незалежною державою;
створення регіональної і міжрегіональної виробничої та соціальної інфраструктури (транспорт, зв'язок, інформація тощо) , спрямованої на підвищення ефективності територіального поділу праці.
2. Соціальні аспекти
Реалізація заходів промислової політики повинна стабілізувати роботу промислового комплексу, визначити його подальший розвиток, сприяти загальному оздоровленню економіки України і підвищенню добробуту населення. Але в процесі реалізації цієї політики виникатимуть локальні осередки соціального напруження , що якоюсь мірою може погіршити сучасну більш-менш стабільну ситуацію. Необхідно терміново вишукати методи розв'язання проблем на державному рівні з мінімальними соціальними витратами.
До таких проблем слід віднести:
стримання безробіття, організацію перепідготовки кадрів;
керування інфляцією і створення умов для мотивації праці;
соціальний захист безробітних, малозабезпечених трудових сімей та підростаючого покоління.
Оскільки безробіття пов'язано із структурною перебудовою, особливо з процесами конверсії і диверсифікації військово-промислового комплексу, реструктуризацією видобувних галузей, необхідно на основі відповідних державних і галузевих програм скласти прогноз можливого вивільнення трудових ресурсів і забезпечити систематичне обстеження (моніторинг) тенденцій зайнятості, що дасть можливість своєчасно вживати заходів на державному рівні для стримання безробіття, перепідготовки кадрів та їх фінансового забезпечення.
Одним із реальних заходів стримання безробіття є розвиток середнього та малого приватного підприємництва, внаслідок чого, по-перше, створюються нові робочі місця, а, по-друге, знімається досить великий соціальний тягар з держави.
Наступні кроки у розв'язанні цієї проблеми - розмежування компетенції у сфері соціального захисту між центральними і регіональними органами державної влади та підприємствами, проведення гнучкої політики зайнятості, яка б відповідала етапам здійснення промислової політики, використання системи громадських робіт для сприяння зайнятості працівників, які вивільнятимуться з промислових підприємств. Реалізація промислової політики може позитивно вплинути на зниження рівня злочинності, оскільки одним із соціальних наслідків її є забезпечення роботою контингенту виправно-трудових установ.
Через інфляцію, незбалансованість споживчого ринку та загальний занепад економіки у досить складну соціальну проблему перетворилася мотивація праці. Помилковим виявилось намагання Уряду вирішити цю проблему виключно за рахунок жорсткої грошово-кредитної і бюджетної політики, ігноруючи проблеми стабілізації та піднесення виробництва.
Тому заходами державної промислової політики передбачається реформування системи оплати праці, підвищення ролі галузевих і регіональних тарифних угод та колективних договорів у регулюванні доходів працюючих.
Необхідно переглянути систему соціального страхування і пенсійного забезпечення у бік посилення її соціальної спрямованості та забезпечення мотивації праці.
Актуальним стало питання про звільнення промислових підприємств від утримання об'єктів соціальної сфери загального користування і передачу їх у комунальну власність. Особливої уваги заслуговують підприємства , на базі яких створено міста та селища і які є фактично монопольними роботодавцями в цих населених пунктах.
За підприємствами повинна бути залишена лише та соціальна інфраструктура, що входить до складу виробничої системи і забезпечує раціональну організацію трудової діяльності працюючих.
3. Екологічні орієнтири
Природно-ресурсний потенціал країни є основою життєдіяльності суспільства. Проте його якісний стан в Україні за роки індустріального розвитку істотно погіршився. Вичерпалися запаси ряду корисних копалин, зокрема вуглеводневої сировини, ускладнилися умови видобутку вугілля та інших мінерально-сировинних ресурсів, земельні площі повністю залучено до господарського користування, постійно загострюється проблема забезпеченості водою. Через технологічну відсталість та високу енерго- і матеріаломісткість промислового виробництва погіршується стан навколишнього природного середовища.
З урахуванням цього головними напрямами державної промислової політики в екологічній сфері мають стати:
проведення фундаментальних і прикладних досліджень, спрямованих на створення української природоохоронної індустрії як одного з основних пріоритетів сучасного світового господарювання;
оздоровлення промислових підприємств шляхом реконструкції та технічного переоснащення, виведення з експлуатації екологічно шкідливих виробництв, морально та фізично застарілих технологій і обладнання;
підвищення ефективності використання енергоресурсів і мінеральної сировини за рахунок розробки і впровадження мало- та безвідхідних технологій, впровадження технологічних процесів переробки промислових відходів, знешкодження та утилізації шкідливих речовин , що містяться в стічних водах, газовикидах та відвалах;
екологічна орієнтація всіх, без винятку, інвестиційних проектів розвитку промисловості;
перехід на принципово нові методи і технології в промисловості, в основу яких покладено екологічно чисті технології та виробничі процеси.
Екологічна спрямованість проектів розвитку промислового комплексу повинна підсилюватися економічними важелями державного впливу на суб'єктів господарювання шляхом внесення плати за природні ресурси всіма природокористувачами незалежно від форм власності. При цьому нормативи платежів за природні ресурси повинні встановлюватися диференційовано відповідно до рівня забруднення і темпів здійснення природоохоронних заходів, з уточненням напрямів та механізмів використання державного і місцевих фондів охорони навколишнього середовища за їх цільовим призначенням.
Основні зусилля мають бути спрямовані на зупинення руйнівного впливу промисловості на природне середовище, перехід до еколого-економічного регулювання виробництва і використання природних ресурсів.
VI. Зовнішньоекономічні зв'язки та
підтримка вітчизняного товаровиробника
Промисловість України має вагомий експортний потенціал, але його можливості використовуються незадовільно. Підвищення експортного потенціалу у найближчі роки є одним із найважливіших завдань державної промислової політики. Тому на цьому етапі важливим є підтримання зовнішньоторговельного балансу на потрібному рівні з метою одержання валютних коштів для оплати критичного імпорту навіть при мінімально допустимій ефективності експортних операцій.
Поряд з цим необхідно прискорити здійснення заходів, спрямованих на вдосконалення структури експорту за рахунок скорочення вивезення сировинно-енергетичних ресурсів і напівфабрикатів, стимулювання наукоємних експорто-орієнтованих виробництв, які збільшують експорт промислових виробів кінцевого споживання і продовольчих товарів високого гатунку.
Поступове зниження критичного імпорту повинно стосуватися насамперед продукції переробних галузей - комплектуючих деталей, вузлів і компонентів, запасних частин, кормів для тваринництва, мінеральних та органічних добрив, медикаментів, дитячого харчування тощо. Для цього держава має вживати рішучих економічних і адміністративних заходів щодо захисту та стимулювання власних виробників, що випускають імпортозамінну продукцію, яка не поступається або має переваги порівняно з імпортом.
Забезпеченню конкурентоспроможності на світовому ринку власних виробництв може сприяти міжнародна кооперація і створення спільних виробництв і підприємств, оскільки це дає такі переваги, як ефект масштабу, скорочення часу на освоєння нової продукції, організація виробництва комплектуючих виробів або збирання окремих моделей, прискорений доступ до місцевих ринків і потрібних технологій тощо.
Подальше вдосконалення зовнішньоекономічних зв'язків передбачає їх поступову лібералізацію, перехід від адміністративних обмежень експортно-імпортних операцій до тарифного регулювання та інших економічних важелів (податкових, кредитних, страхових тощо).
На початковому етапі реалізації державної промислової політики необхідно застосувати систему обмеженого протекціонізму з метою захисту вітчизняного товаровиробника і надання йому можливостей адаптування до умов конкурентного середовища. Необхідність запровадження такого режиму зумовлена, крім недостатньої конкурентоспроможності власних товарів, також від'ємним сальдо зовнішньоторговельного балансу, критичною нестачею інвалютних ресурсів, нестабільністю національної валюти, істотною різницею між внутрішніми і світовими цінами, дефіцитом стратегічно важливих енергосировинних ресурсів на внутрішньому ринку.
Основними формами і методами захисту вітчизняного товаровиробника мають бути:
1) в галузях переважно національної орієнтації:
часткове обмеження небажаних видів імпорту шляхом запровадження підвищених ставок ввізного мита;
тимчасове використання спеціальних режимів імпорту товарів, з яких держава має достатній власний виробничий потенціал;
( Абзац четвертий пункту 1 частини 7 розділу VI виключено на підставі Постанови КМ N 1469 від 27.09.2000 )
проведення сертифікації імпортної продукції;
надання державної підтримки підприємствам, що виробляють конкурентоспроможну та гарантовану збутом на внутрішньому ринку промислову продукцію і сприяють обмеженню її імпорту;
здійснення рекламних заходів для створення традиції поваги до власної продукції;
2) в галузях міжнародної спеціалізації:
розроблення спеціальних програм, спрямованих на формування експортного потенціалу у пріоритетних для України галузях, сферах і видах промислової діяльності, розвиток виробничої і науково-технічної кооперації з країнами СНД, створення єдиного науково-технічного простору в СНД;
надання вітчизняним товаровиробникам, у тому числі потенційним експортерам, державної підтримки у вигляді податкових, митних, кредитних і страхових пільг, у тому числі застосування бюджетного фінансування витрат на проведення НДДКР та маркетингових досліджень, на рекламу, участь у міжнародних виставках і ярмарках тощо;
запровадження обмежень на експорт дефіцитних ресурсів;
створення локальних технопарків, технополісів, експортних виробничих зон, вільних митних зон з метою забезпечення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу і прискорення формування на цій основі експортного потенціалу України;
стимулювання маркетингової діяльності, проведення незалежної експертизи інвестиційних проектів, запобігання монопольній залежності від окремих видів імпортної продукції;
створення системи сертифікації виробничо-технічної та наукової продукції.
На початковому етапі реальною є експансія на ті ринки, де Україна була присутня ще як республіка СРСР, та на нові ринки країн, що розвиваються. Вони можуть стати споживачами виробів і виробничих послуг України.
Досить перспективним є співробітництво з іншими країнами у сфері науки і техніки, особливо з проблем космічної техніки, розроблення нових матеріалів і технологій їх обробки, ядерної фізики, військової техніки, деяких галузей електронної і електротехнічної промисловості. Науково-технічну і виробничу експансію слід розглядати як один із стратегічних пріоритетів України. Розширенню співробітництва у цій сфері сприятиме розроблення Державної програми розвитку експортного потенціалу України та її реалізація із застосуванням політичних важелів у світовому просторі.
Першочерговими тактичними заходами щодо забезпечення проникнення вітчизняних виробів на світові ринки є проведення комплексних маркетингових досліджень, для чого доцільно створити Українське агентство маркетингових досліджень.
Поглибленню привабливості промисловості України для іноземних партнерів може сприяти тимчасово низький рівень вартості робочої сили, виробничих фондів, матеріальних ресурсів, що склався в країні. Тому присутність України на світовому ринку за рахунок цього може бути розширена за умови розвитку складальних експортних виробництв на давальницькій сировині чи з застосуванням напівфабрикатів, виконання іноземних замовлень на технологічні розробки, прикладні наукові дослідження та програмне забезпечення, розвитку експортного потенціалу переробної промисловості на основі сучасних технологій; розвитку сервісного обслуговування міжнародних транзитних перевезень з використанням існуючої виробничої інфраструктури.
VII. Реалізація державної промислової політики
1. Організаційне та інституційне забезпечення
Реформування відносин власності є однією з важливіших умов активізації промислового виробництва на етапі ринкових перетворень. Тому найважливішим заходом державної промислової політики на початковому етапі (1996-2000 роки) повинно стати прискорення корпоратизації державних підприємств, що дасть можливість вдосконалити процес приватизації, а саме: зосередити контрольні пакети акцій у ефективних власників-професіоналів і стратегічних інвесторів, перепрофілювати підприємства, що приватизуються, з урахуванням потреб ринку, створити цивілізовану ринкову інфраструктуру.
Інституційні перетворення в промисловості слід проводити тільки з точки зору економічної доцільності, підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва. Розвиток конкурентоспроможності виробництва залежить від конкретних умов країни і головну роль тут повинні відігравати не незалежні ринкові сили, а Уряд. Тому принципи і механізми приватизації повинні уточнюватись, органічно застосовуватися практика індивідуального підходу до об'єктів приватизації та використання типових процедур.
У проведенні державної промислової політики треба виходити з того, що промисловий комплекс як об'єкт державного регулювання включатиме щонайменше три основні групи підприємств - суто державні, з участю держави і приватні.
Необхідно переглянути застарілі положення законодавства, забезпечити розроблення і прийняття ряду законів України, що сприятимуть реалізації промислової політики.
Потребує відповідних змін структура державного управління промисловістю, з метою забезпечення поступового переходу від галузевої ієрархічної системи до матричної (регіонально-горизонтальної). Тому необхідно визначити нову роль галузевих міністерств і відомств, яка має відображатися у визначенні ними технічної політики галузей, розміщенні державних замовлень, управлінні державним майном (акціями, паями), в тому числі разом із регіональними органами виконавчої влади, та контролі за його ефективним використанням.
Де це доцільно - необхідно поділити державні монопольні утворення і створити конкурентне середовище на внутрішньому ринку, але не за рахунок погіршення стану українського товаровиробництва. Необхідно забезпечити гнучкість виробничої сфери, її швидку адаптацію до вимог ринку і платоспроможність попиту населення через розвиток малого та середнього бізнесу.
Одним із маневрів державної промислової політики є розмежування фінансів і зобов'язань держави та підприємств у корпоратизованому секторі економіки. Держава як власник майна таких підприємств повинна створити систему мотивації управління цими підприємствами. Для цього уповноважений державний орган визначає основні завдання та функції управлінської ланки підприємств на визначений термін (3-5 років) і систему заохочень за їх якісне виконання.
Для розмежування фінансів і зобов'язань держава використовує механізм залучення уповноважених банків і страхових компаній, в тому числі при виконанні зобов'язань за соціальними гарантіями.
2. Принципи та методи реалізації
Для реалізації основних положень державної промислової політики повинна бути забезпечена чітка координація дій органів законодавчої і виконавчої влади за безпосередньою участю суб'єктів господарювання, громадських спілок і об'єднань виробників та профспілок. Принциповими рисами механізму реалізації промислової політики мають бути:
максимальна орієнтація на власні можливості;
використання механізму програмно-цільового планування і розроблення щорічних програм, планів і прогнозів економічного розвитку з урахуванням конкретної ситуації;
поєднання державного впливу і ринкових регуляторів на промислове виробництво.
Основні положення цієї Концепції мають бути відтворені у цільових комплексних програмах розвитку промисловості, а також у програмах іншої спрямованості - розв'язання міжгалузевих проблем, використання інвестиційних та інноваційних проектів, посилення обороноздатності та державної безпеки країни, забезпечення конверсії і диверсифікації оборонних підприємств, розв'язання науково-технічних проблем, удосконалення управління економікою і промисловістю зокрема, тобто через суміжні програми, де так чи інакше вирішуються питання розвитку промислового комплексу держави. У зв'язку з цим усі раніше розроблені міжгалузеві, галузеві та регіональні програми підлягають коригуванню відповідно до основних положень цієї Концепції, всі нові програми мають розроблятися відповідно до її положень та на їх розвиток.
Найважливішим пріоритетом промислової політики є оздоровлення економічного середовища, в якому діють суб'єкти господарювання, і поліпшення інвестиційного клімату.
З цією метою необхідно вжити заходів щодо формування такої політики у податковій, бюджетній, фінансово-кредитній, антимонопольній, амортизаційній сферах, яка забезпечувала б пріоритетний розвиток промислового комплексу, особливо його пріоритетних напрямів.
Необхідно нормалізувати вартісні співвідношення у відтворювальних процесах, зокрема через звільнення собівартості від невластивих їй статей витрат.
Слід удосконалити політику у сфері заробітної плати і ціноутворення з метою забезпечення керованості інфляції та стабілізації промислового виробництва. Цьому сприятимуть такі заходи:
регулювання міжгалузевого зростання заробітної плати з метою наближення співвідношень в оплаті праці по галузях до тих, які склалися в економічно розвинутих країнах;
обмеження зростання цін у базових галузях, що стимулюють інфляцію витрат у галузях, які виробляють кінцеву продукцію;
розвиток системи соціального партнерства.